ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯАвторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2023.03.28
18:39
Мавка — Душа Лісу і його Берегиня, яка закохалася в парубка, який грав незвичайну мелодію. Та й вона закохалася в парубка і почала вірити в магічну силу кохання, яке об’єднує, рятує та дарує життя.
Коли вона пішла на магічний звук мелодії, то побачила з
2023.03.28
16:56
Схилившись над трупом убитої лані,
Білують добичу мисливці захланні,
А сонце в тумані сполоханих хмар,
Серпанком встеляє кровавий пожар.
Ніяк не втекти від русинської длані,
Лезо у ножни ховають погани,
А озеро міниться матовим блиском
Білують добичу мисливці захланні,
А сонце в тумані сполоханих хмар,
Серпанком встеляє кровавий пожар.
Ніяк не втекти від русинської длані,
Лезо у ножни ховають погани,
А озеро міниться матовим блиском
2023.03.28
15:10
«Whether we find a joke funny or not largely depends on where been brought up. The sense of humor is mysteriously bound up with national characteristics ”,- сказано в зарисовке “Funny or not”.
Отчасти соглашаясь с автором, что юмор россиянина покажется ф
2023.03.28
10:24
Стрічав людей у ницості таємних,
а показово – приязних і чемних.
Стрічав й таких, яким без гарних слів
нести добро завжди стачає сил.
Нічого в світі не минає непомітно,
і за плечем чергує кожну мить
незримий янгол неусипний –
а показово – приязних і чемних.
Стрічав й таких, яким без гарних слів
нести добро завжди стачає сил.
Нічого в світі не минає непомітно,
і за плечем чергує кожну мить
незримий янгол неусипний –
2023.03.28
08:03
Я б стала тою,
хто відкрив теорію сну
і спокою душі.
Я б змогла показати
всім тим, хто не бачить,
темну лінію дощу.
Я б дала надію тим,
хто втрачає віру.
хто відкрив теорію сну
і спокою душі.
Я б змогла показати
всім тим, хто не бачить,
темну лінію дощу.
Я б дала надію тим,
хто втрачає віру.
2023.03.28
06:51
Коли юрма зголосить вирок – Він!
Й судилище свою відкриє браму…
Чи хто спитає, а по кому дзвін?
Тебе не порятують стіни храму.
Є тільки шлях вперед, на ешафот.
Видовища і хліб цінили завжди.
Жадає крові свіжої народ,
але страшиться, мов чумної прав
Й судилище свою відкриє браму…
Чи хто спитає, а по кому дзвін?
Тебе не порятують стіни храму.
Є тільки шлях вперед, на ешафот.
Видовища і хліб цінили завжди.
Жадає крові свіжої народ,
але страшиться, мов чумної прав
2023.03.28
05:43
Заплющую очі і бачу
Все те, що у згадках зберіг, –
Зростали тополі тремтячі,
Уздовж незабутніх доріг.
Бруківки дзвінкі і накати
Опуклі шляхів ґрунтових, –
Навчали мене мандрувати
І бути уважним на них.
Все те, що у згадках зберіг, –
Зростали тополі тремтячі,
Уздовж незабутніх доріг.
Бруківки дзвінкі і накати
Опуклі шляхів ґрунтових, –
Навчали мене мандрувати
І бути уважним на них.
2023.03.27
19:44
Веди мене крізь темний коридор,
В чертоги світла, в закулісся п'єси,
Де перспектива сходиться в тунель,
Повз тисячі дверей, що без адреси
Скрегочуть сірим полиском завіс.
В безпечній карті вуличних ролей
Єдина роль не зупиняє поступ.
В чертоги світла, в закулісся п'єси,
Де перспектива сходиться в тунель,
Повз тисячі дверей, що без адреси
Скрегочуть сірим полиском завіс.
В безпечній карті вуличних ролей
Єдина роль не зупиняє поступ.
