Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.04.18
19:57
Ідуть у засвіти поети
великі, і свої, й чужі,
і безрозмірної душі,
та не усіх піймає Лета,
неуловимі силуети
багатобожжя – міражі.
У вирій рано ще летіти,
а як немає вороття,
великі, і свої, й чужі,
і безрозмірної душі,
та не усіх піймає Лета,
неуловимі силуети
багатобожжя – міражі.
У вирій рано ще летіти,
а як немає вороття,
2026.04.18
19:50
Біла голубка з червоними ніжками –
Польща здалека.
Польща зблизька –
Тихої ночі, наче причаєні,
В польську вчаровані,
Польську вивчаємо.
Мов відчиняємо навстежінь вікна,
Аби вдихнути свіже повітря,
Польща здалека.
Польща зблизька –
Тихої ночі, наче причаєні,
В польську вчаровані,
Польську вивчаємо.
Мов відчиняємо навстежінь вікна,
Аби вдихнути свіже повітря,
2026.04.18
18:01
А у місті богами забутому,
Дзвонить гучно в неділю дзвіниця.
Ми з тобою зав’язані путами,
Що не можемо вкотре звільнитись?
Хоч життя розділило нас смугою,
Та мені чомусь стало замало.
Я все більше завівся та слухаю,
Дзвонить гучно в неділю дзвіниця.
Ми з тобою зав’язані путами,
Що не можемо вкотре звільнитись?
Хоч життя розділило нас смугою,
Та мені чомусь стало замало.
Я все більше завівся та слухаю,
2026.04.18
17:34
Насипані кургани* милі,
бо серце міць бере від них
і воскресає в новій силі
вогнем курганів вікових.
Як сонце в хмарах чи туманах
дає лиш знать, що є воно,
так і Жар-птиця в цих курганах
бо серце міць бере від них
і воскресає в новій силі
вогнем курганів вікових.
Як сонце в хмарах чи туманах
дає лиш знать, що є воно,
так і Жар-птиця в цих курганах
2026.04.18
13:44
І
Неповторимі доля і судьба
і очевидно – це одне й те саме,
як човник із паперу – орігамі,
так само, як життя – це боротьба,
як сум, жура і туга – це журба
поета над печальними рядками...
...............................
Неповторимі доля і судьба
і очевидно – це одне й те саме,
як човник із паперу – орігамі,
так само, як життя – це боротьба,
як сум, жура і туга – це журба
поета над печальними рядками...
...............................
2026.04.18
13:06
У Музеї Заповіту в Переяславі презентували акварель «Михайлівський Золотоверхий монастир у Києві» Тараса Шевченка, яка тривалий час вважалася втраченою.
Комплексна експертиза підтвердила: картину створено у 1840-х роках, і вона належить пензлю Кобзаря.
Комплексна експертиза підтвердила: картину створено у 1840-х роках, і вона належить пензлю Кобзаря.
2026.04.18
12:59
Безпритульний іде під дощем.
Пропікає вода до основи.
Він від світу закрився плащем,
Не знайшовши для неба обнови.
Безпритульний іде без мети,
В ліс густий, в безпритульності морок.
Не дано ж бо думкам розцвісти
Пропікає вода до основи.
Він від світу закрився плащем,
Не знайшовши для неба обнови.
Безпритульний іде без мети,
В ліс густий, в безпритульності морок.
Не дано ж бо думкам розцвісти
2026.04.18
11:27
Король води й повітря - тільки він,
Життя служитель і господар,
У праві ставити на кін
Багатства людства і природи.
Не виступай ні "за", ні "проти", -
Собі кажу, - живи й терпи,
І не нагадуй про чесноти,
Життя служитель і господар,
У праві ставити на кін
Багатства людства і природи.
