Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.08.27
21:28
козак нептах сягає тонкощі премудрі
йому не рідні аж ніяк
усі ці оксамити перські сукні
чи сурогатний самогінний
арманьяк
він знає достеменно наперед
все це є бабське зманливе безпутнє
про що розказував безвусий
йому не рідні аж ніяк
усі ці оксамити перські сукні
чи сурогатний самогінний
арманьяк
він знає достеменно наперед
все це є бабське зманливе безпутнє
про що розказував безвусий
2026.08.27
16:29
Ніч вже землю огорнула, село засинало.
На околиці собаки на когось брехали.
«Може, десь лисицю вчули чи чужий хтось пхає.
Молодь більше понад річку до ранку гуляє.
А то в інший бік…» Думки ці в голові майнули
У Миколи, душа поки в сонний край пірнула
На околиці собаки на когось брехали.
«Може, десь лисицю вчули чи чужий хтось пхає.
Молодь більше понад річку до ранку гуляє.
А то в інший бік…» Думки ці в голові майнули
У Миколи, душа поки в сонний край пірнула
2026.08.27
15:55
На городі жабеня
під листочком спить щодня.
А харчується вночі.
Умина не калачі,
їсть, сердешне, шкідників,
що літають із ярків.
під листочком спить щодня.
А харчується вночі.
Умина не калачі,
їсть, сердешне, шкідників,
що літають із ярків.
2026.08.27
13:09
Ці нагороди виснуть на гілках,
Що невідомо нам від кого дані.
Вони злетять, мов полохливий птах,
У спогади далекі і прадавні.
Ці нагороди упадуть в серця,
Там сотворивши сніжне королівство.
Послання від небесного Отця
Що невідомо нам від кого дані.
Вони злетять, мов полохливий птах,
У спогади далекі і прадавні.
Ці нагороди упадуть в серця,
Там сотворивши сніжне королівство.
Послання від небесного Отця
2026.08.27
12:25
Хвилі мчать в імлі, як пиха —
Всі комахи є безцінні! —
Раптом думку схопиш лиху
Між причин хитросплетіння,
Задивляючись поволі
Під ліхтар, що ледве світить,
Де літає все по колу,
Всі комахи є безцінні! —
Раптом думку схопиш лиху
Між причин хитросплетіння,
Задивляючись поволі
Під ліхтар, що ледве світить,
Де літає все по колу,
2026.08.27
10:14
ЦИКЛ II: ЄГИПЕТ
ЕХНАТОН І НЕФЕРТІТІ: СОНЦЕ АМАРНИ
(Драматичний ескіз у ритмізованій прозі, у трьох сценах)
ДІЙОВІ ОСОБИ:
Ехнатон (Аменхотеп IV) – фараон-реформатор, засновник культу єдиного бога Сонця-Атона.
ЕХНАТОН І НЕФЕРТІТІ: СОНЦЕ АМАРНИ
(Драматичний ескіз у ритмізованій прозі, у трьох сценах)
ДІЙОВІ ОСОБИ:
Ехнатон (Аменхотеп IV) – фараон-реформатор, засновник культу єдиного бога Сонця-Атона.
2026.08.27
07:17
Огортає туман невблаганно
Напісонні, порожні сади, -
На деревах поблискують тьмяно
Похололі, останні плоди.
Сиза мжичка повсюди, мов іній,
Запорошує жовту траву, -
Та на клумбах вогнів мерехтіння
Бачу я не у сні - наяву.
Напісонні, порожні сади, -
На деревах поблискують тьмяно
Похололі, останні плоди.
Сиза мжичка повсюди, мов іній,
Запорошує жовту траву, -
Та на клумбах вогнів мерехтіння
Бачу я не у сні - наяву.
2026.08.26
21:34
твоя обачлива бездія
непрорахований психоз
чекають після душу й ліфта
тролейбус до країни оз
газон троянд у тихим вітрі
зве хтось-іще землею роз
кому й навіщо велич поз
у цій розпачливій палітрі
непрорахований психоз
чекають після душу й ліфта
тролейбус до країни оз
газон троянд у тихим вітрі
зве хтось-іще землею роз
кому й навіщо велич поз
у цій розпачливій палітрі
2026.08.26
19:21
У побєдобіснуватої московитської молоді у другій світовій війні насправді воювали не діди, а прадіди та прапрадіди, яких вони ніколи не бачили.
