От і знов я стою під цим вицвілим німбом,
обважнілим, перистим, рихлим, єдиним хлібом
душі. Помалу накрапує. Юрку полівку
вітаю навзаєм свистом. Збігло піввіку.

Барвінок і скула брили в густій щетині
моху, ба – ані з місця. І тхне, в патині,
бляклий, у смугу, гомерового сувою
відріз, чиї непомірності воздаються моквою.

Першими це помітили, напевне, саме дерева,
бо вкоріненість швидше передбачає рейвах
птичий зі метушнею і відбиває строгість
погляду на сторукість, иноді – одноногість.

У цім рівнім, безпристраснім, потойбічнім світлі
відмінність рибини, що йде у сіті,
від вимоклої на хлющ статуї алконавта
помітна тільки адепту ідеї "будьмо/бувайте".

І радше її двокрапка, чим дріб у еннім коліні
голосу на пустелю, виплід в оледенінні,
я вертаю на рідну, іржаву, гранітну масу
сіру краплю зіниці, гожу і позачассю.



---------------------------------

Иосиф Бродский


Томасу Транстрёмеру



Вот я и снова под этим бесцветным небом,
заваленным перистым, рыхлым, единым хлебом
души. Немного накрапывает. Мышь-полевка
приветствует меня свистом. Прошло полвека.

Барвинок и валун, заросший густой щетиной
мха, не сдвинулись с места. И пахнет тиной
блеклый, в простую полоску, отрез Гомеров,
которому некуда деться из-за своих размеров.

Первым это заметили, скорее всего, деревья,
чья неподвижность тоже следствие недоверья
к птицам с их мельтешеньем и отражает строгость
взгляда на многорукость - если не одноногость.

В здешнем бесстрастном, ровном, потустороннем свете
разница между рыбой, идущей в сети,
и мокнущей под дождем статуей алконавта
заметна только привыкшим к идее деленья на два.

И более двоеточье, чем частное от деленья
голоса на бессрочье, исчадье оледененья,
я припадаю к родной, ржавой, гранитной массе
серой каплей зрачка, вернувшейся восвояси.

(1993)