ПРОЩАННЯ, ЩО ВІДМІНЯ ПЕЧАЛЬ

Як шепче праведник: “Пора!” –
Своїй душі у мить прощання,
Коли між друзів помира,
Мольбу їх чуючи й ридання; –

Ось так же без гучних зітхань
Й потоку сліз і ми простімось:
Без профанації страждань
І втіх любовних обійдімось.

Страшать нас поштовхи землі,
Ми плодим домисли й химери,–
Й немає шкоди взагалі,
Коли тремтять небесні сфери.

Любов в одне двох прагне злить,
Розлука ж їй перешкоджає,
Бо слід тоді й те розділить,
Що суть саму її складає;

Висока, чиста й осяйна,
Їй плоті шал не заважає,
В спорідненості душ вона,
Й на очі, губи не зважає.

Й так душі злиті в ній, що й та,
Що поряд, прірва осяйнеться;
Зшива їх нитка золота,
Що, й коли тоншає, не рветься.

Мов ніжки циркуля вони,
Не порізно вже, а єдині:
Моя душа із далини
Твою схиля, що в центрі нині.

Й хоч ти всередині весь час,
Мене ж манить даль невідома,
Любов навстріч схиляє нас
І розпрямля, коли я вдома.

Вона, сяйнувши в майбуття,
Мене веде серед відчаю,
Й круг замика мого життя,
Й де починав, там і кінчаю.

БЛОХА

Глянь на блоху, глянь, як впилась!
Мала, та має те, що мені – зась!
Пила мою, й твою вже п’є,
І кров з двох нас в ній спільною стає.
Й не скажеш, що тут стався гріх
І цноти втрата – не було цих втіх!
А в неї є, й без залицянь.
Як, нас з’єднавши, розповніла, глянь!
Що ж маю я з моїх всіх домагань?

Спинись, життя три пощади!
Бо в ній вже поріднились назавжди,
В блосі цій, я і ти; в ній нам
І ложе шлюбне, й для вінчання храм.
Бурчать батьки хай,– все ж звела
Нас хижка ця, вся чорна, мов смола.
І хоч ти схильна мене вбити,
Не смій ще й самогубством завинити,
Й потрійний гріх, убивши трьох, вчинити.

Байдужа ти мольбам моїм,–
Безвинна кров на нігті вже твоїм.
Блохи цієї в чім вина?
Лиш краплю крові з нас взяла вона,–
Та зір твій радістю сія,
Й не знаєш, що вже слабші ти і я.
О так, не марні це страхи:
Ми зменшились – побільшали гріхи,
Й любов теж остудила смерть блохи.