Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.09.20
23:24
колись давно
хай це не точно
святкуючи бажання слів
щоразу
як розплющив очі
від снив за правило німих
сінематограф чи артхаус
у підземеллях
хай це не точно
святкуючи бажання слів
щоразу
як розплющив очі
від снив за правило німих
сінематограф чи артхаус
у підземеллях
2026.09.20
21:39
Три жінки, мов три тіні при свічі.
Три таємничі обереги тексту.
Це не легенда — це його ключі.
Його приватні кризи і протести.
Одна була холодна, наче лід.
А друга — надто горда, як для нього.
Третя — лишила свій пекучий слід,
Три таємничі обереги тексту.
Це не легенда — це його ключі.
Його приватні кризи і протести.
Одна була холодна, наче лід.
А друга — надто горда, як для нього.
Третя — лишила свій пекучий слід,
2026.09.20
19:41
Водяні, фантастично сумні гостроверхі горіхи,
Чорне хутро у них — мов довершеність світу для всіх.
У шинкарнях степів, там де пізні і втомлені скіфи
Споглядають модерність часу з-під солом’яних стріх.
Запальна і суха чоловіча природа, як завжди.
Ге
Чорне хутро у них — мов довершеність світу для всіх.
У шинкарнях степів, там де пізні і втомлені скіфи
Споглядають модерність часу з-під солом’яних стріх.
Запальна і суха чоловіча природа, як завжди.
Ге
2026.09.20
17:17
Фашизм здолали і війна скінчилась.
Часи великих надійшли надій.
Здавалося, живи тепер, радій.
Але ж біда нікуди не поділась.
І голод втретє забирати взявсь
Людські життя. Війну хоч пережили
Та звідки було взяти людям сили?
Рік перший повоєнний поч
Часи великих надійшли надій.
Здавалося, живи тепер, радій.
Але ж біда нікуди не поділась.
І голод втретє забирати взявсь
Людські життя. Війну хоч пережили
Та звідки було взяти людям сили?
Рік перший повоєнний поч
2026.09.20
13:13
Я хочу поїхати, щоби вернутись.
Тікати від себе немає куди.
Порвати могутні кайдани і пута.
Нехай пил віків замітає сліди.
Я буду в тумані, як брахман закутий,
Полишивши всю метушню назавжди.
Куди не поїдь, повертатися знову
Тікати від себе немає куди.
Порвати могутні кайдани і пута.
Нехай пил віків замітає сліди.
Я буду в тумані, як брахман закутий,
Полишивши всю метушню назавжди.
Куди не поїдь, повертатися знову
2026.09.20
12:36
«Ти плачеш, Йоно? І за чим?
За цим кущем, який ти не садив?»
«Ні, не за цим, мій Боже».
«А за чим же?»
«Плачу, а варто б скорше вмерти, аніж далі жити...
Іще тоді, коли в китовім череві
Три дні й три безсонні ночі
Я пристрасно моливсь, щоб Ти мен
За цим кущем, який ти не садив?»
«Ні, не за цим, мій Боже».
«А за чим же?»
«Плачу, а варто б скорше вмерти, аніж далі жити...
Іще тоді, коли в китовім череві
Три дні й три безсонні ночі
Я пристрасно моливсь, щоб Ти мен
2026.09.20
12:21
Оце б весні хвалу співати,
квіткову щедрість і тепло.
Та звістка вдарила про хату
розбиту й зранене село.
І забур’янені могили.
І, як цурупалки, сади.
І згарища на житніх схилах.
квіткову щедрість і тепло.
Та звістка вдарила про хату
розбиту й зранене село.
І забур’янені могили.
І, як цурупалки, сади.
І згарища на житніх схилах.
