Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.02.12
09:18
Тужать не дужі… очі нужденних…
Боже, байдужі… гори консервних
Дико прикуті, зморені горем.
Прадід забутий без обговорень.
В сходах безсмерття панство панує,
А у конвертах старість сумує…
Тужаться дужі… тож небезпека?
Боже, байдужі… небом лелеки…
Боже, байдужі… гори консервних
Дико прикуті, зморені горем.
Прадід забутий без обговорень.
В сходах безсмерття панство панує,
А у конвертах старість сумує…
Тужаться дужі… тож небезпека?
Боже, байдужі… небом лелеки…
2026.02.12
09:03
Нині в класі про прикмети
Завели розмову:
Що це значить, як знайдеш ти
Враз стару підкову?
Всі мовчать. Один сміється:
- Певно, хитрість є там.
Бо мені чогось здається, -
Завели розмову:
Що це значить, як знайдеш ти
Враз стару підкову?
Всі мовчать. Один сміється:
- Певно, хитрість є там.
Бо мені чогось здається, -
2026.02.11
22:42
Зима шаліла - її лютий половинив,
прохожі куталися, ковзали і грузли,
а ми щасливі у тенетах хуртовини
стояли осторонь від всіх.
Землею
Тузли.
З твоїх очей на білий сніг летіли іскри.
прохожі куталися, ковзали і грузли,
а ми щасливі у тенетах хуртовини
стояли осторонь від всіх.
Землею
Тузли.
З твоїх очей на білий сніг летіли іскри.
2026.02.11
19:48
Он засяяв сніг за віконечком,
Пішли іскорки у танок,
Народилося ясне сонечко –
Молодесенький Божич - Бог.
І надворі вже дні погожії,
Знову більшає білий день.
Прибуває нам сила Божая,
Пішли іскорки у танок,
Народилося ясне сонечко –
Молодесенький Божич - Бог.
І надворі вже дні погожії,
Знову більшає білий день.
Прибуває нам сила Божая,
2026.02.11
12:29
Арчі —
мій малий читирилапий друг —
завершив свій ранковий ритуал
на газоні біля під’їзду.
Потім він подивився на мене
цими вологими очима,
у яких —
і любов, і виклик,
мій малий читирилапий друг —
завершив свій ранковий ритуал
на газоні біля під’їзду.
Потім він подивився на мене
цими вологими очима,
у яких —
і любов, і виклик,
2026.02.11
11:23
Про ідеал, мій друже, не пишіть —
дурман ілюзій в полисках звабливих.
Немає цвіту в змореній душі,
це Вам здалося, що я особлива.
То Ви мене намріяли з пісень,
зліпили із фантазій феєричних.
А я скажу відверто Вам, лишень,
дурман ілюзій в полисках звабливих.
Немає цвіту в змореній душі,
це Вам здалося, що я особлива.
То Ви мене намріяли з пісень,
зліпили із фантазій феєричних.
А я скажу відверто Вам, лишень,
2026.02.11
10:18
Чи може бути
обличчя мовчання?
Обличчя у того,
у чого його не може
бути за визначенням.
Обличчя мовчання -
це лице пустки,
це хмара накуреного диму
обличчя мовчання?
Обличчя у того,
у чого його не може
бути за визначенням.
Обличчя мовчання -
це лице пустки,
це хмара накуреного диму
2026.02.11
03:35
Невиліковний біль уже не вщухне.
Всі вірші, від початку до кінця, -
Естетика прокуреної кухні
Та сповідь непочутого мерця.
Метафора - мов порція отрути,
А цілий твір - отруєне вино.
Спостерігає чорним оком лютий,
Всі вірші, від початку до кінця, -
Естетика прокуреної кухні
Та сповідь непочутого мерця.
Метафора - мов порція отрути,
А цілий твір - отруєне вино.
Спостерігає чорним оком лютий,
2026.02.11
02:24
На кухні маленькій сиділа зима,
І в спальні, в вітальні... Усюди
Така безпардонна, здавалося аж,
Що в гості прийшли саме люди
Та як без ключів і без дозволу та
В будинки вкраїнські проникла?