Не виступай ні "за", ні "проти", -
Собі кажу, - живи й терпи,
І не нагадуй про чесноти,
2026.04.18
07:54
Володимир Диховичний (1911-1963),
Моріс Слободськой (1913-1991)
Коли не знавали досягнень казкових,
у давні, минулі часи –
чекаючи коней по трактах поштових,
співали мандрівці усі:
Моріс Слободськой (1913-1991)
Коли не знавали досягнень казкових,
у давні, минулі часи –
чекаючи коней по трактах поштових,
співали мандрівці усі:
2026.04.17
20:42
Як не втомивсь ти на роботі
(боровсь зі сном та протирав штани),
То не Америку з Європою вини,
Що не цілком беруть на себе наші клопоти,
А ледарів таких, як ти, та казнокрадів усесильних,
Та жевжиків, пролізлих в Раду бозна яким чином,
Та тих, хто н
(боровсь зі сном та протирав штани),
То не Америку з Європою вини,
Що не цілком беруть на себе наші клопоти,
А ледарів таких, як ти, та казнокрадів усесильних,
Та жевжиків, пролізлих в Раду бозна яким чином,
Та тих, хто н
2026.04.17
18:44
білий брудний голуб
із тьмяними рожево яскравими
лапами
сторожкий мов отруювач
у якого при собі
отрута і намір
скрадається підскоком
межею тіні й осоння
із тьмяними рожево яскравими
лапами
сторожкий мов отруювач
у якого при собі
отрута і намір
скрадається підскоком
межею тіні й осоння
2026.04.17
17:32
живе на лав стріт
любить свою лав стріт
у неї дім і сад є
всі нагоди і пригоди
у неї є халати й мавпи
лінтюхи у діамантах
має мудрість і відає суть
любить свою лав стріт
у неї дім і сад є
всі нагоди і пригоди
у неї є халати й мавпи
лінтюхи у діамантах
має мудрість і відає суть
2026.04.17
15:34
троє нас
набралося на віче
на безлюдді повному
корчма
де за біль
розносить вина
відчай
павутиння тче
набралося на віче
на безлюдді повному
корчма
де за біль
розносить вина
відчай
павутиння тче
2026.04.17
15:06
І знов сидить в півоберта та абрис ніжного плеча
На стінці тінню крізь зачинене фіранкою вікно.
В руці фужер, а там настоянка холодна та терпка,
Невже влаштовує на даний час її все це цілком ?
На білій шкірі видно анемічні сині русла вен,
На шиї об
На стінці тінню крізь зачинене фіранкою вікно.
В руці фужер, а там настоянка холодна та терпка,
Невже влаштовує на даний час її все це цілком ?
На білій шкірі видно анемічні сині русла вен,
На шиї об
2026.04.17
12:06
Стійка душа розчинить у собі
Тривоги й болі, як міцні метали.
Те, що прийшло в запеклій боротьбі,
Повільно і розпачливо розтало.
Розтали в плесі озера чуття,
Потужні пристрасті, земні закони.
Не викликає більше співчуття
Тривоги й болі, як міцні метали.
Те, що прийшло в запеклій боротьбі,
Повільно і розпачливо розтало.
Розтали в плесі озера чуття,
Потужні пристрасті, земні закони.
Не викликає більше співчуття
2026.04.16
19:57
ось поет на променаді
проминає повію
мова тут не
про молодих поетів які
те саме що повії
або старих повій
котрі чим не поети
отже
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...проминає повію
мова тут не
про молодих поетів які
те саме що повії
або старих повій
котрі чим не поети
отже
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2026.03.31
2026.02.11
2025.11.29
2025.09.04
2025.08.19
2025.05.15
2025.04.30
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Віта Парфенович Віва ЛаВіта (1983) /
Проза
Я ж краще собаки!?
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Я ж краще собаки!?
Я прийшла у цей світ не випадково. Як і народилася не сином, а донею. Жіноча стать була мені надана для того, щоб осягнути, усвідомити – діти не з’являються просто так.
Душі, послані на землю, заради того, щоб у тілесному втіленні відчути на власній шкірі увесь той досвід, який не почерпнути інакше.
Більшості чоловіків не дано усвідомити, яке це диво, народження дитини, як не було дано і моєму татові.
Для нього поява на світ трьох донечок – то невдала спроба обзавестися нащадком. Татко мріяв про сина. Але народилися ми. І от я, перша, старша, що «й крихти позбирала», як сказали на мою адресу пізніше, маючи на увазі, що така схожа на таткову рідню.
Я народилася жінкою, щоб пізнати радощі материнства, стати учасником великого таїнства. Щоб пізнати любов, доброту, біль і розчарування. Пізнати втрату – спочатку близьких людей, потім – коханого чоловіка.
Якщо точніше, то чоловіком за законами суспільства, записами книг реєстрації в РАГСі він не був, але я надто сильно любила цю людину. Ми були подібні і щасливі, але не довго.
Згадую дитинство. Мама любила розповідати про своє дитинство і свого тата – мого дідуся. Ці розповіді, теплі і цікаві, я часто прошу її розповісти ще раз, щоб запам’ятати ці історії. А дідуся знала не лише з розповідей, адже їздила у гості на літні канікули двічі, та й коли бабуся і дідусь приїздили до нас у гості, раділа.
