ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Проза):
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2024.11.23
16:11
У світі нема справедливості,
Ні правди, ні ґлузду, ні рівності,
Зневажені мамині цінності,
Поламане правді крило.
Торгуємо тілом і гідністю,
У бога випрошуєм милості,
А в пазусі - пригорща підлості,
Ні правди, ні ґлузду, ні рівності,
Зневажені мамині цінності,
Поламане правді крило.
Торгуємо тілом і гідністю,
У бога випрошуєм милості,
А в пазусі - пригорща підлості,
2024.11.23
15:55
А пізня осінь пахне особливо,
Лоскоче листям тротуари і дороги.
Хоч небо сизе кліпає мінливо,
Вдивляється: чиїсь рахує кроки.
Такі бажані, тихі, неповторні,
Як сонця довгожданого танок проміння
В кущах шипшини, у кленових кронах.
В оголеній душі ле
Лоскоче листям тротуари і дороги.
Хоч небо сизе кліпає мінливо,
Вдивляється: чиїсь рахує кроки.
Такі бажані, тихі, неповторні,
Як сонця довгожданого танок проміння
В кущах шипшини, у кленових кронах.
В оголеній душі ле
2024.11.23
10:26
Щодо вічності. Там де сходяться
Вітер в пару сплітаючись з хмарою,
Безконечність лихою подобою,
Звіром кинеться до очей.
Щодо погляду. Погляд втоплений,
І нажаханий часоплинністтю,
Завмирає і далі без префіксу
Розчиняється в крові твоїй.
Вітер в пару сплітаючись з хмарою,
Безконечність лихою подобою,
Звіром кинеться до очей.
Щодо погляду. Погляд втоплений,
І нажаханий часоплинністтю,
Завмирає і далі без префіксу
Розчиняється в крові твоїй.
2024.11.23
09:17
Надмірним днем, умовним днем
Приблизно по обіді
Зійшлись з тобою з різних тем —
Віват — у цьому світі
Такі красиві, молоді
Аж надто моложаві
Серед мовчань, поміж подій
В своїй недодержаві…
Приблизно по обіді
Зійшлись з тобою з різних тем —
Віват — у цьому світі
Такі красиві, молоді
Аж надто моложаві
Серед мовчань, поміж подій
В своїй недодержаві…
2024.11.23
05:40
Зарано смеркає і швидко ночіє
Відтоді, як осінь прискорила хід, –
Відтоді, як гаснути стали надії,
Що Бог допоможе уникнути бід.
Все ближче і ближче лихі сніговії
Та лютих морозів до нас ненасить, –
Від страху загинути кров холодіє
І серце схвиль
Відтоді, як осінь прискорила хід, –
Відтоді, як гаснути стали надії,
Що Бог допоможе уникнути бід.
Все ближче і ближче лихі сніговії
Та лютих морозів до нас ненасить, –
Від страху загинути кров холодіє
І серце схвиль
2024.11.23
05:08
Сьогодні осінь вбралась у сніги,
тепер красуню зовсім не впізнати,
ріка причепурила береги,
напнула шапку посіріла хата,
калина у намисті та фаті,
похорошіли геть безлисті клени,
а кущ якийсь на побілілім тлі
іще гойдає листячко зелене.
тепер красуню зовсім не впізнати,
ріка причепурила береги,
напнула шапку посіріла хата,
калина у намисті та фаті,
похорошіли геть безлисті клени,
а кущ якийсь на побілілім тлі
іще гойдає листячко зелене.
2024.11.22
19:35
«…Liberte, Fraternite, Egalite …»-
На істини прості тебе, Європо, Я наупомив нарешті,
Щоб ти жила , як споконвіку Тора Моя велить.
І що ж? Цього тобі видалось замало?
Як у пастви Мойсея м’ясо, демократія із носа лізе?
І ти силкуєшся прищепить її
На істини прості тебе, Європо, Я наупомив нарешті,
Щоб ти жила , як споконвіку Тора Моя велить.
І що ж? Цього тобі видалось замало?
Як у пастви Мойсея м’ясо, демократія із носа лізе?
І ти силкуєшся прищепить її
2024.11.22
12:01
Я без тебе не стану кращим,
І вічність з тобою безмірно в цім світі мала,
Холодком по душі суне хмарами безконечність,
І сміється над часом, якого постійно нема.
08.02.2019
І вічність з тобою безмірно в цім світі мала,
Холодком по душі суне хмарами безконечність,
І сміється над часом, якого постійно нема.
08.02.2019
2024.11.22
09:46
Ось тут диригент зупинився і змовкли литаври,
Оркестр продовжував далі без грому литавр,
Диригент зупинився і арфи, і туби пропали,
І далі для скрипки та альтів диригував.
А потім замовкли і альти, і стишились скрипки,
Пропали гобої, кларнети, валто
Оркестр продовжував далі без грому литавр,
Диригент зупинився і арфи, і туби пропали,
І далі для скрипки та альтів диригував.
А потім замовкли і альти, і стишились скрипки,
Пропали гобої, кларнети, валто
2024.11.22
09:04
Нещодавно йшли дощі
Славно, строєм, жваві
І зайшли чомусь в кущі,
Кажуть, що по справі
Що за справа? хто довів? —
Я вже не дізнаюсь…
Краще бігти від дощів —
А про це подбаю…
Славно, строєм, жваві
І зайшли чомусь в кущі,
Кажуть, що по справі
Що за справа? хто довів? —
Я вже не дізнаюсь…
Краще бігти від дощів —
А про це подбаю…
2024.11.22
08:12
Аби вернути зір сліпим,
горбатим випрямити спини,
з омани змити правди грим
і зняти з підлості личини.
Ще – оминути влади бруд,
не лицемірити без міри,
не красти, спекатись іуд,
у чесність повернути віру!
горбатим випрямити спини,
з омани змити правди грим
і зняти з підлості личини.
Ще – оминути влади бруд,
не лицемірити без міри,
не красти, спекатись іуд,
у чесність повернути віру!
2024.11.22
05:55
І тільки камінь на душі
та роздуми про неминучість,
така вона – людини сутність –
нашкодив і біжи в кущі.
Ця неміч кожному із нас,
немов хробак, нутро з’їдає.
Куди летять пташині зграї,
коли пробив летіти час?
та роздуми про неминучість,
така вона – людини сутність –
нашкодив і біжи в кущі.
Ця неміч кожному із нас,
немов хробак, нутро з’їдає.
Куди летять пташині зграї,
коли пробив летіти час?
2024.11.22
04:59
Одною міркою не міряй
І не порівнюй голос ліри
Своєї з блиском та красою
Гучною творчості чужої.
Як неоднакове звучання
Смеркання, темені, світання, –
Отак і лір несхожі співи,
Сюжети, образи, мотиви.
І не порівнюй голос ліри
Своєї з блиском та красою
Гучною творчості чужої.
Як неоднакове звучання
Смеркання, темені, світання, –
Отак і лір несхожі співи,
Сюжети, образи, мотиви.
2024.11.21
23:09
Замість післямови до книги «Холодне Сонце»)
Мої тексти осінні – я цього не приховую. Приховувати щось від читача непростимий гріх. Я цього ніколи не робив і борони мене Будда таке колись вчинити. Поганої мені тоді карми і злої реінкарнації. Сторінки мо
2024.11.21
22:17
Мов скуштував солодкий плід,
Так око смакувало зримо --
Я їхав з заходу на схід,
Ну просто з осені у зиму.
Здалося - світла пелена
Траву зелену геть укрила.
Видіння з потягу вікна,
Так око смакувало зримо --
Я їхав з заходу на схід,
Ну просто з осені у зиму.
Здалося - світла пелена
Траву зелену геть укрила.
Видіння з потягу вікна,
2024.11.21
20:17
Минуле не багате на сонети.
У пам’яті – далекі вояжі
і нинішні осінні вітражі
задля антивоєнного сюжету.
Немає очевидної межі
між істиною й міфами адепта
поезії, іронії, вендети,
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...У пам’яті – далекі вояжі
і нинішні осінні вітражі
задля антивоєнного сюжету.
Немає очевидної межі
між істиною й міфами адепта
поезії, іронії, вендети,
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Проза):
2024.10.17
2024.08.04
2024.07.02
2024.05.20
2024.04.01
2024.02.08
2023.12.19
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Іван Потьомкін (1937) /
Проза
А я тогда пожалел тебя
Перед выездом в Израиль мне почему-то понадобилась справка о пребывании в детском доме. Зашел в приемную облоно и спросил у секретарши, как получить нужный документ. Пока она созванивалась с архивом, я рассматривал приемную и вдруг на двери начальника увидел знакомую фамилию. Каково же было мое удивление, когда им оказался мой бывший завуч детдома. Попросил доложить о себе. Через минуту из кабинета вышел высокий, седовласый, несколько раздобревший мужчина. Почти ничего не осталось в нем, подумалось, от того молодого статного военного, перепоясанного офицерским ремнем, каким я впервые увидел его, кажется, в 1948 году. Но стоило ему произнести первые слова приветствия – и будто тот самый Юрий Иванович протягивал мне руку. Тот же командирский металл в голосе, правда, несколько смягченный. Время и должность сделали свое.
Вошли в просторный кабинет. Обнялись. Уселись на широком кожаном диване. Немного помолчали, как бы давая памяти возможность возвратиться вспять. Но сначала расспросили друг друга о сегодняшних делах. А потом, как и ожидалось, окунулись в прошлое. И тут Юрий Иванович, как бы невзначай, спросил:
– А ты не забыл еще тот случай с кражей?..
Хоть в те голодные послевоенные годы кражи были повседневным явлением, я сразу понял, какую из них имел в виду мой наставник. А память моментально воспроизвела весь ход событий, и от этого вдруг стало даже как-то зябко.
А дело было вот в чем. Посреди летней ночи, когда мы, мальчики, безмятежно спали вповалку на полу (о матрасах и тем более койках в ту пору не было и речи), раздалась команда “подъем!”. Нас выстроили в ряд, и нынешний мой собеседник устроил допрос – кто украл колбасу и хлеб со стола, когда он со своей невестой вышел прогуляться. Все отрицают свою причастность к краже. Доходит очередь до меня, и тут мой одноклассник заявляет, что украл именно я.
– Это правда? – спрашивает Юрий Иванович.
– Нет, – отвечаю, так как сном-духом не знал, о чем, собственно, речь.
И тут мне бы хотелось сделать паузу в расследовании, чтобы рассказать о некоторых деталях нашей тогдашней детдомовской жизни. Дело в том, что собственно кражей у нас считалось то, что было забрано у своих. А красть в колхозе почиталось за подвиг. Еще не родилась поговорка “И все вокруг колхозное, и все вокруг мое”, но мы, полуголодная шпана, уже вовсю использовали ее глубокий смысл. Появилась клубника в амбаре – и наутро у многих розовые рожицы. О яблоках и грушах не стоит и упоминать – это было наше подсобное хозяйство. Правда, сторожа смотрели на это несколько иначе, и однажды я чуть не получил заряд соли в задницу...
– Ну что ж, проверим, – говорит завуч и, взяв за руку, ведет меня в подвал. Подтолкнул вовнутрь и закрыл на железный засов.
А подвал этот, построенный почти столетие назад, дышащий холодом даже днем в летний зной, был полон мышами и крысами, всяческой ползающей нечистью. К тому же рассказывали одна другой страшнее истории о бывших узниках ветхозаветной памя¬ти пана Ласкерко. Теперь станет понятно, почему я сразу же застучал в дверь с просьбой немедленно выпустить. Юрий Иванович, оказывается, никуда не отходил и спросил:
– Так ты признаешься, что украл?
– Да! Да! Да! – закричал я.
– И повторишь это при всех?
– Да!
Завуч ведет меня в комнату, где все еще стояли мои товарищи.
– Ну, говори, – обращается он ко мне. – Крал?
– Нет, – отвечаю не задумываясь и не опуская глаз.
И снова подвал. И снова я прошусь на волю. И снова Юрий Иванович спрашивает о краже. И снова я отрицаю. И так три или четыре раза.
Завучу, видимо, то ли надоедает эта комедия, то ли подошедшая невеста нашептала нечто другое, но он разрешает всем ложиться спать, а меня отводит в сторону и говорит:
– Ложись и ты, но знай, что на рассвете я разбужу тебя и побежишь, дружок, в лес. Может, там, наконец-то, вспомнишь все, что было, и расскажешь настоящую правду.
Хоть лес и был не менее страшен, чем подвал, потому что волки не однажды подходили к детдому, а их протяжный вой доносился почти каждый вечер, но все же мысль, что это будет потом, а сейчас можно уткнуться в подушку, набитую свежескошенным сеном, превозмогла страх, и я моментально уснул. А утром меня, как и всех, поднял горн...
– Так ты помнишь тот случай? – повторил Юрий Иванович.
– Увидел вас и тут же вспомнил.
– А знаешь, что я тогда пожалел тебя? Какой же ты хилый да слабенький был...
– Это правда, что и хилый, и слабый я был. Но правда также и то, что я никогда не крал.
– Не стану допрашивать тебя, кто это сделал. Но ты, если можешь, извини, и это будет подарком для меня и Лидии Васильевны.
Юрий Иванович притянул меня к себе:
– Только не сердись и приходи в гости.
– Обещаю.
Не стал я расспрашивать, зачем он устроил тот педагогический эксперимент, стоивший мне стольких переживаний тогда и навсегда вошедший в память. Вспомнил свои промахи, когда после педучилища сам работал в детском доме. Вспомнил и простил своего бывшего завуча.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
А я тогда пожалел тебя
Перед выездом в Израиль мне почему-то понадобилась справка о пребывании в детском доме. Зашел в приемную облоно и спросил у секретарши, как получить нужный документ. Пока она созванивалась с архивом, я рассматривал приемную и вдруг на двери начальника увидел знакомую фамилию. Каково же было мое удивление, когда им оказался мой бывший завуч детдома. Попросил доложить о себе. Через минуту из кабинета вышел высокий, седовласый, несколько раздобревший мужчина. Почти ничего не осталось в нем, подумалось, от того молодого статного военного, перепоясанного офицерским ремнем, каким я впервые увидел его, кажется, в 1948 году. Но стоило ему произнести первые слова приветствия – и будто тот самый Юрий Иванович протягивал мне руку. Тот же командирский металл в голосе, правда, несколько смягченный. Время и должность сделали свое.
