Свіча пливла.
            Пергамент загадково
Шептав устами ветхими, як мох,
Що над усім
                було спочатку слово,
І слово те позаначальне - «Бог».

Затворник,
            всохлий з виду, мов ікона,
Жадав прийняти речення святе
На вірую -
            від титли і до коми, -
Усе мирське одмівши як пусте.

Одначе був людина, а не янгол:
У склеп земна вторгалась товчія...
Язик глаголив бо голінно: «Ягве»,
Луна ж, мов єресь, повертала: «Я!»

Старий темнів од жаху і печалі.
Свіча в кутку сичала, як змія.
«Спочатку - Слово...
            Але ж ти мовчало,
Покіль тебе не проглаголив... я?!»

...О рід людський, - єретику в основі,
Ти досягнув у сумнівах вінця:
Хто перший мовив слово про творця.
Той, власне, і створив його... у слові!

Творець творця!
            Владики пурпурові
Перед тобою меркнуть, як зола.
Та й вічність би себе не осягла,
Аби її
            ти не осяг у слові!
Вовік благословенна та хвилина,
Коли ще в позапам'ятній добі
Ти засвітив у літерах: «Людина»,
Обравши ймення назавжди собі!

І тої ж миті за новим порогом,
Ще не відкривши у крилі
            пера,
Поставив слово над собою богом,
Його створивши з власного ребра.

А щоб людському роду переводу
Не сталося в баюрах забуття,
Ти слово «Пам'ять» в генетичнім коді
Закарбував.
            І тим почав життя

У слові,
            що, мов дзеркало пророче,
Тебе повторить з ніг до голови,
І вже від нього не сховаєш очі
Ні за гербом, ні за стеблом трави.

О слів жорстока і солодка влада!
Не опечись на їхньому вогні...
Такі ж близькі звучанням: «рада» й «зрада»!
Які ж провалля поміж них страшні!

Закони літер - не разок намиста:
Одну хитнеш - і поміняєш суть.
1 спробуй-но тоді межу збагнуть,
Приміром, між «обчислить» і «обчистить».

Ти - весь у слові, як у сповиткові,
З колиски до калини при горбі...
І вже коли ти похитнувсь у слові,
Вважай, що похитнувся у собі.

II
В залізний вік, пристріляний до пня,
Коли частіше від святого «мати»
Гриміло над колискою: «війна», -
Судилося нам безмір пізнавати.


Були нам недосяжні оукварі,
Як довоєнні видива казкові,
Тому ми звикли вірити на слово
Учителям воєнної пори.
Писав директор лівою.
            Перо
Злітало тяжко, як підбита птиця.
Ми ще не знали,
            що його правиця
Спочила між полеглих за Дніпро.

Снарядний ящик правив замість парт.
Рівнявсь папір у вартості кресалу.
Тому ми все у пам'ять записали,
Тривкішу від сучасних перфокарт.

Схиляю перед вами прапори,
До ваших милиць припадаю низько,
Учителі воєнної пори,
В шинелях геніальні Сухомлинські!

Що за високим покликом душі
Учили зерня віднайти в полові
І до останку на своєму слові
Стояти,
            як солдат на рубежі.

Ми ще у ті осиротілі дні
Закарбували правило залізне:
З усіх - два слова:
«Мати» і «Вітчизна» -
Існують
            звіку
                    тільки
                                          в однині.

Учителю історії,
            пробач,
Що був не вельми до предмета вдатен,
Що, плутаючи прізвища і дати,
Гасав поміж епохами навскач.

Терплячий,
            ти на власному горбі
Мене до знань виносив, як на кручу...

Дозволь мені, бувалому вже учню,
Воздать рядки ці не дарунком в учті,
А першим внеском боржника -
            тобі.
Послухай:

ІІІ
«Усе він мав. А мав, що сам хотів:
Своїх рабів, свої закон і право.
Своїх богів. Помилуй! - І чортів.
Сенат свій мав і персональну правду.

Траплялось, від безсоння чи нудьги,
Коли усе на світі набридало,
Свою сандалю з лівої ноги
В сенатори посвячував недбало.

І ліктори захоплено горлали:
«Віват, сенатор з лівої ноги!»
Усе він мав.
            А щось його таки
Тягло на сцену.
            Глядачам на горе
Являв свою бездарність залюбки,
І найманці ревли за срібляки:
«Віват, неперевершений акторе!»
Вгамовувався.
            Та за день чи два
Сичала знову тоскнота зелена:
«Ну й що - дістав?!
            Живуть лише слова,
А по акторах пророста трава,
Як тільки-но вони залишать сцену».

