Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.07.02
19:34
Були собі дві подруги, удвох із малого.
Разом росли, разом грались. Не було такого,
Щоби вони розсварились. Отак виростали.
А, коли уже дівчата на виданні стали,
То в одної з‘явивсь хлопець високий та гарний.
Друга його захотіла перейняти - марно.
В
Разом росли, разом грались. Не було такого,
Щоби вони розсварились. Отак виростали.
А, коли уже дівчата на виданні стали,
То в одної з‘явивсь хлопець високий та гарний.
Друга його захотіла перейняти - марно.
В
2026.07.02
18:13
Шкрябаю каручу Шеві '39
Далі – на Ель Монті Ліжен стадіон
Підібрати визгу, о божественна
Тирить ковпаки, убитая у хлам
Пухлі дайси, бонґи, вперті в зад
Човен любови, готовий до атаки
Далі – на Ель Монті Ліжен стадіон
Підібрати визгу, о божественна
Тирить ковпаки, убитая у хлам
Пухлі дайси, бонґи, вперті в зад
Човен любови, готовий до атаки
2026.07.02
16:48
На Купала, ворожбитної ночі,
Волошковий я сплітала віночок.
Хай поплине, хай поплине
рікою,
Хочу бути в Україні
з тобою...
Де ти милий, знати хочу -
Волошковий я сплітала віночок.
Хай поплине, хай поплине
рікою,
Хочу бути в Україні
з тобою...
Де ти милий, знати хочу -
2026.07.02
13:16
Пора міняти це постільне,
Де потонув у глибині
Пекельних дум, листів осінніх,
Кошмарів, наче буруни.
У цьому ліжку народились
Прозріння, сумніви й жахи.
Руно постане, ніби диво
Де потонув у глибині
Пекельних дум, листів осінніх,
Кошмарів, наче буруни.
У цьому ліжку народились
Прозріння, сумніви й жахи.
Руно постане, ніби диво
2026.07.02
10:12
я не зустрівся із тобою
цьогоріч
пишу вірша про це
і взагалі віршую
останній раз
я вийшов просто в ніч
казала ти усе
між нами по феншую
цьогоріч
пишу вірша про це
і взагалі віршую
останній раз
я вийшов просто в ніч
казала ти усе
між нами по феншую
2026.07.02
05:58
Аби ми у снах не загрузли
І краще пізнали життя, -
Розбуджує тишу загуслу
Сирени тривожне виття.
Розколюють темряву ночі
Яскраві розриви ракет,
І никнуть у тьмі неохоче,
Як смуги хвостатих комет.
І краще пізнали життя, -
Розбуджує тишу загуслу
Сирени тривожне виття.
Розколюють темряву ночі
Яскраві розриви ракет,
І никнуть у тьмі неохоче,
Як смуги хвостатих комет.
2026.07.02
05:01
Розділ ХІІ. ПОВЕРНЕННЯ ДО ПАРИЖА: ТРІУМФ СИВОЇ БЕРЕГИНІ
Час летів, мов стріла. Юний лев Філіп змужнів, його грива стала густішою, а державні турботи – важчими. Франція потребувала не лише сили, а й глибокої, давньої мудрості. І тоді король покликав т
2026.07.02
04:09
Меркаптофос усіх од нього
комах виводить -
Одарка.
Не працює телефон.
Уявляєте якби клямку
зі мною відкупорити
комах виводить -
Одарка.
Не працює телефон.
Уявляєте якби клямку
зі мною відкупорити
2026.07.01
20:06
Нема, кому зібрати абрикоси
З дерев старих, які вклонились літу.
Коли ж я встиг навіки загубити
Кохання чарівне, світловолосе?
Давно немає бджіл, і зникли оси.
Життя не можна заново прожити!
Нема, кому зібрати абрикоси
З дерев старих, які вклонились літу.
Коли ж я встиг навіки загубити
Кохання чарівне, світловолосе?
Давно немає бджіл, і зникли оси.
Життя не можна заново прожити!
Нема, кому зібрати абрикоси
2026.07.01
19:26
Нас вабив мед, немов чаклун хвилин,
В хутунах вітру смуток проганяв,
Солодку млість і полохливу лінь
В німе ніщо завзято проводжав.
Можливо й треба, щоб часу пісок
Життя земне перетирав на пил —
Не заїдати ж медом огірок
В хутунах вітру смуток проганяв,
Солодку млість і полохливу лінь
В німе ніщо завзято проводжав.
Можливо й треба, щоб часу пісок
Життя земне перетирав на пил —
Не заїдати ж медом огірок
2026.07.01
16:40
Тобою орошений світ ожива й золотіє,
тобою звучить розщебетана з дріму блакить
і мутлі летять на оту благодайну затію,
і перше проміння пливе крізь мережену віть.
Тобою земля розпечатує сонне прозріння,
твоїми ключами розчахнуті обрії дня
і сонце
тобою звучить розщебетана з дріму блакить
і мутлі летять на оту благодайну затію,
і перше проміння пливе крізь мережену віть.
Тобою земля розпечатує сонне прозріння,
твоїми ключами розчахнуті обрії дня
і сонце
2026.07.01
12:58
Найгірше йти у вітряну погоду
Під стрілами дощу, не знаючи мети.
Шукати марно неба нагороду
І сенсу у пустелі пустоти.
Гамуючи амбіції й погорду,
Для космосу піднесено цвісти.
Ти йдеш, увесь промоклий, задубілий.
Під стрілами дощу, не знаючи мети.
Шукати марно неба нагороду
І сенсу у пустелі пустоти.
Гамуючи амбіції й погорду,
Для космосу піднесено цвісти.
Ти йдеш, увесь промоклий, задубілий.
2026.07.01
11:29
липневий едем
чутливість
чуттєвість
квіти жіночі
з пелюстками
тремкими
що відбувається
зрозуміло авжеж-бо
чутливість
чуттєвість
квіти жіночі
з пелюстками
тремкими
що відбувається
зрозуміло авжеж-бо
2026.07.01
10:47
Сидить голуб на тополі, голубка на вишні.
“Скажи, скажи, моя мила, що маєш на мислі?”
“Хіба ж би я дурна була, розуму не мала,
Щоб я тобі, молодому, всю правду сказала?”
“Як не хочеш усю правду, повідай дещицю:
Чи сватів до тебе слати, чи піти топит
“Скажи, скажи, моя мила, що маєш на мислі?”
“Хіба ж би я дурна була, розуму не мала,
Щоб я тобі, молодому, всю правду сказала?”
“Як не хочеш усю правду, повідай дещицю:
Чи сватів до тебе слати, чи піти топит
2026.07.01
09:42
Розділ ХІ. ВІНЧАННЯ ПІД ПРОКЛЯТТЯМ РИМУ
Року Божого 1062-го каплиця замку Крепі потопала в напівтемряві. Світло кількох десятків воскових свічок вихоплювало з мокрої кам'яної сутіні лише вівтар та потемніле від часу розп'яття. На вулиці лютувала зл
2026.07.01
07:23
Досвітній півень заспівав
І вслід загелготали
Гусята просячись на став,
Хоч світла ще замало,
Щоб мчати радо до води
По моріжку зеленім,
Де топче той гусій сліди,
Що схожий лиш на мене...
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...І вслід загелготали
Гусята просячись на став,
Хоч світла ще замало,
Щоб мчати радо до води
По моріжку зеленім,
Де топче той гусій сліди,
Що схожий лиш на мене...
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.06.20
2026.06.18
2026.06.15
2026.06.14
2026.06.11
2026.06.08
2026.06.05
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Петро Скоропис (1991) /
Вірші
З Іосіфа Бродського. Двадцять сонетів до Марії Стюарт
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
З Іосіфа Бродського. Двадцять сонетів до Марії Стюарт
I
Марі, шотландці все-таки скоти.
В якім коліні пак, в картатім клані
ти бачилась провидцям на екрані
чи статуєю, красячи сади?
І, Люксембурзький, зокрема? Сюди
я трапив з посиденьок в ресторані,
що той старий баран, в подивуванні
з нових воріт і збіглої води.
І стрінув Вас. І згадки молодечі,
і позаяк "минуле ожило
в схололім серці", в спитане жерло
щосил товчу класичної картечі
і трачу на посутні стрічі речі:
на ваш анфас і витончені плечі.
II
В кінці війни великої й ікот
зі смаженини з усього без сала,
я, сам хлоп’я, Марі, глядів, як Сара
Леандр ішла туп-туп на ешафот.
Сокира ката, як не ти казала,
рівняє небозвід і горизонт
(див. світило, що встає із вод).
Ми згодом покидали темну залу,
та сутінь досі вабить нас, заброд,
назад, в "Спартак", де в плюшевій утробі
приємніше, ніж потемки в Європі.
Там знімки звізд, брюнет за головну;
йдуть дві картини, черги там на обі.
Там забували про війну.
III
Земних моїх доріг посередині,
я, заявившись в Люксембургський сад,
вдивляюсь в плісень каменю – сідини
мислителів, мужів письменних; взад-
вперед снують панове й пані чинні,
синіє в листі зел поліціянт,
фонтан воркує, діти лопотять,
а "йшов би на..." не в’яжеться людини.
І ти, Марі, роками серед них
стоїш в гірлянді подруг кам’яних –
французьких королев, вдаєш безмовну
казна з ким; гороб'я на голові.
Сад постає, як помісь Пантеону
й ідилії "Сніданку на траві".
IV
З красунею, яку міцніше, може,
кохав я сам, – ніж Босуела – ти,
рис, схожих на твої, не обійти
(шепчу ось мимовільно:"Боже, Боже",
як згадую), най зовнішніх. Нам, отже,
обом не таланило, менше з тим.
Вона кудись пішла у макінтоші.
Що лінію руки, без перспектив,
я перетнув був іншу – горизонту,
зі лезвом, о, Марі, гостріш ножа.
Що вище неї голову держав,
– не так заради кисню, як азоту,
скипілого у зобі на журбу,
гортань… того… вшановує добу.
V
Число твоїх коханців, о, Марі,
авжеж, перевалило цифру три,
чотири, десять, двадцять, двадцять п’ять.
Річ в порчі на короні підзаконній,
невільній з ким попало переспать.
(Тут і кінець заскоченій короні;
республіки стійкіш на цю напасть
з античности: у цій чи тій колоні.)
Не волила твоя шотландська знать
терпіти посягань на речі кровні.
А пересічним скоттам наплювать,
що ліжко – необхідна річ при троні.
Рішає участь білої ворони
не масть, а суд сучасників:ти б..дь.
VI
Я вас кохав. Кохання (імовірно,
що просто біль) кебеті узнаки;
до дідька ум, – у друзки і шматки.
Я мірявся стрілятись не позірно,
як зброю б мав… І, потім ще, – виски:
В який пальнути? Ні, не дрож в цім винна,
а мислі. Дідько! Все не по-людськи!
Я Вас кохав так щиро, безнадійно,
як дай Вам боже з іншим, ба – не дасть!
Він, вищий Парменідових понять,
навряд удруге надихне снагою
на жар в грудині, на щелепи хруст,
щоб пломби в пащі плавило жагою
прикластись – "бюст" викреслюється – уст!
VII
Париж змінився мало. Плас де Вож
понині, запевняю Вас, квадратна.
Ріка, текти до витоків не вдатна.
Бульвар Распай чудесний, люд також.
З нового пак – видовиська безплатно,
для копошіння люду – ліпша з веж.
Удоста з ким бесідувати славно,
коли волати першим: "Як живеш"?
В Парижі, ніч, у ресторані… Шик
і горе вуху з учти в носоглотці.
І входить айне кляйне нахт мужик
при вернипиці та косоворотці.
Бульвар. Кафе. У колі муз – митці.
І місяць, що генсек який, в правці.
VIII
На схилі літ, в краю за океаном
(відкритім, я підозрюю, при Вас),
зім’ятий свій ділю іконостас
між піччю і продавленим диваном
при гадці, що зведи нагода нас,
не вельми надобилися б слова нам:
ти кликати могла б мене Іваном,
а я б не став перечити: "Alas".
Шотландія стелила б нам матрац.
Я б гордовитим носа втер слов’янам.
Порт Ґлазґо караван за караваном
приймав би лико, пряники, атлас.
Могли діждать і смерти водночас.
Топір мав бути, звісно, дерев’яним.
IX
Рівнина. Сурми. Двоє входять. Страсть
двобою. "Хто ти є?"–"А сам, – щоб тицять?"
"Хто я такий?"–"Так, ти".–"Я божа вівця".
"Католик, як і ми?". – "А, ось як!" Хрясь!
Посічені тіла, пусті очниці.
Плюс учти вороння, гучніш чимраз.
…Зима, полоззя намість колісниці,
примірка шалі: "Де воно – Дамаск?"
"Там, де самець-павич гарніш самиці".
"Та в дамки з обертасом – зась тупиці"
(за шашками – спочилому від ласк).
Ніч так собі, по голлівудській мірці.
Рівнина. Замок. Входять двоє. Ночі
виповнюють їх завивання вовчі.
X
Осінній вечір. Буцім у Камени.
Чолом, утім, похилої в журі.
Не перш уже. Нудою вечорів
цінується і хор краснознаменний.
"Сьогодні", овчорашнені у прі
наявного і бажаного, певні
в пері, папері, юшці у пельменній,
у бондарі кульгавім, що морив
дуб гамбурзький. Аурою речей,
не бідних на подряпини і плями,
і біглий час хутчій верта до тями,
аніж зі свіжим овочем, ачей.
Смерть за дверми постане на паркеті
в посадськім, міллю їденім жакеті.
XI
Брязк ножиць, дріж у пахолоку. Зміна
сузвіздь, немов каракуль на вівці,
од шлюбних до монаршого – вінці
знімає з нас. І голови, зосібна.
Ад’ю – шляхетна юнь, її отці,
сімейні узи, відданість незгинна.
А мізок, що у вежі кімнатина,
де нидіють всамітнені жильці.
Брати-сіамці в ділі цім знавці:
один пиячить, а чманіють спільно.
Тобе не остеріг ніхто: "Ховайсь!"
А ти не вміла "я одна, а вас...",
латиною, собі бодай, приватно,
на жаль, Марі, зізнатись "…забагато".
XII
Що двигає Історію? – Тіла.
Мистецтва? – Обезглавлене, а тіло.
Ось Шиллер був: Історії влетіло
від Шиллера. Ти знати не могла,
за німця, що затявся і поклав
підняти це, старе, по-суті, "діло":
хоча, яке йому, скажімо, діло,
дала ти там кому, чи не дала?
А мо і німчурі чужий примір
навів наш Фрідріх, боячись сокир?
По друге, я скажу тобі, урешті,
що нікому(в'яви собі), опріч
митця, вхопити суті протиріч.
Історію віддай Єлизаветі.
XIII
Баран хитає буклями(о, ніжне
руно), вдихає пахощі трави.
Довкіл Гленкорни, Дугласи та іже.
На часі їх пересуди новин:
"Їй відрубали голову, і квит".
"Гадаю, наб’ємо горшків з Парижем".
"Французи? Їм то що – до голови?
– От не її б утяли, а що інше…"
"Кажу вам: жінка. Вийшла негліже".
"Про мене, це далеко не основа…"
"Страмота! Спід і висвітив, mon cher!"
"Ба, заковика з платтям безумовна…"
"Геж, росіянам легше: Іванова
відмінок сам обаблює уже".
XIV
Любов розлуку дужа, та розлука
триваліша. Що статніший граніт,
то менш у нім опуклостей ланіт
чи ще чого. Плюс запаху і звуку.
Най ніг тобі не скинути в зеніт:
на те і камінь (це хіба не мука?),
а що жага, як Шива шестирука,
безсила, – то і юбка моноліт.
І не тому, що стільки утекло
води і крівці (пак не голубою!),
на самоті, куди не подивись,
не камінь волю бачити, а скло,
Марі. Тим пак – у тузі за тобою,
у погляді, що проникає крізь.
XV
Не те, кажу, тебе занепастило,
Марі, що женихи твої в бою
не звали теслів підіймать стропила;
не "ти" і "ви", намішані ув "ю";
не капості безбарвного чорнила;
не те, що – сказонути не вбоюсь –
Єлизавета Англію любила
cильніш, чим ти Шотландію свою
(є рація, гадаю, в думці піпла);
не пісня, що співалась солов’ю
іспанському з темниці, а свавілля.
Вони вчинили свинство, і – ад'ю!
зі тим, що не годилось для двірця
на ті часи: краса твого лиця.
XVІ
Імла скрадає закути округ.
Кругами робить, сказано, квадрати,
і, уві млі загравами поятий,
багряний ліс невидимому "кру-у-у"
вібрує чуло порами кори;
і сетер, пале листя полювати
облишивши, полохає плеяди,
задивлені в зозимілі бугри.
Ба, не усе, що висльозила ніч,
вціліє, а не витліє нівроку
у перегної. Вічному перу
з речей, що упадуть до віч,
пасує вторити сумній часині року
оспівуючи їй свою журу.
XVІІ
Оте, в чім подив виявив укрик
рот аглицький, і що до мату
падкий схиляє на помаду
мій стомлений, що відвернути вбік
Філіпа від портрету лик
примусило і надіслать Армаду,
отой – поможемо тираду
урвати і перукам лік,
упалим зі голівок славних
(о, глупа нескінченність), – він,
один-єдиний твій уклін,
хай до побоїща у лавах
глядацьких так і не призвів,
та звів на ноги й ворогів.
XVІІІ
Губам, які роняють "прощавай"
тобі, окаменілій мимоволі,
усе одно, що сьорбати без соли,
несолене жувати що. Гай-гай:
де ти, а де їх дореміфасолі.
А що не так – не дуже й нарікай:
язик, що той пацюк, й сміття доволі.
Він мусить копирсатись в ньому, й край.
Звиняй мені, мій чарівний бовван.
Розлука, бач, копилить не лопуцьку
губу (й російський цензор – звір):
між нами – вічність, бач, і – океан.
Буквально, бач. Ятрить ропою куксу.
Могли, пак, обійтись і без сокир.
XІХ
А острів'янам з вовною щастить
(усе іззовні – щойно буцім з чистки).
Життя о шостій гальмами рипить,
піславши куди далі сонця зблиски.
В озерах, – не дібрати їх угідь
числа, – є монстри водні(василіски).
І скоро буде нафти – лить і лить
шотландцям у пляшки її, як віскі.
З Шотландією, бачмо, все гаразд.
І в Англії, гадаю, нині гоже.
А ти в саду французькому не схожа
на візії хлоп’ячих безпорад.
І вабніш є у нім, з його плодами,
та з вами обома не схожі дами.
XХ
Пером простим – ніяким не амбітним! –
співав я стрічу в деякім саду
із тою, з ким на осьмому году
з екрану почуттям проникся дивним.
Тож пропоную вашому суду:
а) чи учився сам належним чином;
b) виклад почуттів начистоту;
c) відкоша відмінковим слабинам.
В Непалі є столиця Катманду.
Трапунок за сумісність з неодмінним
на користь їх сородному труду.
Те кладучи на кін, що я кладу,
завдячую у пристрасті невинним
листам паперу, крученим в дуду.
«1974»
Марі, шотландці все-таки скоти.
В якім коліні пак, в картатім клані
ти бачилась провидцям на екрані
чи статуєю, красячи сади?
І, Люксембурзький, зокрема? Сюди
я трапив з посиденьок в ресторані,
що той старий баран, в подивуванні
з нових воріт і збіглої води.
І стрінув Вас. І згадки молодечі,
і позаяк "минуле ожило
в схололім серці", в спитане жерло
щосил товчу класичної картечі
і трачу на посутні стрічі речі:
на ваш анфас і витончені плечі.
II
В кінці війни великої й ікот
зі смаженини з усього без сала,
я, сам хлоп’я, Марі, глядів, як Сара
Леандр ішла туп-туп на ешафот.
Сокира ката, як не ти казала,
рівняє небозвід і горизонт
(див. світило, що встає із вод).
Ми згодом покидали темну залу,
та сутінь досі вабить нас, заброд,
назад, в "Спартак", де в плюшевій утробі
приємніше, ніж потемки в Європі.
Там знімки звізд, брюнет за головну;
йдуть дві картини, черги там на обі.
Там забували про війну.
III
Земних моїх доріг посередині,
я, заявившись в Люксембургський сад,
вдивляюсь в плісень каменю – сідини
мислителів, мужів письменних; взад-
вперед снують панове й пані чинні,
синіє в листі зел поліціянт,
фонтан воркує, діти лопотять,
а "йшов би на..." не в’яжеться людини.
І ти, Марі, роками серед них
стоїш в гірлянді подруг кам’яних –
французьких королев, вдаєш безмовну
казна з ким; гороб'я на голові.
Сад постає, як помісь Пантеону
й ідилії "Сніданку на траві".
IV
З красунею, яку міцніше, може,
кохав я сам, – ніж Босуела – ти,
рис, схожих на твої, не обійти
(шепчу ось мимовільно:"Боже, Боже",
як згадую), най зовнішніх. Нам, отже,
обом не таланило, менше з тим.
Вона кудись пішла у макінтоші.
Що лінію руки, без перспектив,
я перетнув був іншу – горизонту,
зі лезвом, о, Марі, гостріш ножа.
Що вище неї голову держав,
– не так заради кисню, як азоту,
скипілого у зобі на журбу,
гортань… того… вшановує добу.
V
Число твоїх коханців, о, Марі,
авжеж, перевалило цифру три,
чотири, десять, двадцять, двадцять п’ять.
Річ в порчі на короні підзаконній,
невільній з ким попало переспать.
(Тут і кінець заскоченій короні;
республіки стійкіш на цю напасть
з античности: у цій чи тій колоні.)
Не волила твоя шотландська знать
терпіти посягань на речі кровні.
А пересічним скоттам наплювать,
що ліжко – необхідна річ при троні.
Рішає участь білої ворони
не масть, а суд сучасників:ти б..дь.
VI
Я вас кохав. Кохання (імовірно,
що просто біль) кебеті узнаки;
до дідька ум, – у друзки і шматки.
Я мірявся стрілятись не позірно,
як зброю б мав… І, потім ще, – виски:
В який пальнути? Ні, не дрож в цім винна,
а мислі. Дідько! Все не по-людськи!
Я Вас кохав так щиро, безнадійно,
як дай Вам боже з іншим, ба – не дасть!
Він, вищий Парменідових понять,
навряд удруге надихне снагою
на жар в грудині, на щелепи хруст,
щоб пломби в пащі плавило жагою
прикластись – "бюст" викреслюється – уст!
VII
Париж змінився мало. Плас де Вож
понині, запевняю Вас, квадратна.
Ріка, текти до витоків не вдатна.
Бульвар Распай чудесний, люд також.
З нового пак – видовиська безплатно,
для копошіння люду – ліпша з веж.
Удоста з ким бесідувати славно,
коли волати першим: "Як живеш"?
В Парижі, ніч, у ресторані… Шик
і горе вуху з учти в носоглотці.
І входить айне кляйне нахт мужик
при вернипиці та косоворотці.
