Колись же заморишся ти всіх підряд жаліти,
А болю набридне блукати твоїм тілом -
І ти його лишиш у спадок цьому світу,
Що з доброго дива назвали чогось білим.

А в нім білизни – як в нечищеному димарі,
А того, хто вичистить – тисячі літ ще ждати.
І ти забуваєш і сни, і стежки старі,
Котрі невідступно ведуть до сільської хати,

Де груші достигли – та так і згниють на пні,
Де привиди вуликів гонять ще бджіл за взятком,
Де сплакались шиби… І знаєш: чи тут, чи ні,
Хай через «не хочу», а мусиш – почнеш спочатку.