І знов нудьга.
            Чи посвариться з ким?
Так хто ж посміє голову підвести?
Єдин хіба що був рівня із ним -
Він... сам.
            У статуї на перехресті.

Та скільки їх не ставлять,
            знав однак:
І - те минуще...
            Котресь із малечі
Знесе знічев'я голову по плечі,
Як він колись великому предтечі,
Що теж у вічність мітив, неборак.

Одне лякало й справді.
            Як сова,
Щоніч підстерігав слова невгодні.
Терзав книжки й поетів.
            А слова
За ним брели з учора у сьогодні.

Тоді він їх задумав приручить.
Бо знав: усе розвіється з віками,
І тільки слово, що в собі мовчить, -
Переживе його, папір і камінь.

Він бравсь до віршів.
            Заганяв слова
В бездарні строфи з люттю графомана.
«Новий Гомер! Безсмертному осанна!»
Ревли завчасно куплені горлани.
Та звідкілясь (чи не з його єства?!)
У ревище вростало: «Геть тирана!»

Поволі в'яли плоть його і хіть.
І вже коли було не до любові,
Він зваживсь на останнє:
            обдурить
Слова,
            щоб все ж зостатися
                        у слові.

Понеже в черепі його сирім
Ще з пелюшок ні тліло, ні горіло,
Він просто вирішив... спалити Рим
І тим довести, що по слову - діло.

...Рим догоряв.
            Останні цурпаки
Ще тліли у вселенському багатті,
А він,
            уже з-під мертвої руки,
Побачив у містичному сум'ятгі:
Минаючи його, мов поторочу.
Слова ішли до тих, що над віки
Новітній Рим возводили уроче».


IV
Сивий історик в задумі пройшовся між парт:
- Трохи наплутав... як завше.
            Одначе - нічого.
Врешті, поезія молиться іншому богу,
Ніж хронологія,
            ревна до прізвищ і дат.

Все-таки ми не за вітром пустили слова:
В помислах ваших і наші прокинулись гени.
Радий, не криюсь, бо дещо узяв і од мене.
Що не добрав на уроці - життя довчива.

Чи не нудьгую? Коли там: урок... дітвора.
Правда, старію: не той уже з мене молотник.
Он підпирають плечима колеги молодші.
Скоро на пенсію. Бавить онуків пора.

Тільки з недавнього часу...
            Хоч ти поясни:
Що за морока - почав забувати вчорашнє?
Але оте, переоране в полі війни,
Все пам'ятаю, до кулі... до крові -
            аж страшно!
Часом отак серед ночі прострелить:
            «Невже
Все, що ми звідали,
            з нами в непам'ять одійде?»
І не годилось би рани оголювать діду,
Та як не знатимуть діти про болі та біди,
Хто ж тоді пам'ять пекучу
            про все вбереже?
Рим старожитній, звичайно,
            чимало навчить.
Та, запливаючи в надто далеке і сиве,
Чи не здається тобі,
            що обходим лякливо
Наше, недавнє,
            що й досі під серцем болить?

Люті уроки вогнем прочитала війна.
Може, комусь і хотілось би їх поховати,
Тільки - намарне:
            немов безіменні солдати,
Важко приходять вони
            і стають край вікна.

V
Не притчу він повів...
            Перо моє,
Не похитнися у жорстокім ділі!
Кажи усе до чорноти, як є.
Як на війні.
            Де кожен - у прицілі.

Там не дістанеш за могорича
Надбавку літ у віщої зозулі.
Там просто:
            ухилив себе від кулі, -
Вона тво товариша влуча.

...Їх жменька увірвалася в село.
А батальйон заліг під артнальотом.
«Пантери» в контратаку
            розворотом
Пішли -
            і тільки в полі загуло,
Коли затихло доокруг,
            вона,
Ще в осторозі, визирнула з хати,
Ступила крок - і зблідла, як стіна,
Спіткнувшись за порогом об солдата.
Втягла у сіни, поборовши ляк,
І тільки встигла вгамувати рану,
Як садонуло у віконну раму:
- Ану до старостату,
            мать-рроз-так!

На велелюдді староста зітха:
- Пан комендант уже доконче знає,
Що хтось із вас розвідника ховає.
То хай... аби подалі від гріха.

На роздуми - година.
            Обіця,
Що зле ні нам, ані... тому не буде,
Коли по-божому владнаєм, люди...
Інакше все село - до корінця.

Брела, не розбираючи стежин.
Кричала совість їй: «Не вір іуді!»
Шептав перестрах: «Зле, - казав, - не буде,
Інакше...»