Вошли в просторный кабинет. Обнялись. Уселись на широком кожаном диване. Немного помолчали, как бы давая памяти возможность возвратиться вспять. Но сначала расспросили друг друга о сегодняшних делах. А потом, как и ожидалось, окунулись в прошлое. И тут Юрий Иванович, как бы невзначай, спросил:
– А ты не забыл еще тот случай с кражей?..
Хоть в те голодные послевоенные годы кражи были повседневным явлением, я сразу понял, какую из них имел в виду мой наставник. А память моментально воспроизвела весь ход событий, и от этого вдруг стало даже как-то зябко.
А дело было вот в чем. Посреди летней ночи, когда мы, мальчики, безмятежно спали вповалку на полу (о матрасах и тем более койках в ту пору не было и речи), раздалась команда “подъем!”. Нас выстроили в ряд, и нынешний мой собеседник устроил допрос – кто украл колбасу и хлеб со стола, когда он со своей невестой вышел прогуляться. Все отрицают свою причастность к краже. Доходит очередь до меня, и тут мой одноклассник заявляет, что украл именно я.
– Это правда? – спрашивает Юрий Иванович.
– Нет, – отвечаю, так как сном-духом не знал, о чем, собственно, речь.
И тут мне бы хотелось сделать паузу в расследовании, чтобы рассказать о некоторых деталях нашей тогдашней детдомовской жизни. Дело в том, что собственно кражей у нас считалось то, что было забрано у своих. А красть в колхозе почиталось за подвиг. Еще не родилась поговорка “И все вокруг колхозное, и все вокруг мое”, но мы, полуголодная шпана, уже вовсю использовали ее глубокий смысл. Появилась клубника в амбаре – и наутро у многих розовые рожицы. О яблоках и грушах не стоит и упоминать – это было наше подсобное хозяйство. Правда, сторожа смотрели на это несколько иначе, и однажды я чуть не получил заряд соли в задницу...
– Ну что ж, проверим, – говорит завуч и, взяв за руку, ведет меня в подвал. Подтолкнул вовнутрь и закрыл на железный засов.
А подвал этот, построенный почти столетие назад, дышащий холодом даже днем в летний зной, был полон мышами и крысами, всяческой ползающей нечистью. К тому же рассказывали одна другой страшнее истории о бывших узниках ветхозаветной памя¬ти пана Ласкерко. Теперь станет понятно, почему я сразу же застучал в дверь с просьбой немедленно выпустить. Юрий Иванович, оказывается, никуда не отходил и спросил:
– Так ты признаешься, что украл?
– Да! Да! Да! – закричал я.
– И повторишь это при всех?
– Да!
Завуч ведет меня в комнату, где все еще стояли мои товарищи.
– Ну, говори, – обращается он ко мне. – Крал?
– Нет, – отвечаю не задумываясь и не опуская глаз.
И снова подвал. И снова я прошусь на волю. И снова Юрий Иванович спрашивает о краже. И снова я отрицаю. И так три или четыре раза.
Завучу, видимо, то ли надоедает эта комедия, то ли подошедшая невеста нашептала нечто другое, но он разрешает всем ложиться спать, а меня отводит в сторону и говорит:
– Ложись и ты, но знай, что на рассвете я разбужу тебя и побежишь, дружок, в лес. Может, там, наконец-то, вспомнишь все, что было, и расскажешь настоящую правду.
Хоть лес и был не менее страшен, чем подвал, потому что волки не однажды подходили к детдому, а их протяжный вой доносился почти каждый вечер, но все же мысль, что это будет потом, а сейчас можно уткнуться в подушку, набитую свежескошенным сеном, превозмогла страх, и я моментально уснул. А утром меня, как и всех, поднял горн...
– Так ты помнишь тот случай? – повторил Юрий Иванович.
– Увидел вас и тут же вспомнил.
– А знаешь, что я тогда пожалел тебя? Какой же ты хилый да слабенький был...
– Это правда, что и хилый, и слабый я был. Но правда также и то, что я никогда не крал.
– Не стану допрашивать тебя, кто это сделал. Но ты, если можешь, извини, и это будет подарком для меня и Лидии Васильевны.
Юрий Иванович притянул меня к себе:
– Только не сердись и приходи в гости.
– Обещаю.
Не стал я расспрашивать, зачем он устроил тот педагогический эксперимент, стоивший мне стольких переживаний тогда и навсегда вошедший в память. Вспомнил свои промахи, когда после педучилища сам работал в детском доме. Вспомнил и простил своего бывшего завуча.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію