По вулиці моїй який сезон
лунають кроки – друзі то відходять.
Вони давно ідуть за горизонт,
удаль, пітьмі за вікнами в догоду.

Занедбані у друзів справи їх,
нема в домах ні музики, ні співу.
Дівчат Дега вже не лунає сміх,
вони лиш пір’я поправляють сиве.

Та все-таки, хай не розбудить страх
вас, незахищених, серед цієї ночі.
Як зрада таємниче, просто жах,
туманить, друзі, зараз ваші очі.

Самотносте, крутий характер твій!
Поблискуючи циркулем буремним,
ти замикаєш коло наших дій,
не слухаючись доводів даремних.

Поклич мене і знов нагороди!
Плеканець твій, обласканий тобою,
на грудях в тебе втішусь назавжди,
умиюсь хугою твоєю голубою.

Навшпиньки дай у лісі стати цім
і у кінці сповільненого жесту
знайти листок в невидимій руці,
й сирітство відчувати, як блаженство.

Ще тишу дай бібліотек своїх,
концертів строгих неповторні перли, 
У спокої забуду всіх отих,
що ще живі, і навіть тих, що вмерли.

А ще пізнаю мудрість і печаль,
таємний сенс повідають предмети.
Природа, прихилившись до плеча,
мені довірить тайни і секрети.

І ось тоді, із темряви і сліз,
невігластва розгледжу підлу змову –
обличчя друзів, сотні добрих рис,
мигнувши, вмить розтануть в часі знову…

* Переспів твору Бели Ахмадуліної „По улице моей который год…“