Якщо говорити про дідуся – маминого татка, то він у мене асоціюється з рисами вольового і доброго чоловіка. Чоловіка, який любить свою дружину, своїх дітей, дбає про те, щоб дружина не перенавантажувалася. Йому важливо, щоб його діти були одягнені і взуті, нагодовані, гарно освічені.
Тому він шиє штани і сукенки, бо вміє, бо піклується, бо такі часи. У далекому селі, де до школи пішки дітям понад три кілометри, в умовах браку коштів, він вміє викручуватися. Встає з сонечком, шапку на голову й на город, бульбу сапати. Або, у свій вихідний, на льон, допомагати дружині. Йому не важко допомогти коханій жінці, і я точно знаю, що вже тоді він заклав міцний фундамент – всі троє дітей – дочка і два сини, незважаючи на походження з простої сім’ї з села в майбутньому здобудуть вищу освіту.
Якщо ж говорити про мене, то я вчилася «на відмінно» у надії на те, що мій татко нарешті усвідомить, яка гарна у нього донька. Це як у тому радянському відомому мультфільмі, де Карлсон каже Малюку: «Я ж краще собаки!?»
Так і я. У моєму прагненні бути кращою серед однолітків один посил: «Я краще, ніж син! Поглянь на нас, ми, твої доньки, кращі, ніж сини».
Ми виросли. Усі гарні. Кожна талановита по-своєму . Усі різні. Але татко так і не навчився показувати свою любов.
Я внутрішньо страждаю від того, що людина, яку я люблю, дозволяє собі болючі вчинки і слова на адресу мами, сестер, та й мою. Але це не завжди так.
Є і гарні моменти. Як от, ми у дитинстві йдемо на ставок. Я беру свій круг з пінопласту, який мені зробив татко, щоб вчилася плавати, ми гуртом йдемо на річку і це свято, бо мама рідко нас виводить, у неї купа справ.
Або, коли він тверезий і добрий, бере мене з собою у мандри районом. Ми їдемо на велосипеді, робимо зупинку у полі, я нариваю букет польових квіточок для мами, чую спів пташок, спостерігаю за кузьками, пізнаючи світ.
Варю для тата й сестричок суп, бо мама у лікарні, він мені сам методично показує, як і скільки чого кидати, я, хекаючи, записую, як відмінниця. Рецепт гречаного супу, записаний мною у третьому класі довго тоді висів на кухонній шафці.
Коли суп готовий, татко дегустує і ставить оцінку, я ніколи майже не отримую «відмінно», бо то морква сира, то цибуля недосмажена. Мама ж завжди хвалить, а я впевнена, що у напівсирій моркві набагато більше корисних і поживних властивостей.
Татко любить тварин, більше, ніж людей. Я з роками теж почала якось схилятися до його погляду на життя. Люди зраджують. Я пізнала зраду. Правда, зраду в дружбі, проте це неприємно, факт. Від цього стають сильнішими, скоріш за все. Або ж страждають, а потім кажуть собі – досить!
Я люблю його. Свого татка. Я знаю, що літа минають, і йому важкувато вправлятися самому, було б гарно, аби син міг перейняти його вміння теслі, фізично допомогти вправлятися господарством. Я знаю, що він не допустить скривдити нас, і буде, наче лев, битися до останнього подиху. Він не такий, як мамин татко, звісно, але батьків не обирають. І, скоріш за все, він злиться, бо хотів би дати більше нам, а дав скільки зміг. І я люблю його, як вмію, як можу, прощаючи його неідеальність, мені хотілося б бачити дещо іншого, але моя душа послана саме сюди.
Це як у тому мультфільмі, де Карлсон каже Малюку: «Я ж краще собаки!?»
Душі, послані на землю, заради того, щоб у тілесному втіленні відчути на власній шкірі увесь той досвід, який не почерпнути інакше.
Більшості чоловіків не дано усвідомити, яке це диво, народження дитини, як не було дано і моєму татові.
Для нього поява на світ трьох донечок – то невдала спроба обзавестися нащадком. Татко мріяв про сина. Але народилися ми. І от я, перша, старша, що «й крихти позбирала», як сказали на мою адресу пізніше, маючи на увазі, що така схожа на таткову рідню.
Я народилася жінкою, щоб пізнати радощі материнства, стати учасником великого таїнства. Щоб пізнати любов, доброту, біль і розчарування. Пізнати втрату – спочатку близьких людей, потім – коханого чоловіка.
Якщо точніше, то чоловіком за законами суспільства, записами книг реєстрації в РАГСі він не був, але я надто сильно любила цю людину. Ми були подібні і щасливі, але не довго.
Згадую дитинство. Мама любила розповідати про своє дитинство і свого тата – мого дідуся. Ці розповіді, теплі і цікаві, я часто прошу її розповісти ще раз, щоб запам’ятати ці історії. А дідуся знала не лише з розповідей, адже їздила у гості на літні канікули двічі, та й коли бабуся і дідусь приїздили до нас у гості, раділа.
Якщо говорити про дідуся – маминого татка, то він у мене асоціюється з рисами вольового і доброго чоловіка. Чоловіка, який любить свою дружину, своїх дітей, дбає про те, щоб дружина не перенавантажувалася. Йому важливо, щоб його діти були одягнені і взуті, нагодовані, гарно освічені.
Тому він шиє штани і сукенки, бо вміє, бо піклується, бо такі часи. У далекому селі, де до школи пішки дітям понад три кілометри, в умовах браку коштів, він вміє викручуватися. Встає з сонечком, шапку на голову й на город, бульбу сапати. Або, у свій вихідний, на льон, допомагати дружині. Йому не важко допомогти коханій жінці, і я точно знаю, що вже тоді він заклав міцний фундамент – всі троє дітей – дочка і два сини, незважаючи на походження з простої сім’ї з села в майбутньому здобудуть вищу освіту.
Якщо ж говорити про мене, то я вчилася «на відмінно» у надії на те, що мій татко нарешті усвідомить, яка гарна у нього донька. Це як у тому радянському відомому мультфільмі, де Карлсон каже Малюку: «Я ж краще собаки!?»
Так і я. У моєму прагненні бути кращою серед однолітків один посил: «Я краще, ніж син! Поглянь на нас, ми, твої доньки, кращі, ніж сини».
Ми виросли. Усі гарні. Кожна талановита по-своєму . Усі різні. Але татко так і не навчився показувати свою любов.
Я внутрішньо страждаю від того, що людина, яку я люблю, дозволяє собі болючі вчинки і слова на адресу мами, сестер, та й мою. Але це не завжди так.
Є і гарні моменти. Як от, ми у дитинстві йдемо на ставок. Я беру свій круг з пінопласту, який мені зробив татко, щоб вчилася плавати, ми гуртом йдемо на річку і це свято, бо мама рідко нас виводить, у неї купа справ.
Або, коли він тверезий і добрий, бере мене з собою у мандри районом. Ми їдемо на велосипеді, робимо зупинку у полі, я нариваю букет польових квіточок для мами, чую спів пташок, спостерігаю за кузьками, пізнаючи світ.
Варю для тата й сестричок суп, бо мама у лікарні, він мені сам методично показує, як і скільки чого кидати, я, хекаючи, записую, як відмінниця. Рецепт гречаного супу, записаний мною у третьому класі довго тоді висів на кухонній шафці.
Коли суп готовий, татко дегустує і ставить оцінку, я ніколи майже не отримую «відмінно», бо то морква сира, то цибуля недосмажена. Мама ж завжди хвалить, а я впевнена, що у напівсирій моркві набагато більше корисних і поживних властивостей.
Татко любить тварин, більше, ніж людей. Я з роками теж почала якось схилятися до його погляду на життя. Люди зраджують. Я пізнала зраду. Правда, зраду в дружбі, проте це неприємно, факт. Від цього стають сильнішими, скоріш за все. Або ж страждають, а потім кажуть собі – досить!
Я люблю його. Свого татка. Я знаю, що літа минають, і йому важкувато вправлятися самому, було б гарно, аби син міг перейняти його вміння теслі, фізично допомогти вправлятися господарством. Я знаю, що він не допустить скривдити нас, і буде, наче лев, битися до останнього подиху. Він не такий, як мамин татко, звісно, але батьків не обирають. І, скоріш за все, він злиться, бо хотів би дати більше нам, а дав скільки зміг. І я люблю його, як вмію, як можу, прощаючи його неідеальність, мені хотілося б бачити дещо іншого, але моя душа послана саме сюди.
Це як у тому мультфільмі, де Карлсон каже Малюку: «Я ж краще собаки!?»
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
