Я прийшла у цей світ не випадково. Як і народилася не сином, а донею. Жіноча стать була мені надана для того, щоб осягнути, усвідомити – діти не з’являються просто так.
Душі, послані на землю, заради того, щоб у тілесному втіленні відчути на власній шкірі увесь той досвід, який не почерпнути інакше.
Більшості чоловіків не дано усвідомити, яке це диво, народження дитини, як не було дано і моєму татові.
Для нього поява на світ трьох донечок – то невдала спроба обзавестися нащадком. Татко мріяв про сина. Але народилися ми. І от я, перша, старша, що «й крихти позбирала», як сказали на мою адресу пізніше, маючи на увазі, що така схожа на таткову рідню.
Я народилася жінкою, щоб пізнати радощі материнства, стати учасником великого таїнства. Щоб пізнати любов, доброту, біль і розчарування. Пізнати втрату – спочатку близьких людей, потім – коханого чоловіка.
Якщо точніше, то чоловіком за законами суспільства, записами книг реєстрації в РАГСі він не був, але я надто сильно любила цю людину. Ми були подібні і щасливі, але не довго.
Згадую дитинство. Мама любила розповідати про своє дитинство і свого тата – мого дідуся. Ці розповіді, теплі і цікаві, я часто прошу її розповісти ще раз, щоб запам’ятати ці історії. А дідуся знала не лише з розповідей, адже їздила у гості на літні канікули двічі, та й коли бабуся і дідусь приїздили до нас у гості, раділа.
Якщо говорити про дідуся – маминого татка, то він у мене асоціюється з рисами вольового і доброго чоловіка. Чоловіка, який любить свою дружину, своїх дітей, дбає про те, щоб дружина не перенавантажувалася. Йому важливо, щоб його діти були одягнені і взуті, нагодовані, гарно освічені.
Тому він шиє штани і сукенки, бо вміє, бо піклується, бо такі часи. У далекому селі, де до школи пішки дітям понад три кілометри, в умовах браку коштів, він вміє викручуватися. Встає з сонечком, шапку на голову й на город, бульбу сапати. Або, у свій вихідний, на льон, допомагати дружині. Йому не важко допомогти коханій жінці, і я точно знаю, що вже тоді він заклав міцний фундамент – всі троє дітей – дочка і два сини, незважаючи на походження з простої сім’ї з села в майбутньому здобудуть вищу освіту.
Якщо ж говорити про мене, то я вчилася «на відмінно» у надії на те, що мій татко нарешті усвідомить, яка гарна у нього донька. Це як у тому радянському відомому мультфільмі, де Карлсон каже Малюку: «Я ж краще собаки!?»
Так і я. У моєму прагненні бути кращою серед однолітків один посил: «Я краще, ніж син! Поглянь на нас, ми, твої доньки, кращі, ніж сини».
Ми виросли. Усі гарні. Кожна талановита по-своєму . Усі різні. Але татко так і не навчився показувати свою любов.
Я внутрішньо страждаю від того, що людина, яку я люблю, дозволяє собі болючі вчинки і слова на адресу мами, сестер, та й мою. Але це не завжди так.
Є і гарні моменти. Як от, ми у дитинстві йдемо на ставок. Я беру свій круг з пінопласту, який мені зробив татко, щоб вчилася плавати, ми гуртом йдемо на річку і це свято, бо мама рідко нас виводить, у неї купа справ.
Або, коли він тверезий і добрий, бере мене з собою у мандри районом. Ми їдемо на велосипеді, робимо зупинку у полі, я нариваю букет польових квіточок для мами, чую спів пташок, спостерігаю за кузьками, пізнаючи світ.
Варю для тата й сестричок суп, бо мама у лікарні, він мені сам методично показує, як і скільки чого кидати, я, хекаючи, записую, як відмінниця. Рецепт гречаного супу, записаний мною у третьому класі довго тоді висів на кухонній шафці.
Коли суп готовий, татко дегустує і ставить оцінку, я ніколи майже не отримую «відмінно», бо то морква сира, то цибуля недосмажена. Мама ж завжди хвалить, а я впевнена, що у напівсирій моркві набагато більше корисних і поживних властивостей.
Татко любить тварин, більше, ніж людей. Я з роками теж почала якось схилятися до його погляду на життя. Люди зраджують. Я пізнала зраду. Правда, зраду в дружбі, проте це неприємно, факт. Від цього стають сильнішими, скоріш за все. Або ж страждають, а потім кажуть собі – досить!
Я люблю його. Свого татка. Я знаю, що літа минають, і йому важкувато вправлятися самому, було б гарно, аби син міг перейняти його вміння теслі, фізично допомогти вправлятися господарством. Я знаю, що він не допустить скривдити нас, і буде, наче лев, битися до останнього подиху. Він не такий, як мамин татко, звісно, але батьків не обирають. І, скоріш за все, він злиться, бо хотів би дати більше нам, а дав скільки зміг. І я люблю його, як вмію, як можу, прощаючи його неідеальність, мені хотілося б бачити дещо іншого, але моя душа послана саме сюди.
Це як у тому мультфільмі, де Карлсон каже Малюку: «Я ж краще собаки!?»