2023.03.27
16:03
Інколи втрачаю дар мови. Мовчу, як риба об лід. Або курка на сідвлі опівночі. Тільки блимаю очиськами, як сова, на співбесідника та чухаю носа. Бо не маю чого сказати у відповідь. Ступор.
Заправляв труси у нічну сорочку, аж тут "Бах!" у вхідні двері
Заправляв труси у нічну сорочку, аж тут "Бах!" у вхідні двері
2023.03.27
14:39
Як довго ще ми питимем покуту
за наші доленосні помилки?
Тушитимем запаленого трута,
що тліє поступово вже віки…
Уже ідемо в крові по коліна,
але петля тугішає щодня
і перспектива втратити країну –
за наші доленосні помилки?
Тушитимем запаленого трута,
що тліє поступово вже віки…
Уже ідемо в крові по коліна,
але петля тугішає щодня
і перспектива втратити країну –
2023.03.27
12:41
Темно-червоні суцвіття щириці
Пахнуть дитинством донині мені,
Певно, тому, що колись веселиться
Ми полюбляли в оцім бур'яні.
Лиш наставало омріяне літо,
Як дітвора вся неслася бігом
В гущу зелену рослин соковитих,
Зверху покриту пурпурним шатром.
Пахнуть дитинством донині мені,
Певно, тому, що колись веселиться
Ми полюбляли в оцім бур'яні.
Лиш наставало омріяне літо,
Як дітвора вся неслася бігом
В гущу зелену рослин соковитих,
Зверху покриту пурпурним шатром.
2023.03.27
11:04
Ніч. Святі й пророки встали із гробів
Й істину шаткують в борщик дрібно:
Як самого себе ближнього люби,
Дальніх - щирих, чесних - непотрібно.
А чому - не знаю. Вірю словесам
Писаним Абрамом і Мойсеєм.
Пропищали людям мудрі небеса:
Й істину шаткують в борщик дрібно:
Як самого себе ближнього люби,
Дальніх - щирих, чесних - непотрібно.
А чому - не знаю. Вірю словесам
Писаним Абрамом і Мойсеєм.
Пропищали людям мудрі небеса:
2023.03.27
09:56
Вітер верби та води
Пустотливо куйовдив,
Тиша спала блаженно в саду,
Підбирали тополі
Срібляків чисті зорі.
Та зненацька на чорну біду
Заволала сирена,
Пустотливо куйовдив,
Тиша спала блаженно в саду,
Підбирали тополі
Срібляків чисті зорі.
Та зненацька на чорну біду
Заволала сирена,
2023.03.27
02:23
А пам’ятаєш ти, як я ходив слідами,
Завжди шукав тебе і просто дратував?
Я був тоді малий – ні розуму, ні дару,
Які тобі би міг віддати просто так;
Я тільки серце мав, лиш вірність і відвагу,
І тільки їх тобі присвячував щодня
Завжди шукав тебе і просто дратував?
Я був тоді малий – ні розуму, ні дару,
Які тобі би міг віддати просто так;
Я тільки серце мав, лиш вірність і відвагу,
І тільки їх тобі присвячував щодня
2023.03.27
00:45
Посиніли губи помітно -
Не можу я мати усіх.
Та очі мої ненаситні
Все бачать, єбачать, аж сміх.
Уява працює: дівчаток
Все хочеться нових, аж страх...
Це старості, певно, початок -
Не можу я мати усіх.
Та очі мої ненаситні
Все бачать, єбачать, аж сміх.
Уява працює: дівчаток
Все хочеться нових, аж страх...
Це старості, певно, початок -
2023.03.26
23:49
І зорі, і місяць, і мрії про тебе,
І солод повітря у тихім саду.
Спиваю на фоні вечірнього неба,
Напоюю душу свою молоду.
І вітер леліє, вихитує плечі,
Довірливо рими шепоче мені.
І килимом стелиться лагідний вечір,
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...І солод повітря у тихім саду.
Спиваю на фоні вечірнього неба,
Напоюю душу свою молоду.
І вітер леліє, вихитує плечі,
Довірливо рими шепоче мені.
І килимом стелиться лагідний вечір,
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Поеми):
2022.11.19
2022.05.10
2022.04.25
2022.03.20
2020.02.03
2020.01.12
2019.11.07
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Ярослав Чорногуз (1963) /
Поеми
Світло кохання (корона сонетів (ХІV-й вінок )*
І (ХІV)
Його кохання світло окриляє,
Вись обіймає летом, наче птах.
Осіння хмар завіса димовая
В сяйливих розчинилась міражах.
Проміння дивовижне – надзвичайно –
Любові золото - нас гріє – ах!
Жагучих поцілунків урожаї
Вирощує у ніжних небесах.
Якщо ж нудьга неждано підкрадеться,
Наповнить сірістю всі ночі, дні,
Вогнем дихне повітряна фортеця –
Ураз розвіє видива сумні.
Хай полум`я сердечне усміхнеться –
Подай же руку, королево снів.
ІІ (ХІV)
Подай же руку, королево снів,
Ходімо, поведу тебе до трону.
Поглянь, цей світ навколо заяснів,
Аж у дерев зазолотіли крони,
Коли ти усміхалася мені -
Сумне небесне озеро бездонне
Легкі укрили блискітки сяйні,
Неначе сонце – сльози щастя ронить.
А ніч нежданих сповнена химер –
І тіні й стогони в одне сплітає.
Від тої насолоди я б помер…
Як музика космічна неземная
Лягає відсвітом із вишніх сфер,
Корони дивовижним зореграєм.
ІІІ (ХІV)
Корони дивовижним зореграєм
З твоїх зіниць мов – золотистий жар.
Ось на озернім плесі витинає
Сяйливий танець. Хвилечки біжать
Безмовно, легко жебонять ручайно
У чарівних вогнистих вітражах.
Душа коханням тихо запалає,
Допоки їй ніхто не заважав.
Це так удень. Як сутінь вечорова -
Світись уся - небесній таїні
Отам, де розсипи перлинні, знову.
Щоб голос ніжний ласкою бринів,
Доповнив щастя видиво чудове -
БілопромІнь в іскристім убранні.
ІV (ХІV)
БілопромІнь в іскристім убранні
Окремішність мою ту невигойну
Не віддавай цілком самотині -
Зціли мене любовію достойно,
Розради дай, бо все навколо: ні! –
Звучить, як осуд – отаке накоїв?!
Ну хоч бери й топися у вині
Чи сам себе веди на людобойню.
Криваві рани ти життя мого
Бальзамом поливай, немов ручаєм.
Добра здіймається ліс корогов
І слабшає враз те, що серце крає.
Загасить злоби чорної вогонь
Хай почуття велике, неокрає.
V (ХІV)
Хай почуття велике, неокрає
Обох нас, мила, по життю веде.
І щастя дарувати зазвичаєм
Навчить весняне сонце молоде.
В душі незримий опір визріває
Не потакати ницому ніде.
Нарешті воду п`ю з того ручаю,
Що живить так родинний наш едем.
- Чому ж піддався клятому дурману? –
Тихенько гай мені прогомонів.
- Затемнення свідомості туманне,
Багато можуть сили навісні.
Та все минає. Ось любов, як манна,
Скрізь еманує із височини.
VІ (ХІV)
Скрізь еманує із височини
Те сокровенне, справжнє, несказанне,
Що нам приходить у найкращі сни…
Йому, як Божеству, сердець осанна.
О розуме, ту силу осягни,
Десь непомітно та багатогранно
Її потоки йдуть на все – вони
Вогнями в душах люблячих постануть.
Сам Бог пітьми не владен загасить
Зір сяєво. Воно ряхтить, палає,
Хоч божеволіє вже ненасить
Між хмар чорнющих, доля їх – сумная -
Кохання промінь розрізає вмить,
Цей світ красою, щастям огортає.
VІІ (ХІV)
Цей світ красою, щастям огортає,
Рум`янцями багряної краси.
Доспілих яблук врода наливная –
Як поцілунки сонця з небеси.
