(Вальорні роздуми, що з’явилися завдяки персональній виставці картин АНАТОЛІЯ ЛАВРЕНКА).

Словесна увертюра.

В останні дні квітня року Божого 2017-го в полтавській галереї «АРТ ПРОСТІР» був презентований новий цикл творів Анатолія Лавренка, під іменем «ВАЛЬОРИ». Немале значення має той факт, а як сам живописець тлумачить назву виставки і сенс своїх робіт: «Хотів би, щоб вальори сприймали не як мистецький метод, а як вид мистецтва. Вальори – то і колорит, і тональне нюансування кількох барв, і своєрідна естетика кольору. Адже є контрасти, а є вальори… Стиль письма можна означити, як вальорний мінімалізм. Увімкнувши пам'ять, уявімо перед собою рушники, є пісні, а є святкові…».

Ядро тексту.

Були роки, коли песимізмом просякло ледь не все,звичайно, не всі були інфіковані вірусом занепадництва. Наприклад, англієць Колін Вілсон невтомно говорив у своїх книгах про те, що можливості людини безмежні, та про осяйне майбутнє. Цей письменник був невипраним оптимістом, живописець з Миргородщини також…

«Приблизно в середині нинішнього століття (мова йде про 20-те) в живописі, в рамках абстрактного напрямку, стали відбуватися зміни. Вони не несли нічого революційного і були не до порівняння із змінами, котрі відбулися у першому десятилітті століття (20-го), які перевернули мистецтво до самих основ. Просто окремі групи художників формулювали свої цілі нечуваним раніше чином», - писала Аніелла Яффе, послідовниця К.Г. Юнга.

Одна когорта митців прагнула відобразити конкретну реальність, вони були охоплені бажанням зупинити плинну мить, то фотороботи Г. Картьє – Брессона і В. Бішофа. Відбулося започаткування нового напрямку у сенсуальному мистецтві. Інші художники торували пошук шляхів до глибин власного «Я» і уяви. В процесі віднайдення нового, виявили його в забутому старому, у втрачених - Природі І Людині. Вони не відтворювали краєвиди на картинах, а висловлювали свій настрій і відчуття від співдоторків з Природою. Художники цього спрямування хотіли вийти за межі абстракціонізму. Альфредові Манесьє належить думка: «Справжня реальність художника – не в абстракції, не в реалізмі, а в набутті своєї значимості…». Ці слова можна віднести до нелегкого подолання крутогорів творчого шляху А.Лавренка.

У серіях робіт «Колір граната», «Колір натхнення» він не різко, поволеньки наближався до НЕ ФІГУРАТИВУ. Десь на самому споді свого єства живописець розуміє, як і що йому творити… «Та інколи трапляється, що той, кого ми звемо «Я», так збиває нас з пантелику, що внутрішній голос не може достукатися до свідомості. Буває усі спроби зрозуміти натяки підсвідомості закінчуються поразкою і залишається одне: набратися хоробрості і вчиняти по інтуїції, будучи при цьому готовим до зміни курсу, якщо несподівано підсвідомість підкаже інший шлях», - писала д-р М.-Л. фон Франц, ще одна послідовниця К.Г. Юнга.

Головний герой тексту яко художник, наділений сміливістю, та роками вперто намацує свою стежину… Та шлях, це дорога, якої не видно. Та дорога, котру потрібно віднайти, свою власну, інша не підійде. Так, це даосизм. Митець може бути даосистом, якщо буде жити оригінально, якщо матиме сміливість віднайти незвідане в самому собі. По Ошо це звучить так: «Просто увійти в темну ніч, не знаючи, дійдете ви куди – небудь, чи заблукаєте. Якщо у вас вистачить хоробрості, ризикніть, ризик – це пригода…».

Є у Анрі Мішо вірш «Ніч», з нього так гармонійно поетичні рядки ніби перетекли в одну з картин митця:

«У ніч
У ніч
Я поринув у ніч
У безмежну ніч
У ніч…
…Ніч
Ніч народження
Мене виповнює криком моїм
Колосками моїми.
Утворюєш брижі, брижі…».

Вирішував пан Анатолій і непросте питання, котре поставив перед собою і поет В. Невмитий: «Як місячної вохри досягнуть?..». Він вирішив це питання по лавренківськи, у роботах серії «Жовтим по жовтому».
Надибуємо у Ролана Барта на таку формулу: «Література – це запитання,яке в собі вже містить відповідь». Картини з циклу «Вальори» мають ознаки: запитань – відповідей. Відтінки, тони, півтони, похідні від червоного, на одній з робіт, але це не «черлені рясні пелюстки», це не «калин червоні кетяги огнисті» (з вірша Н. Степули), це – ніжно – рожеві переливи, може навіть блідо – червоні, та ледь окреслений силует дерева….Поціновувачі малярства цього митця знають про особливу любов художника до барви білої. Ужгородський поет через відстані декламує:

«Сніг як туман вражав невагомістю
Ми в ньому наче не перебували…».

Осмислюючи побачене на виставці наче самі по собі віднайшлися слова С. Моема, з його знаменитого твору «Місяць і гріш»: «Він намагався висловити почуття, раніше йому незнайомі, не зміг втиснути їх в буденні слова і уподобився містику, котрий намагається описати невимовне…».
Малярство Анатолія Лавренка усе більше набуває ще однієї ознаки, філософічності. Краще сказати ніж це зробив К. Кастанеда майже неможливо, тому вслухаймося в один з діалогів з дон Хуаном:

«На що подібне видіння, дон Хуан?
-Ти повинен навчитися бачити, щоб пізнати це. Я не можу розповісти тобі.
-Це секрет який мені не можна знати?
-Ні. Просто я не можу тобі описати це.
-Чому?
-Тому що це не мало б для тебе ніякого змісту.
-Випробуй мене, дон Хуан. Може це буде мати зміст.
-Ні. Ти повинен зробити це сам. Коли ти навчишся, ти зможеш бачити кожну річ в світі інакше.
-Значить ти, дон Хуан, бачиш світ не таким, як вся решта людей?
-Я бачу двома способами. Якщо я хочу «дивитися» на світ, я бачу його так, як це робиш ти. А якщо «бачити» його, то сприймаю інакше, відомим мені способом». Не всім дано дар – бачити світ особливим зором.

І на завершення…

Анатолій Лавренко зробив ще один широкий і твердий крок в процесі мистецьких пошуків, так буде і надалі, з’являться нові цикли робіт, пошуки триватимуть…

«В передчутті якогось справді чуда
Гребу ногами сиву пилюгу…»,- після рядків з А. Охрімовича поставимо три крапки…

Андрій Будкевич – Буткевич, дослідник мистецтва, брендолог.