…Школа стоїть у середмісті Києва, впритул до перетину трьох доріг, одного майдану та двох ліній метро. Проте її будівля так майстерно прихована у дворах, що лише знавець, глянувши зі шкільного ганку крізь арку найближчого будинку, впевнено визначить, що там за вулиця.

Нині робочий день, і до його кінця все ще далеко, але до школи збираються батьки. Підстава вагома: початкові класи представлятимуть виставу «Різдвяна пісня». На дворі ж – похмуро, тепло, снігу давно немає, і обличчя перехожих геть несвяткові. Ну, нічого, анічогісінько в цілому місті не нагадує про Різдво!

Батьки піднімаються до просторої актової зали на другому поверсі. На вулиці серед білого дня присмерк, а в залі – пітьма. В кожній з багатьох люстр під плямистою стелею жевріє по одній немічній лампочці, це тьмяне світло лишень загущує темряву. Батьки влаштовуються в червоних дерматинових крісельцях, зчеплених в обойми по чотири.

Раптом двері розчахуються навстіж! – і до зали влітають навскач хлопчики та дівчатка в білих одежах, з крилами та німбами, певно, це янголи та інше небесне воїнство. Янголи з диким вереском гасають залою та зчиняють бійки одне з одним.

Слідом до зали поважно крокує завуч. Вона робить лише один короткий жест рукою, і батьки вмить звільняють перші ряди червоних кріселець. Завуч схвально киває, хапає одразу двох янголів, які пролітають повз неї, куйовдить чубаті голівки та впорядковує їхні німби та крильця. Одночасно завуч напучує глядачів:

- Наші актори дуже хвилюються. Не лякайте їх аплодисментами! Залою не ходити, телефонами не розмовляти! – Батьки поспіхом вимикають телефони та ховають їх у найглибші кишені. – Чекайте, за хвилину починаємо. – Завуч виходить, а юні актори зникають за лаштунками.

В тій частині зали, де скупчилися батьки, западає тиша, сповнена шарудіннями, шепотами та зойками підборів по підлозі. Одну з обойм червоних кріселець посідає худорлявий другокласник; хлопець ніяк не може всістися, він крутиться без упину та видає різноманітні звуки. Вони супроводжуватимуть виставу аж до фіналу.

Шкільним подвір’ям вештається поривчастий вітер; видно, як він трясе та розгойдує галуззя то одного дерева, то іншого. Потім вітер підлітає до школи, й тоді починають здригатися та постукувати шибки високих, аж під стелю вікон. Потім в одному з них виринає та опадає, ніби полум’я повільного багаття, жовте-блакитний прапор, який висить над входом до школи, просто під вікнами зали.

На сцені вже з’явилися декорації: пухнаста штучна ялинка, прикрашена клоччям вати, та якась споруда, дуже схожа на паризьку тріумфальну арку; її прикрашають фігурки верблюдів. Ось на сцену виходять актори. Від жвавості та дикості янголів не лишилося й сліду – на сцені вони сумирні, зосереджені, навіть сумні. Тільки один янгол посміхається аж до вух – і так він по-справжньому світло й радісно посміхається, що всім і одразу зрозуміло: так, це – Різдво, Христос народжується, слава у вишніх Богу, і на землі мир, в людях благовоління! В темряві зали розвиднюється.

Починається дійство. Зосередженість янголів і пастухів зростає та іноді сягає ступені похмурості. Пастухи сидять коло багаття, обійнявши пінопластових овець. Янгол – саме той, радісний – виникає поруч із ними і дзвінко вітає їх словами:
- Добрий вечір добрим людям, хай вам щастя завжди буде!

Пастухи не в лад і похмуро відповідають йому російською. Янгол із тією ж широкою та світлою посмішкою також переходить на російську. Чи це вигадав режисер, чи само собою сталося, але так з’ясувалося, що Божі вісники розмовляють українською.

Волхви незрівнянні. Вони з’являються на сцені, з неабиякою гідністю підносять руки, промовляють короткі урочисті слова («…чтобы преклонить колена сердец наших перед Господом нашим…») та зникають, такі ж таємничі, якими, мабуть, були й волхви справжні.

Нарешті, на сцену виходить другий персонаж, не менш радісний, ніж Різдвяний янгол. Це розбійник; він весело відбирає в одного з похмурих пастухів дари, приготовані для новонародженого Ісуса, з’їдає їх та миттю й надзвичайно радісно кається в скоєному. Розбійник, підморгнувши веселому янголу, вчвал прямує вклонитися Христу. І грабунок, і поїдання дарів (шматок сиру та окрайчик хліба), і наступне каяття, та й усе загалом виходять в нього так радісно та завзято, що глядачі відчувають до розбійника симпатію ще задовго до його розкаяння.

«Пісня» відлунала та добігає кінця. Всі актори вишикувалися на сцені, співають і дзвонять у рибальські дзвоники. Фінальний акорд дає худорлявий другокласник із зали: він гепається долі разом із своєю обоймою з чотирьох кріселець. Увагу акторів вмить перенесено на цю непересічну подію, проте ненадовго: завуч і священик виносять подарунки для артистів, які негайно оточують дорослих і тягнуть до них тремтячі долоньки.

До мене підбігає один з волхвів, обнімає, лізе на коліна та віддає щойно здобуту від священика шоколадку:
- Тату, я такої не їм, з’їж ти. А ось таку їм! – і запихає її до рота одразу цілу. Поруч виникає саме той радісний янгол, я показую йому великого пальця:
- Молодець, чудово зіграв!

Волхв, чиї губи та руки вимащені шоколадом, з гордістю та дуже поважно повідомляє:
- Це мій кращий друг! – Янгол у відповідь на цю заяву ствердно киває, вже без посмішки та надзвичайно серйозно. Сказати він нічого не може: його рот також набитий шоколадом.

Та ж ось із ласощами покінчили, і ми спускаємося до холу на першому поверсі. Янгол і волхв швиденько перетворюються на звичайних першачків, обтяжених величезними наплічниками. Вони прощаються, я забираю волхвів наплічник, і ми рушаємо додому.

Надворі – ті ж самі похмурі обличчя. Все навкруги сіре, панує недоречне тепло, снігу ніде ані крихти; все надворі по-старому, та все одно якось інакше. Ми йдемо повільно, волхв тараторить без упину, повідомляє шкільні новини; я слухаю, киваю й тихенько подумки наспівую:
- Добрий вечір… добрим людям… добрий вечір… добрим людям…

2014; редакція та переклад українською 2018