Ніхто не знає, що чекає на нього за якихось пару хвилин...

Анна Львова

Він вже прокинувся, але очей не відкривав. Він завжди так робив з похмілля. Було прохолодно… ні, скоріш холодно.
«Цікаво, де то я? Вдома? Ні, вдома було б тепло. Та й Ірки не чутно, а вона б не мовчала! Вибрала курва тактику: з бодуна, коли мені погано, голова тріщить - починає мене пиляти - виховує, ніби.
Ні я не вдома. Може у Елки? Так, цяя киця вміє мене приголубити, на відміну від Ірки! Якби не Іркина хата та її грошовитий татусь, давно б відвалив.
Але, все таки, де я? Та чому тут так зимно? Ні, ні, очі відкривати рано.» Він завзято намагався відгадати. Від напруження заболіла голова ...
«Ні! Ні чого не пам'ятаю. Можливо це якийсь бордель? Або… дідько!!! Невже я в витверезнику? Та, ні, які зараз витверезники?»
Але в цей момент, десь поруч проїхала машина. Гадати було безглуздо, і він відкрив очі: «Певне Ірка, сука, мене п’яного, з дому вигнала !!!» - перше, що спало йому на думку.
Був передсвітанковий час. На вулиці розвиднювалось.
Він лежав в канаві, десь при дорозі. Все тіло боліло. Поворухнутися було дуже важко. Зробивши над собою неймовірне зусилля, він спробував встати. Відчуття було дивним…
«Розгульне життя перетворює людину назад у мавпу» - подумав він, так, як встати зміг, тільки на всі чотири кінцівки. «Треба ж було так вчора «навалитися»! Певне я перетворююся на тварину! Ні, пора зав'язувати з пияцтвом, поки не пізно! »
У нестримному бажанні встати на ноги, відчайдушно намагаючись включити свій вестибулярний апарат, він кинув поглядом на свої ноги. Від побаченого, з його грудей вирвався абсолютно нелюдський крик. Його тіло було волохатим, замість рук і ніг були лапи - довгі, худі собачі лапи.
"Це сон! Так, так - сон. Наркотичний! Точно, напевно я вчора, щось вживав і тому нічого не пам’ятаю. Щось дуже жорстке, що ніяк не «відпускає». Ну, звичайно, це наркотики !!! Зараз я закрию очі, потім відкрию, і все стане на місце».
Він закрив очі, потім відкрив - нічого не змінилося. Він ще раз закрив, відкрив очі – все залишилося: і лапи, і хутро, і хвіст.
- От лайно, - подумав він - але нічого, треба гребсти додому, пожерти, попити і мене точно «відпустить»
Намагаючись випростатися, він оглянув навколишню місцевість. Це була межа міста, з одного боку на узвишші, проходила траса, а з іншого розкинувся лісочок.
«Галеївка. Точно, це Галеївскій парк. Цікаво, як мене сюди занесло? Ні чого не пам'ятаю»
Не дивлячись на усі зусилля, здійнятись на ноги, йому так і не вдалося.
«Ну й добре, піду на карачках, не вмирати ж тут»
Рачки йти було зручно. Але звідси витікала проблема: якщо в такому вигляді він попадеться на очі патрулю - його точно схоплять.
Йти додому було далеко, тому, при всьому своєму бажанні, уникнути зустрічних перехожих не вдалося. Спочатку він від них ховався, а потім вирішив, просто іти, не дивлячись на людей. Пройшовши чималу відстань, він знову спробував встати на ноги. Зібравши сили, став підніматися і ставати на ноги.
- Ой, дивися, який кумедний песик. З цирку, втік, мабть? - Почулося неподалік.
«Курча ляда! Це ж розіграш! Ну звичайно, як же я не здогадався! Зараз, я їм зроблю!» - Подумав він і заговорив: «Собаки не розмовляють!» - сказав він, а почув справжній собачий гавкіт ...
Люди, які щойно тішились його цирковим номером відсахнулися і пішли геть, а він залишився сидіти, цілком приголомшений тим, що відбувається.
Мабуть, від шоку він оговтувався довго. Двірник, що підмітав алею, штурхнув його під зад мітлою. Він схопився, і підскочив.
Далі все відбувалося мов уві сні. Цей стан не можна назвати апатією, не можна назвати відчаєм - це просто божевілля. Він слабо розумів що відбувається, але чітко знав одне - йти треба додому.
Шлях додому був неблизьким. Цілу дорогу він гадав, як це сталося. Цілу дорогу він мріяв, що це страшний сон, наркотичне марення, або щось подібне. Але реальні відчуття асфальту, роси на траві і навколишні звуки, спростовували всі ці версії.
Чим далі, все гучніше калатає серце. Ніколи раніше не охоплювало його таке тремтіння при наближенні до свого будинку.
Біля під'їзду довелося зупинитися. По-перше, немає ключів, щоб відкрити двері. По-друге, немає кінцівок, якими взагалі можна було щось відкрити. По-третє, навіть якщо що-небудь відкрити, то хто в такому вигляді його пустить додому?
Розуміючи всю складність ситуації, він всівся навпроти під'їзду і став чекати. Що правда, чого саме чекати, було поки що не зрозуміло, але щось підказувало, що поводитись треба саме так.
А простір навкруги, впевнено заповнювало літнє, сонячне тепло. І його – цеє ранкове тепло – ані трішки не турбувала особиста трагедія цієї маленької людини ... або пса.
Перебираючи в голові різні варіанти свого становища, він пролежав біля під'їзду пару годин, поки, нарешті, з нього не вийшла Ірка - дружина.
Вона, спокійнесенько, йшла на роботу. На її обличчі не було смутку або злості, воно не виказувало ні занепокоєння, ні стурбованості.
«Схоже, їй наплювати, що я зник!!!» - розізлився він. - «Нмамальована, виряджена, на обцасах! Щось не видко, що всю ніч переймалася, що я додому не повернувся! А якщо зі мною сталося, а? Тобі, що, геть наплювати?! Звичайно, що для баби мужик? Якщо один «кінець» пропав, то це ще не кінець, врешті-решт, знайдеться інший «кінець» !!! »
Розлючений, він слідував за нею, намагаючись тримати безпечну відстань. Іра прямувала до парковки. Коли вона вже була майже біля машини, пролунав дзвінок:

- Ало - удавано, сказала вона. - Так це я.

Голос у трубці почав щось їй пояснювати. Вона ще пару разів із чимось погодилася, і, поступово, стала змінюватись в лиці. Нарешті, вона відняла трубку від вуха і повільно, та розгублено опустилася на землю. У короткій спідниці, на підборах, розцяцькована. Опустилася навпочіпки прямо посеред парковки. На обличчі з’явилася гримаса відчаю. Кілька хвилин, вона провела сидячи і тримаючи в руці не вимкнений телефон, з якого доносився чоловічий голос: «Ірино, ви мене чуєте? Ірина, дайте відповідь! »- Схаменувшись, вона піднесла до вуха телефон і відповіла, відчуженим голосом:« Так, чую. Куди треба приїхати? »
Телефон щось відповів і вона, поклала трубку. Потім, ще кілька хвилин просиділа у ступорі, після чого встала і, хитаючись, скинувши весь удаваний глянецт, вирушила в бік від машини.
«Ов-ва, - здивувався він - і що ж тобі такого сказали? Що ти не найгарніша на світі? Або, що дупа в тебе стала груба, і тому ти підеш пішки, щоб машину не розчавити? »
У цей час Ірина, набрала чийсь номер і тихо, придушеним голосом сказала:

- Я не прийду. Єжи помер. - І поклала трубку.
«Що ?!» - вибухнув у нього в голові. - «Помер !? Як помер !? Чому помер !? Я не помер !!! Ось він я, живий !!! »- потім трохи подумав і підсумував:« Тільки чомусь пес »