Купер написав «Останній з могікан». Фадєєв написав «Останній з удеге». А хто напише «Останній з москалів» та
2026.08.26
18:27
Гуляє бидло, поки йде війна.
Запльоване майбутнє та минуле.
А що за свято - намертво забули
У шабаші манкуртського лайна.
Є дві реальності. Глуха стіна.
Гуде розбещений та п'яний вулик.
Гуляє бидло, поки йде війна.
Запльоване майбутнє та минуле.
А що за свято - намертво забули
У шабаші манкуртського лайна.
Є дві реальності. Глуха стіна.
Гуде розбещений та п'яний вулик.
Гуляє бидло, поки йде війна.
2026.08.26
17:43
ЗАГИБЕЛЬ ВАВІЛОНА: «МЕНЕ, ТЕКЕЛ, ВЕ-ПАРСИН»
«Відміряний, зважений, поділений, або відданий персам», - арамейське письмо, приказка епохи загибелі Вавілону.
(Драматичний ескіз у ритмізованій прозі, у трьох сценах)
ДІЙОВІ ОСОБИ:
«Відміряний, зважений, поділений, або відданий персам», - арамейське письмо, приказка епохи загибелі Вавілону.
(Драматичний ескіз у ритмізованій прозі, у трьох сценах)
ДІЙОВІ ОСОБИ:
2026.08.26
15:20
Залізло сонце за бараки,
у річці хлопці ловлять раки,
корови подають гудки:
«Стрічайте молоко, дітки!»
Колишній прапор на сільраді,
хоч люди стомлені, – а раді:
«Сьогодні (через скілько діб!)
у річці хлопці ловлять раки,
корови подають гудки:
«Стрічайте молоко, дітки!»
Колишній прапор на сільраді,
хоч люди стомлені, – а раді:
«Сьогодні (через скілько діб!)
2026.08.26
13:45
За котом погнався пес,
але котик раптом щез.
Вмить на дерево злетів,
на самий вершечок сів.
Позирає з висоти:
«Ну, Рябку, гайда сюди».
Та як пес не намагався
і на метр не підійнявся.
але котик раптом щез.
Вмить на дерево злетів,
на самий вершечок сів.
Позирає з висоти:
«Ну, Рябку, гайда сюди».
Та як пес не намагався
і на метр не підійнявся.
2026.08.26
13:06
Сумні надгробки у сумнім снігу
Маєстатично думають про вічне.
Не пізнається мудрість на бігу
У грудні чи у невловимім січні.
Ми пишемо зворушливі листи
На снігу, як у давніх манускриптах.
Вони торують неземні мости,
Які проляжуть у серця нестримно
Маєстатично думають про вічне.
Не пізнається мудрість на бігу
У грудні чи у невловимім січні.
Ми пишемо зворушливі листи
На снігу, як у давніх манускриптах.
Вони торують неземні мости,
Які проляжуть у серця нестримно
2026.08.26
10:54
Власноруч — можливо й без подяки —
Стіни з меду ще стоять до часу,
Ніби цукор прихистку поляка,
Що ховає нас в ставку з меляси…
Там, де крутить хвиля ранком серпня,
Чути обдарованих допіру,
На човні, що рушив у безсмертя
Стіни з меду ще стоять до часу,
Ніби цукор прихистку поляка,
Що ховає нас в ставку з меляси…
Там, де крутить хвиля ранком серпня,
Чути обдарованих допіру,
На човні, що рушив у безсмертя
2026.08.26
10:53
І надійшов час Великого Дня, коли Сонце дарує Землі, і зелу квітучому, і людям, і тварям земним світло тривале і темряву коротку. І кинули ми і друзів своїх, і місто побратимів своїх, і селище посестер наших, і будинки з міцними стінами, і колодязі глибок
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.06.11
2026.04.09
2026.02.11
2025.11.29
2025.04.24
2025.01.25
2024.08.04
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Ярослав Чорногуз (1963) /
Поеми
Світло кохання (корона сонетів ІІ-й вінок)
І (ІІ)
Весну життя даруй душі, Богине,
Мов промінь із твоїх чудових кіс
Взяла зима волоссям хмаровинним -
Поміж гілля він інеєм завис.
Ця снігова така легка ліпнина
І дивовижна витонченість рис…
Поволі умирає казка-днина
В обіймах диво-сріберних беріз.
