Якщо Вам байдуже, якою мовою розмовляти, то хай буде українська.

Питання української мови гостро стоїть в черзі денній нашої держави вже сотні років, ще з часів існування Київської Руси, а точніше – з початку її розпаду. Я б ска-зав, що воно було і зараз лишається визначальним у долі України. На моє глибоке переконання, поняття „українсь-кий народ“ буде існувати доти, допоки будуть жити носії української мови. Дай, Боже, їм жити вічно!
Відразу ж хочу заспокоїти дипломованих критиків і просто скептиків (про ворогів і мілких недоброзичливців навіть не йдеться), дана робота не претендує на науковий ступінь, статус навчального посібника чи щось подібне.
В ній я намагаюсь лише викласти на папір свої думки з мовного питання, які формувались в тій чи іншій мірі ще з дитинства і вже переповнюють мою сиву, лисіючу голову. Перш за все роблю це для того, щоб вивільнити місце для нових думок, роздумів і міркувань.
На кого розрахована ця робота? В першу чергу на та-ких же, як сам – небайдужих до долі держави Україна і її народу людей. Людей, які є носіями української мови в рі-зних її проявах. Зокрема, людей, які є етнічними українця-ми, але в свій час піддалися шаленому тиску і перейшли на російську мову, та їх нащадків; людей, які не є етнічними українцями, але вже усвідомили необхідність переходу на спілкування державною (в першу чергу тих, хто постійно проживає на територіях України, особливо Криму та Дон-басу); інших людей, яким подобається чи ще сподобається наша мелодійна, мальовнича, чарівна українська мова і в них виникне бажання її вивчити. Водночас хочу звернути увагу  
читачів на одне з ключових слів – „Людина“, бо саме на тих, хто своїми вчинками підтвердив право називати себе людиною, перш за все і розрахована ця стаття.
Одним із яскравих прикладів такої людини в ниніш-ній час, на мою думку, з якою доля звела мене кілька років тому і це знайомство вже переросло в дружбу, є ірландець за походженням і поет, письменник за покликанням Шон Маклех Патрик. Це Людина з великої літери, щирий друг України і патріот своєї батьківщини, який торує її дорогу в майбутнє вже другу сотню років! Маю надію, що у мене вистачить часу, здоров’я та снаги написати окремий твір про нього, а зараз хотів би лише зазначити, що з усталених переконань Шон пише і розмовляє виключно своєю рід-ною ірландською і русинською (так він називає українську мову). Тобто він взагалі не послуговується англійською – мовою держави, яку Шон вважає загарбником своєї вітчи-зни!

Що таке мова народу?
Це питання виникало давно і не тільки у мене. Од-нак, на відміну від учених мужів в галузі мовознавства (чи лінгвістики, як кому забажається), я дивлюсь на нього не з високої трибуни конференцзали чи аудиторії, а безпосере-дньо із середовища носіїв української мови. При чому з самих його глибин. На своєму досить довгому життєвому шляху мені не раз доводилось зустрічати представників вказаної науки, котрі вважали себе не тільки найкращими знавцями та істинними носіями народної мови, але і її тво-рцями та верховними суддями з усіх питань лінгвістично-го характеру. На превеликий жаль така ситуація не зміни-лась і понині…
В таких випадках моя уява щоразу малювала україн-ського селянина, одвічного трударя, який буквально добу-вав свій нелегкий хліб в полі чи на фермі з раннього ранку і  
до пізнього вечора під пекучим сонцем, холодним дощем, пронизливим вітром, в кізяках і на протягах… Після біль-шовицького перевороту в Росії восени 1917 року та пода-льшого загарбання нею навколишніх держав і територій, які після насильницького об’єднання в Радянський союз партія комуністів назвала республіками, кращі представ-ники цього класу в Україні були обізвані кулаками та практично на голову фізично знищені в першу ж чергу.
Саме мова простих людей, корінних жителів Украї-ни, для мене і є мовою українського народу. Призначення ж науки я бачу не в бездумно-кон’юнктурному створенні нових штучних назв, термінів, правил тощо, а в першу чергу в систематизації і упорядкуванні існуючого мовного матеріалу. Простими словами народна мова – це те, чим розмовляє її носій, а не те, що вигадали вчені на кшталт есперанто. Тому намагання так званої наукової еліти, які стають все відчутнішими останнім часом, вчити народ „правильно“ розмовляти, в тому числі вживати „правиль-ні“ слова, часто приводять до невиправданого відхилення, іноді аж в протилежний бік, наклеювання ярликів типу „калька“, „росіянізм“ і тому подібного. До того ж останній дехто називає „русизмом“, що, на моє тверде переконання, не має підстав ні з точки зору лінгвістики, ні з позиції іс-торичної науки.
Так, очевидно, що термін „русизм“ походить від сло-ва Русь та назви її мешканців – русинів, русичів. Всесвіт-ній історії невідомо іншої Руси, окрім Київської (виклю-чення може складати Біла Русь, але мова зараз про це). Зі зміною Московією всього триста років тому своєї назви на Росію ініціатори та виконавці цього лицедійства не встоя-ли перед спокусою прихопити і великий шмат історії та мови того народу, з якого проросло коріння перейменова-ної держави (та й то лише частково). Це не лише моя точка зору, яка останнім часом активно збільшує кількість своїх прихильників.  
Гадаю достатньо зазначити, що Іван Франко стосовно сво-єї національності у відповідних документах у свій час так і писав – „Русин“, а на заході України й до нинішнього часу живуть народності, які називають себе русинами.
Яку ще реакцію, окрім посмішки, може викликати досить розповсюджена відповідь багатьох росіян на запи-тання про їх національність – „руський“?! Я навіть не ак-центую увагу на те, що формою визначення національнос-ті людини є іменник, як частина мови, а не прикметник. Наприклад, українець, русин, німець, росіянин… Все це – наслідки російської імперської політики, яка з часів свого виникнення базується на брехні і віроломстві, несприйнят-ті для себе будь-яких правових і моральних норм, що не стверджують фантом величі Росії і її великодержавного шовінізму. Та що там уже говорити про форму, коли зі змі-стом непереливки… В останній час слова відомої за ра-дянських часів пісні „Хотят ли русские войны?“ вигляда-ють просто знущанням над здоровим глуздом як по формі, так і за змістом.
В той же час, на моє переконання, існуючі реалії го-ворять про те, що мовою народу є словарна маса, яка ви-користовується відповідним народом для спілкування між собою, навіть якщо переважна частина тих слів була рані-ше запозичена (а попросту вкрадена) в іншого народу.

Слова іншомовного походження і росіянізми.
Мова народу постійно розвивається і збагачується. Це відбувається як за рахунок лексем та словосполучень,
так і запозичення термінів з інших мов, так званих слів ін-шомовного походження.
Ще в шкільні роки, в глибокі радянські часи, у мене виникало питання – Чим останні відрізняються від росіяні-змів? Вчителі, а потім і викладачі, як правило, не могли чітко визначити цю різницю. Вони, зазвичай, лише давали  
зрозуміти, що це аксіома і подібні питання просто недоре-чні. Трохи пізніше я докумекав, що це один із тривіальних проявів великодержавного шовінізму в окремо взятій час-тині повсякденного життя, в мовній царині.
Іншими словами, росіянізми – це різновид слів іншо-мовного походження (запозичень з мов інших народів, як правило при відсутності національних аналогів). Одначе, з урахуванням історичних особливостей виникнення росій-ської мови, частина якої в сиву давнину була запозичена (простіше кажучи вкрадена) з руської (нині української) мови, переважна більшість росіянізмів фактично такими для української мови не являються. Саме це потрібно вра-ховувати, особливо любителям чіпляти наліво і направо ярлик „калька“, коли мова йде про слова чи вирази „запо-зичені“ у свій час росіянами в русинів (українців). Отже, підсумовуючи сказане, слід прийти до висновку – не мож-на вкрасти те, що належить тобі по праву народження!

Козаки чи посіпаки?
На моє глибоке переконання доля майбутнього дер-жави Україна в значній, якщо не сказати у вирішальній, мірі залежить від виховання підростаючого покоління. Сьогодні, як ніколи, саме питання виховання дітей є одні-єю із головних проблем нашої держави і всього нашого суспільства.
Після розвалу Радянського союзу Україна боролась, та й донині бореться, з внутрішніми і зовнішніми ворогами за економічне, а останнім часом і політичне, виживання в умовах високої корумпованості так званої партії влади з внутрішніми злочинними кланами і зовнішньою, зараз уже відкритою, агресією Росії. В цій запеклій боротьбі питання виховання підростаючого покоління, наших дітей і внуків, ві
 
дійшло на другий план не тільки із-за обмеженості фінан-сових можливостей держави, але й із-за недооцінки ролі такого виховання в подальшій долі всього українського суспільства.
Не хочу кинути тінь на завоювання українського на-роду, але свобода і відкритість суспільства не рівносильні вседозволеності, в тому числі в області культури і мистец-тва. Країну заполонили низькопробні кіно-, відео- продук-ти, література, пісенно-музикальні композиції, всякого ро-ду шоу і тому подібні витвори мистецтва, переважна біль-шість яких „крутиться“ іноземною, якщо не сказати відвер-тіше – мовою агресора. З екранів безперешкодно пропагу-ється культ насилля, розпусти, вседозволеності. Про яку любов до навчання і формування якого світогляду у дітей, їх життєвої позиції може йти мова, коли повсюди лунає реклама на кшталт „Все і відразу“ чи „Навчимо Європу бенкетувати“?! Ким же потрібно бути, щоб, живучи на кредити, в тому числі тієї ж Європи, вчити її бенкетувати в країні, де більша половина населення знаходиться на ме-жі бідності, а третина – вже за цією межею?! Недалекими істотами, циніками чи просто негідниками і ворогами?
Недавно я зіткнувся з яскравим проявом недооцінки цієї проблеми навіть в педагогічному середовищі. Зокрема, один викладач української мови та літератури, став дово-дити мені, що термін „посіпаки“ має позитивне забарвлен-ня. При цьому спеціаліст в області української мови та лі-тератури в обґрунтування своєї позиції посилався на од-нойменний мультиплікаційний серіал та відповідні дані шкільного підручника для середніх класів, затверджений у встановленому порядку профільним міністерством. Чесно кажучи, я був настільки приголомшений такою впевненіс-тю
 
і безапеляційністю, що вирішив глибше вивчити це пи-тання, а уже потім висловити свою остаточну думку з цьо-го приводу.
Вдома я спочатку переглянув з десяток різних слов-ників, але це тільки укріпило мене в правоті своєї позиції. Знайти в інтернеті мультиплікаційний серіал „Посіпаки“ було зовсім неважко. Його перегляд не доставив мені за-доволення і остаточно переконав в тому, що зміст терміну „посіпака“ носить зневажливий характер, бо означає ніщо інше, як поплічник, прислужник, особа, що готова допо-магати в будь-яких, переважно ганебних, діях. Більш за те, прямо в анотації до фільму автори сайту відкрито зазначи-ли, що його герої посіпаки – це жовті істоти, які відрізня-ються своєю тупістю; вони живуть на планеті Земля і завжди прислужували найбільш злісним королям та дик-таторам; з ситуативної депресії їх виводить зустріч з ам-бітною злочинницею, супер-лиходієм планети та перспек-тива їй прислужитись. Як говориться, коментарі зайві…
Знаючи рівень і якість шкільних підручників із влас-ного досвіду, я повірив мовознавцю на слово і з великим розчаруванням на цьому закінчив свої пошуки підставнос-ті такої його позиції. Однак потім, під впливом пережито-го, сів і написав ось цей вірш, яким і хочу завершити пер-шу частину своїх роздумів про українську мову. 
Козаки чи посіпаки?

На уроці мовознавства вчителька Світлана
про слова розповідала вправно й полум'яно.
Говорила про відмінки, розділові знаки
і наводила, як приклад, термін „посіпа́ки“.

Хтось сказав, що у контексті слово недоречне
і поволі між народом сталась суперечка:
означає що те слово, як його вжива́ти
та підста́вно чи про нього свою думку мати…

Посилалась виклада́чка на мультфільм і пресу,
зокрема шкільний посібник, помічник прогресу.
У житті всього буває, нічого стида́тись,
але спробуєм, панове, разом розібратись.

Надає хтось перевагу каві, інший чаю,
та відношення до всього – су́тність визначає.
Одне слово зігріває, навіть го́їть рану,
віддає запрілим друге, з присмаком поганим.

Що ж той термін означає – попи́хач, лаку́за;
ще лаке́й, холу́й, прислу́жник і холо́п для „пуза“;
поштурхо́висько, поплі́чник, раб і пес смердя́чий,
ще пошту́ркач і приспі́́шник, поли́гач собачий…

Запитати панство хочу, що закрило бі́льма,
чи потрібні нашим дітям книги ті і фільми?!
Ростимо з дітей своїх ми ли́царів-коза́ків
чи прислужників ганебних, ни́цих посіпа́ків?!