Озоном веселковим життєдайно
Змілілі душі тихо оросить.
Хай зазвучать, мов кобза Вересая,
У них пророчі Божі голоси.
А хто запрограмований на нице,
Геть від цинізму дикого заскнів –
Любовію хоч трохи просвітлиться.
Вона шле струмені ті чарівні,
Що мимоволі всі ясніють лиця…
І нас теплом зігріє навесні.
VІІІ (ХІV)
І нас теплом зігріє навесні.
А доти все журбою оповите.
Аж гай увесь обличчям спохмурнів,
Хоч вересень із проблисками літа
Дарує іноді спекотні дні.
З вогню цього лишився жар. Він тліти
Спроможний тільки в сивій маячні
Старого попелища сумовито.
Чом вітер стишив хвилі верховіть?
Згадався час, палали навіть хмари
Од пристрасті, що полум`ям кипить.
Тож хай горить любов у серці гарно.
Коли ж бо пригасала десь на мить -
Бувало, так здавалось, ми - не пара.
ІХ (ХІV)
Бувало, так здавалось, ми - не пара,
Мов хтось об небо вимастив смолу.
І ясен світ увесь мені потьмарив,
Навіявши, як сон, почвару злу
У образі божественому яро,
Віддавши раптом чорному крилу,
Накинувши із темного муару
На душу сіть – пекельну кабалу.
Та гетьте к бісу, чари невеселі!
Хай сонця меч вас лезом розтина.
В коханні є свої Макіавеллі*.
Облесливості хтива гнилизна –
Ознака їх. Говорить голос Лелі,
Що це усе – химера навісна.
*Макіавеллі – Від імені Н. Макіавеллі, — тип політичного діяча, який керується принципом "мета виправдовує засоби" й використовує для досягнення поставленої мети віроломність, нехтування законів моралі і права.
Х (ХІV)
Що це усе – химера навісна,
Уже вона розвіялась неначе.
Чому ж іще уяву пелена
Ця непоступливість її осляча?!
Життєвій темряві то – данина,
Котру ти болем, розпачами сплачуй.
Коли душа гріхами нерясна –
Із горем досить матиме побачень.
Та відгортаю тьми сумну вуаль
І полум`я роздмухую із жару
Незгаслого – Марі страшній – на жаль,
Бо розгориться щастям незабаром,
Геть спопеливши видиво-печаль,
Яку я тут сонетами намарив.
ХІ (ХІV)
Яку я тут сонетами намарив,
Здається - сам собі нагнав журбу.
Неначе сумнівів свічадо хмарне
Укрило вись безмежно-голубу.
Овець небесних припливли отари
І огорнули вовною вербу
Плакучу. – Не сумуй же марно –
Прошепотіли, мов зняли табу
На радощі пестливі, поцілунки
(Бо поміж них жалі – це зайвина!)
У всесвіті дзвенять вони хай лунко!
Хоч всоте там печаль оця нудна
Потьмарить хоче нам красу стосунків,
Але Богами ти мені дана.
ХІІ (ХІV)
Але Богами ти мені дана
Я можу тільки щиро дивуватись
Як нечисть не здолала та чумна,
Що маю волі і любові свято.
Щодня життєва ця драговина
Нагадує про себе підлувато.
Он бісики красуня показна
З очей пускає, ницістю багата.
Проте, немов невидимий ковпак
Оберігає від таких ударів –
Підступні стріли всі летять навспак.
Тож відкривай свої зіниці карі,
Вгорни всього - то віщий долі знак -
Прошу тебе: безмежжям свого чару.
ХІІІ (ХІV)
Прошу тебе: безмежжям свого чару
Тримай аж доти, поки я живий.
Спокус потуги всі минуться дарма.
Як оберіг – коханням оповий.
Немов Ронсар* на берегах Луари**
Натхнення подих щоб ловив новий,
Даруй жагу – Богів напій нектарний
І солод від амброзії й халви.