Яка ціль візиту, причина, мета?
І в спальні, в вітальні... Усюди
Така безпардонна, здавалося аж,
Що в гості прийшли саме люди
Та як без ключів і без дозволу та
В будинки вкраїнські проникла?
Яка ціль візиту, причина, мета?
2026.02.10
21:20
Із Леоніда Сергєєва
Наречена:
Зійди мерщій з фати, підкидьку божий,
не міг взуття почистити до дна!
А я, дурна, проґавила Серьожу,
там хоч свекруха звір, зате одна.
Наречена:
Зійди мерщій з фати, підкидьку божий,
не міг взуття почистити до дна!
А я, дурна, проґавила Серьожу,
там хоч свекруха звір, зате одна.
2026.02.10
19:23
Між нами - тільки тиша і тепло.
Така тонка, прозора невагомість.
Все, що до тебе в серці зацвіло,
переросло сьогодні у свідомість.
Я п'ю твій погляд, наче джерело,
В якому небо відбиває зорі.
І як би нас далеко не несло,
ми два вітрила в золотому
Така тонка, прозора невагомість.
Все, що до тебе в серці зацвіло,
переросло сьогодні у свідомість.
Я п'ю твій погляд, наче джерело,
В якому небо відбиває зорі.
І як би нас далеко не несло,
ми два вітрила в золотому
2026.02.10
18:53
Зло, не покаране належне за життя,
Спроможне мстити навіть з того світу.
В далекому минулім Ірод,
В нашу епоху біснуватий Гітлер
Керує помислами всіма із того світу
Пройдисвітів сьогоднішніх безпросвітних,
Готових на будь-яке зло, навіть на яде
Спроможне мстити навіть з того світу.
В далекому минулім Ірод,
В нашу епоху біснуватий Гітлер
Керує помислами всіма із того світу
Пройдисвітів сьогоднішніх безпросвітних,
Готових на будь-яке зло, навіть на яде
2026.02.10
15:13
А ми існуємо іще
по два боки одної долі...
ти у полоні, я на волі,
попри жалі, душевний щем
до мене линеш ти дощем,
а я до тебе вітром в полі.
ІІ
по два боки одної долі...
ти у полоні, я на волі,
попри жалі, душевний щем
до мене линеш ти дощем,
а я до тебе вітром в полі.
ІІ
2026.02.10
14:09
У замкнутім колі несемось галопом.
Сил оглянутись бракує чомусь.
І кожен виток засмокчує мохом…
Вигода значить з галопу комусь.
І смокче так липко… Смокчи! — запевняє,
Інакше порвем, розтопчем у слизь…
Народжених в колі — коло кохає
Тому, що навіки
Сил оглянутись бракує чомусь.
І кожен виток засмокчує мохом…
Вигода значить з галопу комусь.
І смокче так липко… Смокчи! — запевняє,
Інакше порвем, розтопчем у слизь…
Народжених в колі — коло кохає
Тому, що навіки
2026.02.10
10:05
Ранковий автобус один і той самий
Виходить з імли невблаганно, як час.
Як витязь казковий, виходить із драми,
Аби піднести до фантазії нас.
Ранковий автобус приходить невчасно,
Мов доля, яка заблукала в світах.
Ранковий автобус, як виблякле г
Виходить з імли невблаганно, як час.
Як витязь казковий, виходить із драми,
Аби піднести до фантазії нас.
Ранковий автобус приходить невчасно,
Мов доля, яка заблукала в світах.
Ранковий автобус, як виблякле г
2026.02.10
07:12
На фото пожовкле дивлюся
І згадую легко краї
В яких потрапляла бабуся
В обійми юначі мої.
Як сонцю весна, довірялась
Теплу моїх лагідних рук
І тішилась щиро помалу,
Що часто гостює онук.
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...І згадую легко краї
В яких потрапляла бабуся
В обійми юначі мої.
Як сонцю весна, довірялась
Теплу моїх лагідних рук
І тішилась щиро помалу,
Що часто гостює онук.
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.02.05
2026.02.03
2026.01.28
2026.01.22
2026.01.19
2026.01.19
2026.01.16
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Петро Скоропис (1991) /
Вірші
З Іосіфа Бродського. Еклога 5-та (літня)
Чую твої пісні, комарине моє ти літо!
Заспані муравлі пітніють під куросліпом.
Чахла муха нудьгує на лопушинім
еполеті, розжалуванім у чині.
Уперше за "нижче трави" рослинам
пояснюють гусені. На бурильні
вишки кипреєві або рейвах
джунглів повоєво-пирієвих
удоста синяви в емпіреях.
Салют парасольок болиголова
здригається грабками чималого
богомола. Темно-лілова
серцевиною, лопушня вдає з себе міну,
завбачно вибухлу наполовину.
Дягель вимахує, що рука – графину.
І павук, як рибалки жона, що сітку
cкрушно латає, сотає нитку
з нехворощі на золоту суріпку.
Життя – сума рухів мізерних. Сумерк
піхов осочих, спалий на почечуйник,
щомиті підмінюваний рисунок
кінського щавлику, дрож люцерни,
чебрецю, тимофіївки – геж знаменні
для розуміння подій на сцені,
де ні краю, ні центру. І злакам звільна
Півночі з плевелами опівдня
кидати тінь, – тих і тих насіння
посівав сіяч вітряний, що прирік їх
на сусідські пересуди, без'язиких.
Вчуймо ж пошум у шелестівках
півника-або-курочки! тонконіжки-
ромашки оривки зі чету-лишки!
Ба, мати-й-мачусі геж не смішки,
об чім і лопоче притомна ледве,
киваючи на лободину, Леда
зелен-м’яти. О, літні зела,
опромінені сонцем! мотиль-безхатько,
кропиви піраміда. Спекотно, парко.
Пагоди папороті. Неборака
ганус, що долу поклав колону,
мінарет шавлії у мить поклону –
трав’яниста копія Вавилону,
зеленава версія Третьоримська!
відкіля, як праворуч податись стрімко,
то опинитесь зліва. І генде, й зблизька.
І цвіркунчик, освідчившись балерині-
капустянці, буцім герой в билині,
ковзає поглядом по бадилині.
II
Зблизу прозорий, етер в пейзажі
стає геть синім. Деінде – майже
темно-синім. Ті ж антуражі
сприяють рослинності: погляд на неї
переконає вас в привілеї
зел – зеленіти. Тінь на зеленій
флорі у поміч натуралістам:
відтінки, усотані її листям,
передаються смагою лицям.
Сумі красивих і некрасивих,
даліючи, близячись, геж у силах
вічі нітити ліпше синіх
і якихось там барв. Окраска
речі – спра́вдішня радше маска
безконечности в масі деталей. Маса,
еге ж, не кращий для сховку засіб
енергії, що поділявся б
квадратом швидкости від тертя об
собі подібну. Оку б на неї спертись!
пійняти одежин її потертість
поблизу і поодалік! упертість
просторіней, які допіру
і зелу, і блавату міру
якось, та знають. Це – ніби ймеш на віру,
вид фанатизму! Як досвід мухи,
чий дзум на липучці – не голос муки,
а втілені в автопортреті звуки
«ж». Як буквиця – алфавіту,
тіло – яса просування виду
за горизонт. І пейзаж – за свиту
гайнулим до Азії, радим пальмам
особам. Відданий щиро спальням,
ранок липневий ялозить пальцем
в пачці ясминових облігацій,
струччі, луснулім у акацій,
і обрій прозоріший комбінацій
красуні невиспаної. У оковидах
синява, зелень – зі знакомитих
форм існування. У віч орбітах –
нагло зупинене, мов Атилла
вм’ятинами щита, світило:
далі попросту не хопило
подиву гідної голубіні
етеру. Ним і натхненне, в липні
світло цінує потуги тіні
удатись до логіки переломлень
в дальній дорозі, яку і промінь
всю не охопить. Гідні захоплень
III
мальви, бабки, духмяности сіна,
на Сеймі, Оредежі, картинно
обсілі річок береги родини
дачників, викапані наяди,
згідні з ризиками у платті,
плюск; на паузі у руладі
сойки, умить зашарілий шелюг,
білений смужками від бретельок
намість купальників у купелях
віч подалі; пахощі хвої, ріні
й глини охра; коктейль жаріні
з хмарністю; лусочки буцім рибні,
хвилі. О, літо з водоймами! чаші –
чимдуж блискучі, що далі в хащі,
чистіші, чим вічі зрячі,
– озерні, в оточенні суші; вільгість,
заосочені комиші, замшілість
корчаки, ласкавість ряски, свіжість
глечиків жовтих, тендітність лілій
в лататті – чом бо не рай для ліній –
щойно гайне, мов Христос, по синій
гладіні жучок-плавунець. Чи окунь
сплескує, окидає оком
світ. І, оговтатись щоб, прожогом
відсахнеться назад, як з дупельця писок.
Літо! Час сорочок навипуск,
поголосу грибників про ризик
трут од поганок, цятки біленькі
мухомора, полеміки за опеньки
і зморшки; пóкою оберемки
у тиші галяв, тих купин мочала
пополудні, де око опочивало,
де пчола, як і каже жало,
то зосліпу, мавши вас за махровий
мак, чи за млинець корови
на мураві, і летить, від проби
зніяковіла, що в спеку квітка.
Ліс – як через зубець гребінка.
І осіле осібно в умі підлíтка
"вище від кущика, нижче дуба",
ошелешує так, як ніяка дружба
зі трелями жайвора-життєлюба
у небі. Літо! Ігрики решток
зазубрених формул, орлів і решок;
в одних – бубонів, прищів, задержок
в инших – від ляку, що не осилиш;
силуети технікумів, училищ
навіть вві сні. Лиш прути удилищ
зі свистом дрож угамують, врешті.
В просвіті смаглі ключиці шкетів,
сандалі, колеса велосипедів
у траві, нікельовані їх педалі,
петлиці мов кітелів, мов медалі.
В їхній гумі або металі
тавро – їх майбутнього, мітка віку
Європи, що колій залізну нитку
в полі на вітрі рвучкім, як гілку
озеленила у полустанки –
ліс, водокачка, лице селянки,
горожа, і долі – твої, з бляшанки,
право, ліво повзуть наївні,
викопані біля хліва в гноївні
черв’яки. І підвода з кіньми
і наваляними у ній кулями,
і виляє вижатими полями
манівець. Колодязі з журавлями,
церква – графином, копиці, хати,
шифером криті і толем скати,
скло у вікні, чиїх рам заради
сонце сідає. І тінь од шпиці,
ген до польської мало що не границі,
гасає обочиною за матюком візниці,
буцім Жучка кудлата, чи инша шавка;
на сандалеті твоїм пиляка,
в зубах травинка, в мізках білявка,
камін на дачі – і, в верхотурі,
геж, – журавель, а не вісник бурі.
Слава нормальній температурі!
На десять градусів нижче тіла.
Слава всьому, до чого є діло,
чим перейматися не обридло!
Сорочці, мотузці, де сохне одяг,
панамі, крислатішій, аніж сонях,
вальсу в далечині "На сопках".
IV
Відсвіжущий, з полегшею, легіт жаданих
сутінок! Піт у льоху на жбанах,
сталін-він-же-хрущов останніх
новин і хор цвіркунців. З брусниці,
браної неподалік в цім місці,
варення. І вибілені, вапнисті
щиколотки яблуневої алеї,
біліші у млі, що навколо неї;
а далі висяться бармалеї
дикорослого дерева в гущі синьки
вечора. Кухні, зади, косинки,
пчихи пекельного, з керосинки,
синього пломеню. Трапези на верандах!
Картопля у всіх її варіантах.
Редис, цибулька – подиву вартих
розмірів, кріп, огірочки із кадки,
помідори, і все це – прямцем зі грядки,
і, у довершення, склянки-банки –
ємкі, опасисті. Кіпоть лампи.
Тіней танок на стіні. Таланти
і шанувальники цих обрядів. Лати
самовара і рафінад, від соли
відокремлюваний мухвою. Соло
одуда в листі, із-за стодоли
ущухле, мов жаб у канаві чвари.
У латах скипілого самовара
гримаси овал і пускання пари,
шерех газети, вуркіт відрижок;
у вітальні вилунює чітко «чижик»;
абзац з Симоніда стосовно ніжок
хутко звіє осоловілий
погляд з оглядин шпалер і гілей
глоду: Ба, од колін безсилі й
вічі відвестися. Тим-бо і цінна
зору, як сховок, одінь тканина,
що ковзнути дає з коліна,
перекинутись візерунком ткані
вверх. Наразі, чай у стакані
остигає, туманить грані,
і пломінь лампи дедалі никне.
А після, під одіялом, дрібне,
мерхлої стрілки дрижання, гідне
нового компаса, що обере і
Північ не гірш, як роки буремні,
як прокурор який. Псячі брехні,
скрип від розсохлого табурета,
з курника ку-ку-рі тричверта,
крик паровоза. Опісля й решта
звуків тлумиться. А згодом – глухо,
буцім те не обходить вухо –
листя безлічі древ, як духи
булих до нас на землі, лопоче
щось, як ті язики пророчі,
на діалекті зела́, чий почерк
– плями, клинопису повней цяти,
ні тобі, ні стіні не дляти.
І довго соваюся на м’ятім
рядні матраца, щось розплітаю,
де ієрогліф, де в'язь сотаю;
і буяє, не убуває,
зовні не жовта ще, міць Китаю.
(1981)
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
З Іосіфа Бродського. Еклога 5-та (літня)
Марго Пікен
I
Чую твої пісні, комарине моє ти літо!
Заспані муравлі пітніють під куросліпом.
Чахла муха нудьгує на лопушинім
еполеті, розжалуванім у чині.
Уперше за "нижче трави" рослинам
пояснюють гусені. На бурильні
вишки кипреєві або рейвах
джунглів повоєво-пирієвих
удоста синяви в емпіреях.
Салют парасольок болиголова
здригається грабками чималого
богомола. Темно-лілова
серцевиною, лопушня вдає з себе міну,
завбачно вибухлу наполовину.
Дягель вимахує, що рука – графину.
І павук, як рибалки жона, що сітку
cкрушно латає, сотає нитку
з нехворощі на золоту суріпку.
Життя – сума рухів мізерних. Сумерк
піхов осочих, спалий на почечуйник,
щомиті підмінюваний рисунок
кінського щавлику, дрож люцерни,
чебрецю, тимофіївки – геж знаменні
для розуміння подій на сцені,
де ні краю, ні центру. І злакам звільна
Півночі з плевелами опівдня
кидати тінь, – тих і тих насіння
посівав сіяч вітряний, що прирік їх
на сусідські пересуди, без'язиких.
Вчуймо ж пошум у шелестівках
півника-або-курочки! тонконіжки-
ромашки оривки зі чету-лишки!
Ба, мати-й-мачусі геж не смішки,
об чім і лопоче притомна ледве,
киваючи на лободину, Леда
зелен-м’яти. О, літні зела,
опромінені сонцем! мотиль-безхатько,
кропиви піраміда. Спекотно, парко.
Пагоди папороті. Неборака
ганус, що долу поклав колону,
мінарет шавлії у мить поклону –
трав’яниста копія Вавилону,
зеленава версія Третьоримська!
відкіля, як праворуч податись стрімко,
то опинитесь зліва. І генде, й зблизька.
І цвіркунчик, освідчившись балерині-
капустянці, буцім герой в билині,
ковзає поглядом по бадилині.
II
Зблизу прозорий, етер в пейзажі
стає геть синім. Деінде – майже
темно-синім. Ті ж антуражі
сприяють рослинності: погляд на неї
переконає вас в привілеї
зел – зеленіти. Тінь на зеленій
флорі у поміч натуралістам:
відтінки, усотані її листям,
передаються смагою лицям.
Сумі красивих і некрасивих,
даліючи, близячись, геж у силах
вічі нітити ліпше синіх
і якихось там барв. Окраска
речі – спра́вдішня радше маска
безконечности в масі деталей. Маса,
еге ж, не кращий для сховку засіб
енергії, що поділявся б
квадратом швидкости від тертя об
собі подібну. Оку б на неї спертись!
пійняти одежин її потертість
поблизу і поодалік! упертість
просторіней, які допіру
і зелу, і блавату міру
якось, та знають. Це – ніби ймеш на віру,
вид фанатизму! Як досвід мухи,
чий дзум на липучці – не голос муки,
а втілені в автопортреті звуки
«ж». Як буквиця – алфавіту,
тіло – яса просування виду
за горизонт. І пейзаж – за свиту
гайнулим до Азії, радим пальмам
особам. Відданий щиро спальням,
ранок липневий ялозить пальцем
в пачці ясминових облігацій,
струччі, луснулім у акацій,
і обрій прозоріший комбінацій
красуні невиспаної. У оковидах
синява, зелень – зі знакомитих
форм існування. У віч орбітах –
нагло зупинене, мов Атилла
вм’ятинами щита, світило:
далі попросту не хопило
подиву гідної голубіні
етеру. Ним і натхненне, в липні
світло цінує потуги тіні
удатись до логіки переломлень
в дальній дорозі, яку і промінь
всю не охопить. Гідні захоплень
III
мальви, бабки, духмяности сіна,
на Сеймі, Оредежі, картинно
обсілі річок береги родини
дачників, викапані наяди,
згідні з ризиками у платті,
плюск; на паузі у руладі
сойки, умить зашарілий шелюг,
білений смужками від бретельок
намість купальників у купелях
віч подалі; пахощі хвої, ріні
й глини охра; коктейль жаріні
з хмарністю; лусочки буцім рибні,
хвилі. О, літо з водоймами! чаші –
чимдуж блискучі, що далі в хащі,
чистіші, чим вічі зрячі,
– озерні, в оточенні суші; вільгість,
заосочені комиші, замшілість
корчаки, ласкавість ряски, свіжість
глечиків жовтих, тендітність лілій
в лататті – чом бо не рай для ліній –
щойно гайне, мов Христос, по синій
гладіні жучок-плавунець. Чи окунь
сплескує, окидає оком
світ. І, оговтатись щоб, прожогом
відсахнеться назад, як з дупельця писок.
Літо! Час сорочок навипуск,
поголосу грибників про ризик
трут од поганок, цятки біленькі
мухомора, полеміки за опеньки
і зморшки; пóкою оберемки
у тиші галяв, тих купин мочала
пополудні, де око опочивало,
де пчола, як і каже жало,
то зосліпу, мавши вас за махровий
мак, чи за млинець корови
на мураві, і летить, від проби
зніяковіла, що в спеку квітка.
Ліс – як через зубець гребінка.
І осіле осібно в умі підлíтка
"вище від кущика, нижче дуба",
ошелешує так, як ніяка дружба
зі трелями жайвора-життєлюба
у небі. Літо! Ігрики решток
зазубрених формул, орлів і решок;
в одних – бубонів, прищів, задержок
в инших – від ляку, що не осилиш;
силуети технікумів, училищ
навіть вві сні. Лиш прути удилищ
зі свистом дрож угамують, врешті.
В просвіті смаглі ключиці шкетів,
сандалі, колеса велосипедів
у траві, нікельовані їх педалі,
петлиці мов кітелів, мов медалі.
В їхній гумі або металі
тавро – їх майбутнього, мітка віку
Європи, що колій залізну нитку
в полі на вітрі рвучкім, як гілку
озеленила у полустанки –
ліс, водокачка, лице селянки,
горожа, і долі – твої, з бляшанки,
право, ліво повзуть наївні,
викопані біля хліва в гноївні
черв’яки. І підвода з кіньми
і наваляними у ній кулями,
і виляє вижатими полями
манівець. Колодязі з журавлями,
церква – графином, копиці, хати,
шифером криті і толем скати,
скло у вікні, чиїх рам заради
сонце сідає. І тінь од шпиці,
ген до польської мало що не границі,
гасає обочиною за матюком візниці,
буцім Жучка кудлата, чи инша шавка;
на сандалеті твоїм пиляка,
в зубах травинка, в мізках білявка,
камін на дачі – і, в верхотурі,
геж, – журавель, а не вісник бурі.
Слава нормальній температурі!
На десять градусів нижче тіла.
Слава всьому, до чого є діло,
чим перейматися не обридло!
Сорочці, мотузці, де сохне одяг,
панамі, крислатішій, аніж сонях,
вальсу в далечині "На сопках".
IV
Відсвіжущий, з полегшею, легіт жаданих
сутінок! Піт у льоху на жбанах,
сталін-він-же-хрущов останніх
новин і хор цвіркунців. З брусниці,
браної неподалік в цім місці,
варення. І вибілені, вапнисті
щиколотки яблуневої алеї,
біліші у млі, що навколо неї;
а далі висяться бармалеї
дикорослого дерева в гущі синьки
вечора. Кухні, зади, косинки,
пчихи пекельного, з керосинки,
синього пломеню. Трапези на верандах!
Картопля у всіх її варіантах.
Редис, цибулька – подиву вартих
розмірів, кріп, огірочки із кадки,
помідори, і все це – прямцем зі грядки,
і, у довершення, склянки-банки –
ємкі, опасисті. Кіпоть лампи.
Тіней танок на стіні. Таланти
і шанувальники цих обрядів. Лати
самовара і рафінад, від соли
відокремлюваний мухвою. Соло
одуда в листі, із-за стодоли
ущухле, мов жаб у канаві чвари.
У латах скипілого самовара
гримаси овал і пускання пари,
шерех газети, вуркіт відрижок;
у вітальні вилунює чітко «чижик»;
абзац з Симоніда стосовно ніжок
хутко звіє осоловілий
погляд з оглядин шпалер і гілей
глоду: Ба, од колін безсилі й
вічі відвестися. Тим-бо і цінна
зору, як сховок, одінь тканина,
що ковзнути дає з коліна,
перекинутись візерунком ткані
вверх. Наразі, чай у стакані
остигає, туманить грані,
і пломінь лампи дедалі никне.
А після, під одіялом, дрібне,
мерхлої стрілки дрижання, гідне
нового компаса, що обере і
Північ не гірш, як роки буремні,
як прокурор який. Псячі брехні,
скрип від розсохлого табурета,
з курника ку-ку-рі тричверта,
крик паровоза. Опісля й решта
звуків тлумиться. А згодом – глухо,
буцім те не обходить вухо –
листя безлічі древ, як духи
булих до нас на землі, лопоче
щось, як ті язики пророчі,
на діалекті зела́, чий почерк
– плями, клинопису повней цяти,
ні тобі, ні стіні не дляти.
І довго соваюся на м’ятім
рядні матраца, щось розплітаю,
де ієрогліф, де в'язь сотаю;
і буяє, не убуває,
зовні не жовта ще, міць Китаю.
(1981)
• Текст твору редагувався.
Дивитись першу версію.
Дивитись першу версію.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
"З Іосіфа Бродського. Еклога 4-та (зимня)"
• Перейти на сторінку •
"З Іосіфа Бродського. Лист до академії"
• Перейти на сторінку •
"З Іосіфа Бродського. Лист до академії"
Про публікацію
