Чотирнадцять боїв вигравав гетьман, бо покладався не тільки на свою вдачу, а й на силу та одвагу козаків-запорожців. А цього разу довелося діяти в супрязі з господарем Молдавії Івоном, котрий запросив допомогти проти ненаситних турків.
Все складалося так, як і передбачав Свирговський після нищівної поразки турків: не дати змоги суперникові перейти Дністер, і тоді в кільканадцять разів більша армія султана, якщо наважиться здійснити переправу, стане легкою здобиччю молдаван і козаків.
Не в змозі пояснити чому, чуло серце гетьмана, що, вирядивши на цю операцію Чарнавича, котрого Івон вважав надійним товаришем, з яким довелося скуштувати поневірянь і вигнання з рідного краю, щось та негаразд, коли той доповів, що турків не більше п’ятнадцяти тисяч.
«Раджу тобі, господарю,- застеріг Свирговський,-поки що триматися на одному місці, а ми, козаки, рушимо на неприятеля, впіймаємо когось з їхнього табору і взнаємо достовірно про число і плани турків».
Передчуття не обмануло гетьмана: козаки наштовхнулися на шість тисяч добірної турецької кінноти. Вступили з ними в бій і розігнали. Полонений, якого вдалося спіймати, був уже при смерті і вірити йому не можна було.
Повернувшись у табір Свирговський заявив господареві, що Чарнавич не дав справжні дані про кількість турків, якщо передова варта ворога така численна.
«Нема чого боятися, я знаю, кому вірити»,- відповів Івон.-Щоправда, невдовзі йому довелося на власні очі побачити, як його ліпший товариш складає знамена, кидає перед неприятелем списи й мечі.
Почалася кривава січа, коли завдяки козакам та пушкарям турки, здавалося,знову зазнають поразки. Мабуть, так би воно й сталося, якби не втрутилася несподівана буря. Дощ підмочив порох і гармати не діяли...
«Бачу, доблесні козаки, що зрада Чарнавича привела нас до погибелі,- звернувся господар»
«Смерть неминуча, Івоне,- відповів на це Свирговський,- смерть гідна лицарів, я не боюсь її. Відступимо далі, поки є можливість».
Козаки злізли з коней і разом із молдаванами тягли гармати.
А вранці прибули посли від командуючого турецьким військом з наказом скласти зброю і не піддавати марній небезпеці воїнів.
Господар зібрав на раду своїх і козаків, щоб знати їхні наміри. «Смерть для нас, Івоне,- сказав гетьман,- ніколи не була страшною. Але якщо ти вважаєш ударити на ворога, ми з більшим бажанням погинемо зі славою, ніж,узяті в неволю, закінчимо життя серед мук і наруги, тим паче, що не можна вірити клятві, яку дають невірні християнам».
Але так думали тільки козаки, а вояки господаря тай сам він схилялися на пропозицію турків. «Я здаюсь,- заявив Івон посланцям,- якщо кожний з ваших вождів і начальників сім разів присягне: дарувати козакам вільно повернутися через Дністер. Мене, цілого й неушкодженого, відпровадити до Селіма-султана, мого володаря».
Господар відправився в турецький табір, де ще раз у присутності старшин заявив: «Якщо всемогутньому Богові вгодно передати мене у ваші руки, то прошу в ім’я віри вашої і воїнської честі, якою ви поклялися, дарувати козакам з їхніми кіньми і майном вільне повернення. Вони гідні поваги і пошани всіх народів. Якщо ж ви проти них озлоблені, то помстіться на мені: я готовий усе стерпіти за них».
Чого варта була турецька присяга, засвідчила смерть Івона: паша вдарив його мечем по голові, яничари кинулися й відрубали її, насадивши на спис та змащуючи кров’ю мечі і напуваючи коней. Кістки пішли на оздобу.
Після цього турки кинулися на молдаван, які вийшли з табору, і з усією люттю винищували їх. Не сподіваючись на можливість обіцяного турками повернення, козаки на чолі з гетьманом стали в ряд і давали відсіч нападникам. Майже всі вони загинули в нерівній битві. Гетьман і ще кілька козаків потрапили в полон. Усіх, крім Свирговського, було викуплено родичами за великі суми.
Щодо гетьмана, то існує кілька версій: перша –за його повернення турки запросили таку суму, що в Україні не знайшлося можливості викупити. Друга –втілена в народну пісню:
«Як того пана Івана,
Що Свирговського гетьмана
Та як бусурмани піймали,
То голову йому рубали,
Ой голову йому рубали,
Та на бунчук вішали.
Та у сурми вигравали,
З єго глумили.
А знизу хмара стягала,
Що воронів ключа набігала.
По Україні тумани слала,
А Україна сумувала,
Свого гетьмана оплакала.
Тоді буйні вітри завівали:
-Де ж ви нашого гетьмана подівали?-
Тоді кречети налітали:
-Де ж ви нашого гетьмана жалкували?-
Тоді орли загомоніли:
-Де ж ви нашого гетьмана схоронили?-
Тоді жайворонки повилися:
-Де ж ви з нашим гетьманом простилися?-
У глибокій могилі
Біля города Кілії,
На турецькій лінії».

P.S.
Гетьман Іван Свирговський (рік народження невідомий- загинув 1575 року)

Матеріал запозичено з книги Миколи Костомарова "Галерея портретів". Київ, "Веселка", 1993.