
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2025.09.02
13:41
Ще день малює гарне щось:
Ясні шовки останні літа.
І стільки барв іще знайшлось,
Тепла і радості палітра.
Вдягає сонце в кольори
Усе навкруж під усміх щирий.
Світлішим світ стає старий,
Ясні шовки останні літа.
І стільки барв іще знайшлось,
Тепла і радості палітра.
Вдягає сонце в кольори
Усе навкруж під усміх щирий.
Світлішим світ стає старий,
2025.09.02
12:17
Небувале, довгождане,
На краю земних доріг, -
Ти - кохання безнастанне
В смутках-радощах моїх.
За твої уста вологі
І за тіняву очей, -
Закохався до знемоги,
Як душа про це рече.
На краю земних доріг, -
Ти - кохання безнастанне
В смутках-радощах моїх.
За твої уста вологі
І за тіняву очей, -
Закохався до знемоги,
Як душа про це рече.
2025.09.02
08:19
Слова - оригінальна поезія Світлани-Майї Залізняк, без втручання ШІ, музика та вокал згенеровані за допомогою штучного інтелекту в Suno. У відеоряді використано 10 ілюстрацій - згенерованих ШІ за описом авторки, ексклюзивно для цієї поезії. Для "оживленн
2025.09.01
23:38
О, літо! Йди! Мені тебе не шкода!
Сховайся в герметичний саркофаг.
Зробило ти мені таку погоду,
Що захлинаюсь у сльозах-дощах.
Ти зіпсувало зошит мій для віршів,
У ньому оселилася печаль.
Ти відібрало в мене найцінніше!
Сховайся в герметичний саркофаг.
Зробило ти мені таку погоду,
Що захлинаюсь у сльозах-дощах.
Ти зіпсувало зошит мій для віршів,
У ньому оселилася печаль.
Ти відібрало в мене найцінніше!
2025.09.01
22:21
Мій голос обірвався у зеніті,
Мої слова згоріли у золі.
Мої думки у полі переритім
Замерзли нерозквітлими в землі.
До кого я кричу в безмежнім полі?
Зі світом же обірваний зв'язок.
Лиш холоднеча, як безжальність долі,
Мої слова згоріли у золі.
Мої думки у полі переритім
Замерзли нерозквітлими в землі.
До кого я кричу в безмежнім полі?
Зі світом же обірваний зв'язок.
Лиш холоднеча, як безжальність долі,
2025.09.01
12:07
Із Бориса Заходера
Ледве ми виперлись з решти приматів
й рушили вдаль з усієї снаги –
з нами побігли, без жодних дебатів,
мордочка, хвіст та чотири ноги.
Часом блукаємо ми у хаосі, –
Ледве ми виперлись з решти приматів
й рушили вдаль з усієї снаги –
з нами побігли, без жодних дебатів,
мордочка, хвіст та чотири ноги.
Часом блукаємо ми у хаосі, –
2025.09.01
09:47
Останній день літа.
Все сонцем залите.
І ніде вмістити
безмежжя тепла.
Пронизана світлом
серпнева тендітна
струїть малахітом
прощання пора.
Все сонцем залите.
І ніде вмістити
безмежжя тепла.
Пронизана світлом
серпнева тендітна
струїть малахітом
прощання пора.
2025.09.01
05:51
В частоколі останніх років
Причаїлася тиша німотна, –
Ми з тобою, мов крила, близькі
І водночас, як зорі, самотні.
Не засліплює зір відбиття
Учорашніх цілунків тривалих, –
Десь поділись палкі почуття,
Що серця нам обом зігрівали.
Причаїлася тиша німотна, –
Ми з тобою, мов крила, близькі
І водночас, як зорі, самотні.
Не засліплює зір відбиття
Учорашніх цілунків тривалих, –
Десь поділись палкі почуття,
Що серця нам обом зігрівали.
2025.09.01
00:32
Чергова епоха раптово пішла,
Немов розчинилася, втратила цінність.
Можливо, це просто миттєвість життя,
Яку б я хотів розтягнути на вічність.