Аби користуватися у міру
Тим щастям нашим, хай ця слабина
Обов`язком нудним, щоденним, сірим
Не стане, новизну завжди пізна.
Офірою мою наснажуй віру –
Світи мені, любове осяйна.
*Ронсар П`єр (1524-1585) – французький поет, засновник Плеяди.
**Луара – річка у Франції.
ХІV (ХІV)
Світи мені, любове осяйна -
Вогонь незримий всесвіту огрому.
У полум`ї малого волокна
Таїться вчинків сила невідома.
Бажання це спонука керівна
Трудитися, не знаючи утоми,
Аж небеса веселкою згина,
Зробити здатна велетня із гнома.
Вона є помсти праведної тло –
Як Трою – царства знищує, стирає
І почуття, що райський сад звело;
Таку створить корону величайну
Поетове наснажує стило –
Його кохання світло окриляє.
ХІV-й Магістрал
Його кохання світло окриляє,
Подай же руку, королево снів.
Корони дивовижним зореграєм
БілопромІнь в іскристім убранні.
Хай почуття велике, неокрає
Скрізь еманує із височини
Цей світ красою, щастям огортає
І нас теплом зігріє навесні.
Бувало, так здавалось, ми - не пара,
Що це усе – химера навісна,
Яку я тут сонетами намарив…
Але Богами ти мені дана.
Прошу тебе: безмежжям свого чару
Світи мені, любове осяйна.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Світло кохання (корона сонетів (ХІV-й вінок )*
І (ХІV) Його кохання світло окриляє,
Вись обіймає летом, наче птах.
Осіння хмар завіса димовая
В сяйливих розчинилась міражах.
Проміння дивовижне – надзвичайно –
Любові золото - нас гріє – ах!
Жагучих поцілунків урожаї
Вирощує у ніжних небесах.
Якщо ж нудьга неждано підкрадеться,
Наповнить сірістю всі ночі, дні,
Вогнем дихне повітряна фортеця –
Ураз розвіє видива сумні.
Хай полум`я сердечне усміхнеться –
Подай же руку, королево снів.
ІІ (ХІV)
Подай же руку, королево снів,
Ходімо, поведу тебе до трону.
Поглянь, цей світ навколо заяснів,
Аж у дерев зазолотіли крони,
Коли ти усміхалася мені -
Сумне небесне озеро бездонне
Легкі укрили блискітки сяйні,
Неначе сонце – сльози щастя ронить.
А ніч нежданих сповнена химер –
І тіні й стогони в одне сплітає.
Від тої насолоди я б помер…
Як музика космічна неземная
Лягає відсвітом із вишніх сфер,
Корони дивовижним зореграєм.
ІІІ (ХІV)
Корони дивовижним зореграєм
З твоїх зіниць мов – золотистий жар.
Ось на озернім плесі витинає
Сяйливий танець. Хвилечки біжать
Безмовно, легко жебонять ручайно
У чарівних вогнистих вітражах.
Душа коханням тихо запалає,
Допоки їй ніхто не заважав.
Це так удень. Як сутінь вечорова -
Світись уся - небесній таїні
Отам, де розсипи перлинні, знову.
Щоб голос ніжний ласкою бринів,
Доповнив щастя видиво чудове -
БілопромІнь в іскристім убранні.
ІV (ХІV)
БілопромІнь в іскристім убранні
Окремішність мою ту невигойну
Не віддавай цілком самотині -
Зціли мене любовію достойно,
Розради дай, бо все навколо: ні! –
Звучить, як осуд – отаке накоїв?!
Ну хоч бери й топися у вині
Чи сам себе веди на людобойню.
Криваві рани ти життя мого
Бальзамом поливай, немов ручаєм.
Добра здіймається ліс корогов
І слабшає враз те, що серце крає.
Загасить злоби чорної вогонь
Хай почуття велике, неокрає.
V (ХІV)
Хай почуття велике, неокрає
Обох нас, мила, по життю веде.
І щастя дарувати зазвичаєм
Навчить весняне сонце молоде.
В душі незримий опір визріває
Не потакати ницому ніде.
Нарешті воду п`ю з того ручаю,
Що живить так родинний наш едем.
- Чому ж піддався клятому дурману? –
Тихенько гай мені прогомонів.
- Затемнення свідомості туманне,
Багато можуть сили навісні.
Та все минає. Ось любов, як манна,
Скрізь еманує із височини.
VІ (ХІV)
Скрізь еманує із височини
Те сокровенне, справжнє, несказанне,
Що нам приходить у найкращі сни…
Йому, як Божеству, сердець осанна.
О розуме, ту силу осягни,
Десь непомітно та багатогранно
Її потоки йдуть на все – вони
Вогнями в душах люблячих постануть.
Сам Бог пітьми не владен загасить
Зір сяєво. Воно ряхтить, палає,
Хоч божеволіє вже ненасить
Між хмар чорнющих, доля їх – сумная -
Кохання промінь розрізає вмить,
Цей світ красою, щастям огортає.
VІІ (ХІV)
Цей світ красою, щастям огортає,
Рум`янцями багряної краси.
Доспілих яблук врода наливная –
Як поцілунки сонця з небеси.
Озоном веселковим життєдайно
Змілілі душі тихо оросить.
Хай зазвучать, мов кобза Вересая,
У них пророчі Божі голоси.
А хто запрограмований на нице,
Геть від цинізму дикого заскнів –
Любовію хоч трохи просвітлиться.
Вона шле струмені ті чарівні,
Що мимоволі всі ясніють лиця…
І нас теплом зігріє навесні.
VІІІ (ХІV)
І нас теплом зігріє навесні.
А доти все журбою оповите.
Аж гай увесь обличчям спохмурнів,
Хоч вересень із проблисками літа
Дарує іноді спекотні дні.
З вогню цього лишився жар. Він тліти
Спроможний тільки в сивій маячні
Старого попелища сумовито.
Чом вітер стишив хвилі верховіть?
Згадався час, палали навіть хмари
Од пристрасті, що полум`ям кипить.
Тож хай горить любов у серці гарно.
Коли ж бо пригасала десь на мить -
Бувало, так здавалось, ми - не пара.
ІХ (ХІV)
Бувало, так здавалось, ми - не пара,
Мов хтось об небо вимастив смолу.
І ясен світ увесь мені потьмарив,
Навіявши, як сон, почвару злу
У образі божественому яро,
Віддавши раптом чорному крилу,
Накинувши із темного муару
На душу сіть – пекельну кабалу.
Та гетьте к бісу, чари невеселі!
Хай сонця меч вас лезом розтина.
В коханні є свої Макіавеллі*.
Облесливості хтива гнилизна –
Ознака їх. Говорить голос Лелі,
Що це усе – химера навісна.
*Макіавеллі – Від імені Н. Макіавеллі, — тип політичного діяча, який керується принципом "мета виправдовує засоби" й використовує для досягнення поставленої мети віроломність, нехтування законів моралі і права.
Х (ХІV)
Що це усе – химера навісна,
Уже вона розвіялась неначе.
Чому ж іще уяву пелена
Ця непоступливість її осляча?!
Життєвій темряві то – данина,
Котру ти болем, розпачами сплачуй.
Коли душа гріхами нерясна –
Із горем досить матиме побачень.
Та відгортаю тьми сумну вуаль
І полум`я роздмухую із жару
Незгаслого – Марі страшній – на жаль,
Бо розгориться щастям незабаром,
Геть спопеливши видиво-печаль,
Яку я тут сонетами намарив.
ХІ (ХІV)
Яку я тут сонетами намарив,
Здається - сам собі нагнав журбу.
Неначе сумнівів свічадо хмарне
Укрило вись безмежно-голубу.
Овець небесних припливли отари
І огорнули вовною вербу
Плакучу. – Не сумуй же марно –
Прошепотіли, мов зняли табу
На радощі пестливі, поцілунки
(Бо поміж них жалі – це зайвина!)
У всесвіті дзвенять вони хай лунко!
