Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
На неї заслуговує народ!
Ми вільну обираємо дорогу
Без нечисті з сусідніх злих "болот".
Герої наші, хлопці та дівчата,
За волю платять дорого - життям.
Ми будемо боротися завзято!
То посланець Господній
І весело загубив ненароком
з крилець пір’ї ну, розсипаючи…
Зі сміхом погляд на нас униз кидає
Все спустився, підняти хотів.
Та побачив в ту мить Україну.
І не стримав сердешний сльозу
Воно впало і розбилось
Ці уламки не зібрати
У них не видно відображення,
Хочеться просто взяти і збрехати.
У кривому дзеркалі щось відбилось
Хочу дізнатися, що відображає дзеркало?
І не вміючи церемониться з гостями
уявивши, як у дворі я з сусідом
Сіли в шахи грати.
Ось мізкує дід Панас,
Як би зробити правильний хід на шахівниці:
Він почав з білої пішки стартувати
І при цьому доброго короля зображ
Щоб воскресити України красу і велич,
В собі - наші історії нагадати себе про наше походження,
Коли предки правили світом
Та несли Всевишнього Блаходать віри Роду,
Як свято земля…
Тепер історична легенда пр
І химерно обертаються планети.
Галактик віддалених,
І Комета пролітаючи,
освітлює далеке світло.
О! Як великий простір Всесвіту,
Туди, у простори Світобудови,
У глибини життя неземного.
Земні Ангели, небесні люди зі мною поруч, але я їх не бачу…
Земні Ангели, небесні люди зі мною поруч, але допомоги від них
мені, як ніби не видно…
Бо ми всі земні люди.
Я вірю у вічну душу вашу,
повсюдно панує тиша.
У темряві раптом міріади зірок
вистилалися в загадковому небі.
У перлинному оздобленні блищать, як дари неба,
як люблю їхній таємничий блиск!
Приводять із собою таємничий вечір,
минаючи галактики т
Бо ми виженемо варварів з рідної Батьківщини.
Вам тут не місце. Це не ваша земля,
Орки нелюди, які втілюють в життя зло.
Їх зневажають і гонять далеко.
Ворогують з усім світом,
Але світ на нашій сто
А навколо нього міріади незліченних зірок,
Кружляли легко і безтурботно,
Сяйво їх воєдино злилося.
Чумацький шлях освітлює промені,
А на землі: по коридорам лабіринта ми йдемо
Все життя своє знаходимося в дорозі.
Лине пісня з далекого краю,
То мама рушник вишиває різними нитками,
Хрестиком долю своїх дітей заговорила:
Чорний - то журба.
Так мати журилася,
Бо матері втрачають своїх дітей на війні.
Голубий - то небо.
І звук нот створив мелодію
І занурившись глибоко в душу,
та надихнув нас танцювати…
І ми танцювали всю ніч до ранку,
прокинулась любов жива
і в серці крила розпустила…
І світлом заповнила тінь,
вкрите зоряним покривалом
та побачила моя зірка мерехтить мені світлом.
Ця зірка горіла живим вогнем
та позначила мені дорогу на зоряному небі,
яку я знайшла на усипаному небі.
Ці зірки охороняються у храмі вогнів, передба
яку роль мені грати.
Вести подвійну гру на сцені,
розіграла мене:
Змінюю ігрива чужу маску на обличчі,
душевний біль і сльози на очах,
втомлена душа,
прояви жадібності до всього,
А в горі печера.
Чорним оком дивиться…
У мене є вибір піднятися на гору
чи увійти в печеру.
Йдучи темною дорогою…
У темряві не бачити свою дорого…
Та маючи на меті пройти тяжкий шлях…
Та вишитий рушник з візерунками,
Фарбовані яйця в чашці,
А на додачу ще й узяти зі столу
Пляшку червоного вина -
Це атрибути світлого Великодня
Віряни несуть до церкви
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Поеми):
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Світло кохання (корона сонетів (І-й вінок )*
Моїй коханій дружині Раїсі присвячую
… Дивіться, гляньте, мій то голос Ваш,
Як світиться він ніжно на світанні.
Я Вас люблю, як сіль свою – Сиваш,
Як ліс у грудні свій листок останній.
Микола Вінграновський
«Но над тобой, любовь, бессильно даже время:
Как факел пламенный, ты светишь сквозь туман,
Мы в старости твое благословляем бремя
И часто в юности твоих страшимся ран»
Віктор Гюго
ЧАСТИНА І
ОМАНА КОХАННЯ
…Я співаю про кохання,—
І всміхаються мені
Ваші очі чарівні...
О, хвилини раювання!
Я співаю про кохання...
Ось насунулись примари:
Фея добра, фея зла...
Фея зла перемогла?
Не до пари, не до пари!..
Ось насунулись примари...
Микола Вороний Фата Моргана
І (І)Світи мені, любове осяйна,
У мирний час чи дні гіркі сваволі,
Бо Україну рідну рве війна,
Стоять од вибухів будинки голі.
Вогонь лама залізо, вигина,
Найкращі вої падають на полі.
Й коли усе закінчиться – хто-зна,
Пораненим пісні гамують болі.
Живи мій дух, надіє золота,
Як доведеться взятися за зброю -
В щасливі дні хай пам`ять поверта…
Так будемо боротися з журбою –
Коханням жити, хоч і смерть вита!
О, кожна мить наповнена тобою.
ІІ (І)
О, кожна мить наповнена тобою –
Любові чар усе єство обліг,
Бурштинною вгорнувши пеленою
І душу й тіло – з голови до ніг.
Мов золотої осені порою
Нам на роялі грав казково Гріг –
Манив у сни печерою гірською,
В тумані розчинитись допоміг.
Печаллю вечір насуває знову,
Вже сяєво втрачає жовтизна,
Зникають дива кольори медові…
Лиш голубінь озерна, весняна
Мій спогад пестить маревом чудовим,
Як небо, сонцем вигріте до дна.
ІІІ (І)
Як небо, сонцем вигріте до дна
Моя душа закохана розквітла.
Снагу дає їй Божа яснина –
Криниця невичерпна твого світла.
Мов квітка, що від темряви сумна,
Стояла вже похила і поблідла,
Стебло своє поволі розгина –
Враз ожила – розвеснено-привітна.
О де ж воно – тепло твоїх долонь?!–
Я спогадами тихо рани гою –
Жорстокий болю, стишся, охолонь –
П`ю трави із цілющого настою –
Те царство мрій з підніжжя аж до скронь -
Габою оповите голубою.
ІV (І)
Габою оповите голубою
Все небо, тільки біла смуга хмар,
Мов шлях до раю стежкою тонкою
Ген простелилась, дзеркало мов чар
Краси твоєї. Серед супокою,
Де сонця п`є пожадливо нектар
Цей листопад засмучений, рікою
Течуть пресвітлі кучері примар.
За ними все женуся. І навіщо?
Хіба верну утрачене сповна?
Услід мені глумливо вітер свище.
Ні, хай душа у мрії порина.
Бо щастя це для творчості найвище,
Натхнення нескінченна дивина.
V (І)
Натхнення нескінченна дивина
В тобі таїться, наче у природі,
Брунькується, як парость весняна
І розквітає словом на свободі.
Вона – весела, іноді – сумна,
Й іще мені не говорила: «годі!»
Тече, мов зачарована Десна,
Красою молодою душу поїть.
Молю Богів цю річку зберегти,
Від дум брудних, що повні гнилизною,
Хоч протилежні боряться світи…
Одвічні сплески їхнього двобою…
Так хочеться печалі, чистоти –
Впиваюся поезії водою.
VІ (І)
Впиваюся поезії водою,
Вона – ясне життя мого живло,
Тече по венах кровію гінкою,
Аби єство наснагою жило.
Ми, силі цій скоряючись обоє,
Заскочивши в Пегасове сідло,
Вже летимо над сивою горою
Натхнення і кохання щоб було.
Пірнаємо у пестощі туману…
А ти ізнов: «Та це усе – мана,
Яка за мить від подиху розтане»…
Навіщо дум прозора яснина,
Як видивом хмеліємо нежданим,
Мов келихом іскристого вина?
VІІ (І)
Мов келихом іскристого вина
Аби послабити чи знять напругу,
Душа моя у спогад порина,
Хмеліючи між заводями лугу.
Ми тут ходили. Це – вже давнина,
Та досі тайкома тамую тугу
За вечором липневим. ДолинА
Твій голос теплий лагідного друга.
Ну а тепер – неначе вороги,
Стріляємо словами, мов ковбої,
Що в фільмах сиплять кулі навкруги…
Коли ж зима вже зміниться весною?..
Хай квітами натішаться луги,
І вродою твоєю молодою.
VІІІ (І)
І вродою твоєю молодою
(Яка ж вона розвеснено-п`янка!)
Я милувавсь, мов діамантів грою,
Коли тоді зійшла ти з літака
Ходою ніжно-трепетно-легкою,
Неначе із Олімпу. Та рука
Оповила мене, немов габою –
Так дивовижно лагідна й тонка.
Пресвітлим сном це видиво минуло,
Полудою печаль в очах стоїть -
Важкий тягар болотного намулу.
Нам безкінечною здалася мить,
Як сяйво сонця мороком вгорнуло –
Затемнення світило зачорнить.
ІХ (І)
Затемнення світило зачорнить
Куди мені сховатися від горя?
І як переплисти стосунків гидь?!
Вже світ навколо – наче мертве море.
Ледь стримуюсь, щоб вовком не завить,
Регоче вороння глузливо хором.
Пливу за течією мимохіть,
В кайданах муки б`ється серце хворе.
А у гаю так забіліло скрізь,
Аж усміхнулася похмура днина…
Чолом до снігу свіжого торкнись –
Він сиплеться, мов борошно, невинно…
Кохання саван кинула нам вись –
Ростить розлука біля скронь сивИни.
Х (І)
«…Искать в лесной глуши сочуствия природы
Приюта для любви, таящейся от глаз»
Віктор Гюго
Ростить розлука біля скронь сивИни
Усю укрила голову зима.
На гай туман спускається рівнинно,
Всі мрії золоті життя лама.
Вже щире й те здається сміховинним,
Усе, у що так вірилось – дарма –
Осквернені руйнуються святині,
Кохання – це нещастя і чума.
А сніг неначе забілив обрАзи,
Немов промовив: «Може досить нить?» -
Поздоровішала душа одразу…
Природа лік дає несамохіть,
Знаходжу я розраду тут, оазу,
Бо обірветься променева нить.
ХІ (І)
Бо обірветься променева нить…
Тоді мене рятує лиш натхнення.
В собі його не владен зупинить.
Уяви поривання дерзновенні
Несуть увись над попелом століть
І вибухами воєн сьогодення
Щоб сяєво любові оживить
У паросткові сонячно-вогненнім.
- Навіщо все це? – я питав себе, -
Живу, немов спокутую провину,
А чи не час уже забуть тебе?! –
Топчу вогонь, обурений дитинно,
Й хоч ніби гасне полум`я слабе,
Але моє кохання не загине.
ХІІ (І)
Але моє кохання не загине –
Від тебе даленію. Дивна річ,
Бо чим сильніш, о люба ворогине,
Тим більш ясніше чую я твій клич.
Ти сни мої тривожиш безневинні:
Ми спершу сваримося віч-на-віч,
Тоді на іншу ложа половину
Лягаєш, пригорнувшися до пліч.
Набридли ночі клятої ці глузи…
Їх час уже нарешті припинить!
- Та чи розірвеш доленосні узи? –
Лунає голос віщий з верховіть –
Як мрія - почуття в тобі й у музі,
А піснею, зміцніле, задзвенить.
ХІІІ (І)
А піснею, зміцніле, задзвенить –
Від первістка до цілого альбому.
Твоїх непереможних чарів сіть
Наловить перлів з музики огрому.
Аж у очах од них замерехтить,
Красою звабить серце не одному,
Хто між Пегасових бував угідь,
І в небеса полинув невагомо.
Бува огидне каркання ворон
Із гаю, дисонуючи, долине,
Пилятиме повітря поміж крон…
Та як без бою досягти вершини?
Здолай же чорні хмари перепон,
Весну життя даруй душі, Богине.
ХІV (І)
Весну життя даруй душі, Богине,
Удвох на яхті в океані - ми.
А за бортом іскряться білопінно
Доріжки дві, мов змахують крильми.
Над хвилями, у леті соколинім
Здіймаємося між вітрів семи,
Зливаємось цілунком воєдино –
Міцніш мене, кохана, обійми.
І знов ці мрії. Може вже ніколи
Не вернеться пора ота краснА…
Все крутяться снотворних марень кола!
Зате врожай уява пожина…
Тоді мені яснішає довкола –
Світи мені, любове осяйна!
І-й Магістрал
Світи мені, любове осяйна,
О, кожна мить наповнена тобою,
Як небо, сонцем вигріте до дна,
Габою оповите голубою.
Натхнення нескінченна дивина –
Впиваюся поезії водою,
Мов келихом іскристого вина
І вродою твоєю молодою.
Затемнення світило зачорнить –
Ростить розлука біля скронь сивИни,
Бо обірветься променева нить…
Але моє кохання не загине,
А піснею, зміцніле, задзвенить –
Весну життя даруй душі, Богине!
(далі буде)
*Корона сонетів "Світло кохання" містить 225 сонетів, 15 вінків сонетів, сплетених в одну систему. Друкую корону по одному вінкові. Зараз іде перший.
Дивитись першу версію.
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)