            Може, завтра прийде син
І не застане рідного села,
Лиш попелище. І вона, убита...
Зайшла безтямно в сіни, як сновида,
Та щось назад сіпнуло,
            але мла

Прошелестіла:
            «Мамо, ви куди?»
Усе в ній похололо і отерпло.
Сховавши очі, проказала мертво:
«Я, сину... принесу тобі води».

...Вони удерлись в сіни, як хорти.
Уперлись автоматами у груди.
Упала перед ними: «Стійте, люди!
Та ви ж казали...»
            Раптом з темноти

Сивим туманом з лиману
Тихі слова попливли:
«Мамо... ви ж слово зламали.
Як же ви, мамо... могли?!»

****
На ранок загриміла далина:
В село влетіли наші з-за лиману.
...Прийшла і стала посеред майдану.
Війнуло кригою довкруг:
            «Вона!»

Комбат з-під зламаного козирка
Дививсь на неї важко і похмуро.
Тремтіла на розстібнутій кобурі
Несхибна у боях
            його рука.

Сіріла, наче попіл, голова.
Мутна сльоза з-під вії визирала.
Вмирали на устах її
            слова.
Лише одне: «Убийте!» -
            не вмирало.

****
Люди сказали:
            «Комбате,
Руку з кобури зніми
(Скільки ще вам воювати!),
Ми вже тут, сину...
            самі».

Билась єдина лопата,
Що збереглась у війні.
Мовчки ховали солдата...
В неї в дворі, при вікні.

Випило люто горілки
За убієнних
            село.
І - одвернулось навіки.
Наче її й не було.

Стали літа, як закляті.
Просить, а смерті - нема.
Влітку їй зимно у хаті,
Спекою душить зима.

В ніч,
            як уляжуться спати
Люди, надії, біда, -
З кухлем іде до солдата.
В кухлі... всихає вода.

Тулить до горбика вухо.
«Сину, - шепоче, - прости».
Сторожко. Тоскно. І - глухо.
Тільки часом з темноти,

Тихше туману з лиману,
Чується з вічної мли:
«Мамо, ви ж слово зламали.
Як же ви, мамо... могли?!»

ПЕРШИЙ РОЗДУМ З ПРИВОДУ...

Любити відчайдушно, як весна,
Ненавидіти, як зима, нещадно, -
Се повноцінність.
            Але не сповна.
Коли не маєш талану прощати.

Прощу наївні огріхи людські:
Велеречивість, вибрики патлаті,
Маленький зиск (не за рахунок брата).
Прощу, за давністю, дрібні розтрати,
Щоб і мене ж - як збочу на слизькі.

Великодушний будь!
            Та є межа,
Остання
            в голубому всепрощенні,
Переступивши котру,
            навіть геній
Себе самого нищить, як іржа:

Високе діло розміняв на слово,
Високе слово - на дрібні діла,
І нишком розпадається основа,
Що цільність душ і духа берегла.

...Є іпостасі, в первені святі,
Що заповітне мають вартувати.
Між ними горньо височіє Мати -
Жона у лебединій чистоті.

Від неї починається ріка
Життя.
            Вона дає йому закони.
І вже коли б я поклонявсь іконі,
То лише їй у німбі рушника.

Ми можем збочить, грішники малі,
Бо є у кого огріх замолити:
До матері на суд приходять діти,
Покіль сама святіша, ніж завіти,
Над котрими не владен суд землі.

Допоки цільна й чиста її суть.
Та лишень похитнеться у святому, -
Втрачає недоторканість.
            По тому
Уже земний над нею владен суд.

Жорстокий суд! Простіть нас, матері...
Та що ми вдієм, коли доля грізна
Вас возвела на височінь Отчизни.
На височінь останньої зорі.

Ви можете простити огріх нам.
Ми ж вам - не владні, мамо.
            Бо за вами -
Вітчизна,
            котра не простить синам:
Вона себе
            у Вас пильнує, мамо!

ДРУГИЙ РОЗДУМ З ПРИВОДУ...

Ми ціною життя здобулись на права:
Ставить грань поміж чорним та білим.
І відтоді на віру приймаєм слова
Лише ті, що оплачені ділом.

О, ми грамотні вийшли із ратних полів:
Ми читаєм траву й за травою!
А тому нас терзає:
            і де ти поліг,
І за що ти наклав головою.

Ми давно переглянули вартість речей,
Розділивши святе і фальшиве.
Нам важливо не тільки:
            якої речеш,
А і мислиш якої, важливо.

Ми навчились ловити у проріз повік
На півслові лукавих промовців.
Нам однаково важить:
            і що ти повів,
І об чім ти грайливо промовчав.

