Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.11.17
20:44
Огорни мене скоріш любов'ю,
Бо без тебе сіро все і мрячно.
Лілії цвіли - торкалось слово.
Озеро кохання вже у рясці.
Тихе-тихе, мовчазне уранці.
Квіти-поцілунки - спогад помарнілий.
Не загоїть серпня вечір рани.
Бо без тебе сіро все і мрячно.
Лілії цвіли - торкалось слово.
Озеро кохання вже у рясці.
Тихе-тихе, мовчазне уранці.
Квіти-поцілунки - спогад помарнілий.
Не загоїть серпня вечір рани.
2026.11.17
19:59
розчулення найзначущіші
чому би і не омани
ґатунки найзолотіші
така собі маячня
коли огортає холод
болить порожніючий шлунок
у сутіні цій безпутній
полуді наступного дня
чому би і не омани
ґатунки найзолотіші
така собі маячня
коли огортає холод
болить порожніючий шлунок
у сутіні цій безпутній
полуді наступного дня
2026.11.17
18:58
Я ніколи туди не вернусь,
У простори довіри і болю.
Я могилам святим не вклонюсь,
Не ввійду у величні собори.
Я ніколи уже не піду
Сизим степом у ніжнім смерканні.
Я упав на слизькому льоду
У простори довіри і болю.
Я могилам святим не вклонюсь,
Не ввійду у величні собори.
Я ніколи уже не піду
Сизим степом у ніжнім смерканні.
Я упав на слизькому льоду
2026.11.17
11:10
Свіжа рілля запахтіла корінням і дизелем.
Сита ворона з бенкету злетіла нарешті.
Сонце латунне до обрію хмара притиснула.
З крони високої дня доливаються рештки.
Ще до зими кілька кроків, ще трохи осіннього
Полудня в затишку листям сухим зарудіє.
Сита ворона з бенкету злетіла нарешті.
Сонце латунне до обрію хмара притиснула.
З крони високої дня доливаються рештки.
Ще до зими кілька кроків, ще трохи осіннього
Полудня в затишку листям сухим зарудіє.
2026.11.17
07:34
«МІКЕЛАНДЖЕЛО: СЕРЦЕ БІЛОГО КАМЕНЮ»
(Драматичний есей-містерія на три дії з прологом)
Дійові особи:
Мікеланджело Буонарроті – 26-річний скульптор, одержимий красою, закоханий у досконалість людського духу.
Голос Каррарської Брили (Гіганта) – поран
(Драматичний есей-містерія на три дії з прологом)
Дійові особи:
Мікеланджело Буонарроті – 26-річний скульптор, одержимий красою, закоханий у досконалість людського духу.
Голос Каррарської Брили (Гіганта) – поран
2026.11.17
05:47
Синє небо й жовте поле
Маю споконвік -
Не хитнути силу волі
Ані в жоден бік.
Бо тепер громи сердиті
Падають згори
І щодня несамовито
Гримає: "Умри!.."
Маю споконвік -
Не хитнути силу волі
Ані в жоден бік.
Бо тепер громи сердиті
Падають згори
І щодня несамовито
Гримає: "Умри!.."
2026.11.16
23:58
дідусь був мореходом
поплавав між льодів
у цього китобоя
на колінах я сидів
чувши «синку я на березі
вмираю із нудьги
мені би із друзяками
зайти в чужі піски»
поплавав між льодів
у цього китобоя
на колінах я сидів
чувши «синку я на березі
вмираю із нудьги
мені би із друзяками
зайти в чужі піски»
2026.11.16
17:21
А влада пшеків дещо пойняла
стосовно українського ґаранта,
бо довела –
від білого орла
не більше толку як від номінанта.
***
А бомонд богемі помагає
стосовно українського ґаранта,
бо довела –
від білого орла
не більше толку як від номінанта.
***
А бомонд богемі помагає
2026.11.16
16:53
Не хочу квітку я зривати,
Бо я порушу у житті
Якусь важливу рівновагу
У космосі й серцебитті.
Краса проб'ється через вінця,
Крізь огорожі і мейнстрим.
Краса проб'ється через віно,
Бо я порушу у житті
Якусь важливу рівновагу
У космосі й серцебитті.
Краса проб'ється через вінця,
Крізь огорожі і мейнстрим.
Краса проб'ється через віно,
2026.11.16
16:00
можливо я повторююсь
та це малосуттєво
повторюється всяко
усілякий
не треба апології
оскільки я не жертва
можливо навпаки
це стилістична якість
та це малосуттєво
повторюється всяко
усілякий
не треба апології
оскільки я не жертва
можливо навпаки
це стилістична якість
2026.11.16
14:54
О, мій етер, веселий, темний, милий!
Куди тепер ти знов ховаєш вила —
Космогонічні, ніби справжній фатум,
Як тінь з-під ковдри душ, густу, багату, —
Щоби безвідповідально, гучно, вмісно,
Докупи склавши, ніби пальці в мудру,
У верховіття мрій, де мер
Куди тепер ти знов ховаєш вила —
Космогонічні, ніби справжній фатум,
Як тінь з-під ковдри душ, густу, багату, —
Щоби безвідповідально, гучно, вмісно,
Докупи склавши, ніби пальці в мудру,
У верховіття мрій, де мер
2026.11.16
13:43
Водії не люблять пішоходів,
Пішоходи ненавидять водіїв,
Фермери клянуть суху погоду,
А турист кляне сезон дощів.
Всякий віднайде якусь причину
Щоб образити, обматюкать тебе,
Бо всередині у кожної людини,
Пішоходи ненавидять водіїв,
Фермери клянуть суху погоду,
А турист кляне сезон дощів.
Всякий віднайде якусь причину
Щоб образити, обматюкать тебе,
Бо всередині у кожної людини,
2026.11.16
08:34
Вчителі в кабінеті завпеда
Освятили закон Архімеда.
А завгосп не святив.
Отакий колектив
Згуртувався навколо завпеда.
Розповів театральний бариста
Про симфонії Ференца Ліста.
Освятили закон Архімеда.
А завгосп не святив.
Отакий колектив
Згуртувався навколо завпеда.
Розповів театральний бариста
Про симфонії Ференца Ліста.
2026.11.16
07:04
Під шелест опалого листя
Забави продовжує осінь -
Одягнута в шати багристі,
Повсюди тиняється боса.
Тумани сплітає в мережку,
Гойдає оголені віти
І сипле на вимиту стежку
Дарунки від себе чи літа.
Забави продовжує осінь -
Одягнута в шати багристі,
Повсюди тиняється боса.
Тумани сплітає в мережку,
Гойдає оголені віти
І сипле на вимиту стежку
Дарунки від себе чи літа.
2026.11.15
18:29
Не зупинятися у слові,
Коли сягнеш глибин, вершин.
Слова спочинуть охололі.
На слово сяде херувим.
Не зупинятися в розгоні,
В польоті до далеких зір,
Здолати мури й перепони
У прагненні забутих вір.
Коли сягнеш глибин, вершин.
Слова спочинуть охололі.
На слово сяде херувим.
Не зупинятися в розгоні,
В польоті до далеких зір,
Здолати мури й перепони
У прагненні забутих вір.
2026.11.15
17:40
Гортаю в Інтернеті сторінки,
Новини і погоду розглядаю,
Чогось собі цікавого шукаю
І, зокрема, якісь нові книжки.
На сайтах їх багато викладають.
Дивлюся, що читають москалі.
Вже й не дивуюсь їм узагалі,
То просто дикість, що вони читають.
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Новини і погоду розглядаю,
Чогось собі цікавого шукаю
І, зокрема, якісь нові книжки.
На сайтах їх багато викладають.
Дивлюся, що читають москалі.
Вже й не дивуюсь їм узагалі,
То просто дикість, що вони читають.
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.07.04
2026.04.29
2026.04.23
2026.03.31
2026.03.19
2026.02.11
2025.11.29
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Янка Яковенко /
Проза
ДВІР МОГО ДИТИНСТВА
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
ДВІР МОГО ДИТИНСТВА
А мова, власне, буде про радіо. Про звичайне жовте сільське радіо. Сірі смужки пилу, не підвладні ніяким миючим засобам, говорили про вік і, напевно, про мудрість. Мабуть саме тому, чиясь співчутлива рука затулила розбитий динамік клаптем тканини із синьою квіткою у зіниці.
Зачепившись за цвях (чи забули, а чи пожаліли), висіло воно в куточку, оглядало двір своїм єдиним оком чи ротом. А може і тим, і іншим водночас, бо хіба ж очі не говорять, а голос не задивляється...
А в дворі стояла басеня, округла й повновида, ніби господиня, пишалася вона зеленими в білих ромашках боками. На ній, ніби гостинна посмішка, красувалося відерце, накрите чепурним рушником. Задавалося, що не вистачало їй лише рук, щоб розкрилити їх у вітанні:
- Ой, заходьте, гості дорогенькі!
Поряд, підбоченившись і поглядаючи згори донизу, по-хазяйськи стояв горіх. З того, як він бережно торкався листям басені, як турботливо прикривав своїми вітами двір від полудневої спеки, як уважно, але ласкаво, поглядав на вас при зустрічі, зразу було видно хто справжній хазяїн двору. Це йому схилялася травичка при найменшому вітрі. Це об нього, наче кошенята об ноги, терлися тюльпани та півонії своїми голівками. До нього восени приводила яблуня свій виводок яблученят, що прискаючи червонястим сміхом, завмирали в показній покірності коло його ніг, готові щомиті гайнути врізнобіч.
Ось і господар двору: засмаглий, розгонистий наче горіх, в обов’язковій білій сорочці (бо сонце на біле не так пече), в обов’язкових солом’яних бризках, що сипляться сонячними зайчиками із волосся, закачаних рукавів, холош (бо скиртували), з обов’язковими подряпинами і мозолями – вертає додому.
А господиня, така ж чепурненька й округла, як басеня, поправляючи хустку, ставить на веранді миски з борщем і кладе хлібину на рушник.
Тільки хмуриться старе мудре радіо, дослухаючись до їхньої розмови.
Він говорить, що знову чогось не довезли, вона про те, що корова знову кульгає, а на зиму не вистачить сіна. Слова їх звучать голосно й гулко, ніби у великій порожній залі. Відлунюють так, наче силою свого голосу вони намагаються заглушити навколишню тишу. І немає в голосах ні стежечки, ні кладочки від душі до душі.
Поглядає радіо на зачарований німуючий двір. Мовчить листя горіха, тріпочучи на вітрі. Мовчить цямрина, підіймаючи з басені свіжо-вмите відерце, що так по-дитячому грайливо, і так по-страшному німотно, розхлюпує бризки води довкола. Навіть чотири розкішні черешні перед вікнами ніколи не обносить дітвора, лякаючись цієї чорної тиші.
Сидять чоловік і жінка, вечеряють, заглибившись у мовчання своїх душ, навіть ложки не стукають об тарілки, тільки й чути голоси, що, ніби бур’янцем, прикривають прірву між ними. Та ще годинник, що заховався між вазонами квітів, вороже цокав чи чаклував...
Вони ще тяглися одне до одного, але чорно і тихо було в душах. Усе сяйво сьогодення, вся іскристість буття: ця ромашкова білизна рушників, ці червоні погляди черешень, веселкові рядочки квітів – не приносили в їх душі ні світла, ні тепла; даруючи лиш на мить – відчуття втіхи, назавжди – відчуття втрати.
На цьому можна було б і закінчити цю сумну й повчальну історію.
Але ж недаремно в дворі жило старе мудре радіо.
Хитро примруживши своє квітчасте око й граючи зморшками запиленого лоба, покахикуючи і покректуючи, воно, наче голуба з-за пазухи, вихлюпнуло із себе ... вальс.
Я тобі подарую вальс.
І щоб мрія моя збулась:
Я візьму твої руки,
Сховаю розлуку,
Зупиню непідвладний час!
Розхристаний і шалений, він дощем увірвався в двір, розмочуючи й відмиваючи коросту німотної тиші. Зааплодували листям черешні, загудів низьким басом горіх, замуркотіла на пару з вітром басеня, загуркотіло відерце, смикаючи за мотузку, мов матір за спідницю, величну й поважну цямрину.
Застигли, пораючись біля худоби господар і господиня. Хто скаже, якими вони були в цю мить: налякані й здивовані, радісні й приголомшені?
Душі їхні, ніби велетенською хвилею, підіймались у світ за цим багатоголосим вальсом. Заговорили обличчя, заспівали рухи і постаті, вплітаючи їх у пахучий вінок вальсу. Рука жінки, позабутому затишно, як у молодості, лягає в широку долоню чоловіка. І хто помітить у цю хвилину, що ноги, взуті в калоші, плутаються між гарбузами та помиями, що за бальну сукню служить халат, а за фрак ношений-заношений жекет, що за глядачів служать спантеличені голодні свині та здивовані очі корови. І що будь-який хореограф лише поморщився б, спостерігаючи за ногами, які намагалися пригадати давно забуті фігури. Хто помітить в цей час, коли за хореографа править любов, а диригентом – забута молодість.
Відшумів вальс, лише пам’ять про нього тихо скрапує в душу. Посміхається й хитро покректує мудре радіо. Вслухаються в давно забуті господар і господиня.
...А корова звідтоді почала давати вдвічі більше молока...
Зачепившись за цвях (чи забули, а чи пожаліли), висіло воно в куточку, оглядало двір своїм єдиним оком чи ротом. А може і тим, і іншим водночас, бо хіба ж очі не говорять, а голос не задивляється...
А в дворі стояла басеня, округла й повновида, ніби господиня, пишалася вона зеленими в білих ромашках боками. На ній, ніби гостинна посмішка, красувалося відерце, накрите чепурним рушником. Задавалося, що не вистачало їй лише рук, щоб розкрилити їх у вітанні:
- Ой, заходьте, гості дорогенькі!