Навалюються сутінки печаллю,
Красу вони з очей моїх крадуть,
Природу прикриваючи вуаллю…
Я - див пастух - заграю на дуду,
Вколисаний кохання пастораллю,
Помрію тут, у райському саду.
ІІ (ІІ)
Помрію тут, у райському саду,
Природи диво – гляньте і знайдете,
Он п`ять дубів зрослись – туди веду –
Неначе трон для короля-поета.
Між стовбурами мох так до ладу –
Сідай же, королево. Ці сонети
Приходять самохіть… То ж не гордуй,
Чекай натхнення, милая… О де ти?
Все супиш бровенята чарівні?
Навіки зненавиділа, скажи-но?
Залишила по собі сірі дні?..
Хоч сам увесь я - стиснута пружина,
Здається, що відчую навесні,
Мов тане твого серденька крижина.
ІІІ (ІІ)
Мов тане твого серденька крижина –
Чи Антарктиди дух тут несемо?!
Про гарне все ти спогад збережи-но,
Й дивися - десь затеплиться димок,
Роздмуханий вітрами із жарини.
Він лід розплавить від палких думок.
Ми знову - дні і ночі – безупинно
У полум`ї кохання горимо.
Галопи мрій… А ці реалій віжки,
Що змінюють польоти на ходу?
Та ще зненацька ставлять їм підніжки…
Я згадую той липень як в меду,
Коли навколо - променів доріжки,
З тобою поруч стежкою іду.
ІV (ІІ)
З тобою поруч стежкою іду –
Легкий вітрець хитає гілля гаю –
Чебрець, полин, мелісу, лободу –
Ти все мені про них розповідаєш.
Цілителько, кохання закодуй,
Хай у цвітінні вічного розмаю,
Минаючи напасті і біду,
Розквітнувши, ніколи не минає.
Роки ковтає невблаганний час,
Життя вже йде поволі на долину,
Стоїть німа розлука поміж нас…
Лиш туга за тим літом журавлина.
В поезії, де пломінь ледь пригас –
Нам стелиться під ноги шовк осінній.
V (ІІ)
Нам стелиться під ноги шовк осінній,
Почулось угорі – курли-курли…
Кохання то прощальне голосіння –
Ми почуття свого не вберегли.
Якби були ці дві душі камінні -
Чи до взаємної дійшли б хули?
Й так рано у печальнім безгомінні
На день любові сутінки лягли?
Імлою впали запитання наші…
Де відповіді правильні знайду?
Коли бадьорості вже вип`ю чашу?
Хандрю я в пору цю сумну руду…
Хоч веселун із вишнього піддашшя
Хмарин жене рожевих череду.
VІ (ІІ)
Хмарин жене рожевих череду
Поет небес. Його то – ніжні мрії,
Хоч їх подобу іноді бліду
Являють нам. Уява так шаліє:
Там каравела й замок – на виду,
У океані – острови надії…
З-поміж усіх - найкращий обведу –
Той, де лице коханої ясніє.
І навіть, коли бурі непроглядь
Із них лишає тільки темні тіні,
Вони – ці чорні лебеді - ячать –
Краси мов крила в мареві-видінні…
Навіює любов, як благодать,
Вітрець легенький - чарівливо-плинно.
VІІ (ІІ)
Вітрець легенький - чарівливо-плинно
На струнах віт заграє, як митець,
Мов лагідним і ніжним шумовинням
Лунає спів закоханих сердець.
Немов Орфей, він творить тут нетлінно,
Бо вісник Божий, лине навпростець.
Нам трепетним ячанням лебединим
Щасливий пророкуючи кінець.
Якби не піддаватися зневірі,
То мав би справді певність я тверду,
Що нас омріяний чекає вирій
Й тебе у диво-казку поведу…
Небесний подих звіє думи сірі,
Жагу єднання будить молоду.
VІІІ (ІІ)
Жагу єднання будить молоду.
Той поклик полетить понад морями.
Споруду чарівливу возведу –
Веселка-міст постане поміж нами,
Й тебе – таку нестерпну вереду -
Прониже трепет, мов жарин вогнями,
Солодкий щем охопить – «Пропаду!» -
Подумаєш і упадеш без тями
В обійми дужі. Скажеш, це був сон?
Предивним хмелем душі оповито,
О щастя ненав`язливий полон!
Чи не хотіла б все життя так жити?
Бріджит Бардо – я твій Ален Делон…
А ти пручаєшся несамовито!
ІХ (ІІ)
А ти пручаєшся несамовито…
Прости, напевне справжній егоїст!
Уміти б самозречено любити,
Немов Сергій Єсенін - скандаліст.
Зірветься слово, друге – гордовите,
В яких дошкульний, чи й убивчий зміст…
І знов у сорому вогні горіти…
Якби то мати до мовчання хист?!
Усе ж було прекрасного багато!
Хоча короткочасна, та весна!
Мене твоїм назвали мужем раптом…
Історія кохання ця – сумна,
Бо почала мерщій протестувати –
- Я не твоя, кричиш мені – жона!
Х (ІІ)
Я не твоя, кричиш мені – жона,
Як боляче слова гіркі ці чути,
Але хіба вони - то новина?!
Та ллються, мов у келих мій – отрута.
Волосся заливає сивина,
І серце наче в повені спокути,
Кохання од безвиході кона –
Від нього умирать або забути?
Невже насправді це уже усе?
Пригадую взаємин тепле літо -
До щастя спогад-вітер знов несе…
Любов - загадка, пеленою вкрита –
Ти – темрява чи світло із небес?
Комусь – харита й ніжна Афродіта.
ХІ (ІІ)
Комусь – харита й ніжна Афродіта
Але зачарувати все ж змогла,
Їй-Бо, не знав, куди себе подіти,
Те світло падало - зникала мла.
О личко миле, сонечком умите,
Де сяйво ореолу круг чола!..
А жартувала так талановито,
Як сніг, я танув од твого тепла.
І ось тепер – у царстві мов Аїда,
Шукаю порятунку із багна,
Від цього зла навколо - тільки біди.
Утомлена душа вже засина…
То справді – світлі образи - повідай,
Чи, може, втілився в них Сатана?!
ХІІ (ІІ)
Чи може втілився в них Сатана?!
Відкрився вже зворотній бік медалі,
Запрацювала сила руйнівна…
Куди ж тепер нам рухатися далі?
Нехай засмоктує трясовина,
Пірнати глибше змушує дедалі…
Або неопалима купина
Зупинить розповідь сумну скрижалів?
У світло вірю, що б там не було,
І сяйво, ніжним усміхом зігріте,
Яке вогнем перемагає зло…
Дивися - ніжно загойдались квіти…
То сонце мов промінням зацвіло…
О як твоє кохання пробудити?
ХІІІ (ІІ)
О як твоє кохання пробудити?
То, певно, зміг би тільки сам Орфей –
Щоб слухати схилялися вже й віти,
На каві чаклували сонми фей.
Ту силу чар мені здобути б, світе…
Тоді своє не скаже мила «фе».
Інакше буду в самоті сивіти –
Якби ж кіфари був я корифей!
Лиш сумніви відкинувши нікчемні
Любові воїн має йти ва-банк,
Вагань позбувшися, твердий, мов кремінь…
Раптово опору впаде стіна,
Пресвітлі співи чуть у лісі темнім
І музику, де плаче глибина.
ХІV (ІІ)
І музику, де плаче глибина,
Впіймає слух тонкий у ноті кожній,
Мов статуя жіноча, кам`яна,
Враз оживе, здивує подорожніх.
Примчать птахи, збіжиться звірина,
Тріумф їх зачарує так художній,
А ти, немов істота неземна,
Цей безмір убереш – німих обожнень.
- Скажи, для кого вигадав цю роль? –
Словесну заженеш мені тернину –
Бо дурнів, не поезії король!..
- Корону все ж сонетів одягни-но,
Хоча б тоді помріяти дозволь,
Весну життя даруй душі, Богине!
ІІ-й Магістрал
Весну життя даруй, душі Богине…
Помрію тут, у райському саду –
Мов тане твого серденька крижина,
З тобою поруч стежкою іду…
Нам стелиться під ноги шовк осінній,
Хмарин жене рожевих череду
Вітрець легенький - чарівливо-плинно,
Жагу єднання будить молоду.
А ти пручаєшся несамовито:
- Я не твоя, - кричиш мені – жона,
Комусь – харита й ніжна Афродіта!
Чи може втілився в них Сатана?!
О як твоє кохання пробудити,
І музику, де плаче глибина?!
(далі буде)
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Світло кохання (корона сонетів ІІ-й вінок)
І (ІІ)Весну життя даруй душі, Богине,
Мов промінь із твоїх чудових кіс
Взяла зима волоссям хмаровинним -
Поміж гілля він інеєм завис.
Ця снігова така легка ліпнина
І дивовижна витонченість рис…
Поволі умирає казка-днина
В обіймах диво-сріберних беріз.
Навалюються сутінки печаллю,
Красу вони з очей моїх крадуть,
Природу прикриваючи вуаллю…
Я - див пастух - заграю на дуду,
Вколисаний кохання пастораллю,
Помрію тут, у райському саду.
ІІ (ІІ)
Помрію тут, у райському саду,
Природи диво – гляньте і знайдете,
Он п`ять дубів зрослись – туди веду –
Неначе трон для короля-поета.
Між стовбурами мох так до ладу –
Сідай же, королево. Ці сонети
Приходять самохіть… То ж не гордуй,
Чекай натхнення, милая… О де ти?
Все супиш бровенята чарівні?
Навіки зненавиділа, скажи-но?
Залишила по собі сірі дні?..
Хоч сам увесь я - стиснута пружина,
Здається, що відчую навесні,
Мов тане твого серденька крижина.
ІІІ (ІІ)
Мов тане твого серденька крижина –
Чи Антарктиди дух тут несемо?!
Про гарне все ти спогад збережи-но,
Й дивися - десь затеплиться димок,
Роздмуханий вітрами із жарини.
Він лід розплавить від палких думок.
Ми знову - дні і ночі – безупинно
У полум`ї кохання горимо.
Галопи мрій… А ці реалій віжки,
Що змінюють польоти на ходу?
Та ще зненацька ставлять їм підніжки…
Я згадую той липень як в меду,
Коли навколо - променів доріжки,
З тобою поруч стежкою іду.
ІV (ІІ)
З тобою поруч стежкою іду –
Легкий вітрець хитає гілля гаю –
Чебрець, полин, мелісу, лободу –
Ти все мені про них розповідаєш.
Цілителько, кохання закодуй,
Хай у цвітінні вічного розмаю,
Минаючи напасті і біду,
Розквітнувши, ніколи не минає.
Роки ковтає невблаганний час,
Життя вже йде поволі на долину,
Стоїть німа розлука поміж нас…
Лиш туга за тим літом журавлина.
В поезії, де пломінь ледь пригас –
Нам стелиться під ноги шовк осінній.
V (ІІ)
Нам стелиться під ноги шовк осінній,
Почулось угорі – курли-курли…
Кохання то прощальне голосіння –
Ми почуття свого не вберегли.
Якби були ці дві душі камінні -
Чи до взаємної дійшли б хули?
Й так рано у печальнім безгомінні
На день любові сутінки лягли?
Імлою впали запитання наші…
Де відповіді правильні знайду?
Коли бадьорості вже вип`ю чашу?
Хандрю я в пору цю сумну руду…
Хоч веселун із вишнього піддашшя
Хмарин жене рожевих череду.
VІ (ІІ)
Хмарин жене рожевих череду
Поет небес. Його то – ніжні мрії,
Хоч їх подобу іноді бліду
Являють нам. Уява так шаліє:
Там каравела й замок – на виду,
У океані – острови надії…
З-поміж усіх - найкращий обведу –
Той, де лице коханої ясніє.
І навіть, коли бурі непроглядь
Із них лишає тільки темні тіні,
Вони – ці чорні лебеді - ячать –
Краси мов крила в мареві-видінні…
Навіює любов, як благодать,
Вітрець легенький - чарівливо-плинно.
VІІ (ІІ)
Вітрець легенький - чарівливо-плинно
На струнах віт заграє, як митець,
Мов лагідним і ніжним шумовинням
Лунає спів закоханих сердець.
Немов Орфей, він творить тут нетлінно,
Бо вісник Божий, лине навпростець.
Нам трепетним ячанням лебединим
Щасливий пророкуючи кінець.
Якби не піддаватися зневірі,
То мав би справді певність я тверду,
Що нас омріяний чекає вирій
Й тебе у диво-казку поведу…
Небесний подих звіє думи сірі,
Жагу єднання будить молоду.
VІІІ (ІІ)
Жагу єднання будить молоду.
Той поклик полетить понад морями.
Споруду чарівливу возведу –
Веселка-міст постане поміж нами,
Й тебе – таку нестерпну вереду -
Прониже трепет, мов жарин вогнями,
Солодкий щем охопить – «Пропаду!» -
Подумаєш і упадеш без тями
В обійми дужі. Скажеш, це був сон?
Предивним хмелем душі оповито,
О щастя ненав`язливий полон!
Чи не хотіла б все життя так жити?
Бріджит Бардо – я твій Ален Делон…
А ти пручаєшся несамовито!
ІХ (ІІ)
А ти пручаєшся несамовито…
Прости, напевне справжній егоїст!
Уміти б самозречено любити,
Немов Сергій Єсенін - скандаліст.
Зірветься слово, друге – гордовите,
В яких дошкульний, чи й убивчий зміст…
І знов у сорому вогні горіти…
Якби то мати до мовчання хист?!
Усе ж було прекрасного багато!
Хоча короткочасна, та весна!
Мене твоїм назвали мужем раптом…
Історія кохання ця – сумна,
Бо почала мерщій протестувати –
- Я не твоя, кричиш мені – жона!
Х (ІІ)
Я не твоя, кричиш мені – жона,
Як боляче слова гіркі ці чути,
Але хіба вони - то новина?!
Та ллються, мов у келих мій – отрута.
Волосся заливає сивина,
І серце наче в повені спокути,
Кохання од безвиході кона –
Від нього умирать або забути?
Невже насправді це уже усе?
Пригадую взаємин тепле літо -
До щастя спогад-вітер знов несе…
Любов - загадка, пеленою вкрита –
Ти – темрява чи світло із небес?
Комусь – харита й ніжна Афродіта.
ХІ (ІІ)
Комусь – харита й ніжна Афродіта
Але зачарувати все ж змогла,
Їй-Бо, не знав, куди себе подіти,
Те світло падало - зникала мла.
О личко миле, сонечком умите,
Де сяйво ореолу круг чола!..
А жартувала так талановито,
Як сніг, я танув од твого тепла.
І ось тепер – у царстві мов Аїда,
Шукаю порятунку із багна,
Від цього зла навколо - тільки біди.
Утомлена душа вже засина…
То справді – світлі образи - повідай,
Чи, може, втілився в них Сатана?!
ХІІ (ІІ)
Чи може втілився в них Сатана?!
Відкрився вже зворотній бік медалі,
Запрацювала сила руйнівна…
Куди ж тепер нам рухатися далі?
Нехай засмоктує трясовина,
Пірнати глибше змушує дедалі…
Або неопалима купина
Зупинить розповідь сумну скрижалів?
У світло вірю, що б там не було,
І сяйво, ніжним усміхом зігріте,
Яке вогнем перемагає зло…
Дивися - ніжно загойдались квіти…
То сонце мов промінням зацвіло…
О як твоє кохання пробудити?
ХІІІ (ІІ)
О як твоє кохання пробудити?
То, певно, зміг би тільки сам Орфей –
Щоб слухати схилялися вже й віти,
На каві чаклували сонми фей.
Ту силу чар мені здобути б, світе…
Тоді своє не скаже мила «фе».
Інакше буду в самоті сивіти –
Якби ж кіфари був я корифей!
Лиш сумніви відкинувши нікчемні
Любові воїн має йти ва-банк,
Вагань позбувшися, твердий, мов кремінь…
Раптово опору впаде стіна,
Пресвітлі співи чуть у лісі темнім
І музику, де плаче глибина.
ХІV (ІІ)
І музику, де плаче глибина,
Впіймає слух тонкий у ноті кожній,
Мов статуя жіноча, кам`яна,
Враз оживе, здивує подорожніх.
Примчать птахи, збіжиться звірина,
Тріумф їх зачарує так художній,
А ти, немов істота неземна,
Цей безмір убереш – німих обожнень.
- Скажи, для кого вигадав цю роль? –
Словесну заженеш мені тернину –
Бо дурнів, не поезії король!..
- Корону все ж сонетів одягни-но,
Хоча б тоді помріяти дозволь,
Весну життя даруй душі, Богине!
ІІ-й Магістрал
Весну життя даруй, душі Богине…
Помрію тут, у райському саду –
Мов тане твого серденька крижина,
З тобою поруч стежкою іду…
Нам стелиться під ноги шовк осінній,
Хмарин жене рожевих череду
Вітрець легенький - чарівливо-плинно,
Жагу єднання будить молоду.
А ти пручаєшся несамовито:
- Я не твоя, - кричиш мені – жона,
Комусь – харита й ніжна Афродіта!
Чи може втілився в них Сатана?!
О як твоє кохання пробудити,
І музику, де плаче глибина?!
(далі буде)
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
