Багато чого бачив поет, ступаючи своїми несповідимими шляхами, розміреними, римованими кроками, в улюблених ветхих кросівках. Плетива вулиць, провулків, уз’їздів, майданів, фонтанів, скульптур. Галереї раптових підмостків, вітрин, каруселей, трав, квітів, дерев, двоногих, чотирилапих й крилатих істот. Таке було його призначення: бути, бачити & знати. Говорити до всього, що тільки можна собі помислити, наслухаючи відповідь. Бажати все, чого хотіли би бажати інші. Страждати від щастя, потерпати від насолод. Зневірятися & замірятися, бо завжди є від чого. Почуватися диханням, пульсом, нервом усього. Шукати й знаходити знаки, музику, магію. Снити в яві, фантазувати, міксувати смисли, ракурси, нюанси. Линути до зірок, повсякчасно вертаючись додому, до себе. Так проминали сезони, роки.
 
Музика ставала дедалі тендітнішою, заледве вловимою. Й до того мало хто міг чути її, скоріше провідчувати, але тепер й це втратило який-небудь сенс. Нечисленні знайомі поета тепер, коли заходила розмова, при якій ще зринало ім’я його всує, лиш хитали головами. Вичерпався, списався, скінчився поет, ось таким був присуд загалу. Однак були й ті, котрі вважали, що любили поета, за звичкою далі були до нього приязними, чи щось читали, чи просто схвалювали per se.
 
Сам поет, при своїй неабиякій чутливості, як міг управлявся в мистецтві позірної байдужості щодо нудьги розумів заяложених. Був таким як усе, крокуючи своїми призвичними манівцями, навіть у тих жеж самих кросах, а може те були вже правнуки саме тих кросів. Здавалося, це триватиме вічно. Роки все йшли, доброзичливців практично вже не лишилося в нього, таж він і не віршував більш, вірогідно. Й кому потрібні такі поезії, що дійшли до своїх власних меж, за якими―тиша й чистий папір ультимативної досконалості?
 
Імовірно востаннє, коли поета хтось бачив, той ошивався поблиз вуличного
саксофонщика на центровому виході з метро де призначають зустрічі
більшою частиною із незнайомими поки що людьми
 
у березневу відлигу з вітром котрий жбурляє
не то дощ не то льодяну крупу й навколо
минають спішать гомонять горлають
дехто навіть & усміхнеться
хай навіть ані до кого раптово просто
 
  
&&
 
 
 
Екстерміновані екси
вірогідно відбудуть туди
де вітром віється сепсис
де скепсис кладуть за труди
 
взявши полин для рефлексій
від рефлексів що зовсім не ті
непотріб лишать тобі
для оздоблення інтересу
 
у знедоленій гіркоті
час непоспіхом вийме серце
поміняє його на віск
 
усе було десь колись
сни тривали лунали від стін
чекали раптом вернеться
 
ексовий біль