2026.09.20
12:05
НОВИНИ]
Усім відомий ресторатор щез десь із
Самого ранку
У мишачого кольору пальті
Закамуфльованього
Хтось бачив на вокзалі
[ПЕРЕХОЖИЙ]
Усім відомий ресторатор щез десь із
Самого ранку
У мишачого кольору пальті
Закамуфльованього
Хтось бачив на вокзалі
[ПЕРЕХОЖИЙ]
2026.09.20
10:43
ІІ. ШЛЮБНИЙ ВІНОК І ПРИСМАК ПОПЕЛУ
Кімната була залита м’яким ранковим світлом, яке пробивалося крізь невелике вікно атріуму. На дерев'яному столі ще стояли залишки вчорашнього весільного бенкету: напівпорожні глеки з темно-червоним фалернським ви
2026.09.20
07:23
Мені щодня дитинство сниться
І пам'ятається завжди
В'юнка стежина до криниці
Та дзюркіт чистої води.
Нікуди з пам'яті не зникли,
Ні поодинці, ні гуртом, -
Верби плакучої пониклі
Гілки над милим джерелом.
І пам'ятається завжди
В'юнка стежина до криниці
Та дзюркіт чистої води.
Нікуди з пам'яті не зникли,
Ні поодинці, ні гуртом, -
Верби плакучої пониклі
Гілки над милим джерелом.
2026.09.19
23:34
у вересневому саду
урочий спокій прохолодний
а де стояв джмелиний гуд
між горобиною та глодом
царює тиша лиш павук
снує свої нитки невтомно
як ти бредеш через траву
не садівник і не паломник
урочий спокій прохолодний
а де стояв джмелиний гуд
між горобиною та глодом
царює тиша лиш павук
снує свої нитки невтомно
як ти бредеш через траву
не садівник і не паломник
2026.09.19
22:20
Дзвонить донька, плаче: «Мамо,
Лишенько, мені погано!
Мій Василь поїхав зранку
На Десну, десь на рибалку.
Я хвилююсь наперед,
Бо мобілку не бере.
Може, вже завів коханку,
А сам бреше про рибалку?!»
Лишенько, мені погано!
Мій Василь поїхав зранку
На Десну, десь на рибалку.
Я хвилююсь наперед,
Бо мобілку не бере.
Може, вже завів коханку,
А сам бреше про рибалку?!»
2026.09.19
21:05
Яви нам, Боже, знов свої дива:
Аби і в спеку повноводим був Кінерет,
Щоб квітом забуяла Арава,
Щоб Дім Твій повнивсь тільки молоком і медом.
Зроби нас, Боже, знов людьми,
А не заложниками долі.
До цноти шлях вкажи – не до сваволі.
Не до ідей, а до
Аби і в спеку повноводим був Кінерет,
Щоб квітом забуяла Арава,
Щоб Дім Твій повнивсь тільки молоком і медом.
Зроби нас, Боже, знов людьми,
А не заложниками долі.
До цноти шлях вкажи – не до сваволі.
Не до ідей, а до
2026.09.19
20:28
У блакитнім просторі безмежнім,
де й за обрієм немає берегів,
плавають хмарини незалежні
від добродіїв, а також ворогів.
Власний шлях, мета своя і вдача,
і бажання перевтілень повсякчас.
Крила розправляв Пегас неначе,
де й за обрієм немає берегів,
плавають хмарини незалежні
від добродіїв, а також ворогів.
Власний шлях, мета своя і вдача,
і бажання перевтілень повсякчас.
Крила розправляв Пегас неначе,
2026.09.19
16:37
Ого... йой-йой...
Моя бамбіно
Ого... йой-йой...
Ойойойойойой...
1.
Заходилисі дороги,
плакав місячними гріш.
Моя бамбіно
Ого... йой-йой...
Ойойойойойой...
1.
Заходилисі дороги,
плакав місячними гріш.
2026.09.19
15:41
Вечірні вогні над проспектами виклали лінію.
Відлуння міської сонати звучить уві сні.
Приймаю свій шлях. Вже його не кляну та не змінюю,
Лише тиху пісню співаю свою лебедину я...
