
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2025.08.25
05:50
Почуттів усіх навала,
В серці радості прилив, –
До грудей грудьми припала,
Як обійми їй розкрив.
Уст торкалася вустами,
Вибачаючись щомить
За кохання до нестями,
Що у ній вогнем пашить.
В серці радості прилив, –
До грудей грудьми припала,
Як обійми їй розкрив.
Уст торкалася вустами,
Вибачаючись щомить
За кохання до нестями,
Що у ній вогнем пашить.
2025.08.24
22:12
В її житті майже не було
чоловіків. Останній залицяльник
зник у пучинах часу.
Його голос розчинився
у сипучих пісках,
доторки рук розтанули,
поцілунки вицвіли.
Самотність огортає жінку,
чоловіків. Останній залицяльник
зник у пучинах часу.
Його голос розчинився
у сипучих пісках,
доторки рук розтанули,
поцілунки вицвіли.
Самотність огортає жінку,
2025.08.24
15:28
Як же доля зовсім різно у людей складається.
Хтось накоїть людям лиха, ворогам продасться.
А в потомках за святого він уже вважається.
Хоча б Невського згадати у тій клятій Рашці.
А другий нічого ж, наче не зробить такого.
Інші, бува набагато більше
Хтось накоїть людям лиха, ворогам продасться.
А в потомках за святого він уже вважається.
Хоча б Невського згадати у тій клятій Рашці.
А другий нічого ж, наче не зробить такого.
Інші, бува набагато більше
2025.08.24
11:51
був ти для мене тільки чотирикутником паперу
але моє серце має ту ж форму
був ти зрештою моїм серцем
і той самий поспішний ритм оживляв папір
вивищував до розміру дерева
слова твої були листям
а смуток мій вітром
але моє серце має ту ж форму
був ти зрештою моїм серцем
і той самий поспішний ритм оживляв папір
вивищував до розміру дерева
слова твої були листям
а смуток мій вітром
2025.08.24
10:55
Відвойована ніч, вир із обстрілів - день…
Ми у плетиві рішень і мареві мрій.
кат закручує Світ у брехню теревень…
Світ продовжує рух за життя і надії….
Ми у плетиві рішень і мареві мрій.
кат закручує Світ у брехню теревень…
Світ продовжує рух за життя і надії….
2025.08.24
09:29
Із Бориса Заходера
Злетіла сорока високо,
і зверху стрекоче сорока,
що цукор страшенно солений,
що яйця беруть зі смаженей,
що раки зимують на дубі,
що риби гуляють у шубі,
Злетіла сорока високо,
і зверху стрекоче сорока,
що цукор страшенно солений,
що яйця беруть зі смаженей,
що раки зимують на дубі,
що риби гуляють у шубі,
2025.08.24
09:23
Я на колінах попрошу Святих,
щоб рідні всі були здорові,
а поруч ти була завжди
у буднях сірих й кольорових.
Не дайте дітям гинути, Святі,
хай біль такий не точить струмом душу,
коли на цвинтарі на крихітній плиті
щоб рідні всі були здорові,
а поруч ти була завжди
у буднях сірих й кольорових.
Не дайте дітям гинути, Святі,
хай біль такий не точить струмом душу,
коли на цвинтарі на крихітній плиті
2025.08.24
06:35
Освітлені місяцем хвилі
Пшениці, як шовк, шурхотіли, –
І в сяєві срібнім іскрились
Очам хлібороба на милість.
У руки його працьовиті,
Неначе просилось щомиті,
Колосся тужаве, налите
І потом старанно обмите…
Пшениці, як шовк, шурхотіли, –
І в сяєві срібнім іскрились
Очам хлібороба на милість.
У руки його працьовиті,
Неначе просилось щомиті,
Колосся тужаве, налите
І потом старанно обмите…
2025.08.23
21:39
Кістки дерев. Нестерпний, дикий холод
Так пробирає до самих глибин.
Реальність відчувається, як голод,
Як море без коралів і рибин.
Ідеш у парк віддалений, забутий
У цю зимову пору, мов чернець,
Встромивши ніж у нестерпимий будень,
Так пробирає до самих глибин.
Реальність відчувається, як голод,
Як море без коралів і рибин.
Ідеш у парк віддалений, забутий
У цю зимову пору, мов чернець,
Встромивши ніж у нестерпимий будень,
2025.08.23
20:58
Друже і брате,
тут все, як завжди -
бруд і вогонь,
сплати без решти,
тижні без дати,
видзвони скронь!
Боже боронь
тут все, як завжди -
бруд і вогонь,
сплати без решти,
тижні без дати,
видзвони скронь!
Боже боронь
2025.08.23
16:25
Слова - оригінальна поезія Світлани-Майї Залізняк, без втручання ШІ, музика та вокал згенеровані за допомогою штучного інтелекту в Suno. У відеоряді використано 8 ілюстрацій - згенерованих ШІ за описом авторки, ексклюзивно для цієї поезії.
Муза смієтьс
Муза смієтьс
2025.08.23
13:02
Серед тваринних звичок москалів найхарактерніша – мітити чужі території.
Носії істини в останній інстанції частенько надривають пупа під своєю ношею.
Манія величі для недомірків – майже професійне захворювання.
Найбільше світ намагаються змінити
2025.08.23
12:36
Із поезією Сергія Жадана я познайомився у Львові. На дошці меню студентського кафе, яку виставили просто на вулицю, білою крейдою були написані такі не дуже рівні літери:
Вирощено і нищівно
над каменями і кущами
повітря заповнене щільно
душами і дощ
2025.08.23
06:03
Хоч сохне листя й менше цвіту,
І далі більш німіє світ, –
Я ще живу в своєму літі
І звідтіля вам шлю привіт.
Я вам повідаю про свято
Без усілякої журби,
Адже продовжую зростати
І визрівати щодоби.
І далі більш німіє світ, –
Я ще живу в своєму літі
І звідтіля вам шлю привіт.
Я вам повідаю про свято
Без усілякої журби,
Адже продовжую зростати
І визрівати щодоби.
2025.08.22
21:59
У кожній посмішці є посмішка скелета.
У кожному початку є кінець.
Усе потопить невблаганна Лета,
Наблизивши нежданий реченець.
Ця посмішка скелета нам розкриє
На дні надії голі черепки,
Шпилі високі, хижі чорториї,
У кожному початку є кінець.
Усе потопить невблаганна Лета,
Наблизивши нежданий реченець.
Ця посмішка скелета нам розкриє
На дні надії голі черепки,
Шпилі високі, хижі чорториї,
2025.08.22
20:35
іде війна, о Господи, іде війна
налито чашу смерті аж по самі вінця
і накопичує себе чужа вина
іде війна до найостаннішого українця
приспів:
мій Друже, нам цей хрест тепер нести
не піддавайся шалу і знемозі
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...налито чашу смерті аж по самі вінця
і накопичує себе чужа вина
іде війна до найостаннішого українця
приспів:
мій Друже, нам цей хрест тепер нести
не піддавайся шалу і знемозі
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів

2021.12.12
2020.01.20
2020.01.18
2019.07.07
2018.01.11
2017.11.16
2017.06.10
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Автори /
Ірина Вовк (1973) /
Рецензії
Із сімейних публікацій:Устина-Златоуста Вовк "Марко Проклятий, або Східна легенда"
На кону Театру ім. Л.Курбаса трагічна постать Василя Стуса. Його поезія – це, за задумом режисера Володимира Кучинського, «драматична симфонія». Отож, і театральне дійство, що розгортається перед глядачами, має всі «формальні» ознаки цього складного поліфонічного музичного твору: Overture, Частина перша – Ностальгія (Allegro moderato), Частина друга – Веселий цвинтар (Lento), Частина Третя – Дорога (Аdagio lamentoso), Частина четверта – Постриг (Finale apotheoso) та Coda.
«…Чи не мріяв я повсякчас,
чи не праг, як покути,
щоб заквітнути проміж вас,
як барвінок між рути.
Як то сниться мені земля,
на якій лиш ночую,
як мені небеса болять,
коли їх я не чую.
Як постав ув очах мій край,
ніби стовп осіянний.
Каже – сину, на смерть ставай –
ти для мене коханий.
Тож просторся, душе моя,
на чотири татамі,
і не кулься від нагая,
і не крийся руками».
У «драматичній симфонії» звукописом текстів Василя Стуса виповнюють простір сцени: Марко Проклятий – Олег Стефан, Мамай – Андрій Водичев, Манкурт – Володимир Кучинський і Божевільна Галя – Марія Копитчак. На підлозі – карта символів, що нагадує «циганську дорогу» з української писанки або східне Коло Перевтілень (художник Наталія Шимін). Кожна з перелічених частин – наче «сходження» до вищого рівня свідомості, а східці «сходження» - магічне число «7» (себто, по сім віршів у частинах; останній сьомий вірш четвертої заключної частини становить Коду). Це своєрідний штрих-код режисури, а філософія вистави «Марко Проклятий…» все та ж східна стоїчність у сприйнятті ритмо-динамічної мозаїки Життя, що неминуче переходить у Смерть. Тема Смерті тяжить над Духом вистави, бо Василь Стус майже фізично окреслено відчував Її присутність, Її «білу» і «чорну» сутність, Її містичні категорії Часу - швидкоплинності людського буття та безсмертя Душі.
