«Герцен, Герцен, замогильним вечором
Скажіть будь-ласка, чи не сниться Вам
Як Вас дивно увічнили
Пивом, фокстротом і віденським шніцелем?»

(Володимир Маяковський)

Що вам розповісти про сни? Акіра Куросава у «Снах» і у снах завжди бачив Японію – замкнутий і самодостатній світ, де всі тільки й думають про смерть і порожнечу – тому й не дивно. Але побачити у снах хлопчика, що мусить знайти хатинку лисиць, яка стоїть під веселкою, аби попросити в лисиць пробачення, інакше харакірі – це вже занадто. Таке можна снити тільки в країні дощу. У нас у Скіфії надто сухо для цього. Ой, даруйте, в Сарматії. Я й забув, що скіфи у Дикому Полі зникли як сон… Сармати лишились камінними, як спогад про Римську імперію. І снились би мені ці бородаті номади, що пахнуть козячим молоком і полином, але ж ні – мені знову сниться Донецьк – місто міст. Чомусь давно не сниться мені моє Сніжне засніжене: чи та балка надто глибока, чи то воно перетворилося в Макондо, яке не знайти, бо за перевалом, ото ж бо. Чи може просто нічого вже немає, навіть Макондо – і можна було б його вигадати. Але де там. Мішок для вигадок виявився дірявим. Добре було тому колумбійцю – у нього сто років самотності було позаду, а в нас попереду. Отож про сни. Людям часто сниться щось недосяжне – муза Ерато, наприклад, чи Терпсихора, а мені – Донецьк. І то часто.

Снилось, що приїхав я в Донецьк на поїзді, який віз задумливий паротяг, що сопів і випускав хмари думок. І прибув він на вокзал, що дуже нагадував вокзал з картини Оскара Клода Моне – не прозорий, а ефемерний, як вокзал Сен-Лазар. І блукав я містом Донецьком, блукав серед його тихих і вузьких середньовічних вуличок, споглядав готичні католицькі собори, слухав звуки власних черевиків, що гупали по блискучій відшліфованій століттями бруківці. А потім я пішов пішки по шосе, що бігло від міста геть, серед височезних скелястих гір, які оточували це місто Вічності і поросли дрімучим височезним лісом. І крислаті криптомерії та секвої схиляли наді мною віти… А потім я піднявся на височезну лису гору, з якої Донецьк був як на долоні. Гора була увінчана скелею, що як палець стриміла в небо, певно вказуючи на бороду дивака Бога і до вершини якої вели видовбані в камені сходи. А біля скелі тулився монастир Святого Августина. Я зайшов під готичні арки храму і слухав піснеспіви Папи Григорія І Великого – месу «Kyrie eleison» на мелодію «Lux et origo». До мене підійшла бабця, що була якось дивно, надто строкато вбрана (не для церкви) і сказала, що вона може показати могилу, де поховані всі яничари султана Османської імперії Мурада ІІІ. І в цьому сні Донецьк був нашим містом. Нашим. Ніяких зовнішніх ознак цього не було, але це відчувалось шкірою.

Чому мені сняться такі сни? Не знаю. Я інколи відчуваю, що Донецьк – це моя дитяча хвороба, цим містом треба було перехворіти і видужати. І я постійно шкодую, що цим містом я не перехворів в дитинстві. Донецьк місто цноти – про розпусту серед його вуличок не може думати ніхто, навіть Пазоліні – цей модерновий Казанова сінематографу. Де ви, «казановісти» східних кресів? В яких богемних кав’ярнях вас шукати? Є міста синтетичного спирту і міста справжні. Донецьк місто справжнє – земля під ним непрозора. А шкода. Яких би химерних почвар палеозою бачили б ми в її глибинах! Карбонові мохоступи і водяники - як часто мислив я про вас. Донецьк надто вже нагадує Париж, і не тільки у моїх снах. Але від Парижу я його завжди відрізняв. І в снах, і наяву. Париж це справді «свято, яке завжди з тобою», як писав старина Хем, але це свято буває безтурботним і легким, але буває брутальним, чи навіть дещо штучним і фальшивим – як клошари чи коти на вікнах. Донецьк на відміну від Парижу завжди серйозний. Сентиментальний, але серйозний. Хто не бачив донецьких котів на вікнах серед пеларгоній, той не знає, що таке справжня серйозність. Мало на світі міст, в яких би відчувалась серйозна сентиментальність – навіть у безтурботних кафе чи в веселих ірландських пабах. Донецьк – це серйозне свято. Я ніколи не думав, що свята можуть бути серйозними, аж до того часу, поки не відвідав Донецьк – ще тоді, в дитинстві. Донецьк – свято серйозне, як Болонья, де карнавали виглядають якось неприродно. Я не знаю, чому в Донецьку ніколи не будували італійських двориків серед барокових кам’яниць, може тому що вони надто ліричні – серед них хочеться грати на мандоліні і класти на музику моря і повітря сонети. Донецьк – це місто кларнетів і органів. Хто не слухав орган в Соборі Святого Патріка в Донецьку – той має хибне уявлення про Баха, той не літав у синяві неба. Навіть, якщо він льотчик чи стюардеса і звик носити синю уніформу. Я завжди мріяв приїхати в Донецьк на кареті, що запряжена трійкою сірих коней в біле яблучко. Конче з чорними гривами і блискучими очима. І щоб кучер був у високому циліндрі і цитував крізь зуби Петрарку. Якщо Ви теж колись будете писати про Донецьк, не забудьте згадати про ароматну тягучу кавову пару, що висить в повітрі і про новий день, відчуття якого приходить з першим ковтком цієї кави – бразильської, кислуватої, з пінкою. Згадався чомусь Анрі Барбюс з його «Вогнем» і сцена дощу. Сармати на відміну від трипільців ніколи не закликали дощ, їх шамани були не для цього. Номадам що – дорога, яка пахне євшаном. І все. А справжня дорога не має кінця… Колись цю музику номадів назвуть «блюз». Колись, але не зараз. Шкода, що минуле літо було таким холодним. А як хотілось під теплою, майже тропічною зливою пробігтися по калюжам і теплому асфальту Донецька босоніж, ляскаючи підошвами ніг голосно, майже аплодуючи Землі і її пісням, здіймаючи бризки і шукаючи очима веселку – ту саму, під якою є хатка лисиць.