Бульвар. Кафе. У колі муз – митці.
І місяць, що генсек який, в правці.
VIII
На схилі літ, в краю за океаном
(відкритім, я підозрюю, при Вас),
зім’ятий свій ділю іконостас
між піччю і продавленим диваном
при гадці, що зведи нагода нас,
не вельми надобилися б слова нам:
ти кликати могла б мене Іваном,
а я б не став перечити: "Alas".
Шотландія стелила б нам матрац.
Я б гордовитим носа втер слов’янам.
Порт Ґлазґо караван за караваном
приймав би лико, пряники, атлас.
Могли діждать і смерти водночас.
Топір мав бути, звісно, дерев’яним.
IX
Рівнина. Сурми. Двоє входять. Страсть
двобою. "Хто ти є?"–"А сам, – щоб тицять?"
"Хто я такий?"–"Так, ти".–"Я божа вівця".
"Католик, як і ми?". – "А, ось як!" Хрясь!
Посічені тіла, пусті очниці.
Плюс учти вороння, гучніш чимраз.
…Зима, полоззя намість колісниці,
примірка шалі: "Де воно – Дамаск?"
"Там, де самець-павич гарніш самиці".
"Та в дамки з обертасом – зась тупиці"
(за шашками – спочилому від ласк).
Ніч так собі, по голлівудській мірці.
Рівнина. Замок. Входять двоє. Ночі
виповнюють їх завивання вовчі.
X
Осінній вечір. Буцім у Камени.
Чолом, утім, похилої в журі.
Не перш уже. Нудою вечорів
цінується і хор краснознаменний.
"Сьогодні", овчорашнені у прі
наявного і бажаного, певні
в пері, папері, юшці у пельменній,
у бондарі кульгавім, що морив
дуб гамбурзький. Аурою речей,
не бідних на подряпини і плями,
і біглий час хутчій верта до тями,
аніж зі свіжим овочем, ачей.
Смерть за дверми постане на паркеті
в посадськім, міллю їденім жакеті.
XI
Брязк ножиць, дріж у пахолоку. Зміна
сузвіздь, немов каракуль на вівці,
од шлюбних до монаршого – вінці
знімає з нас. І голови, зосібна.
Ад’ю – шляхетна юнь, її отці,
сімейні узи, відданість незгинна.
А мізок, що у вежі кімнатина,
де нидіють всамітнені жильці.
Брати-сіамці в ділі цім знавці:
один пиячить, а чманіють спільно.
Тобе не остеріг ніхто: "Ховайсь!"
А ти не вміла "я одна, а вас...",
латиною, собі бодай, приватно,
на жаль, Марі, зізнатись "…забагато".
XII
Що двигає Історію? – Тіла.
Мистецтва? – Обезглавлене, а тіло.
Ось Шиллер був: Історії влетіло
від Шиллера. Ти знати не могла,
за німця, що затявся і поклав
підняти це, старе, по-суті, "діло":
хоча, яке йому, скажімо, діло,
дала ти там кому, чи не дала?
А мо і німчурі чужий примір
навів наш Фрідріх, боячись сокир?
По друге, я скажу тобі, урешті,
що нікому(в'яви собі), опріч
митця, вхопити суті протиріч.
Історію віддай Єлизаветі.
XIII
Баран хитає буклями(о, ніжне
руно), вдихає пахощі трави.
Довкіл Гленкорни, Дугласи та іже.
На часі їх пересуди новин:
"Їй відрубали голову, і квит".
"Гадаю, наб’ємо горшків з Парижем".
"Французи? Їм то що – до голови?
– От не її б утяли, а що інше…"
"Кажу вам: жінка. Вийшла негліже".
"Про мене, це далеко не основа…"
"Страмота! Спід і висвітив, mon cher!"
"Ба, заковика з платтям безумовна…"
"Геж, росіянам легше: Іванова
відмінок сам обаблює уже".
XIV
Любов розлуку дужа, та розлука
триваліша. Що статніший граніт,
то менш у нім опуклостей ланіт
чи ще чого. Плюс запаху і звуку.
Най ніг тобі не скинути в зеніт:
на те і камінь (це хіба не мука?),
а що жага, як Шива шестирука,
безсила, – то і юбка моноліт.
І не тому, що стільки утекло
води і крівці (пак не голубою!),
на самоті, куди не подивись,
не камінь волю бачити, а скло,
Марі. Тим пак – у тузі за тобою,
у погляді, що проникає крізь.
XV
Не те, кажу, тебе занепастило,
Марі, що женихи твої в бою
не звали теслів підіймать стропила;
не "ти" і "ви", намішані ув "ю";
не капості безбарвного чорнила;
не те, що – сказонути не вбоюсь –
Єлизавета Англію любила
cильніш, чим ти Шотландію свою
(є рація, гадаю, в думці піпла);
не пісня, що співалась солов’ю
іспанському з темниці, а свавілля.
Вони вчинили свинство, і – ад'ю!
зі тим, що не годилось для двірця
на ті часи: краса твого лиця.
XVІ
Імла скрадає закути округ.
Кругами робить, сказано, квадрати,
і, уві млі загравами поятий,
багряний ліс невидимому "кру-у-у"
вібрує чуло порами кори;
і сетер, пале листя полювати
облишивши, полохає плеяди,
задивлені в зозимілі бугри.
Ба, не усе, що висльозила ніч,
вціліє, а не витліє нівроку
у перегної. Вічному перу
з речей, що упадуть до віч,
пасує вторити сумній часині року
оспівуючи їй свою журу.
XVІІ
Оте, в чім подив виявив укрик
рот аглицький, і що до мату
падкий схиляє на помаду
мій стомлений, що відвернути вбік
Філіпа від портрету лик
примусило і надіслать Армаду,
отой – поможемо тираду
урвати і перукам лік,
упалим зі голівок славних
(о, глупа нескінченність), – він,
один-єдиний твій уклін,
хай до побоїща у лавах
глядацьких так і не призвів,
та звів на ноги й ворогів.
XVІІІ
Губам, які роняють "прощавай"
тобі, окаменілій мимоволі,
усе одно, що сьорбати без соли,
несолене жувати що. Гай-гай:
де ти, а де їх дореміфасолі.
А що не так – не дуже й нарікай:
язик, що той пацюк, й сміття доволі.
Він мусить копирсатись в ньому, й край.
Звиняй мені, мій чарівний бовван.
Розлука, бач, копилить не лопуцьку
губу (й російський цензор – звір):
між нами – вічність, бач, і – океан.
Буквально, бач. Ятрить ропою куксу.
Могли, пак, обійтись і без сокир.
XІХ
А острів'янам з вовною щастить
(усе іззовні – щойно буцім з чистки).
Життя о шостій гальмами рипить,
піславши куди далі сонця зблиски.
В озерах, – не дібрати їх угідь
числа, – є монстри водні(василіски).
І скоро буде нафти – лить і лить
шотландцям у пляшки її, як віскі.
З Шотландією, бачмо, все гаразд.
І в Англії, гадаю, нині гоже.
А ти в саду французькому не схожа
на візії хлоп’ячих безпорад.
І вабніш є у нім, з його плодами,
та з вами обома не схожі дами.
XХ
Пером простим – ніяким не амбітним! –
співав я стрічу в деякім саду
із тою, з ким на осьмому году
з екрану почуттям проникся дивним.
Тож пропоную вашому суду:
а) чи учився сам належним чином;
b) виклад почуттів начистоту;
c) відкоша відмінковим слабинам.
В Непалі є столиця Катманду.
Трапунок за сумісність з неодмінним
на користь їх сородному труду.
Те кладучи на кін, що я кладу,
завдячую у пристрасті невинним
листам паперу, крученим в дуду.
«1974»
• Текст твору редагувався.
Дивитись першу версію.
Дивитись першу версію.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
