КАНОНІЗАЦІЯ

Прошу, замовкни й дай мені любити,
Подагру гань мою й мій дрож,
Скронь сивину, й докори множ;
Зваж, що могла б знайти й що загубити.
Залиш, як є, чи все міняй,
Себе в молитвах вдовольняй
Й на інших погляд свій спиняй;
Сама вирішуй, що робити,
Лиш дай мені любити.

Хіба ж в цім шкода є, якщо любити?
Чи в морі сліз когось втоплю?
Чи корабля в нім потоплю?
Й міг холод мій весні шлях заступити?
Чи жар, що плавить в жилах лід,
Додав одну хоч в список бід?
Солдатам – бій, а суддям слід
У сварках лиш свій дух кріпити;
Мені ж – її любити.

Зви нас, як хоч, приречених любити,
І навіть мухами назви;
Хай ми і вмрем, як свічки дві,
Та цим орла й голубки не зганьбити.
Ми – фенікс, й загадка у нім –
Це те, що два злились в однім,
Й згораєм в полум’ї сяйнім,
Й знов оживаєм, щоб скріпити
Цей дивний дар любити.

Не жить нам, як не будемо любити.
Набожність сколихнуть в душі
Не мари й катафалк – вірші,
Й не з хронік у легенду нам ступити.
О ні, нам за житло сонет,
Що вибудовує поет,
Як в нім сяйне натхнення злет,
Щоб освятити й цим зробити
Каноном – як любити.

І з неба голос буде: “Хто любити,
Як не старався, не зумів:
Чи то не знав, чи то не вмів,–
Я тих усіх хотів би сподобити:
У світлі днів і в тьмі ночей
Осяйтесь блиском цих очей,
Овійтесь звуком цих речей;
Цей скарб уже не загубити:
Взірець вам – як любити.”

СХІД СОНЦЯ

О сонце, дурню, ну й на жарт
Знайшло ти час,–
Щоб крізь вікно будити й звати нас!
Чи ж на тебе зважать коханцям варт?
Зухвальцю, школярів буди
Ледачих й сонних підмайстрів,
Мисливців з королем у ліс веди,
Селян зви в поле до землі дарів.
Любов незмінна в холоді й жарі,–
Що їй години, й дні, й календарі?!

Проміння твого бризнув сніп,–
Вгамуй екстаз! –
Його затьмив би її блиском враз,
Якби й за мить без неї не осліп.
Та якби це вдалось тобі,
На неї глянь й скажи мені:
Чи обох Індій прянощі й скарби
Ще там, чи тут, зі мною вже, вони?
Спитай це в тих, що за моря спішать,
Й почуєш: “В ліжку вже однім лежать.”

Вона – всі царства, я – царі,
Й нічого більш;
Лиш грають нас вони, та значно гірш:
Їх розкіш – сміття й глум – їх вівтарі.
Ти, сонце, щастя того й чверть
Не маєш, що нам світ припас;
Даєш тепло, що ним ти повне вщерть,
Йому, але щоб лиш зігріти нас.
Світи ж нам тут і там дні й місяці:
Твій центр в цім ліжку, сфера ж – стіни ці!