Поряд, підбоченившись і поглядаючи згори донизу, по-хазяйськи стояв горіх. З того, як він бережно торкався листям басені, як турботливо прикривав своїми вітами двір від полудневої спеки, як уважно, але ласкаво, поглядав на вас при зустрічі, зразу було видно хто справжній хазяїн двору. Це йому схилялася травичка при найменшому вітрі. Це об нього, наче кошенята об ноги, терлися тюльпани та півонії своїми голівками. До нього восени приводила яблуня свій виводок яблученят, що прискаючи червонястим сміхом, завмирали в показній покірності коло його ніг, готові щомиті гайнути врізнобіч.
Ось і господар двору: засмаглий, розгонистий наче горіх, в обов’язковій білій сорочці (бо сонце на біле не так пече), в обов’язкових солом’яних бризках, що сипляться сонячними зайчиками із волосся, закачаних рукавів, холош (бо скиртували), з обов’язковими подряпинами і мозолями – вертає додому.
А господиня, така ж чепурненька й округла, як басеня, поправляючи хустку, ставить на веранді миски з борщем і кладе хлібину на рушник.
Тільки хмуриться старе мудре радіо, дослухаючись до їхньої розмови.
Він говорить, що знову чогось не довезли, вона про те, що корова знову кульгає, а на зиму не вистачить сіна. Слова їх звучать голосно й гулко, ніби у великій порожній залі. Відлунюють так, наче силою свого голосу вони намагаються заглушити навколишню тишу. І немає в голосах ні стежечки, ні кладочки від душі до душі.
Поглядає радіо на зачарований німуючий двір. Мовчить листя горіха, тріпочучи на вітрі. Мовчить цямрина, підіймаючи з басені свіжо-вмите відерце, що так по-дитячому грайливо, і так по-страшному німотно, розхлюпує бризки води довкола. Навіть чотири розкішні черешні перед вікнами ніколи не обносить дітвора, лякаючись цієї чорної тиші.
Сидять чоловік і жінка, вечеряють, заглибившись у мовчання своїх душ, навіть ложки не стукають об тарілки, тільки й чути голоси, що, ніби бур’янцем, прикривають прірву між ними. Та ще годинник, що заховався між вазонами квітів, вороже цокав чи чаклував...
Вони ще тяглися одне до одного, але чорно і тихо було в душах. Усе сяйво сьогодення, вся іскристість буття: ця ромашкова білизна рушників, ці червоні погляди черешень, веселкові рядочки квітів – не приносили в їх душі ні світла, ні тепла; даруючи лиш на мить – відчуття втіхи, назавжди – відчуття втрати.
На цьому можна було б і закінчити цю сумну й повчальну історію.
Але ж недаремно в дворі жило старе мудре радіо.
Хитро примруживши своє квітчасте око й граючи зморшками запиленого лоба, покахикуючи і покректуючи, воно, наче голуба з-за пазухи, вихлюпнуло із себе ... вальс.
Я тобі подарую вальс.
І щоб мрія моя збулась:
Я візьму твої руки,
Сховаю розлуку,
Зупиню непідвладний час!
Розхристаний і шалений, він дощем увірвався в двір, розмочуючи й відмиваючи коросту німотної тиші. Зааплодували листям черешні, загудів низьким басом горіх, замуркотіла на пару з вітром басеня, загуркотіло відерце, смикаючи за мотузку, мов матір за спідницю, величну й поважну цямрину.
Застигли, пораючись біля худоби господар і господиня. Хто скаже, якими вони були в цю мить: налякані й здивовані, радісні й приголомшені?
Душі їхні, ніби велетенською хвилею, підіймались у світ за цим багатоголосим вальсом. Заговорили обличчя, заспівали рухи і постаті, вплітаючи їх у пахучий вінок вальсу. Рука жінки, позабутому затишно, як у молодості, лягає в широку долоню чоловіка. І хто помітить у цю хвилину, що ноги, взуті в калоші, плутаються між гарбузами та помиями, що за бальну сукню служить халат, а за фрак ношений-заношений жекет, що за глядачів служать спантеличені голодні свині та здивовані очі корови. І що будь-який хореограф лише поморщився б, спостерігаючи за ногами, які намагалися пригадати давно забуті фігури. Хто помітить в цей час, коли за хореографа править любов, а диригентом – забута молодість.
Відшумів вальс, лише пам’ять про нього тихо скрапує в душу. Посміхається й хитро покректує мудре радіо. Вслухаються в давно забуті господар і господиня.
...А корова звідтоді почала давати вдвічі більше молока...
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