Так, полеглих не вернеш.
            Доконана суть,
У кінцевім рахунку - нещадна.
Але ж очі полеглих солдатів живуть
У суворих орбітах нащадків.

І вони, прозираючи до корінця,
Хочуть знати: а що там, в осерді?
їм не важить, якого ти роду й лиця.
їм важливо: яке в тебе серце.

Ми набачились різних племен і держав.
Знаєм: хто і за що - поіменно.
Нам важливо, звичайно, як древко держать,
Та важливіше - колір знамена.

Ми - широкі душею.
            В нас кожен співа
На своїй
            у братерському колі.
Ми, буває, прощаєм неточні слова,
Та неточність у слові - ніколи.

Ми навчилися навіть в роковану мить
Чесно долі дивитись у вічі.
Нам неправда ненависна, як антисвіт.
Та півправда - ненависна вдвічі.

Ми поділимо все, що на наших столах.
Бо пізнали і холод, і скруту.
Ми прощаєм нестачу валюти в словах,
Та нещадні, як ти з гендлярем на паях
За слова прикупляєш валюту!

VІ
Од бога мав. Як бог ішов. По лезу.
Античний торс. Гомерове чоло.
Орлиний лет його пругких поезій
І нас, домашніх, кликав на крило.

Маестро був. Умів приборкать слово.
Зім'ять, як віск, і сотворять дива.
І непокірне слово, як шовкове,
Стелилося з рясного рукава.

Валив народ. Виламували двері.
Од щедрості нічого не беріг.
І провінційні, в очкурах, Сальєрі
Спливали жовчю заздрості й інтриг.

О владо слів, солодша від шафрана!
А ще солодша - влада над слова...
Як впильнувати, щоб вона, бува,
Не перейшла в розгнузданість тирана,

Коли вже слово, втративши свободу,
Стає рабом без імені й лиця
І, нанизавшись на перо співця,
Кружля покірно, примхам на догоду?!

...Від щедрості, дарованої вишнім,
Писалось легко.
            І меткі ділки
Чернетки виривали з-під руки,
Зайнявши чергу за наступним віршем.

І так вони засмикали небогу,
Що вже й згадати не було коли
Не лиш об тім:
            для кого і для чого,
Але й про що
            написані були.

Зате ж навчився гаптувать уміло!
Що навіть знані світові всьому
Майстрині в Решетилівській артілі
В підметки не годилися йому!

Вже працював із словом, як у цирку!
На втіху зали, чарівник і маг,
Саджав слова, як цуценят, на циглик,
Хотів - на задні лапки піднімав.

Він слово міг підкинуть, як полтинник,
І упіймати на льоту, «орлом».
Йому вже й не плескали, а платили,
Убиті віртуозним ремеслом.

Він так і не помітив у гонитві,
На мілину загнавши корабля,
Що вже звіддавна полишив творити,
А просто заробля і відробля.

Знічев'я свистом виклика Пегаса,
Склада в куплет, мов кубики, рядки.
І легко вилітають з-під руки
Слова гнучкі і... мертві, як пластмаса.

І всі такі сумирно-іграшкові,
Що вже йому хотілося, аби
Хоча б одне не підкорилось слово,
Вернувши в юні літа голубі,

Коли ще слава не взяла у раму,
Коли, забувши і себе, і світ,
В солодкім пеклі мучився дорана,
Аби єдине слово засвітить!

Та, привчені до клітки,
            полохливі,
Давно забувши волю і степи,
Слова корились, як раби ліниві,
І зраджували,
            як одвік – раби.

VII
О ти, вознесений на свят-горі,
Що увінчала придніпрові скелі, -
Немов прочанин крізь ману пустелі,
На клич твоєї гострої зорі

Я все життя ішов!
            І от стою
Біля твого гранітного підніжжя.
Малий,
            великим прагненням піднісся
Пізнати вічну таїну твою.

Хто ти єси?
            Та вже ж не бог. Не дух.
Не легковажний пустунець Парнаса,
Сіряк, з простецьким іменем Тараса,
Зрідні якому дядьківський кожух.

Я знав піїтів!
            В ремеслі своїм
Вони б тебе, нетяго, обскакали!
Та з плином забувалися помалу.
А ти пануєш, хоч літа, як дим,

Пливуть і тануть.
            Що ж воно в тобі
Сія таке сліпуче і пророче,
Перед которим отверзають очі
Ба навіть од народження сліпі?

Чому, здавалось би, до праоснов
Тебе пізнавши,
            наче неофіти.
Щоберезня ми на новій орбіті
Тебе, нового, відкриваєм знов?

...Якось в сутужні повоєнні дні,
Коли державі не було чим сіять,
Прийшов солдат до тебе із Росії,
Затисши голод туго в ремені.

Усе своє він мав при стремені:
Свинцем і толом січені дороги.
Медалі слави. Ордени.
            Лиш ноги
Зосталися у спадщину війні.

0 ти, вознесений на тій горі,
Яку здолать і сильним треба сили!
То ми, набившись у поводирі,
Його в обхід підвезти запросили.

Він брови звів, біліші ковили,
1 прогутарив, окаючи тепло:
Мовляв, не з тим він перейшов крізь пекло,
Щоб до спасителя його везли.

- Коли мене перетяли навпіл
Із кулеметів вже за Білоруссю,
Я у шпиталі порішив:
            одбувся.
Кому тепер я понесу свій біль?

В ту чорну мить до мене нахиливсь
З очима вбитими сусід... по кулі,
Старий учитель, родом з-під Засулля.
Торкнув плече: «Солдате, не журись».

Три місяці, всі дев'яносто діб,
Коли життя ламалось, наче павіть,
Читав мені він «Кобзаря» напам'ять, -
І я в собі утвердивсь і окріп.

Я - вологодський.
            Корінний русак.
Вважай, по духу, не лише по мові,
А так пізнав його пекуче слово
Углиб, і ввись, і на солоний смак,

Весь тоскний біль його душевних ран,
Сирітську долю, січену нещадно,
Що поруч них моє тяжке нещастя
Здалося невагоме, як туман.

І я, воскреслии, присягнув йому:
Прийти у Канів, уклонитись в ноги.
І хай крута крутішої дорога, -
Я коліньми її уріст візьму!

0 ти, вознесений чолом до звізд!
Яку ж ти силу передав у слово,
Коли безногі по твоєму зову
Ідуть,
            підвівшись на вселюдський зріст?!

Мовчиш, бо виповів за всіх і - все...
Однині нам самих себе питати:
Чому цей світ стає тісний, мов хата,
Як хтось тебе до хатки занесе,

Щоб втиснути у свій іконостас,
Лоскочучи престиж і власну втіху, -
То ти, мов бриль, піднявши теплу стріху,
Ступаєш тільки у майбутній час?

Здається, знаємо тебе, як... нас,
Здається ж, вивчили, мов колискову,
Та чи завжди ми до твойого слова
Піднятись гідні, як солдат піднявсь?

Як часто нас в риторику несе,
Коли святими клянемось в любові!
Бо часом любимо не стільки слово,
Як у словах себе понад усе.

(Слова, слова...
            Усе життя, бува,
Папером сплачуєм борги забуті.
А здачі вимагаєм у валюті,
1 то - в твердій.
            Бо що нам ті слова!
«Народу! Людству!!»
І пішло на крик,
Які слова! Слова, але - не далі.
Шурхочуть асигнації зів"ялі.
А золотого вмісту - так, на пшик,

«Усе - усім! Всього себе!»
            А мо'
Собі хоч трішки?
            Постривай: а може,
За приписом лукавим живемо:
«Візьми-но, боже, що мені негоже», -
А здачу у валюті беремо?!)

Ядуча правда! Чорна, як рілля.
Та вже коли досяг його підніжжя, -
Терпи і вчись: нехай він правду ріже,
Щоб лжа із тебе сипалась, мов тля.

Постань як є. Не кращий і не гірш.
І не шукай прихованого лазу,
Все 'дно протне до кореня, мов лазер,
Його всевидящий огненний вірш!

Учись у нього.
            Легшої з наук
І важчої! - нема у цьому світі.
І що простішого: писать - як жити,
Покіль перо не випаде із рук?!

Учись у нього.
            Легшої з наук
І - важчої! - допоки світ не знати.
І що простіше: жити - як писати.
Покіль перо не випаде із рук?!

З низів.
            А сяє вище рай-дуги.
Бо кожне слово гніву і любові
Сповна життям оплачував.
І слово
Йому безсмертям віддає борги.

VIII
Ціна словам однакова од роду:
Чи присягаєш на вітрах сторіч
При свідкові у вірності народу,
Чи другові, без свідка, віч-на-віч,

Єдина й кара у фатальні дні
Чекає на відступника, у слові,
Яким поклявсь Отчизні на призові
Чи матері у тихій таїні.

Нещадна кара.
            Грізний її чин.
І ворогу не зичу того суду:
Коли вже і клястись не буде чим
І нікому
            уже клястися буде!