Хоч всоте там печаль оця нудна
Потьмарить хоче нам красу стосунків,
Але Богами ти мені дана.
ХІІ (ХІV)
Але Богами ти мені дана
Я можу тільки щиро дивуватись
Як нечисть не здолала та чумна,
Що маю волі і любові свято.
Щодня життєва ця драговина
Нагадує про себе підлувато.
Он бісики красуня показна
З очей пускає, ницістю багата.
Проте, немов невидимий ковпак
Оберігає від таких ударів –
Підступні стріли всі летять навспак.
Тож відкривай свої зіниці карі,
Вгорни всього - то віщий долі знак -
Прошу тебе: безмежжям свого чару.
ХІІІ (ХІV)
Прошу тебе: безмежжям свого чару
Тримай аж доти, поки я живий.
Спокус потуги всі минуться дарма.
Як оберіг – коханням оповий.
Немов Ронсар* на берегах Луари**
Натхнення подих щоб ловив новий,
Даруй жагу – Богів напій нектарний
І солод від амброзії й халви.
Аби користуватися у міру
Тим щастям нашим, хай ця слабина
Обов`язком нудним, щоденним, сірим
Не стане, новизну завжди пізна.
Офірою мою наснажуй віру –
Світи мені, любове осяйна.
*Ронсар П`єр (1524-1585) – французький поет, засновник Плеяди.
**Луара – річка у Франції.
ХІV (ХІV)
Світи мені, любове осяйна -
Вогонь незримий всесвіту огрому.
У полум`ї малого волокна
Таїться вчинків сила невідома.
Бажання це спонука керівна
Трудитися, не знаючи утоми,
Аж небеса веселкою згина,
Зробити здатна велетня із гнома.
Вона є помсти праведної тло –
Як Трою – царства знищує, стирає
І почуття, що райський сад звело;
Таку створить корону величайну
Поетове наснажує стило –
Його кохання світло окриляє.
ХІV-й Магістрал
Його кохання світло окриляє,
Подай же руку, королево снів.
Корони дивовижним зореграєм
БілопромІнь в іскристім убранні.
Хай почуття велике, неокрає
Скрізь еманує із височини
Цей світ красою, щастям огортає
І нас теплом зігріє навесні.
Бувало, так здавалось, ми - не пара,
Що це усе – химера навісна,
Яку я тут сонетами намарив…
Але Богами ти мені дана.
Прошу тебе: безмежжям свого чару
Світи мені, любове осяйна.
*Попередні вінки корони сонетів "Світло кохання" можна прочитати ось тут:
http://maysterni.com/publication.php?id=130971
http://maysterni.com/publication.php?id=131004
http://maysterni.com/publication.php?id=131046
http://maysterni.com/publication.php?id=131066
http://maysterni.com/publication.php?id=131101
http://maysterni.com/publication.php?id=131169
http://maysterni.com/publication.php?id=131204
http://maysterni.com/editpublication.php?id=131258
http://maysterni.com/publication.php?id=131258
http://maysterni.com/publication.php?id=131296
http://maysterni.com/publication.php?id=131346
http://maysterni.com/publication.php?id=131369
http://maysterni.com/publication.php?id=131417
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
КАРТА САЙТУ | Щодо "Майстерень" | Щодо Поезії | Поетичні дійства. Відзначення, конкурси | Щодо СЦЕНИ" | КОНТАКТИ
© Усі права застережено. Авторські права на все опубліковане належать їх авторам. Всі права на сайт належать адміністрації "Майстерень"
Адміністрація "Майстерень" несе відповідальність за все, що діється на сайті. Автори - відповідальні за те, що діється на їх особистих сторінках!
Executed in 0.1623 seconds
© Усі права застережено. Авторські права на все опубліковане належать їх авторам. Всі права на сайт належать адміністрації "Майстерень"
Адміністрація "Майстерень" несе відповідальність за все, що діється на сайті. Автори - відповідальні за те, що діється на їх особистих сторінках!
Executed in 0.1623 seconds