Казала ти мені „люблю“,
але вночі і то – крізь зуби.
А вранці лиш гірке „терплю“
притримували ледве губи.

Я вірив в темряві губам,
рукам лукавим і гарячим.
Але не вірив по ночам
твоїм нічним словам незрячим.

Ти не брехала при свічі,
а покохать мене хотіла.
Могла брехати лиш вночі,
коли душею править тіло.

Та вранці, у тверезий час,
коли душа тверда й не мріє,
ти „так“ сказала хоч би раз.
Я так чекав цього в надії…

Тут враз війна, від‘їзд, перон,
що далі буде – невідомо.
І дачний клязмінський вагон,
до Бреста їхати в якому.

Вмить вечір без надій на ніч,
на щастя, на тепло постелі.
Як відчай з криком віч-на-віч –
смак поцілунку на шинелі.

Щоб з тими, в мороці, в хмелю,
не плутав давніми словами,
мені сказала враз „люблю“
майже спокійними губами.

Тебе не бачив я такої
раніш, до слів гірких розлуки.
„Люблю, люблю…“ і ми лиш двоє,
та з горя схолоднілі руки.

19.10.2016

* Спроба перекладу чи за мотивами твору Костянтина Симонова „Ты говорила мне „люблю“.