Не хочу про осінь, холодну і злу,
Чи сніг, що впаде на замерзлі дороги.
Про них надто рано, а біль та вій
Немов розчинилася, втратила цінність.
Можливо, це просто миттєвість життя,
Яку б я хотів розтягнути на вічність.
Не хочу про осінь, холодну і злу,
Чи сніг, що впаде на замерзлі дороги.
Про них надто рано, а біль та вій
2025.08.31
22:37
Зникло в мороку все. Ні очей, ні облич.
Тільки губи в цілунку злились навмання…
Нині трапилось диво – Тетянина ніч –
І у щасті своєму я віри не йняв!
Я на неї чекав кілька тисяч ночей,
Утираючи сльози, ковтаючи страх.
Допоміг мені ямб, дав надію х
Тільки губи в цілунку злились навмання…
Нині трапилось диво – Тетянина ніч –
І у щасті своєму я віри не йняв!
Я на неї чекав кілька тисяч ночей,
Утираючи сльози, ковтаючи страх.
Допоміг мені ямб, дав надію х
2025.08.31
22:13
Всесвітній холод, як тюрма німа.
Всесвітнє безголосся, ніби тундра.
Безлюдність так жорстоко обійма.
Лягає тиша так велично й мудро.
І птах замерзне й тихо упаде
У невідомість, як в обійми страху.
Не знайдеш прихисток уже ніде,
Всесвітнє безголосся, ніби тундра.
Безлюдність так жорстоко обійма.
Лягає тиша так велично й мудро.
І птах замерзне й тихо упаде
У невідомість, як в обійми страху.
Не знайдеш прихисток уже ніде,
2025.08.31
19:04
Пора поезії щемлива
Уже ступає на поріг.
І ллється віршів буйна злива,
І злото стелиться до ніг
Непрохано-медовим смутком,
Жалем за літечком ясним...
Що ніби квітка незабудка --
Уже ступає на поріг.
І ллється віршів буйна злива,
І злото стелиться до ніг
Непрохано-медовим смутком,
Жалем за літечком ясним...
Що ніби квітка незабудка --
2025.08.31
18:30
Моє кохання - вигаданий грант.
Життя мене нічого не навчило.
Для тебе вже букет зібрав троянд -
Поверне він твої забуті крила!
Засяй, немов яскравий діамант,
Забудь минуле, долю чорно-білу!
Римує сни твій вірний ад'ютант,
Життя мене нічого не навчило.
Для тебе вже букет зібрав троянд -
Поверне він твої забуті крила!
Засяй, немов яскравий діамант,
Забудь минуле, долю чорно-білу!
Римує сни твій вірний ад'ютант,
2025.08.31
14:23
Люба, уяви лише
розмах крил птаха Рух –
Це частинка лиш розмаху
мого кохання...
Не відпускати б довіку
мені твоїх рук...
Твоє ложе встелю
простирадлом – Праною.
розмах крил птаха Рух –
Це частинка лиш розмаху
мого кохання...
Не відпускати б довіку
мені твоїх рук...
Твоє ложе встелю
простирадлом – Праною.
2025.08.31
14:03
Сидить Петрик у кімнаті, а надворі злива.
У вікно краплини б’ються та по склу стікають.
Громові удари часом хлопчика лякають.
Він тоді до діда очі повертає живо.
Дід Остап сидить спокійно, на те не звертає.
Його грім той не лякає, видно звик до того,
У вікно краплини б’ються та по склу стікають.
Громові удари часом хлопчика лякають.
Він тоді до діда очі повертає живо.
Дід Остап сидить спокійно, на те не звертає.
Його грім той не лякає, видно звик до того,
2025.08.31
12:34
Глядача цікавого містер Кайт
Усяко розважає на трамплінові
І Гендерсони будуть теж
Щойно Пабло Фанкез Феа одплескав їм
Над людом і кіньми й підв’язками
Урешті через бочку з огнем на споді!
У цей спосіб містер Кей кидає свій виклик!
