Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
Брили, мов у холодних печерах.
Як обігріти будинки-гнізда?
Глузду - жах божевілля перечить.
Це не північ, а страдницький Київ.
Дихання вже є густим туманом.
І не снились у снах навіть Кию,
І повернулись нишком в мрії
Як справжні мрійні хазяї
Супроти бестій - лиходіїв.
Заруби їхні відповзли
Кудись туди, де мокротеча,
А ми в цей час і підросли,
незмінним колоритом дискотек,
нічним звучанням парків, денним - вікон,
гротеском вуличним. І переймались віком,
заюним для тісних єднань статевих – з так
безжалісно присутніми над нами
"Бітлами", "Папл
Наче ми вже переспали.
Проте навіть як кого звати
Ми тоді ще не знали.
Твоє розкішне волосся
Мене всього огортало,
Й мені не було потрібне
Попасти під стріли небесних армад.
Потрапити в сіті, болючу неволю,
Під обстріли грізних ворожих гармат.
Попасти під дощ - це везіння чи кара,
Це поклик небес чи прокляття століть?
Пасеться далеко спокійн
Тікають тіні вслід за снігом
Ніч розчиняється в вині
Чуття ховаються під кригу
Віддай таємне самоті
На зберігання безстрокове
Гріхів лічильник - в каятті
Навколо калюжечки спирту сирого
сидять таргани В’ячеслав та Серьога,
і перший, відомий між друзів як Слава,
кумпана по вусиках гладить ласкаво:
– Ну що ти, Серього! Не бачу причини!
Боже
у серці зболілім
хоч я
твої прикрощі
а ти
мої крила
Коли усе навколо затихає,
І сняться сни небачені, пророчі,
І марить поле вільне і безкрає.
Від марноти, від торгу і базару
Ти утечеш у ніч, святі пенати,
У ній зустрінеш звістку чи примару,
що лишатися в дурнях якось вже й незручно:
«Дозволь собаці лапу покласти на стіл, то вона увесь готова захопити».
«Добре говорить, а зле робить».
Чи, може, ми й справді «мудрі потім»?
«Шукаємо мудрість
хай ми зістарились обоє
невідомий воїне
снідають – новини днесь
телек діти поруч десь
ще в утробі – скоро мрець
куля й шолом нанівець
Краса природня і холодна сила.
Але для нас біду вона несе,
Вкраїна мов од горя посивіла.
Не сміх дітей, а горе матерів.
Землі здригання від ракет, шахедів.
Ну хто б тебе, Вкраїнонько, зігрів?
Коли саме, в який день будуть помирати.
Ото якось Бог спустивсь, взяв людську подобу,
Подивитись захотів, що ж рід людський робить.
Іде, бачить дід старий тин собі ладнає,
Патики лиш де-не-де в землю устромляє
в догоду занепаду плину.
Та я, от дивак, дотепер
нас поміж шукаю Людину.
Шукаю, і мрію знайти
подій серед, надто розхожих.
Та мрії спливають, із тим
Руки складені у форму для молитви.
Та слова, що виринають звідкись,
мають смак прогірклий та бридкий.
Хочеться картати – нам за що?
Скільки можна? Скільки ще? Де брати
сили відмовлятись помирати
Немовби пароксизми випадковості.
Впаду у сніг чи в зелень-мураву,
Впаду в надію ледь іще живу.
І стану крапкою у дивній повісті,
Немов непогасимий спалах совісті.
Я дива жду в задушливій буденності.
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
"Дві ружі" (старовинний романс, переспів)
Я люблю старовинні романси, їх ще маленькою чула багато з голосу мами. Якось до нас у Львів приїхав з концертом циганський ансамбль і стара циганка заспівала романс "Две розы" - мене вразили і мелодія, і глибокий зворушливий текст. Нещодавно знайшла - після великої прірви в часі - і текст оригіналу цього чудового романсу, і неменш чудові варіанти виконань. Мені дуже захотілося, аби цей романс зазвучав українською мовою - звичайно, дбаючи про мелодичну відповідність і палітру образів у романсі з'явилося і дещо від мого авторського чуття. Але й по-іншому і не могло бути!! Отож, це не переклад, а переспів.
https://www.youtube.com/watch?v=pbL6s8Uyp14&feature=player_embedded
Випарів краплини – сльози небайдужі -
Затемняють синій різьблений кришталь.
Миті дві нетлінні – дві зів’ялі ружі,
А на них німая, мертвая печаль.
Одна із них білая-білая
Була, наче спроба невмілая,
А інша – червона… вогне́нная,
Була, як мета нездійсне́нная.
Обидві – манили і звали,
Обидві ... зів’яли.
Одна із них ніжная-ніжная,
Була, як сопілка невтішная,
А інша, як пристрасть, захланная –
безумна, нахабна, ще й п’яная…
Обидві – манили і звали,
І врешті... зів’яли.
Вони зів’яли – не цвісти їм знов,
А з ними зів’яла і ласка, й любов…
Щастя було стільки – наче крапель в морі,
Наче з листя кужіль на сирій землі…
І зостались тільки, як «мементо морі»*,
Дві зів’ялі ружі в синім кришталі.
* memento mori - з латини, пам'ятай про смерть.
13 серпня 2018
Текст оригіналу:
ДВЕ РОЗЫ
Музыка Самуила Покрасса
Слова П. Г.
Капли испарений катятся, как слезы,
И туманят синий вычурный хрусталь.
Тени двух мгновений, две увядших розы,
А на них немая, мертвая печаль.
Одна из них, белая, белая,
Была как попытка несмелая,
Другая же алая, алая,
Была как мечта небывалая.
И обе манили и звали,
И обе увяли…
Одна из них, грустная, грустная,
Была как свирель безыскусная,
Другая же – странная, странная,
Безумная, наглая, пьяная.
И обе манили и звали,
И обе увяли…
Они увяли, не цвести им вновь,
А с ними увяла и чья-то любовь.
Счастья было столько, сколько влаги в море,
Сколько листьев желтых на сырой земле,
И остались только, как "мементо мори",
Две увядших розы в синем хрустале.
Слова і музика романсу написані не пізніше 1924 року.
P/S Автором слів криптоніму "П. Г." міг бути, поет Павло Григорьєв (Горинштейн), друг і співавтор Самуїла Покрасса, чи Павло Герман. Обоє в 1920-их роках були відомими авторами романсових текстів. За іншими джерелами, слова написав Д'Актиль.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
• Перейти на сторінку •
"На перехресті доріг: Олексій та Кирило Розумовські - відомі і невідомі"
