(Із циклу "Казки для дорослих")

Давним-давно біля самого синього моря жив один юнак на ім’я Петро. Його батько, діди і прадіди були рибалками. Іще змалечку, як і майже всі чоловіки їх селища, він ходив зі старшими у море на риболовлю. То було чи не єдине джерело існування родини. Поступово його син, а потім і два внуки, теж не зрадили сімейним традиціям і разом з ним майже половину свого часу проводили в морі.
Згодом Петро став дідом. Все важче йому було змагатися з крутими солоними хвилями і пронизливим вітром. Руки поступово втрачали ту силу, що з легкістю дозволяла утягувати до човна багатопудові мокрі сіті разом з уловом чи під час танцю тримати в кожній по гарній дівці.
Оскільки старий рибалка не звик довго сидіти без діла, то заходився потихеньку відновлювати навички в плетінні сіток. Цьому ще у далекому дитинстві учив його дід Михайло, коли у свій час перестав ходити у море. Через кілька місяців наполегливої праці дід Петро не тільки згадав основні хитрощі сіткоплетіння, але і став це робити настільки вправно, що за день з його рук виходило вже по кілька метрів добротної сіті вічка середнього розміру. Згодом він почав плести і на замовлення, а ще через кілька років ця робота стала приносити сім’ї прибутки, які за своїми розмірами майже не уступали доходам з риболовлі.
Але життя знову внесло свої корективи. Сільське рибальство поступово стало занепадати через неконтрольований рибний промисел, як говорять останнім часом, великих операторів та всезростаючого забруднення моря наслідками технічного прогресу. Так дідове плетиво вийшло на перше місце в формуванні сімейного бюджету.
Одначе і це відносне благополуччя також тривало недовго. Всі карти старому сплутала, як він полюбляв говорити, велика китайська економічна революція. Виробництво китайських дешевих сітей, як і всього іншого ширпотребу, на початку третього тисячоліття набрало таких стрімких темпів, що дідів бізнес майже зазнав банкрутства. Хоча заморські сіті були неякісними і служили в кілька разів менше, але через брак коштів навколишні рибалки часто вимушені були надавати перевагу більш дешевому продукту китайської революції.
Засумував дід Петро, бо на горищі у нього зібралась уже не одна сотня метрів нереалізованої сітки, а грошей на купівлю ниток, шнура, свинцю та поплавків хронічно не вистачало. Та одного разу вихід зі скрути прийшов звідти, звідки його ніхто і не очікував.
Якось по обіді дід Петро сидів на березі моря, звісивши ноги вниз зі скелястого обриву, і вдивлявся в синю далечінь. Стояв мертвий штиль і старий із задоволенням пускав кільця густого диму, затягуючись самосадом. Останні кілька десятків років він набивав свою стару рибацьку люльку тютюном, який уже традиційно вирощував у себе на городі. Незважаючи на спеку, старий почувався добре, оскільки майже половину життя провів у відкритому морі під пекучим південним сонцем. Раптом із-за спини до нього стали долинати звуки чиїхось кроків, а через хвилину він почув зичне «Добрий день». Повернувши голову, дід побачив молодого, добре одягненого, молодика років тридцяти.
Незважаючи на таку жару, на ньому був легкий літній костюм кремового кольору, білосніжна сорочка, бежеві краватка, пояс і модельні черевики з крокодилячої шкіри майже одного відтінку. Та, очевидно, що головною родзинкою убрання незнайомця був елегантний світло-сірий капелюх з широкими крисами, який у таку неймовірну спеку виконував ще і роль літньої парасольки.
Вартість лише цього бриля в кілька разів перевищує ціну моєї звичайної сітки середнього розміру, – мимоволі мелькнула думка в дідовій голові, – а за всю одіж цього франта можна купити потримане імпортне авто в непоганому стані. За все своє життя мені тільки одного разу довелося бачити щось подібне. То було майже півсторіччя тому, коли на сцені обласного палацу культури я отримував з рук першого секретаря обкому партії разом з іншими передовиками області орден трудового червоного прапора, – продовжував згадувати старий.
В той же час молодий франт на крутому морському березі уважно дивився на діда зверху вниз з-під широко поля свого елітного капелюха мишачого кольору, ніби скануючи необхідну інформацію. Масний погляд таких же сірих очей незнайомця кілька десятків секунд уважно дірявив старого від підошов його стоптаних парусинових черевиків до старенького солом’яного бриля, заклеєного в кількох місцях прозорим скотчем.
– Добрий, якщо не жартуєте, – нарешті відповів дід Петро і знову втупив свої побляклі з часом очі в бірюзу південного моря.
– Ні, жодних жартів. Я до вас в нагальній справі, – жваво защебетав молодик. – Маю честь рекомендувати себе – Жорж, технічний директор вокально-інструментального гурту «Співочі бікіні». Прибув зі столиці. Зараз ми закінчуємо підготовку нової концертної програми для гастролей країною і близьким зарубіжжям, яка буде називатися «Візьми мене…» – несподівано він зупинився від крику чайки, що пролетіла над самісінькою головою. Вона шугонула так близько, що своїм крилом мало не збила з незнайомця дорогого капелюха, – «…у синю даль», – закінчив той дещо збентежено, невдовзі прийшовши до тями.
Хоча дід і не зрозумів ні назви гурту, ні хто, кого і куди повинен був узяти, але уточнювати всі ті делікатні моменти у прибулого не став.
– Даруйте, чим же я можу вам допомогти? – лише і вимовив він здивовано.
– Справа у тому, що мені рекомендували вас, як відомого майстра сіткоплетіння, – продовжував молодик, завбачливо тримаючи свого шикарного бриля уже в руках.
– Ви що, під час гастролей збираєтесь ловити рибу? – запитав дід з легкою лукавою усмішкою, що ледве показалася з-під довгих сивих вусів старого.
– Можна сказати і так… – муре обличчя молодика прямо розпливлося в солодкуватій посмішці. – Вчора модельєр групи вкотре забракував партію матеріалу для виготовлення нових костюмів солісткам ансамблю через низьку якість китайської сировини.
– Але я не торгую тканиною… Я плету і продаю риболовні сіті…
– Це саме те, що мені потрібно! – аж підскочив молодик, плеснувши однією рукою себе по ляшці і не даючи старому закінчити думку. В іншій він продовжував тримати капелюха, не наважуючись знову одягти його на голову, оскільки чайки навколо так і розсікали своїми гострими крильми гаряче повітря.
– Все одно не розумію вас, – від здивування очі старого помітно округлилися, а люлька мало не випала із рота.
– Ну, це зовсім просто, – продовжував далі технічний директор. – З метою досягнення максимального ефекту концертні костюми молодих солісток ансамблю, трусики і ліфчики, було вирішено пошити зі звичайної риболовної сітки. Так би мовити, маркетинговий хід! – знову зі знанням справи посміхнувся прибулець.
Почувши це, дід Петро так і не зміг повністю приховати своє здивування. Якщо його роззяплений рот хоч якось загубився між пишними вусами та бородою, то вирячені очі так і не змогли сховатися під бровами старого, що нависали густими кущами колючого дроту щедро пофарбованими довгим і непростим життям у сріблястий колір.
Подробиці подальшої розмови мені не відомі, але з тих пір справи у діда Петра суттєво покращились. Принаймні останнім часом старий ходить в нових чоботях, хоч і не з крокодилячої шкіри, та в модному, як у технічного директора, світлому брилі з широкими полями. Він також більше не скаржиться на відсутність роботи і брак коштів на закупку ниток та іншого реманенту для сіткоплетіння.
Мабуть в його сіті знову стала ловитись риба, хоча і дещо іншого характеру…

01.01.2018