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Усяко розважає на трамплінові
І Гендерсони будуть теж
Щойно Пабло Фанкез Феа одплескав їм
Над людом і кіньми й підв’язками
Урешті через бочку з огнем на споді!
У цей спосіб містер Кей кидає свій виклик!
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів

2025.04.24
2024.08.04
2023.12.07
2023.02.18
2022.12.19
2022.11.19
2022.05.10
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Автори /
Ярослав Чорногуз (1963) /
Поеми
Світло кохання (корона сонетів (VІІ-й вінок)*
І (VІІ)
Леліє сни чарівні таїна.
Любов неначе тихо задрімала.
Розкішне ліжко там, а не труна,
Ось балдахін, перини й опахала.
І вітерець ізлегка напина,
Як східний газ, вітрило-покривало.
Погойдує подушка набивна
Прекрасне личко, що рум`янцем грало.
Тепер уже воно поблідло ледь…
Невже те видиво – життя омана,
Бо тут насправді домінує смерть?!
Та ні, вдивись, кохання це - нірвана,
Лягаю поруч, повен ласки вщерть,
Немов нектар Богів, п`ємо світанок.
ІІ (VІІ)
Немов нектар Богів, п`ємо світанок
На хвилечку зупинимось малу.
О як же він чарує нездоланно
Весняний легіт, непідвладний злу.
Аж дихає коханням. Я в тім стані
Постійно, ніби випив омелу*.
Хмільне, прекрасне відчуття незнане –
Солодкий дим сердечному теплу.
Та прийде ніч. Ті видива чудові
Ковтне пітьми чуттєва мілина…
До бою з нею ми – напоготові!
Бо не каналізація брудна,
Ні, чиста річка щастя нам відновить…
А течія життя несе човна.
*Омела – чарівне лікувальне зілля волхвів.
ІІІ (VІІ)
А течія життя несе човна…
Чи він для двох – оце також питання!
Чому нас доля вперто обмина -
Надія, бачу, гасне вже остання?
Куди впадає річна ця бічна?
Які бортів страшенні коливання!
Невже то Стіксу* смертна бистрина
Несе до водоспаду низвергання?!
Проте… Ще й добрим буде наш політ –
Звільнитись від буття цього капкану,
Мов стать легким, як колихання віт…
Враз опинитися в раю неждано –
Одкрився нам омріяний мій світ,
Де поруч я і ти – моя кохана.
* Стікс – річка підземного світу померлих у грецькій міфології.
ІV (VІІ)
Де поруч я і ти – моя кохана…
Читаю ніжність на твоїм лиці.
Вона - немов Ярилові осанна,
Осонцені зайчата-стрибунці.
Навколо – світло, лагідно, рахманно,
Сяйнули промені враз по ріці,
Неначе усмішка Богині Дани…
Ми вишнім дякуєм за дні оці.
Але життя нудне без Чорнобога.
Ось він човна зненацька наздогнав,
Розкинув руки, вистромляє роги…
«Пливіть безбоязно!» - то голос віщуна
Вчувається, як оберіг дороги,
Вгорнула нас рожева пелена.
V (VІІ)
Вгорнула нас рожева пелена,
Тебе вітаю, нескінченна весно!
Бо для обох це – диво, первина,
Ми мріяли про дні такі чудесні.
Нехай вона ніколи не мина,
Ця ява сну, що так тече небесно.
Тих пестощів солодких новизна -
Неначе манна в пам`яті тілесна.
Терзати буде заздрісна Мара*
І думку посилатиме погану,
Яка на клоччя щастя роздира…
Та музика божественна оргАну
Її знешкодить, повернувши рай –
Птахи співають нам безперестану.
*Мара – в українській міфології, Богиня темряви і зла.
VІ (VІІ)
« …Ти мовчанням мені кричи…»
Василь Симоненко.
Птахи співають нам безперестану.
Прислухайся, ті звуки – наче мед,
Аж гай вдягає золотий серпанок
Як соловій (вокалу то – поет)
Красі природи заспіва осанну.
