Ти стоїш на колінах і цілуєш мої стегна і живіт. Ти просиш бути з тобою, розбудужуючи у мені спомини про пристрасні ночі і дні. Я ж на розпутті. Я живу за зачиненими дверима. Ми з тобою маємо прекрасний побут, але моя душа прагне філософських розмов про атмосфери та інші космічні явища, метафізику і виміри, які існують. І я зраджую тобі подумки зі знайомим вченим. Ні, не тілесно. А думками…
Рій думок крутиться у голові і я не можу спинитися. Я мчу на швидкості трасою, вночі, погане освітлення, але я мчу. Музика гупає в салоні, гупає, а я почуваюся щасливою і живою, як ніколи… певно, час від часу потрібні такі ситуації роздоріжь, аби почуватися живим. Не у фізичному, а емоційному плані.
Ми один одного знаємо на смак, на запах, ми зрослися, і я пахну тобою, а ти мною. А тепер я неправа. Бо хочу пізнати запах іншого. О, що я кажу!? Невже я це сказала вголос. Скидаю швидкість. Спиняюся на нічній заправці. Тут є кафе. Порожнє, заходжу, сідаю за столик. Незвично іти в кафе, сідати за столик, коли тобі ніхто не відчиняє двері, не підставляє стільця. Звичка.
Беру каву з молоком і корицею. Думаю… кручу каблучку на пальці, потім, як роблять чоловіки, знімаю. І кладу у задню кишеньку штанів, яка закривається на блискавку.
Він заходить у те ж кафе, у якому моя стражденна душа. Душа, яка постійно бореться за те, щоб бути під сонцем. Душа, якій хочеться бути найкращою, яка переконує себе, що вона не сто баксів, аби подобатися усім. Тіло, моє тіло витягується і я вигинаю спину, згадуючи танцювальну школу юності і мрію бути пілотом літака. У пілотів постави горді, вони себе несуть з достоїнством.
Він – далекий відголосок людини, яку я добре знала. У минулому мені було відведено пять років на це. І я так майстерно читала його руки, обличчя, думки і дотики. Поцілунки досі, мов метелики, на грудях. Я не забула його. Того прекрасного далекого коханого чоловіка. Я читаю випадкового знайомого, і розумію, що попалася. Це пастка. Господи, ти є на світі, я тобі складаю щоденні подяки і звертання, чому оце випадковий чоловік з обличчям минулого спогаду увійшов до нічного кафе саме тоді, коли я зняла каблучку? Це жарт? Знак? Що я кою?
Незнайомець роздивляється вітрину з дрібничками, бере сік і сідає за столиком неподалік. Він дивиться на мене? Ні, він точно дивиться на мене. Порпаюся у сумочці, шукаючи телефон. Мені хочеться кинутися до нього у обійми, але я думаю, що правильніше буде подзвонити, щоб чоловік приїхав за мною. Батарея сідає. Є вибір. Або все одразу закінчити – дзвінком. Або порушити усі правила. Відкладаю телефон. Вдих-видих. Іду до вбиральні. Він за мною. Мию руки, прикладаючи вогкі долоні до чола, щік. Незнайомець бачить це. Розглядає мої збільшені зіниці. Він мене вирахував, кажу собі і задкую.
Він хапає мене за талію, і притягує до себе, я дивлюся йому в очі. Роздивляюся візерунки з прохолодним вогником.
Ти мене памятаєш? – говорить його погляд.
О, Господи, звісно я тебе памятаю і люблю…
Я не стримуюся і цілую його сама. І що на мене найшло? Я цілую сама чоловіка, який так схожий на того, котрого любила так сильно, що не увляла, як вибудувати побут. Ми могли роздивлятися кратери Місяця у телескоп, роздивлятися зоряні схеми неба, він мені розповідав про сузіря і планети, і писав роман про інопланетян. Роман було написано у його голові, але життя загнало у рамки – криза на роботі, звільнення, алкоголізм… витверезник…облік… вийшло кілька розділів роману та й усе... Що там далі - навіки зникло у сирій могилі.
Ми дивилися у телескоп на кільця Сатурна, який втікав з поля зору, такий прудкий, говорили про місця сили і хотіли в гори. А ще ми кохалися, і це був не секс… секс – з оргазмами, відреченістю і крепатурою – то не те, що давав мені той чоловік. Ми кохалися, і кохатися теж буває приємно, любилися, мов небожителі, і це був не приземлений якісний секс. Це було вираження любові у прагненні поєднати наші атоми у дифузії, злитися і змішатися, розчинитися і віднайтися. Відродити себе спочатку.
Незнайомець цілує мене так же. Що це? Сон?
Ми виходимо мовчки з вбиральні. Він іде до свого мотоцикла. Я іду до автівки.
- Соломеє, - окликає він мене.
- Соломеє, подаруй мені цю ніч.
Я розвертаюся, так і не відкривши двері авто. Сідаю позаду, обіймаючи його за талію, ховаючись за спину у шкіряній косусі. Одягаємо шоломи і мчимо. Відчуття абсолютної свободи! Тепло його тіла. Ми так само мчали і в Криму, але я вищала зо страху, коли швидкість здавалася занадто високою. Сильні руки стискали кермо. Потім ці руки стискали мене. Ми винайняли будиночок біля моря і кохалися, вдихаючи аромат хвиль і кипарисів. А потім я падала чайкою на його тіло. Падала, знесилена і щаслива.
- Соломеє, шепотів він мені, звабнице із хитрими очима.
Він вдихав моє волосся, аби заповнитися запахом. Не міг відірватися від подушки, на якій спала я. Ліниво пили чай з цукром і здобою з маслом вранці. Сідали на мотоцикл і їхали далі. Іхали подалі від фальшивої реальності несвоєчасності. Їхали і були справжніми і кращими версіями себе.
- Поверни назад, - я не можу встояти і опиратися його обіймам і доторкам.
- Соломеє, не кажи дурниць, - каже він і продовжує здирати з мене светр.
-Я знаю, що тебе нема. Ти плід моєї уяви. Яскравий спомин. Я знаю, що справжнє – ось! – дістаю каблучку з карманчика джинсів.
Він усміхається. Я закриваю очі і опиняюся у автівці. Я заснула? Моя автівка так само стоїть на заправці і скоро світатиме. Що це було? Я ледь опиралася пристрасті.
- Сержант Петренко, покажіть документи на авто, - патрульний спиняє мене на трасі.
Витягую паспорт на машину і водійські права.
- Анно Юріївно, дякую, все в порядку, можете їхати. Щасливої дороги!
Соломеє – лунає у памяті. Анно – доводить реальність. Каблучку одягаю на палець і мчу до того, що стояв на колінах і цілував стегна. Спробую зламати двері, за якими живу… інакше – Соломеє…