Нічого не бачу - лише рідні очі сумні!
Пишаються знову натхнення мого Б
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Відлуння міської сонати звучить уві сні.
Приймаю свій шлях. Вже його не кляну та не змінюю,
Лише тиху пісню співаю свою лебедину я...
Нічого не бачу - лише рідні очі сумні!
Пишаються знову натхнення мого Б
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.06.11
2026.04.09
2026.02.11
2025.11.29
2025.04.24
2025.01.25
2024.08.04
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Ярослав Чорногуз (1963) /
Поеми
Світло кохання (корона сонетів (ХІV-й вінок )*
І (ХІV)
Його кохання світло окриляє,
Вись обіймає летом, наче птах.
Осіння хмар завіса димовая
В сяйливих розчинилась міражах.
Проміння дивовижне – надзвичайно –
Любові золото - нас гріє – ах!
Жагучих поцілунків урожаї
Вирощує у ніжних небесах.
Якщо ж нудьга неждано підкрадеться,
Наповнить сірістю всі ночі, дні,
Вогнем дихне повітряна фортеця –
Ураз розвіє видива сумні.
Хай полум`я сердечне усміхнеться –
Подай же руку, королево снів.
ІІ (ХІV)
Подай же руку, королево снів,
Ходімо, поведу тебе до трону.
Поглянь, цей світ навколо заяснів,
Аж у дерев зазолотіли крони,
Коли ти усміхалася мені -
Сумне небесне озеро бездонне
Легкі укрили блискітки сяйні,
Неначе сонце – сльози щастя ронить.
А ніч нежданих сповнена химер –
І тіні й стогони в одне сплітає.
Від тої насолоди я б помер…
Як музика космічна неземная
Лягає відсвітом із вишніх сфер,
Корони дивовижним зореграєм.
ІІІ (ХІV)
Корони дивовижним зореграєм
З твоїх зіниць мов – золотистий жар.
Ось на озернім плесі витинає
Сяйливий танець. Хвилечки біжать
Безмовно, легко жебонять ручайно
У чарівних вогнистих вітражах.
Душа коханням тихо запалає,
Допоки їй ніхто не заважав.
Це так удень. Як сутінь вечорова -
Світись уся - небесній таїні
Отам, де розсипи перлинні, знову.
Щоб голос ніжний ласкою бринів,
Доповнив щастя видиво чудове -
БілопромІнь в іскристім убранні.
ІV (ХІV)
БілопромІнь в іскристім убранні
Окремішність мою ту невигойну
Не віддавай цілком самотині -
Зціли мене любовію достойно,
Розради дай, бо все навколо: ні! –
Звучить, як осуд – отаке накоїв?!
Ну хоч бери й топися у вині
Чи сам себе веди на людобойню.
Криваві рани ти життя мого
Бальзамом поливай, немов ручаєм.
Добра здіймається ліс корогов
І слабшає враз те, що серце крає.
Загасить злоби чорної вогонь
Хай почуття велике, неокрає.
V (ХІV)
Хай почуття велике, неокрає
Обох нас, мила, по життю веде.
І щастя дарувати зазвичаєм
Навчить весняне сонце молоде.
В душі незримий опір визріває
Не потакати ницому ніде.
Нарешті воду п`ю з того ручаю,
Що живить так родинний наш едем.
- Чому ж піддався клятому дурману? –
Тихенько гай мені прогомонів.
- Затемнення свідомості туманне,
Багато можуть сили навісні.
Та все минає. Ось любов, як манна,
Скрізь еманує із височини.
VІ (ХІV)
Скрізь еманує із височини
Те сокровенне, справжнє, несказанне,
Що нам приходить у найкращі сни…
Йому, як Божеству, сердець осанна.
О розуме, ту силу осягни,
Десь непомітно та багатогранно
Її потоки йдуть на все – вони
Вогнями в душах люблячих постануть.