Ще й вивірка станцює менует
В гілках, що ніби хвилі океану,
Гойдають вічність, як скрижалі вед.
Мовчи мені, нехай шумлять отави,
Безмовно, мов лілея водяна,
Всміхнися тихо, щемно, величаво
І вже оця шляхетна глушина –
Немов зорі вечірньої заграва –
Іскриться сонцем осінь запашна.
VІІ (VІІ)
Іскриться сонцем осінь запашна
Проміниться діброва вогнелиста.
Озерна бірюзова низина
Чарує ніжно сяйвом аметиста.
Майнула тінь баского скакуна –
Пегас піднявся вгору урочисто.
Нас підхопив, хмарини розігнав,
Немов дорогу в небо враз очистив.
Та врізались у дощ. Упала тьма
Як од Мари підступних забаганок,
Накрила, наче стінами тюрма…
Минулося це зло. Погожий ранок
Знов огортає щастям крадькома…
Бентежно у п`янких обіймах танем.
VІІІ (VІІ)
…У білій лодії тоді ми пливемо
По водах любощів…
М.Вінграновський
Бентежно у п`янких обіймах танем
Шепочеш пристрасно: «Коханий! Мій!»
Вбираю всю твого волосся манну,
Ти ласкою вгорнуть мене зумій.
Тіла пливуть в солодкім колиханні,
Навколо – хвилі пестощів самі.
Нарешті враз – вулканне вивергання –
Кажу собі: від щастя занімій.
Дрімаючи, побачив я це диво…
Чому ж бо прокидаюся завжди?
Щоби життя вировище мінливе
Ізнов на дно тягнуло до біди?!
Повіки так стулилися знадливо –
О дійсносте, благаю, ще зажди.
ІХ (VІІ)
О дійсносте, благаю, ще зажди,
Хай тягнуться блаженні миті сонні.
Течуть вони, неначе ті меди –
Дива на розімлілому осонні.
Цвітуть і плодоносять тут сади
У щастя чарівливому полоні.
Медитативна музика сюди
Вливає звуки, ніжністю бездонні.
Але якщо прокинуся усе ж,
Яви мені, благаю я в молінні,
Реальність, ніби казкою без меж…
Щоб сонце пестило там гори сині,
Ти променями хмари промереж,
Не розбивай ці мрії безневинні.
Х (VІІ)
Не розбивай ці мрії безневинні –
Відраду для душі дають вони.
Якщо в житті лиш чорне хмаровиння,
До них собі тихенько зазирни.
І вхопишся, немов за соломину,
Поринувши у чарівливі сни.
Від яви там сумної на відміну
Видінь чекає гроно осяйних.
Тож уявляй, аж поки буде нудить.
Закрий, о раче, панцир свій твердий…
Та упаде колись оця полуда!
Тоді заснулу мужність розбуди -
Хай витримають всі удари груди
Об навісних реалій холоди.
ХІ (VІІ)
Об навісних реалій холоди
Розіб`ються всі мріяння рожеві.
Мов Бог відро холодної води
На мозок тверезіючи-сталево
Проллє… Й дарма молитись: «Відведи!»
Вклонися лиш прозірливому дневі
За намір пробудить тебе твердий,
З надією прощайсь тоді «Forever!»*
Та спершу зупинись. Ну просто так
Перехили із горя ти чарчину –-
Болітиме ще в серці цей синяк!
Ярітиме у ньому божевільно,
Бо не позбутись почуття ніяк –
Обрядодій, твори, ясна волхвине.
* Forever – назавжди(англ.)
ХІІ (VІІ)
Обрядодій, твори, ясна волхвине,
Ось прийдуть світлі замість днів сумних.
Минеться швидше горе удовине
Новітнім щастям виповниться вдих,
Дитину пелюшками мов завине…
(О Боже, борони від лих усіх!)
І почуття оте святе, первинне
Пробуджуй у діяннях ти своїх.
Воно в душі блукає, наче привид,
Немов би вже готуючись туди,
Де смерті морок поглина жахливий.
Благаю – знов кохання відроди,
Зведи угору погляд свій сміливо -
Зусиль твоїх дозріють хай плоди.
ХІІІ (VІІ)
Зусиль твоїх дозріють хай плоди,
Лице поблідле підведу угору –
Ну, смерте, що ж… Тепер мене веди
Страшним своїм зеленим коридором.
Так ось любові шлях проліг куди –
Кляну оту мою уяву хвору,
Бо серцем будучи ще молодим,
Караюся за долі непокору.
- Виходити з депресії пора –
Згори немов почулось повеління –
Навиворіт – фантазії ця гра –
Себе у неї кинув самочинно…
І розповзлась між хмарами жура,
Умлівши в горизонту ясній сині.
ХІV (VІІ)
Умлівши в горизонту ясній сині,
Із хмари перший промінь заяснів.
То, може, знак високий провидіння -
Минає, врешті, час холодних днів.
Вже набирає сили те тремтіння –
Бо темрява тяжка, у котрій скнів,
Розсмоктується, рветься неухильно
Під натиском яріючих вогнів.
Та не одразу нас весна зігріла,
Ще довго мертва блідість крейдяна
Дощем навалюється нам на крила.
Але міліє, шерхне і кона…
Небесна брама сонцю шлях відкрила
Леліє сни чарівні таїна.
VІІ-й Магістрал
Леліє сни чарівні таїна,
Немов нектар Богів, п`ємо світанок…
А течія життя несе човна,
Де поруч – я і ти, моя кохана.
Вгорнула нас рожева пелена,
Птахи співають нам безперестану,
Іскриться сонцем осінь запашна,
Бентежно у п`янких обіймах танем.
О дійсносте, благаю, ще зажди!
Не розбивай ці мрії безневинні
Об навісних реалій холоди…
Обрядодій, твори, ясна волхвине,
Зусиль твоїх дозріють хай плоди,
Умлівши в горизонту ясній сині.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Світло кохання (корона сонетів (VІІ-й вінок)*

Леліє сни чарівні таїна.
Любов неначе тихо задрімала.
Розкішне ліжко там, а не труна,
Ось балдахін, перини й опахала.
І вітерець ізлегка напина,
Як східний газ, вітрило-покривало.
Погойдує подушка набивна
Прекрасне личко, що рум`янцем грало.
Тепер уже воно поблідло ледь…
Невже те видиво – життя омана,
Бо тут насправді домінує смерть?!
Та ні, вдивись, кохання це - нірвана,
Лягаю поруч, повен ласки вщерть,
Немов нектар Богів, п`ємо світанок.
ІІ (VІІ)
Немов нектар Богів, п`ємо світанок
На хвилечку зупинимось малу.
О як же він чарує нездоланно
Весняний легіт, непідвладний злу.
Аж дихає коханням. Я в тім стані
Постійно, ніби випив омелу*.
Хмільне, прекрасне відчуття незнане –
Солодкий дим сердечному теплу.
Та прийде ніч. Ті видива чудові
Ковтне пітьми чуттєва мілина…
До бою з нею ми – напоготові!
Бо не каналізація брудна,
Ні, чиста річка щастя нам відновить…
А течія життя несе човна.
*Омела – чарівне лікувальне зілля волхвів.
ІІІ (VІІ)
А течія життя несе човна…
Чи він для двох – оце також питання!
Чому нас доля вперто обмина -
Надія, бачу, гасне вже остання?
Куди впадає річна ця бічна?
Які бортів страшенні коливання!
Невже то Стіксу* смертна бистрина
Несе до водоспаду низвергання?!
Проте… Ще й добрим буде наш політ –
Звільнитись від буття цього капкану,
Мов стать легким, як колихання віт…
Враз опинитися в раю неждано –
Одкрився нам омріяний мій світ,
Де поруч я і ти – моя кохана.
* Стікс – річка підземного світу померлих у грецькій міфології.
ІV (VІІ)
Де поруч я і ти – моя кохана…
Читаю ніжність на твоїм лиці.
Вона - немов Ярилові осанна,
Осонцені зайчата-стрибунці.
Навколо – світло, лагідно, рахманно,
Сяйнули промені враз по ріці,
Неначе усмішка Богині Дани…
Ми вишнім дякуєм за дні оці.
Але життя нудне без Чорнобога.
Ось він човна зненацька наздогнав,
Розкинув руки, вистромляє роги…
«Пливіть безбоязно!» - то голос віщуна
Вчувається, як оберіг дороги,
Вгорнула нас рожева пелена.
V (VІІ)
Вгорнула нас рожева пелена,
Тебе вітаю, нескінченна весно!
Бо для обох це – диво, первина,
Ми мріяли про дні такі чудесні.
Нехай вона ніколи не мина,
Ця ява сну, що так тече небесно.
Тих пестощів солодких новизна -
Неначе манна в пам`яті тілесна.
Терзати буде заздрісна Мара*
І думку посилатиме погану,
Яка на клоччя щастя роздира…
Та музика божественна оргАну
Її знешкодить, повернувши рай –
Птахи співають нам безперестану.
*Мара – в українській міфології, Богиня темряви і зла.
VІ (VІІ)
« …Ти мовчанням мені кричи…»
Василь Симоненко.
Птахи співають нам безперестану.
Прислухайся, ті звуки – наче мед,
Аж гай вдягає золотий серпанок
Як соловій (вокалу то – поет)
Красі природи заспіва осанну.
Ще й вивірка станцює менует
В гілках, що ніби хвилі океану,
Гойдають вічність, як скрижалі вед.
Мовчи мені, нехай шумлять отави,
Безмовно, мов лілея водяна,
Всміхнися тихо, щемно, величаво
І вже оця шляхетна глушина –
Немов зорі вечірньої заграва –
Іскриться сонцем осінь запашна.
VІІ (VІІ)
Іскриться сонцем осінь запашна
Проміниться діброва вогнелиста.
Озерна бірюзова низина
Чарує ніжно сяйвом аметиста.
Майнула тінь баского скакуна –
Пегас піднявся вгору урочисто.
Нас підхопив, хмарини розігнав,
Немов дорогу в небо враз очистив.
Та врізались у дощ. Упала тьма
Як од Мари підступних забаганок,
Накрила, наче стінами тюрма…
Минулося це зло. Погожий ранок
Знов огортає щастям крадькома…
Бентежно у п`янких обіймах танем.
VІІІ (VІІ)
…У білій лодії тоді ми пливемо
По водах любощів…
М.Вінграновський
Бентежно у п`янких обіймах танем
Шепочеш пристрасно: «Коханий! Мій!»
Вбираю всю твого волосся манну,
Ти ласкою вгорнуть мене зумій.
Тіла пливуть в солодкім колиханні,
Навколо – хвилі пестощів самі.
Нарешті враз – вулканне вивергання –
Кажу собі: від щастя занімій.
Дрімаючи, побачив я це диво…
Чому ж бо прокидаюся завжди?
Щоби життя вировище мінливе
Ізнов на дно тягнуло до біди?!
Повіки так стулилися знадливо –
О дійсносте, благаю, ще зажди.
ІХ (VІІ)
О дійсносте, благаю, ще зажди,
Хай тягнуться блаженні миті сонні.
Течуть вони, неначе ті меди –
Дива на розімлілому осонні.
Цвітуть і плодоносять тут сади
У щастя чарівливому полоні.
Медитативна музика сюди
Вливає звуки, ніжністю бездонні.
Але якщо прокинуся усе ж,
Яви мені, благаю я в молінні,
Реальність, ніби казкою без меж…
Щоб сонце пестило там гори сині,
Ти променями хмари промереж,
Не розбивай ці мрії безневинні.
Х (VІІ)
Не розбивай ці мрії безневинні –
Відраду для душі дають вони.
Якщо в житті лиш чорне хмаровиння,
До них собі тихенько зазирни.
І вхопишся, немов за соломину,
Поринувши у чарівливі сни.
