(Словесне відлуння, роздуми, що породжені виставкою «Тріо. Різні»).

Здається, ніби вчора була відкрита виставка творів під назвою «Тріо. Різні». Насправді, ця подія відбулася в прохолодні дні, наприкінці квітня 2017-го, а тепер за вікном вже літо… Опісля того, як промайнув невеликий шмат часу, годиться промовити Laudatio – схвальне слово, задля того, щоб відзначити творчість трьох таких різних, проте в дечому подібних митців, - бо позначені талантом і об’єднані родиною і мистецтвом. Василь Сопільняк, професійний скульптор трагічно пішов із життя 1997-го року. Але, життя митця продовжується у його творах…

В будь – якій царині гуманітарного штибу, в мистецтві теж, бажано відрізняти осіб від особистостей. Особистість «вона важко збагненна і, мабуть, більш за все схожа на грецького «даймона», духа – охоронця, що супроводжує кожну людину впродовж усього життя, проте завжди тільки виглядав у неї з-за плеча, таким чином, що його могли побачити всі, хто з цією людиною зустрічався, окрім самої людини…», - стверджує Ханна Арендт.

Це велика приємність, радість і честь, віддати належне творам тих художників, скульпторів, керамістів, які позначені справжністю, добротою серця, міфологічністю і елементами фольклору, любомудрствієм.
Наше сьогодення, яке в значній мірі можна назвати темним, але з наявністю незначної кількості людей, котрі захищають ще не загиджений простір культури і мистецтва. Це вселяє надію… Сонячні люди темних років. Малярські творіння Тетяни Сопільняк, керамічні – Олександра Сопільняка, скульптурні композиції Василя Сопільняка, то своєрідне свідчення їх любові до Світла і Добра. Такі люди вже самою своєю присутністю освітлюють ту територію на якій перебувають.

Космос не може обійтися без нас так само, як і ми без нього. Є потреба почути вислів поета Томпсона: « Ти не можеш зачепити квітку, не потурбувавши зірки на небі».

Великий енциклопедист 20-го століття Володимир Вернадський був переконаний: «Якщо життя є явище природи, то живе цілий світ, та інакше й бути не може».

Жан Блон у своїй знаменитій книжці писав: «Люди значно більше, ніж вони гадають, залежать від Космосу, злиті з ним. Нам здається, що ми тільки присутні як байдужі глядачі при нескінченному русі тварин, які кочують по нашій планеті, але це омана. Якимсь чином і змінюємося, змінюємося навіть коли лишаємося на місці».

Твори цих митців сповнені - жагою до життя, радістю від неповторності кожного дня буття нашого, вони сприяють гарному настрою, бо ці особистості вміють любити своїх таємних помічників – труднощі життєві…
Щоб стати художником, окрім знань і майстерності, потрібен ще й час, та вміння відсторонитися від процесу самого проживання, що дурманить і п’янить, зберегти її (відстороненість), перебуваючи в самій гущавині життя, на таке спроможеться тільки вроджений митець.

Цікавим є зв'язок життя художника з його творчістю, цей зв'язок є згустком складної проблеми. Бо ми дивимося на створене, публічно висловлюємося і обговорюємо те, що ще донещодавна було дуже особистим і не мало стосунку ні до кого із сторонніх. Митець під час творіння настільки зливається зі своїм витвором, що ніхто не спроможеться відокремити їх. Споглядаючи картини, скульптурні і керамічні композиції цих трьох авторів, вигулькнуло таке питання: «Навіщо Господь сотворив цей світ, гори, море, коня, вітер, жінку, вино і рибу??».
Побачене ніби нагадує про одне із завдань мистецтва, - про постійне відтворення світу. Їх творіння містять невидиму сув’язь духу нашої доби, минулих і прийдешніх часів.

У кожного народу є священні тварини. В українській міфології – це кінь, праукраїнські землі є його батьківщиною. Чи знаємо ми як слід про історичну минувшину?... Загублений багатющий досвід, призабуті знання і традиції попередніх поколінь. Забуто, та не все.. Вслухаймося в слова пісні:

«То старша сестра іде, коня веде,
А середульша зброю несе,
Найменша брата випроваджає, словами промовляє…».

Пані Тетяна яко жінка – мисткиня навіть своєю манерою поведінки і способом спілкування нагадує добру, душевну українку з казки, а її твори не можуть не зачепити хоча б одну струну душевну. «Мене чарує Божий світ , може тому, важливе значення має сакральна тематика. Закарпаття вразило мене як ландшафтами, так і народним мистецтвом, орнаментами, писанками. У цьому краї є свій місцевий колорит у розмові, гуморі, казках, легендах. У малярстві не хочу уподібнюватися ні до кого, бо ж самобутність – то бути самим собою…», - такі думки озвучила художниця. Тетяна Сопільняк народжена в Грузії, потім з батьками переїхали на Черкащину, згодом – Закарпаття, з котрого вже нікуди не хочеться переїжджати…
Повернімось до змістовного і прихованого підтексту наповнення її картин… Що ж означає кінь у казковій символіці? Нам підкаже Марія Чумарна: «Він є символ часу, циклічності змін руху і простору. Масть коня вказує на його якість і приналежність до певного світу. Найращий провідник, опікун і помічник героя». Картина «Свято» наповнена глибоким змістом, а присутність свічки говорить, що то- вогонь життя, мірило енергії… Відтак, до цієї роботи віднесемо слова мислителя і поета Богдана Чепурка:

«Ангел і агні(вогонь, світло) тотожні за змістом…
… Кожний кут восьмикутної зірки (трон Бога) дорівнює одному ангелу (відрогу). Цифру «вісім складає парність найпростіших (поряд з тризубом) сонячних знаків Хрестів – двох відкритих просторів світобудови. Йдучи шляхом послідовної реконструкції, ми тепер можемо пояснити 8-ми кутність праукраїнської колядницької зірки Тривіди або Звізди, яка здійснює сонцерух, колує…».

Не меншу притягальну силу має робота «Лісова царівна». Ліс розглянемо, як місце ініціації дівчини, як своєрідне чистилище. Живучи посеред природи потрібно перебувати у злагоді з нею.

Неможливо пройти не зупинившись повз керамічні витвори Олександра Сопільняка. Добре почути, що каже сам митець: « Я народжений у мистецькій родині, тому вибір мого шляху випадковим аж ніяк не назвеш. Коли в дитинтві однолітки сміялися з окремих скульптур, не розумів чому… Навчаючись у коледжі мистецтв відчув, що художня обробка дерева, то не мій вибір. В інституті долав науки на відділенні кераміки. У кожен твір прагну вкласти індивідуальну задумку. Подивімось для прикладу на «Плин часу», - людина тримається на вітрильнику, скрізь час, і позаду і попереду, це те, що не контролюється, треба вистояти, щоб не впасти, не лише під вітрилами… Ось інші роботи : «Побачив небо», -дерево життя … в глечиках; «Дитинство», воно формує, будує нас; «До світла», це філософія буття;«Ключ в сусіда», трапляється і таке, що людина потребує допомоги…».

Мене ж «спинила» композиція «Мрійник». Загадковий, велично – гоноровий Кіт, котрий ходить куди схоче. Проти шерсті такого Кота не чіпай! Марія Чепурна тлумачить: «Один з помічників героя казки. В міфології різних народів кота високо шанують як представника божественного сонму (Єгипет), або ототожнюють з найтемнішими силами. В українській міфологічній традиції кіт найчастіше виступає в позитивній ролі – є носієм мудрості».

… Щодо глечиків, котрі на дереві життя, то вони місткість, де може зберігатися цілюща або живильна вода. А вода в казках відіграє важливу роль, еманації божественної енергії, чи тільки в казках?...
Я насолоджувався перебуванням у саду символічно – елегійних картин і керамічних витворів, постояв у задумі біля – елегантних, вишуканих, одухотворених скульптурних композицій Василя Сопільняка: «Материнство», «Сім’я»… В цьому саду хотілося побути подовше:

«Ходімте в сад. Я покажу вам сад,
Де на колінах яблуні спить вітер.
А згорблений чумацький небопад
Освітлює пахучі очі квітів», - з М. Вінграновського.

І щось подібне до епілогу.

«Провінція – не віконниці й голуби, не жалюзі й галки, не Ясперс у затишку безвиїзної гайдельберзької кімнати, не повія на мюнхенському двірці. Провінція – все те, що не думає, що воно столиця світу. Провінція – не географія, а психологія. Не територія, а душа», - так вважав Юрій Шевельов.

Ужгород, 120-ти тисячне місто, але, в якому жили – творили: А. Ерделі, Й. Бокшай, Ф. Манайло, А. Коцка, А. Кашшай; на радість нам, у ньому ж, продовжують традиції малярські крайової школи – І. Ілько, В. Микита, І. Шутєв. Тут писав вірші Петро Скунць, а прозу Іван Чендей… Не скажу, що Ужгород столиця, та вже точно - НЕ ПРОВІНЦІЯ. Виставка творів родини Сопільняків, підтверджує правильність цієї думки.

Андрій Будкевич – Буткевич, дослідник мистецтва, брендолог.