Сам Бог пітьми не владен загасить
Зір сяєво. Воно ряхтить, палає,
Хоч божеволіє вже ненасить
Між хмар чорнющих, доля їх – сумная -
Кохання промінь розрізає вмить,
Цей світ красою, щастям огортає.
VІІ (ХІV)
Цей світ красою, щастям огортає,
Рум`янцями багряної краси.
Доспілих яблук врода наливная –
Як поцілунки сонця з небеси.
Озоном веселковим життєдайно
Змілілі душі тихо оросить.
Хай зазвучать, мов кобза Вересая,
У них пророчі Божі голоси.
А хто запрограмований на нице,
Геть від цинізму дикого заскнів –
Любовію хоч трохи просвітлиться.
Вона шле струмені ті чарівні,
Що мимоволі всі ясніють лиця…
І нас теплом зігріє навесні.
VІІІ (ХІV)
І нас теплом зігріє навесні.
А доти все журбою оповите.
Аж гай увесь обличчям спохмурнів,
Хоч вересень із проблисками літа
Дарує іноді спекотні дні.
З вогню цього лишився жар. Він тліти
Спроможний тільки в сивій маячні
Старого попелища сумовито.
Чом вітер стишив хвилі верховіть?
Згадався час, палали навіть хмари
Од пристрасті, що полум`ям кипить.
Тож хай горить любов у серці гарно.
Коли ж бо пригасала десь на мить -
Бувало, так здавалось, ми - не пара.
ІХ (ХІV)
Бувало, так здавалось, ми - не пара,
Мов хтось об небо вимастив смолу.
І ясен світ увесь мені потьмарив,
Навіявши, як сон, почвару злу
У образі божественому яро,
Віддавши раптом чорному крилу,
Накинувши із темного муару
На душу сіть – пекельну кабалу.
Та гетьте к бісу, чари невеселі!
Хай сонця меч вас лезом розтина.
В коханні є свої Макіавеллі*.
Облесливості хтива гнилизна –
Ознака їх. Говорить голос Лелі,
Що це усе – химера навісна.
*Макіавеллі – Від імені Н. Макіавеллі, — тип політичного діяча, який керується принципом "мета виправдовує засоби" й використовує для досягнення поставленої мети віроломність, нехтування законів моралі і права.
Х (ХІV)
Що це усе – химера навісна,
Уже вона розвіялась неначе.
Чому ж іще уяву пелена
Ця непоступливість її осляча?!
Життєвій темряві то – данина,
Котру ти болем, розпачами сплачуй.
Коли душа гріхами нерясна –
Із горем досить матиме побачень.
Та відгортаю тьми сумну вуаль
І полум`я роздмухую із жару
Незгаслого – Марі страшній – на жаль,
Бо розгориться щастям незабаром,
Геть спопеливши видиво-печаль,
Яку я тут сонетами намарив.
ХІ (ХІV)
Яку я тут сонетами намарив,
Здається - сам собі нагнав журбу.
Неначе сумнівів свічадо хмарне
Укрило вись безмежно-голубу.
Овець небесних припливли отари
І огорнули вовною вербу
Плакучу. – Не сумуй же марно –
Прошепотіли, мов зняли табу
На радощі пестливі, поцілунки
(Бо поміж них жалі – це зайвина!)
У всесвіті дзвенять вони хай лунко!
Хоч всоте там печаль оця нудна
Потьмарить хоче нам красу стосунків,
Але Богами ти мені дана.
ХІІ (ХІV)
Але Богами ти мені дана
Я можу тільки щиро дивуватись
Як нечисть не здолала та чумна,
Що маю волі і любові свято.
Щодня життєва ця драговина
Нагадує про себе підлувато.
Он бісики красуня показна
З очей пускає, ницістю багата.
Проте, немов невидимий ковпак
Оберігає від таких ударів –
Підступні стріли всі летять навспак.