Від яви там сумної на відміну
Видінь чекає гроно осяйних.
Тож уявляй, аж поки буде нудить.
Закрий, о раче, панцир свій твердий…
Та упаде колись оця полуда!
Тоді заснулу мужність розбуди -
Хай витримають всі удари груди
Об навісних реалій холоди.
ХІ (VІІ)
Об навісних реалій холоди
Розіб`ються всі мріяння рожеві.
Мов Бог відро холодної води
На мозок тверезіючи-сталево
Проллє… Й дарма молитись: «Відведи!»
Вклонися лиш прозірливому дневі
За намір пробудить тебе твердий,
З надією прощайсь тоді «Forever!»*
Та спершу зупинись. Ну просто так
Перехили із горя ти чарчину –-
Болітиме ще в серці цей синяк!
Ярітиме у ньому божевільно,
Бо не позбутись почуття ніяк –
Обрядодій, твори, ясна волхвине.
* Forever – назавжди(англ.)
ХІІ (VІІ)
Обрядодій, твори, ясна волхвине,
Ось прийдуть світлі замість днів сумних.
Минеться швидше горе удовине
Новітнім щастям виповниться вдих,
Дитину пелюшками мов завине…
(О Боже, борони від лих усіх!)
І почуття оте святе, первинне
Пробуджуй у діяннях ти своїх.
Воно в душі блукає, наче привид,
Немов би вже готуючись туди,
Де смерті морок поглина жахливий.
Благаю – знов кохання відроди,
Зведи угору погляд свій сміливо -
Зусиль твоїх дозріють хай плоди.
ХІІІ (VІІ)
Зусиль твоїх дозріють хай плоди,
Лице поблідле підведу угору –
Ну, смерте, що ж… Тепер мене веди
Страшним своїм зеленим коридором.
Так ось любові шлях проліг куди –
Кляну оту мою уяву хвору,
Бо серцем будучи ще молодим,
Караюся за долі непокору.
- Виходити з депресії пора –
Згори немов почулось повеління –
Навиворіт – фантазії ця гра –
Себе у неї кинув самочинно…
І розповзлась між хмарами жура,
Умлівши в горизонту ясній сині.
ХІV (VІІ)
Умлівши в горизонту ясній сині,
Із хмари перший промінь заяснів.
То, може, знак високий провидіння -
Минає, врешті, час холодних днів.
Вже набирає сили те тремтіння –
Бо темрява тяжка, у котрій скнів,
Розсмоктується, рветься неухильно
Під натиском яріючих вогнів.
Та не одразу нас весна зігріла,
Ще довго мертва блідість крейдяна
Дощем навалюється нам на крила.
Але міліє, шерхне і кона…
Небесна брама сонцю шлях відкрила
Леліє сни чарівні таїна.
VІІ-й Магістрал
Леліє сни чарівні таїна,
Немов нектар Богів, п`ємо світанок…
А течія життя несе човна,
Де поруч – я і ти, моя кохана.
Вгорнула нас рожева пелена,
Птахи співають нам безперестану,
Іскриться сонцем осінь запашна,
Бентежно у п`янких обіймах танем.
О дійсносте, благаю, ще зажди!
Не розбивай ці мрії безневинні
Об навісних реалій холоди…
Обрядодій, твори, ясна волхвине,
Зусиль твоїх дозріють хай плоди,
Умлівши в горизонту ясній сині.
**Попередні вінки корони сонетів "Світло кохання" можна прочитати ось тут:
http://maysterni.com/publication.php?id=130971
http://maysterni.com/publication.php?id=131004
http://maysterni.com/publication.php?id=131046
http://maysterni.com/publication.php?id=131066
http://maysterni.com/publication.php?id=131101
http://maysterni.com/publication.php?id=131169
• Текст твору редагувався.
Дивитись першу версію.
Дивитись першу версію.
Найвища оцінка | Тетяна Левицька | 7 | Любитель поезії / Майстер-клас |
Найнижча оцінка | Ночі Вітер | 6 | Любитель поезії / Майстер-клас |
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію