А мова, власне, буде про радіо. Про звичайне жовте сільське радіо. Сірі смужки пилу, не підвладні ніяким миючим засобам, говорили про вік і, напевно, про мудрість. Мабуть саме тому, чиясь співчутлива рука затулила розбитий динамік клаптем тканини із синьою квіткою у зіниці.
Зачепившись за цвях (чи забули, а чи пожаліли), висіло воно в куточку, оглядало двір своїм єдиним оком чи ротом. А може і тим, і іншим водночас, бо хіба ж очі не говорять, а голос не задивляється...
А в дворі стояла басеня, округла й повновида, ніби господиня, пишалася вона зеленими в білих ромашках боками. На ній, ніби гостинна посмішка, красувалося відерце, накрите чепурним рушником. Задавалося, що не вистачало їй лише рук, щоб розкрилити їх у вітанні:
- Ой, заходьте, гості дорогенькі!
Поряд, підбоченившись і поглядаючи згори донизу, по-хазяйськи стояв горіх. З того, як він бережно торкався листям басені, як турботливо прикривав своїми вітами двір від полудневої спеки, як уважно, але ласкаво, поглядав на вас при зустрічі, зразу було видно хто справжній хазяїн двору. Це йому схилялася травичка при найменшому вітрі. Це об нього, наче кошенята об ноги, терлися тюльпани та півонії своїми голівками. До нього восени приводила яблуня свій виводок яблученят, що прискаючи червонястим сміхом, завмирали в показній покірності коло його ніг, готові щомиті гайнути врізнобіч.
Ось і господар двору: засмаглий, розгонистий наче горіх, в обов’язковій білій сорочці (бо сонце на біле не так пече), в обов’язкових солом’яних бризках, що сипляться сонячними зайчиками із волосся, закачаних рукавів, холош (бо скиртували), з обов’язковими подряпинами і мозолями – вертає додому.
А господиня, така ж чепурненька й округла, як басеня, поправляючи хустку, ставить на веранді миски з борщем і кладе хлібину на рушник.

Тільки хмуриться старе мудре радіо, дослухаючись до їхньої розмови.
Він говорить, що знову чогось не довезли, вона про те, що корова знову кульгає, а на зиму не вистачить сіна. Слова їх звучать голосно й гулко, ніби у великій порожній залі. Відлунюють так, наче силою свого голосу вони намагаються заглушити навколишню тишу. І немає в голосах ні стежечки, ні кладочки від душі до душі.
Поглядає радіо на зачарований німуючий двір. Мовчить листя горіха, тріпочучи на вітрі. Мовчить цямрина, підіймаючи з басені свіжо-вмите відерце, що так по-дитячому грайливо, і так по-страшному німотно, розхлюпує бризки води довкола. Навіть чотири розкішні черешні перед вікнами ніколи не обносить дітвора, лякаючись цієї чорної тиші.
Сидять чоловік і жінка, вечеряють, заглибившись у мовчання своїх душ, навіть ложки не стукають об тарілки, тільки й чути голоси, що, ніби бур’янцем, прикривають прірву між ними. Та ще годинник, що заховався між вазонами квітів, вороже цокав чи чаклував...
Вони ще тяглися одне до одного, але чорно і тихо було в душах. Усе сяйво сьогодення, вся іскристість буття: ця ромашкова білизна рушників, ці червоні погляди черешень, веселкові рядочки квітів – не приносили в їх душі ні світла, ні тепла; даруючи лиш на мить – відчуття втіхи, назавжди – відчуття втрати.
На цьому можна було б і закінчити цю сумну й повчальну історію.
Але ж недаремно в дворі жило старе мудре радіо.
Хитро примруживши своє квітчасте око й граючи зморшками запиленого лоба, покахикуючи і покректуючи, воно, наче голуба з-за пазухи, вихлюпнуло із себе ... вальс.
Я тобі подарую вальс.
І щоб мрія моя збулась:
Я візьму твої руки,
Сховаю розлуку,
Зупиню непідвладний час!
Розхристаний і шалений, він дощем увірвався в двір, розмочуючи й відмиваючи коросту німотної тиші. Зааплодували листям черешні, загудів низьким басом горіх, замуркотіла на пару з вітром басеня, загуркотіло відерце, смикаючи за мотузку, мов матір за спідницю, величну й поважну цямрину.
Застигли, пораючись біля худоби господар і господиня. Хто скаже, якими вони були в цю мить: налякані й здивовані, радісні й приголомшені?
Душі їхні, ніби велетенською хвилею, підіймались у світ за цим багатоголосим вальсом. Заговорили обличчя, заспівали рухи і постаті, вплітаючи їх у пахучий вінок вальсу. Рука жінки, позабутому затишно, як у молодості, лягає в широку долоню чоловіка. І хто помітить у цю хвилину, що ноги, взуті в калоші, плутаються між гарбузами та помиями, що за бальну сукню служить халат, а за фрак ношений-заношений жекет, що за глядачів служать спантеличені голодні свині та здивовані очі корови. І що будь-який хореограф лише поморщився б, спостерігаючи за ногами, які намагалися пригадати давно забуті фігури. Хто помітить в цей час, коли за хореографа править любов, а диригентом – забута молодість.
Відшумів вальс, лише пам’ять про нього тихо скрапує в душу. Посміхається й хитро покректує мудре радіо. Вслухаються в давно забуті господар і господиня.
...А корова звідтоді почала давати вдвічі більше молока...