Тож відкривай свої зіниці карі,
Вгорни всього - то віщий долі знак -
Прошу тебе: безмежжям свого чару.
ХІІІ (ХІV)
Прошу тебе: безмежжям свого чару
Тримай аж доти, поки я живий.
Спокус потуги всі минуться дарма.
Як оберіг – коханням оповий.
Немов Ронсар* на берегах Луари**
Натхнення подих щоб ловив новий,
Даруй жагу – Богів напій нектарний
І солод від амброзії й халви.
Аби користуватися у міру
Тим щастям нашим, хай ця слабина
Обов`язком нудним, щоденним, сірим
Не стане, новизну завжди пізна.
Офірою мою наснажуй віру –
Світи мені, любове осяйна.
*Ронсар П`єр (1524-1585) – французький поет, засновник Плеяди.
**Луара – річка у Франції.
ХІV (ХІV)
Світи мені, любове осяйна -
Вогонь незримий всесвіту огрому.
У полум`ї малого волокна
Таїться вчинків сила невідома.
Бажання це спонука керівна
Трудитися, не знаючи утоми,
Аж небеса веселкою згина,
Зробити здатна велетня із гнома.
Вона є помсти праведної тло –
Як Трою – царства знищує, стирає
І почуття, що райський сад звело;
Таку створить корону величайну
Поетове наснажує стило –
Його кохання світло окриляє.
ХІV-й Магістрал
Його кохання світло окриляє,
Подай же руку, королево снів.
Корони дивовижним зореграєм
БілопромІнь в іскристім убранні.
Хай почуття велике, неокрає
Скрізь еманує із височини
Цей світ красою, щастям огортає
І нас теплом зігріє навесні.
Бувало, так здавалось, ми - не пара,
Що це усе – химера навісна,
Яку я тут сонетами намарив…
Але Богами ти мені дана.
Прошу тебе: безмежжям свого чару
Світи мені, любове осяйна.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Світло кохання (корона сонетів (ХІV-й вінок )*
І (ХІV) Його кохання світло окриляє,
Вись обіймає летом, наче птах.
Осіння хмар завіса димовая
В сяйливих розчинилась міражах.
Проміння дивовижне – надзвичайно –
Любові золото - нас гріє – ах!
Жагучих поцілунків урожаї
Вирощує у ніжних небесах.
Якщо ж нудьга неждано підкрадеться,
Наповнить сірістю всі ночі, дні,
Вогнем дихне повітряна фортеця –
Ураз розвіє видива сумні.
Хай полум`я сердечне усміхнеться –
Подай же руку, королево снів.
ІІ (ХІV)
Подай же руку, королево снів,
Ходімо, поведу тебе до трону.
Поглянь, цей світ навколо заяснів,
Аж у дерев зазолотіли крони,
Коли ти усміхалася мені -
Сумне небесне озеро бездонне
Легкі укрили блискітки сяйні,
Неначе сонце – сльози щастя ронить.
А ніч нежданих сповнена химер –
І тіні й стогони в одне сплітає.
Від тої насолоди я б помер…
Як музика космічна неземная
Лягає відсвітом із вишніх сфер,
Корони дивовижним зореграєм.
ІІІ (ХІV)
Корони дивовижним зореграєм
З твоїх зіниць мов – золотистий жар.
Ось на озернім плесі витинає
Сяйливий танець. Хвилечки біжать
Безмовно, легко жебонять ручайно
У чарівних вогнистих вітражах.
Душа коханням тихо запалає,
Допоки їй ніхто не заважав.
Це так удень. Як сутінь вечорова -
Світись уся - небесній таїні
Отам, де розсипи перлинні, знову.
Щоб голос ніжний ласкою бринів,
Доповнив щастя видиво чудове -
БілопромІнь в іскристім убранні.
ІV (ХІV)
БілопромІнь в іскристім убранні
Окремішність мою ту невигойну
Не віддавай цілком самотині -
Зціли мене любовію достойно,
Розради дай, бо все навколо: ні! –
Звучить, як осуд – отаке накоїв?!
Ну хоч бери й топися у вині
Чи сам себе веди на людобойню.
Криваві рани ти життя мого
Бальзамом поливай, немов ручаєм.
Добра здіймається ліс корогов
І слабшає враз те, що серце крає.
Загасить злоби чорної вогонь
Хай почуття велике, неокрає.
V (ХІV)
Хай почуття велике, неокрає
Обох нас, мила, по життю веде.
І щастя дарувати зазвичаєм
Навчить весняне сонце молоде.
В душі незримий опір визріває
Не потакати ницому ніде.
Нарешті воду п`ю з того ручаю,
Що живить так родинний наш едем.
- Чому ж піддався клятому дурману? –
Тихенько гай мені прогомонів.
- Затемнення свідомості туманне,
Багато можуть сили навісні.
Та все минає. Ось любов, як манна,
Скрізь еманує із височини.
VІ (ХІV)
Скрізь еманує із височини
Те сокровенне, справжнє, несказанне,
Що нам приходить у найкращі сни…
Йому, як Божеству, сердець осанна.
О розуме, ту силу осягни,
Десь непомітно та багатогранно
Її потоки йдуть на все – вони
Вогнями в душах люблячих постануть.
Сам Бог пітьми не владен загасить
Зір сяєво. Воно ряхтить, палає,
Хоч божеволіє вже ненасить
Між хмар чорнющих, доля їх – сумная -
Кохання промінь розрізає вмить,
Цей світ красою, щастям огортає.
VІІ (ХІV)
Цей світ красою, щастям огортає,
Рум`янцями багряної краси.
Доспілих яблук врода наливная –
Як поцілунки сонця з небеси.
Озоном веселковим життєдайно
Змілілі душі тихо оросить.
Хай зазвучать, мов кобза Вересая,
У них пророчі Божі голоси.
А хто запрограмований на нице,
Геть від цинізму дикого заскнів –
Любовію хоч трохи просвітлиться.
Вона шле струмені ті чарівні,
Що мимоволі всі ясніють лиця…
І нас теплом зігріє навесні.
VІІІ (ХІV)
І нас теплом зігріє навесні.
А доти все журбою оповите.
Аж гай увесь обличчям спохмурнів,
Хоч вересень із проблисками літа
Дарує іноді спекотні дні.
З вогню цього лишився жар. Він тліти
Спроможний тільки в сивій маячні
Старого попелища сумовито.
Чом вітер стишив хвилі верховіть?
Згадався час, палали навіть хмари
Од пристрасті, що полум`ям кипить.
Тож хай горить любов у серці гарно.
Коли ж бо пригасала десь на мить -
Бувало, так здавалось, ми - не пара.
ІХ (ХІV)
Бувало, так здавалось, ми - не пара,
Мов хтось об небо вимастив смолу.
І ясен світ увесь мені потьмарив,
Навіявши, як сон, почвару злу
У образі божественому яро,
Віддавши раптом чорному крилу,
Накинувши із темного муару
На душу сіть – пекельну кабалу.
Та гетьте к бісу, чари невеселі!
Хай сонця меч вас лезом розтина.
В коханні є свої Макіавеллі*.
Облесливості хтива гнилизна –
Ознака їх. Говорить голос Лелі,
Що це усе – химера навісна.
*Макіавеллі – Від імені Н. Макіавеллі, — тип політичного діяча, який керується принципом "мета виправдовує засоби" й використовує для досягнення поставленої мети віроломність, нехтування законів моралі і права.
Х (ХІV)
Що це усе – химера навісна,
Уже вона розвіялась неначе.
Чому ж іще уяву пелена
Ця непоступливість її осляча?!
Життєвій темряві то – данина,
Котру ти болем, розпачами сплачуй.
Коли душа гріхами нерясна –
Із горем досить матиме побачень.
Та відгортаю тьми сумну вуаль
І полум`я роздмухую із жару
Незгаслого – Марі страшній – на жаль,
Бо розгориться щастям незабаром,
Геть спопеливши видиво-печаль,
Яку я тут сонетами намарив.
ХІ (ХІV)
Яку я тут сонетами намарив,
Здається - сам собі нагнав журбу.
Неначе сумнівів свічадо хмарне
Укрило вись безмежно-голубу.
Овець небесних припливли отари
І огорнули вовною вербу
Плакучу. – Не сумуй же марно –
Прошепотіли, мов зняли табу
На радощі пестливі, поцілунки
(Бо поміж них жалі – це зайвина!)
У всесвіті дзвенять вони хай лунко!
Хоч всоте там печаль оця нудна
Потьмарить хоче нам красу стосунків,
Але Богами ти мені дана.
ХІІ (ХІV)
Але Богами ти мені дана
Я можу тільки щиро дивуватись
Як нечисть не здолала та чумна,
Що маю волі і любові свято.
Щодня життєва ця драговина
Нагадує про себе підлувато.
Он бісики красуня показна
З очей пускає, ницістю багата.
Проте, немов невидимий ковпак
Оберігає від таких ударів –
Підступні стріли всі летять навспак.
Тож відкривай свої зіниці карі,
Вгорни всього - то віщий долі знак -
Прошу тебе: безмежжям свого чару.
ХІІІ (ХІV)
Прошу тебе: безмежжям свого чару
Тримай аж доти, поки я живий.
Спокус потуги всі минуться дарма.
Як оберіг – коханням оповий.
Немов Ронсар* на берегах Луари**
Натхнення подих щоб ловив новий,
Даруй жагу – Богів напій нектарний
І солод від амброзії й халви.
Аби користуватися у міру
Тим щастям нашим, хай ця слабина
Обов`язком нудним, щоденним, сірим
Не стане, новизну завжди пізна.
Офірою мою наснажуй віру –
Світи мені, любове осяйна.
*Ронсар П`єр (1524-1585) – французький поет, засновник Плеяди.
**Луара – річка у Франції.
ХІV (ХІV)
Світи мені, любове осяйна -
Вогонь незримий всесвіту огрому.
У полум`ї малого волокна
Таїться вчинків сила невідома.
Бажання це спонука керівна
Трудитися, не знаючи утоми,
Аж небеса веселкою згина,
Зробити здатна велетня із гнома.
Вона є помсти праведної тло –
Як Трою – царства знищує, стирає
І почуття, що райський сад звело;
Таку створить корону величайну
Поетове наснажує стило –
Його кохання світло окриляє.
ХІV-й Магістрал
Його кохання світло окриляє,
Подай же руку, королево снів.
Корони дивовижним зореграєм
БілопромІнь в іскристім убранні.
Хай почуття велике, неокрає
Скрізь еманує із височини
Цей світ красою, щастям огортає
І нас теплом зігріє навесні.
Бувало, так здавалось, ми - не пара,
Що це усе – химера навісна,
Яку я тут сонетами намарив…
Але Богами ти мені дана.
Прошу тебе: безмежжям свого чару
Світи мені, любове осяйна.
*Попередні вінки корони сонетів "Світло кохання" можна прочитати ось тут:
http://maysterni.com/publication.php?id=130971
http://maysterni.com/publication.php?id=131004
http://maysterni.com/publication.php?id=131046
http://maysterni.com/publication.php?id=131066
http://maysterni.com/publication.php?id=131101
http://maysterni.com/publication.php?id=131169
http://maysterni.com/publication.php?id=131204
http://maysterni.com/editpublication.php?id=131258
http://maysterni.com/publication.php?id=131258
http://maysterni.com/publication.php?id=131296
http://maysterni.com/publication.php?id=131346
http://maysterni.com/publication.php?id=131369
http://maysterni.com/publication.php?id=131417
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