Не скажу, що ця вистава для пересічного глядача, вона потребує елементарних знань біографії поета і розуміння складного багатопластового світу його творчої майстерні – бо, в цілому, вистава наповнена якоюсь приреченою одержимістю до зустрічі з Темрявою і Самотою. Overture як заспів до вистави націлює нас на це – перелік віршів говорить сама за себе: «Наблизь мене, Боже, і в смерть угорни», «Деперсоналізація душі», «Ждання витратне. Ти – пунктир смертей», «Два вогні горять, з вітром гомонять». Це відчуття наростає, коли між чоловічих звукописів ритмочитань Стусової поезії вклинюється одинока постать Жінки – Божевільної Галі. Дарма, що в Частині Першій – Ностальгії, легкою пастораллю проминають вірші жіночої тематики – «Дівчина, довгошия. мов сарна», «Ти тут, ти тут, вся біла, як свіча», «Тільки тобою білий святиться світ», «Вбери-но білу сукню»… Цей легкий вітерець ностальгії розтане у мряці наступних розділів-тем дійства «Веселий цвинтар», а саме у гіркоті споглядання «погару раю» («Яка нестерпна рідна чужина», «Горить сосна од низу до гори»), рідної і зболеної («Цей біль, як алкоголь агоній») та все ж… «чужини»-України («У цьому полі синьому, як льон»). У наростаючій динаміці зорового і текстового звукопису вимальовується тема ГУЛАГУ – «На схід, на схід, на схід, на схід…» - пластика тіл і ритміка слів дає чіткий орієнтир теми-образу Дороги: вагонні етапи, що везуть в’язнів радянської епохи углиб сибірських поселень, подалі від тепла покинутих дружин із малими дітьми на руках. Тема Дороги рівнозначна образу Неминучої Утрати, до якого неодмінно додається розуміння і прийняття фатумної Долі.
Зрозуміло, чому за концепцією режисури, наступний розділ-образ називається «Постриг»: «Як хочеться вмерти», «І не відтерп, і не розмерзся», «Ніч – хай буде тьмяніша за темну», «О Боже, тиші дай! О Боже, тиші!». (Пригадується одна з поезій Василя Стуса, не задіяна в полотно вистави, але співзвучна йому:
«Віддай мені своєї смерти частку,
візьми од мене часточку життя,
і вдвох уникнем самоти, як пастки,
і не потрібне буде вороття
у проминуле, що майбутнім стало,
в вельможний нескінченний сон степів,
та за тобою небо запалало,
овогнене грозою стожалів».)
У віршосплетіння кожної теми-образу логічно вклинені розспіви, специфічно впізнавані у виконанні акторів Театру ім.Л.Курбаса: «Ой скинув чумак сиву свитку», «Ой на горі є терен», «Щоб я знала, що я скоро умру», «Ой вумру ж бо я, вумру». «Об’ятія Отча (сідален на постриження монахів)» - музичне оформлення Наталки Половинки.
Треба наголосити, що манера «симфонічного» декламування поезії акторами Театру ім. Леся Курбаса, чи то у виставі «Марко Проклятий…», чи у виставі «Формули Екстази» за поезією Богдана-Ігоря Антонича, має на меті торкнутися глядачевого чуття на рівні медитації, де на вищий рівень підіймаються образи-символи підсвідомого сприйняття тексту – їх не стільки можна висловити, скільки співпережити у середовищі всіх складових Театру Поезії – поетичного слова, художнього елемента, співу, пластики тіла, світлових штрихів. Як режисер-постановник Володимир Кучинський наголошував особливо на мистецькій унікальності Стусової поезії: «Стус є одним з небагатьох творців міцних структур мови, міцного, місткого слова. Бо тільки таке слово може передавати глибинний зміст архетипів культури. Для театру, де закоріненість слова, звукосполучення у процеси підсвідомого є особливо відчутна, очевидним є і та непересічна роль, яку відіграватиме поезія Василя Стуса у подальшому становленні української мови». Тут доречно наголосити, чому саме вистава за поезією Василя Стуса (у трактуванні Володимира Кучинського) названа «Марко Проклятий, або Східна легенда» - бо провідною темою поезії Василя Стуса є тема Втраченої Батьківщини і, відповідно, Її люблячого Сина, що поєднує водночас, риси звитяжця і відторгненого (за образним мисленням режисера – і Мамая, і Марка Проклятого, і Манкурта, якого насильно позбавили пам’яті про свій рід).
Не дивлячись на безпросвітньо тужну Коду «Розпросторся, душе моя, на чотири татамі», закінчу роздуми-асоціації над виставою «Марко Проклятий, або Східна легенда» віршем Василя Стуса, в якому звучить фінальний оптимістичний акорд «героїчної симфонії» Духа:
«Ти сам? Напризволяще? Тож існуй.
Збагни, що біди вічності не знають,
вони з тобою разом почезають.
Тож білий світ за це благовістуй
і порадій, що близиться спочин.
Твоїх веселих і сумних годин
прослалася дорога неозора.
І в межиплетиві нових доріг
все, що згубив ти, все, що приберіг,
благословить будучина прозора».
2017 рік
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Із сімейних публікацій:Устина-Златоуста Вовк "Марко Проклятий, або Східна легенда"
Василь Стус у драматичному звучанні львівського
Театру ім. Л. Курбаса
(Режисер-постановник Володимир Кучинський. Прем’єра – 2001 рік.
Національна премія України імені Тараса Шевченка,2006)
Улюблені вистави Львова
Коли йдеться про Театр Поезії як складової драматичного мистецтва, то метафори і асоціації поетичного бачення та режисерського прочитання можуть бути найрізноманітніші – бо Поезія, наче море безкрає…На кону Театру ім. Л.Курбаса трагічна постать Василя Стуса. Його поезія – це, за задумом режисера Володимира Кучинського, «драматична симфонія». Отож, і театральне дійство, що розгортається перед глядачами, має всі «формальні» ознаки цього складного поліфонічного музичного твору: Overture, Частина перша – Ностальгія (Allegro moderato), Частина друга – Веселий цвинтар (Lento), Частина Третя – Дорога (Аdagio lamentoso), Частина четверта – Постриг (Finale apotheoso) та Coda.
«…Чи не мріяв я повсякчас,
чи не праг, як покути,
щоб заквітнути проміж вас,
як барвінок між рути.
Як то сниться мені земля,
на якій лиш ночую,
як мені небеса болять,
коли їх я не чую.
Як постав ув очах мій край,
ніби стовп осіянний.
Каже – сину, на смерть ставай –
ти для мене коханий.
Тож просторся, душе моя,
на чотири татамі,
і не кулься від нагая,
і не крийся руками».
У «драматичній симфонії» звукописом текстів Василя Стуса виповнюють простір сцени: Марко Проклятий – Олег Стефан, Мамай – Андрій Водичев, Манкурт – Володимир Кучинський і Божевільна Галя – Марія Копитчак. На підлозі – карта символів, що нагадує «циганську дорогу» з української писанки або східне Коло Перевтілень (художник Наталія Шимін). Кожна з перелічених частин – наче «сходження» до вищого рівня свідомості, а східці «сходження» - магічне число «7» (себто, по сім віршів у частинах; останній сьомий вірш четвертої заключної частини становить Коду). Це своєрідний штрих-код режисури, а філософія вистави «Марко Проклятий…» все та ж східна стоїчність у сприйнятті ритмо-динамічної мозаїки Життя, що неминуче переходить у Смерть. Тема Смерті тяжить над Духом вистави, бо Василь Стус майже фізично окреслено відчував Її присутність, Її «білу» і «чорну» сутність, Її містичні категорії Часу - швидкоплинності людського буття та безсмертя Душі.
Не скажу, що ця вистава для пересічного глядача, вона потребує елементарних знань біографії поета і розуміння складного багатопластового світу його творчої майстерні – бо, в цілому, вистава наповнена якоюсь приреченою одержимістю до зустрічі з Темрявою і Самотою. Overture як заспів до вистави націлює нас на це – перелік віршів говорить сама за себе: «Наблизь мене, Боже, і в смерть угорни», «Деперсоналізація душі», «Ждання витратне. Ти – пунктир смертей», «Два вогні горять, з вітром гомонять». Це відчуття наростає, коли між чоловічих звукописів ритмочитань Стусової поезії вклинюється одинока постать Жінки – Божевільної Галі. Дарма, що в Частині Першій – Ностальгії, легкою пастораллю проминають вірші жіночої тематики – «Дівчина, довгошия. мов сарна», «Ти тут, ти тут, вся біла, як свіча», «Тільки тобою білий святиться світ», «Вбери-но білу сукню»… Цей легкий вітерець ностальгії розтане у мряці наступних розділів-тем дійства «Веселий цвинтар», а саме у гіркоті споглядання «погару раю» («Яка нестерпна рідна чужина», «Горить сосна од низу до гори»), рідної і зболеної («Цей біль, як алкоголь агоній») та все ж… «чужини»-України («У цьому полі синьому, як льон»). У наростаючій динаміці зорового і текстового звукопису вимальовується тема ГУЛАГУ – «На схід, на схід, на схід, на схід…» - пластика тіл і ритміка слів дає чіткий орієнтир теми-образу Дороги: вагонні етапи, що везуть в’язнів радянської епохи углиб сибірських поселень, подалі від тепла покинутих дружин із малими дітьми на руках. Тема Дороги рівнозначна образу Неминучої Утрати, до якого неодмінно додається розуміння і прийняття фатумної Долі.
Зрозуміло, чому за концепцією режисури, наступний розділ-образ називається «Постриг»: «Як хочеться вмерти», «І не відтерп, і не розмерзся», «Ніч – хай буде тьмяніша за темну», «О Боже, тиші дай! О Боже, тиші!». (Пригадується одна з поезій Василя Стуса, не задіяна в полотно вистави, але співзвучна йому:
«Віддай мені своєї смерти частку,
візьми од мене часточку життя,
і вдвох уникнем самоти, як пастки,
і не потрібне буде вороття
у проминуле, що майбутнім стало,
в вельможний нескінченний сон степів,
та за тобою небо запалало,
овогнене грозою стожалів».)
У віршосплетіння кожної теми-образу логічно вклинені розспіви, специфічно впізнавані у виконанні акторів Театру ім.Л.Курбаса: «Ой скинув чумак сиву свитку», «Ой на горі є терен», «Щоб я знала, що я скоро умру», «Ой вумру ж бо я, вумру». «Об’ятія Отча (сідален на постриження монахів)» - музичне оформлення Наталки Половинки.
Треба наголосити, що манера «симфонічного» декламування поезії акторами Театру ім. Леся Курбаса, чи то у виставі «Марко Проклятий…», чи у виставі «Формули Екстази» за поезією Богдана-Ігоря Антонича, має на меті торкнутися глядачевого чуття на рівні медитації, де на вищий рівень підіймаються образи-символи підсвідомого сприйняття тексту – їх не стільки можна висловити, скільки співпережити у середовищі всіх складових Театру Поезії – поетичного слова, художнього елемента, співу, пластики тіла, світлових штрихів. Як режисер-постановник Володимир Кучинський наголошував особливо на мистецькій унікальності Стусової поезії: «Стус є одним з небагатьох творців міцних структур мови, міцного, місткого слова. Бо тільки таке слово може передавати глибинний зміст архетипів культури. Для театру, де закоріненість слова, звукосполучення у процеси підсвідомого є особливо відчутна, очевидним є і та непересічна роль, яку відіграватиме поезія Василя Стуса у подальшому становленні української мови». Тут доречно наголосити, чому саме вистава за поезією Василя Стуса (у трактуванні Володимира Кучинського) названа «Марко Проклятий, або Східна легенда» - бо провідною темою поезії Василя Стуса є тема Втраченої Батьківщини і, відповідно, Її люблячого Сина, що поєднує водночас, риси звитяжця і відторгненого (за образним мисленням режисера – і Мамая, і Марка Проклятого, і Манкурта, якого насильно позбавили пам’яті про свій рід).
Не дивлячись на безпросвітньо тужну Коду «Розпросторся, душе моя, на чотири татамі», закінчу роздуми-асоціації над виставою «Марко Проклятий, або Східна легенда» віршем Василя Стуса, в якому звучить фінальний оптимістичний акорд «героїчної симфонії» Духа:
«Ти сам? Напризволяще? Тож існуй.
Збагни, що біди вічності не знають,
вони з тобою разом почезають.
Тож білий світ за це благовістуй
і порадій, що близиться спочин.
Твоїх веселих і сумних годин
прослалася дорога неозора.
І в межиплетиві нових доріг
все, що згубив ти, все, що приберіг,
благословить будучина прозора».
2017 рік
• Текст твору редагувався.
Дивитись першу версію.
Дивитись першу версію.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію