Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.10.05
15:55
І світ спростувався, і зорі недобрі,
де мріявся спів;
і місяць так вірно і рівно за обрій
професор якийсь довів…
Ні! Це не пауз сумне дозвілля.
Так вже призвівся світ,
що поцейбічних істот свавілля
де мріявся спів;
і місяць так вірно і рівно за обрій
професор якийсь довів…
Ні! Це не пауз сумне дозвілля.
Так вже призвівся світ,
що поцейбічних істот свавілля
2026.10.05
13:50
Випростались вечір і ворожка,
У невідворотне задивились,
Апостилем збляклої волошки
До стебла закляття долучились,
Наче крила райдуги під небом
Уночі, як сходить новий місяць,
Підкорившись скелям хвилі Ґеба*,
У невідворотне задивились,
Апостилем збляклої волошки
До стебла закляття долучились,
Наче крила райдуги під небом
Уночі, як сходить новий місяць,
Підкорившись скелям хвилі Ґеба*,
2026.10.05
12:19
Нехай же відкидають лизоблюди
Мої слова у синіх небесах.
Запроданці, перевертні, іуди,
Які пізнали не натхнення - страх.
Боїться сірість Божого натхнення,
Боїться слова на Голготах днів.
Це слово спалахне, як одкровення,
Стривоживши труху вчорашніх
Мої слова у синіх небесах.
Запроданці, перевертні, іуди,
Які пізнали не натхнення - страх.
Боїться сірість Божого натхнення,
Боїться слова на Голготах днів.
Це слово спалахне, як одкровення,
Стривоживши труху вчорашніх
2026.10.05
09:36
Спи, мій любий
хлопче буйночубий,
поки мовчить сирена
у небі смиреннім,
набирайся сил
для своїх вітрил!
Зрости одним махом,
хлопче буйночубий,
поки мовчить сирена
у небі смиреннім,
набирайся сил
для своїх вітрил!
Зрости одним махом,
2026.10.05
09:35
Я без щастя — безпорадна,
мов незряча сирота
на краєчку водоспаду,
за перилами моста,
за печальною нудьгою
та безсоннями думок,
де цнотливою любов'ю
огортає душу Бог.
мов незряча сирота
на краєчку водоспаду,
за перилами моста,
за печальною нудьгою
та безсоннями думок,
де цнотливою любов'ю
огортає душу Бог.
2026.10.05
09:23
Слава Богу грім гримить
і не гримлять ракети.
Шаную в громі кожну мить…
Всесвітній громе, де ти!?
Пролийся гасником-дощем
на війни-вогнища планети,
всі людські війни знищи вщент…
Всесвітній громе, де ти!?
і не гримлять ракети.
Шаную в громі кожну мить…
Всесвітній громе, де ти!?
Пролийся гасником-дощем
на війни-вогнища планети,
всі людські війни знищи вщент…
Всесвітній громе, де ти!?
2026.10.05
07:46
За зорями звіряюся вночі,
А вдень завжди за сонцем курс тримаю, -
В моїй душі палає дві свічі -
Любов до мами і любов до краю.
Вони горять, як предків заповіт,
Вони для мене - крила і коріння, -
З любов'ю тою я прямую в світ
Попереду нового поко
А вдень завжди за сонцем курс тримаю, -
В моїй душі палає дві свічі -
Любов до мами і любов до краю.
Вони горять, як предків заповіт,
Вони для мене - крила і коріння, -
З любов'ю тою я прямую в світ
Попереду нового поко
2026.10.05
06:21
Колиска ця вигойдує печаль
Щасливих сподівань короткі миті.
Ще ріки чисті, кров'ю не залиті
Ліси й поля. Ще світла синя даль.
Ще у траві є місце для суниць,
Іще довкола тихо, навіть гречно.
Ще бігти полем легко і безпечно,
І падати знічев'я горіл
Щасливих сподівань короткі миті.
Ще ріки чисті, кров'ю не залиті
Ліси й поля. Ще світла синя даль.
Ще у траві є місце для суниць,
Іще довкола тихо, навіть гречно.
Ще бігти полем легко і безпечно,
І падати знічев'я горіл
2026.10.04
23:02
вітрисько вщух
запала тиша
мов стороння дивна
поети люблять тишу
як-от звук
а ще негоду і свободу
в риму
бо приязне
запала тиша
мов стороння дивна
поети люблять тишу
як-от звук
а ще негоду і свободу
в риму
бо приязне
2026.10.04
21:27
Незбагненна таємниця,
ти і правда, й небилиця.
Сум у снах,
сміх в очах —
лиця, лиця, лиця, лиця.
Різнолика таємниця,
тут оса, а там — вже киця.
ти і правда, й небилиця.
Сум у снах,
сміх в очах —
лиця, лиця, лиця, лиця.
Різнолика таємниця,
тут оса, а там — вже киця.
2026.10.04
21:12
Заблукали в фіордах Норвегії
Футболісти варшавської «Легії».
Переплутали все
На шляху до Тромсе –
Тьмарить розум природа Норвегії.
У колишній Чехословаччині
Було все до кінця передбачено.
Футболісти варшавської «Легії».
Переплутали все
На шляху до Тромсе –
Тьмарить розум природа Норвегії.
У колишній Чехословаччині
Було все до кінця передбачено.
2026.10.04
18:40
Марно думкою здіймаю
Вогке кволої бджоли.
Незручні та незугарні
З матіоли постоли.
Сік нектару — незборимий
У відрі на дні добра.
Дно на око — невловиме,
Вогке кволої бджоли.
Незручні та незугарні
З матіоли постоли.
Сік нектару — незборимий
У відрі на дні добра.
Дно на око — невловиме,
2026.10.04
15:23
Як піднявся Хмель і крикнув, що пора настала,
Україна тої ж миті уся запалала.
І козаки, і селяни за зброю взялися.
Пани-ляхи з України в страху подалися.
Жовті, Корсунь і Пилявці наснаги додали.
Вже й литвини не стерпіли, зброю в руки взяли.
Покоза
Україна тої ж миті уся запалала.
І козаки, і селяни за зброю взялися.
Пани-ляхи з України в страху подалися.
Жовті, Корсунь і Пилявці наснаги додали.
Вже й литвини не стерпіли, зброю в руки взяли.
Покоза
2026.10.04
13:28
Мокрого , як кажуть, не залякать дощем,
А деревам дощі і радість, і винагорода,
І з-поміж них калині чи не найбільша втіха –
Мов навесні, продовжує цвісти і радувати око…
Сховалось в передчутті негоди птаство невгамовне,
У шпарки позалазили його п
А деревам дощі і радість, і винагорода,
І з-поміж них калині чи не найбільша втіха –
Мов навесні, продовжує цвісти і радувати око…
Сховалось в передчутті негоди птаство невгамовне,
У шпарки позалазили його п
2026.10.04
13:03
Танцюючий блазень прийшов потішати
Холодну, жорстоку, неситу юрбу.
Прийшов у дранті і лахмітті, не в шатах.
Усмішка крива вперезала судьбу.
До кого промовить танцюючий блазень?
Він бачить байдужість і ницість в очах.
Навряд чи це хворе суспільство
Холодну, жорстоку, неситу юрбу.
Прийшов у дранті і лахмітті, не в шатах.
Усмішка крива вперезала судьбу.
До кого промовить танцюючий блазень?
Він бачить байдужість і ницість в очах.
Навряд чи це хворе суспільство
2026.10.04
10:55
СОН ДОВЖИНОЮ У ВІЧНІСТЬ
(замість Післямови)
Минуло майже дві тисячі років. Вулкан, який колись за лічені години стер з обличчя землі одне з найбагатших міст імперії, давно заспокоївся і покрився новим шаром зелені. Але під цим товстим, багат
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.09.08
2026.08.07
2026.08.01
2026.07.22
2026.07.18
2026.07.12
2026.07.12
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Петро Скоропис (1991) /
Вірші
З Іосіфа Бродського. Двадцять сонетів до Марії Стюарт
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
З Іосіфа Бродського. Двадцять сонетів до Марії Стюарт
I
Марі, шотландці все-таки скоти.
В якім коліні пак, в картатім клані
ти бачилась провидцям на екрані
чи статуєю, красячи сади?
І, Люксембурзький, зокрема? Сюди
я трапив з посиденьок в ресторані,
що той старий баран, в подивуванні
з нових воріт і збіглої води.
І стрінув Вас. І згадки молодечі,
і позаяк "минуле ожило
в схололім серці", в спитане жерло
щосил товчу класичної картечі
і трачу на посутні стрічі речі:
на ваш анфас і витончені плечі.
II
В кінці війни великої й ікот
зі смаженини з усього без сала,
я, сам хлоп’я, Марі, глядів, як Сара
Леандр ішла туп-туп на ешафот.
Сокира ката, як не ти казала,
рівняє небозвід і горизонт
(див. світило, що встає із вод).
Ми згодом покидали темну залу,
та сутінь досі вабить нас, заброд,
назад, в "Спартак", де в плюшевій утробі
приємніше, ніж потемки в Європі.
Там знімки звізд, брюнет за головну;
йдуть дві картини, черги там на обі.
Там забували про війну.
III
Земних моїх доріг посередині,
я, заявившись в Люксембургський сад,
вдивляюсь в плісень каменю – сідини
мислителів, мужів письменних; взад-
вперед снують панове й пані чинні,
синіє в листі зел поліціянт,
фонтан воркує, діти лопотять,
а "йшов би на..." не в’яжеться людини.
І ти, Марі, роками серед них
стоїш в гірлянді подруг кам’яних –
французьких королев, вдаєш безмовну
казна з ким; гороб'я на голові.
Сад постає, як помісь Пантеону
й ідилії "Сніданку на траві".
IV
З красунею, яку міцніше, може,
кохав я сам, – ніж Босуела – ти,
рис, схожих на твої, не обійти
(шепчу ось мимовільно:"Боже, Боже",
як згадую), най зовнішніх. Нам, отже,
обом не таланило, менше з тим.
Вона кудись пішла у макінтоші.
Що лінію руки, без перспектив,
я перетнув був іншу – горизонту,
зі лезвом, о, Марі, гостріш ножа.
Що вище неї голову держав,
– не так заради кисню, як азоту,
скипілого у зобі на журбу,
гортань… того… вшановує добу.
V
Число твоїх коханців, о, Марі,
авжеж, перевалило цифру три,
чотири, десять, двадцять, двадцять п’ять.
Річ в порчі на короні підзаконній,
невільній з ким попало переспать.
(Тут і кінець заскоченій короні;
республіки стійкіш на цю напасть
з античности: у цій чи тій колоні.)
Не волила твоя шотландська знать
терпіти посягань на речі кровні.
А пересічним скоттам наплювать,
що ліжко – необхідна річ при троні.
Рішає участь білої ворони
не масть, а суд сучасників:ти б..дь.
VI
Я вас кохав. Кохання (імовірно,
що просто біль) кебеті узнаки;
до дідька ум, – у друзки і шматки.
Я мірявся стрілятись не позірно,
як зброю б мав… І, потім ще, – виски:
В який пальнути? Ні, не дрож в цім винна,
а мислі. Дідько! Все не по-людськи!
Я Вас кохав так щиро, безнадійно,
як дай Вам боже з іншим, ба – не дасть!
Він, вищий Парменідових понять,
навряд удруге надихне снагою
на жар в грудині, на щелепи хруст,
щоб пломби в пащі плавило жагою
прикластись – "бюст" викреслюється – уст!
VII
Париж змінився мало. Плас де Вож
понині, запевняю Вас, квадратна.
Ріка, текти до витоків не вдатна.
Бульвар Распай чудесний, люд також.
З нового пак – видовиська безплатно,
для копошіння люду – ліпша з веж.
Удоста з ким бесідувати славно,
коли волати першим: "Як живеш"?
В Парижі, ніч, у ресторані… Шик
і горе вуху з учти в носоглотці.
І входить айне кляйне нахт мужик
при вернипиці та косоворотці.
Бульвар. Кафе. У колі муз – митці.
І місяць, що генсек який, в правці.
VIII
На схилі літ, в краю за океаном
(відкритім, я підозрюю, при Вас),
зім’ятий свій ділю іконостас
між піччю і продавленим диваном
при гадці, що зведи нагода нас,
не вельми надобилися б слова нам:
ти кликати могла б мене Іваном,
а я б не став перечити: "Alas".
Шотландія стелила б нам матрац.
Я б гордовитим носа втер слов’янам.
Порт Ґлазґо караван за караваном
приймав би лико, пряники, атлас.
Могли діждать і смерти водночас.
Топір мав бути, звісно, дерев’яним.
IX
Рівнина. Сурми. Двоє входять. Страсть
двобою. "Хто ти є?"–"А сам, – щоб тицять?"
"Хто я такий?"–"Так, ти".–"Я божа вівця".
"Католик, як і ми?". – "А, ось як!" Хрясь!
Посічені тіла, пусті очниці.
Плюс учти вороння, гучніш чимраз.
…Зима, полоззя намість колісниці,
примірка шалі: "Де воно – Дамаск?"
"Там, де самець-павич гарніш самиці".
"Та в дамки з обертасом – зась тупиці"
(за шашками – спочилому від ласк).
Ніч так собі, по голлівудській мірці.
Рівнина. Замок. Входять двоє. Ночі
виповнюють їх завивання вовчі.
X
Осінній вечір. Буцім у Камени.
Чолом, утім, похилої в журі.
Не перш уже. Нудою вечорів
цінується і хор краснознаменний.
"Сьогодні", овчорашнені у прі
наявного і бажаного, певні
в пері, папері, юшці у пельменній,
у бондарі кульгавім, що морив
дуб гамбурзький. Аурою речей,
не бідних на подряпини і плями,
і біглий час хутчій верта до тями,
аніж зі свіжим овочем, ачей.
Смерть за дверми постане на паркеті
в посадськім, міллю їденім жакеті.
XI
Брязк ножиць, дріж у пахолоку. Зміна
сузвіздь, немов каракуль на вівці,
од шлюбних до монаршого – вінці
знімає з нас. І голови, зосібна.
Ад’ю – шляхетна юнь, її отці,
сімейні узи, відданість незгинна.
А мізок, що у вежі кімнатина,
де нидіють всамітнені жильці.
Брати-сіамці в ділі цім знавці:
один пиячить, а чманіють спільно.
Тобе не остеріг ніхто: "Ховайсь!"
А ти не вміла "я одна, а вас...",
латиною, собі бодай, приватно,
на жаль, Марі, зізнатись "…забагато".
XII
Що двигає Історію? – Тіла.
Мистецтва? – Обезглавлене, а тіло.
Ось Шиллер був: Історії влетіло
від Шиллера. Ти знати не могла,
за німця, що затявся і поклав
підняти це, старе, по-суті, "діло":
хоча, яке йому, скажімо, діло,
дала ти там кому, чи не дала?
А мо і німчурі чужий примір
навів наш Фрідріх, боячись сокир?
По друге, я скажу тобі, урешті,
що нікому(в'яви собі), опріч
митця, вхопити суті протиріч.
Історію віддай Єлизаветі.
XIII
Баран хитає буклями(о, ніжне
руно), вдихає пахощі трави.
Довкіл Гленкорни, Дугласи та іже.
На часі їх пересуди новин:
"Їй відрубали голову, і квит".
"Гадаю, наб’ємо горшків з Парижем".
"Французи? Їм то що – до голови?
– От не її б утяли, а що інше…"
"Кажу вам: жінка. Вийшла негліже".
"Про мене, це далеко не основа…"
"Страмота! Спід і висвітив, mon cher!"
"Ба, заковика з платтям безумовна…"
"Геж, росіянам легше: Іванова
відмінок сам обаблює уже".
XIV
Любов розлуку дужа, та розлука
триваліша. Що статніший граніт,
то менш у нім опуклостей ланіт
чи ще чого. Плюс запаху і звуку.
Най ніг тобі не скинути в зеніт:
на те і камінь (це хіба не мука?),
а що жага, як Шива шестирука,
безсила, – то і юбка моноліт.
І не тому, що стільки утекло
води і крівці (пак не голубою!),
на самоті, куди не подивись,
не камінь волю бачити, а скло,
Марі. Тим пак – у тузі за тобою,
у погляді, що проникає крізь.
XV
Не те, кажу, тебе занепастило,
Марі, що женихи твої в бою
не звали теслів підіймать стропила;
не "ти" і "ви", намішані ув "ю";
не капості безбарвного чорнила;
не те, що – сказонути не вбоюсь –
Єлизавета Англію любила
cильніш, чим ти Шотландію свою
(є рація, гадаю, в думці піпла);
не пісня, що співалась солов’ю
іспанському з темниці, а свавілля.
Вони вчинили свинство, і – ад'ю!
зі тим, що не годилось для двірця
на ті часи: краса твого лиця.
XVІ
Імла скрадає закути округ.
Кругами робить, сказано, квадрати,
і, уві млі загравами поятий,
багряний ліс невидимому "кру-у-у"
вібрує чуло порами кори;
і сетер, пале листя полювати
облишивши, полохає плеяди,
задивлені в зозимілі бугри.
Ба, не усе, що висльозила ніч,
вціліє, а не витліє нівроку
у перегної. Вічному перу
з речей, що упадуть до віч,
пасує вторити сумній часині року
оспівуючи їй свою журу.
XVІІ
Оте, в чім подив виявив укрик
рот аглицький, і що до мату
падкий схиляє на помаду
мій стомлений, що відвернути вбік
Філіпа від портрету лик
примусило і надіслать Армаду,
отой – поможемо тираду
урвати і перукам лік,
упалим зі голівок славних
(о, глупа нескінченність), – він,
один-єдиний твій уклін,
хай до побоїща у лавах
глядацьких так і не призвів,
та звів на ноги й ворогів.
XVІІІ
Губам, які роняють "прощавай"
тобі, окаменілій мимоволі,
усе одно, що сьорбати без соли,
несолене жувати що. Гай-гай:
де ти, а де їх дореміфасолі.
А що не так – не дуже й нарікай:
язик, що той пацюк, й сміття доволі.
Він мусить копирсатись в ньому, й край.
Звиняй мені, мій чарівний бовван.
Розлука, бач, копилить не лопуцьку
губу (й російський цензор – звір):
між нами – вічність, бач, і – океан.
Буквально, бач. Ятрить ропою куксу.
Могли, пак, обійтись і без сокир.
XІХ
А острів'янам з вовною щастить
(усе іззовні – щойно буцім з чистки).
Життя о шостій гальмами рипить,
піславши куди далі сонця зблиски.
В озерах, – не дібрати їх угідь
числа, – є монстри водні(василіски).
І скоро буде нафти – лить і лить
шотландцям у пляшки її, як віскі.
З Шотландією, бачмо, все гаразд.
І в Англії, гадаю, нині гоже.
А ти в саду французькому не схожа
на візії хлоп’ячих безпорад.
І вабніш є у нім, з його плодами,
та з вами обома не схожі дами.
XХ
Пером простим – ніяким не амбітним! –
співав я стрічу в деякім саду
із тою, з ким на осьмому году
з екрану почуттям проникся дивним.
Тож пропоную вашому суду:
а) чи учився сам належним чином;
b) виклад почуттів начистоту;
c) відкоша відмінковим слабинам.
В Непалі є столиця Катманду.
Трапунок за сумісність з неодмінним
на користь їх сородному труду.
Те кладучи на кін, що я кладу,
завдячую у пристрасті невинним
листам паперу, крученим в дуду.
«1974»
Марі, шотландці все-таки скоти.
В якім коліні пак, в картатім клані
ти бачилась провидцям на екрані
чи статуєю, красячи сади?
І, Люксембурзький, зокрема? Сюди
я трапив з посиденьок в ресторані,
що той старий баран, в подивуванні
з нових воріт і збіглої води.
І стрінув Вас. І згадки молодечі,
і позаяк "минуле ожило
в схололім серці", в спитане жерло
щосил товчу класичної картечі
і трачу на посутні стрічі речі:
на ваш анфас і витончені плечі.
II
В кінці війни великої й ікот
зі смаженини з усього без сала,
я, сам хлоп’я, Марі, глядів, як Сара
Леандр ішла туп-туп на ешафот.
Сокира ката, як не ти казала,
рівняє небозвід і горизонт
(див. світило, що встає із вод).
Ми згодом покидали темну залу,
та сутінь досі вабить нас, заброд,
назад, в "Спартак", де в плюшевій утробі
приємніше, ніж потемки в Європі.
Там знімки звізд, брюнет за головну;
йдуть дві картини, черги там на обі.
Там забували про війну.
III
Земних моїх доріг посередині,
я, заявившись в Люксембургський сад,
вдивляюсь в плісень каменю – сідини
мислителів, мужів письменних; взад-
вперед снують панове й пані чинні,
синіє в листі зел поліціянт,
фонтан воркує, діти лопотять,
а "йшов би на..." не в’яжеться людини.
І ти, Марі, роками серед них
стоїш в гірлянді подруг кам’яних –
французьких королев, вдаєш безмовну
казна з ким; гороб'я на голові.
Сад постає, як помісь Пантеону
й ідилії "Сніданку на траві".
IV
З красунею, яку міцніше, може,
кохав я сам, – ніж Босуела – ти,
рис, схожих на твої, не обійти
(шепчу ось мимовільно:"Боже, Боже",
як згадую), най зовнішніх. Нам, отже,
обом не таланило, менше з тим.
Вона кудись пішла у макінтоші.
Що лінію руки, без перспектив,
я перетнув був іншу – горизонту,
зі лезвом, о, Марі, гостріш ножа.
Що вище неї голову держав,
– не так заради кисню, як азоту,
скипілого у зобі на журбу,
гортань… того… вшановує добу.
V
Число твоїх коханців, о, Марі,
авжеж, перевалило цифру три,
чотири, десять, двадцять, двадцять п’ять.
Річ в порчі на короні підзаконній,
невільній з ким попало переспать.
(Тут і кінець заскоченій короні;
республіки стійкіш на цю напасть
з античности: у цій чи тій колоні.)
Не волила твоя шотландська знать
терпіти посягань на речі кровні.
А пересічним скоттам наплювать,
що ліжко – необхідна річ при троні.
Рішає участь білої ворони
не масть, а суд сучасників:ти б..дь.
VI
Я вас кохав. Кохання (імовірно,
що просто біль) кебеті узнаки;
до дідька ум, – у друзки і шматки.
Я мірявся стрілятись не позірно,
як зброю б мав… І, потім ще, – виски:
В який пальнути? Ні, не дрож в цім винна,
а мислі. Дідько! Все не по-людськи!
Я Вас кохав так щиро, безнадійно,
як дай Вам боже з іншим, ба – не дасть!
Він, вищий Парменідових понять,
навряд удруге надихне снагою
на жар в грудині, на щелепи хруст,
щоб пломби в пащі плавило жагою
прикластись – "бюст" викреслюється – уст!
VII
Париж змінився мало. Плас де Вож
понині, запевняю Вас, квадратна.
Ріка, текти до витоків не вдатна.
Бульвар Распай чудесний, люд також.
З нового пак – видовиська безплатно,
для копошіння люду – ліпша з веж.
Удоста з ким бесідувати славно,
коли волати першим: "Як живеш"?
В Парижі, ніч, у ресторані… Шик
і горе вуху з учти в носоглотці.
І входить айне кляйне нахт мужик
при вернипиці та косоворотці.
Бульвар. Кафе. У колі муз – митці.
І місяць, що генсек який, в правці.
VIII
На схилі літ, в краю за океаном
(відкритім, я підозрюю, при Вас),
зім’ятий свій ділю іконостас
між піччю і продавленим диваном
при гадці, що зведи нагода нас,
не вельми надобилися б слова нам:
ти кликати могла б мене Іваном,
а я б не став перечити: "Alas".
Шотландія стелила б нам матрац.
Я б гордовитим носа втер слов’янам.
Порт Ґлазґо караван за караваном
приймав би лико, пряники, атлас.
Могли діждать і смерти водночас.
Топір мав бути, звісно, дерев’яним.
IX
Рівнина. Сурми. Двоє входять. Страсть
двобою. "Хто ти є?"–"А сам, – щоб тицять?"
"Хто я такий?"–"Так, ти".–"Я божа вівця".
"Католик, як і ми?". – "А, ось як!" Хрясь!
Посічені тіла, пусті очниці.
Плюс учти вороння, гучніш чимраз.
…Зима, полоззя намість колісниці,
примірка шалі: "Де воно – Дамаск?"
"Там, де самець-павич гарніш самиці".
"Та в дамки з обертасом – зась тупиці"
(за шашками – спочилому від ласк).
Ніч так собі, по голлівудській мірці.
Рівнина. Замок. Входять двоє. Ночі
виповнюють їх завивання вовчі.
X
Осінній вечір. Буцім у Камени.
Чолом, утім, похилої в журі.
Не перш уже. Нудою вечорів
цінується і хор краснознаменний.
"Сьогодні", овчорашнені у прі
наявного і бажаного, певні
в пері, папері, юшці у пельменній,
у бондарі кульгавім, що морив
дуб гамбурзький. Аурою речей,
не бідних на подряпини і плями,
і біглий час хутчій верта до тями,
аніж зі свіжим овочем, ачей.
Смерть за дверми постане на паркеті
в посадськім, міллю їденім жакеті.
XI
Брязк ножиць, дріж у пахолоку. Зміна
сузвіздь, немов каракуль на вівці,
од шлюбних до монаршого – вінці
знімає з нас. І голови, зосібна.
Ад’ю – шляхетна юнь, її отці,
сімейні узи, відданість незгинна.
А мізок, що у вежі кімнатина,
де нидіють всамітнені жильці.
Брати-сіамці в ділі цім знавці:
один пиячить, а чманіють спільно.
Тобе не остеріг ніхто: "Ховайсь!"
А ти не вміла "я одна, а вас...",
латиною, собі бодай, приватно,
на жаль, Марі, зізнатись "…забагато".
XII
Що двигає Історію? – Тіла.
Мистецтва? – Обезглавлене, а тіло.
Ось Шиллер був: Історії влетіло
від Шиллера. Ти знати не могла,
за німця, що затявся і поклав
підняти це, старе, по-суті, "діло":
хоча, яке йому, скажімо, діло,
дала ти там кому, чи не дала?
А мо і німчурі чужий примір
навів наш Фрідріх, боячись сокир?
По друге, я скажу тобі, урешті,
що нікому(в'яви собі), опріч
митця, вхопити суті протиріч.
Історію віддай Єлизаветі.
XIII
Баран хитає буклями(о, ніжне
руно), вдихає пахощі трави.
Довкіл Гленкорни, Дугласи та іже.
На часі їх пересуди новин:
"Їй відрубали голову, і квит".
"Гадаю, наб’ємо горшків з Парижем".
"Французи? Їм то що – до голови?
– От не її б утяли, а що інше…"
"Кажу вам: жінка. Вийшла негліже".
"Про мене, це далеко не основа…"
"Страмота! Спід і висвітив, mon cher!"
"Ба, заковика з платтям безумовна…"
"Геж, росіянам легше: Іванова
відмінок сам обаблює уже".
XIV
Любов розлуку дужа, та розлука
триваліша. Що статніший граніт,
то менш у нім опуклостей ланіт
чи ще чого. Плюс запаху і звуку.
Най ніг тобі не скинути в зеніт:
на те і камінь (це хіба не мука?),
а що жага, як Шива шестирука,
безсила, – то і юбка моноліт.
І не тому, що стільки утекло
води і крівці (пак не голубою!),
на самоті, куди не подивись,
не камінь волю бачити, а скло,
Марі. Тим пак – у тузі за тобою,
у погляді, що проникає крізь.
XV
Не те, кажу, тебе занепастило,
Марі, що женихи твої в бою
не звали теслів підіймать стропила;
не "ти" і "ви", намішані ув "ю";
не капості безбарвного чорнила;
не те, що – сказонути не вбоюсь –
Єлизавета Англію любила
cильніш, чим ти Шотландію свою
(є рація, гадаю, в думці піпла);
не пісня, що співалась солов’ю
іспанському з темниці, а свавілля.
Вони вчинили свинство, і – ад'ю!
зі тим, що не годилось для двірця
на ті часи: краса твого лиця.
XVІ
Імла скрадає закути округ.
Кругами робить, сказано, квадрати,
і, уві млі загравами поятий,
багряний ліс невидимому "кру-у-у"
вібрує чуло порами кори;
і сетер, пале листя полювати
облишивши, полохає плеяди,
задивлені в зозимілі бугри.
Ба, не усе, що висльозила ніч,
вціліє, а не витліє нівроку
у перегної. Вічному перу
з речей, що упадуть до віч,
пасує вторити сумній часині року
оспівуючи їй свою журу.
XVІІ
Оте, в чім подив виявив укрик
рот аглицький, і що до мату
падкий схиляє на помаду
мій стомлений, що відвернути вбік
Філіпа від портрету лик
примусило і надіслать Армаду,
отой – поможемо тираду
урвати і перукам лік,
упалим зі голівок славних
(о, глупа нескінченність), – він,
один-єдиний твій уклін,
хай до побоїща у лавах
глядацьких так і не призвів,
та звів на ноги й ворогів.
XVІІІ
Губам, які роняють "прощавай"
тобі, окаменілій мимоволі,
усе одно, що сьорбати без соли,
несолене жувати що. Гай-гай:
де ти, а де їх дореміфасолі.
А що не так – не дуже й нарікай:
язик, що той пацюк, й сміття доволі.
Він мусить копирсатись в ньому, й край.
Звиняй мені, мій чарівний бовван.
Розлука, бач, копилить не лопуцьку
губу (й російський цензор – звір):
між нами – вічність, бач, і – океан.
Буквально, бач. Ятрить ропою куксу.
Могли, пак, обійтись і без сокир.
XІХ
А острів'янам з вовною щастить
(усе іззовні – щойно буцім з чистки).
Життя о шостій гальмами рипить,
піславши куди далі сонця зблиски.
В озерах, – не дібрати їх угідь
числа, – є монстри водні(василіски).
І скоро буде нафти – лить і лить
шотландцям у пляшки її, як віскі.
З Шотландією, бачмо, все гаразд.
І в Англії, гадаю, нині гоже.
А ти в саду французькому не схожа
на візії хлоп’ячих безпорад.
І вабніш є у нім, з його плодами,
та з вами обома не схожі дами.
XХ
Пером простим – ніяким не амбітним! –
співав я стрічу в деякім саду
із тою, з ким на осьмому году
з екрану почуттям проникся дивним.
Тож пропоную вашому суду:
а) чи учився сам належним чином;
b) виклад почуттів начистоту;
c) відкоша відмінковим слабинам.
В Непалі є столиця Катманду.
Трапунок за сумісність з неодмінним
на користь їх сородному труду.
Те кладучи на кін, що я кладу,
завдячую у пристрасті невинним
листам паперу, крученим в дуду.
«1974»
• Текст твору редагувався.
Дивитись першу версію.
Дивитись першу версію.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
