Коли копають картоплю,
стелеться дим над землею...

Максим Рильський

З Божою поміччю щойно вибрали картоплю. Небагато за великим рахунком, але для нас досить. Досить і картоплі, і роботи теж досить. Хоча тепер це зовсім інший процес, ніж у моєму дитинстві чи в юності, та й навіть на початку самостійного господарювання.
Ще пам’ятаю, що зорану ділянку треба було перейти, збираючи каміння, яке наче виростало з-під землі за зиму. А потім ще й гребсти граблями залізними, виносити дрібніші камінці на межу, де вже по кутах були давніші купини цього несіяного добрав. А далі мотики в руки – і бороновану нивку ямчили, у кожну ямку клали шматочок перегною чи жменьку спузи на верховинську челленицю, відтак загрібали ріпку. Рядки були тісненькі, бо землі ж небагато. Тому подальший обробіток теж вимагав майстерності й старання: копати – це полоти, розпушувати; підгрібати – підгортати, так утворювалися гребені, для того, щоб не вимокло все, не загнило, бо в горах завжди влітку було багато дощів.
Восени брали ріпку – вибирали, викопували мотиками. Нать суху згрібали і спалювали, а в тому багатті діти пекли картоплю. Діти тоді долучалися змалку до посильної роботи. А уже вдома ще один обов’язковий частунок – кизлики… Смакота невимовна. Сметана була зрідка, частіше бриндзя, але ми тішилися цією стравою і просто так, без додатків . На нашу велику родину кизликів хто би часто наготовляв, тому це був сімейний делікатес. Неодмінний, коли вибрали ріпу. Ага, забула сказати, що вибирали, ділячи зразу натроє: їстівна, садівна і свинська. Або ж згодом перебирали.
А тепер… Тепер усе не так, бо й не ріпку саджаю, а крумплі :) і не на схилах гірських, а в долині... І вік не той, і здоров’я не те. І потреби не ті. Не споживаємо стільки, скільки збирати б могли. Цієї весни ми вперше використали сусідську картоплесаджалку. І восени тракторцем нам виорали рядки, а ми тільки збирали із землі. Та все одно важко… А кругом уже пустирі необроблені, зарослі амброзією і колючками чортополоховими. Усе це сіється довкола, завойовує територію, як окупанти...
Вогнище ми не палили, але бараболники, кизлики, кремзлики, картопляники, деруни тощо зараз планую приготувати. Мусить якась традиція переходити з покоління в покоління. Лиш маленько відпочину.
І ще хочу сказати: дуже приємно, що односельці пропонували допомогу. Це зворушливо. Дякую Аттілі, і Анні Іванівні, і тьоті Маші, і Йончію, і Йовжію.
До сьогодні й навіки в пам"яті випадок, коли я сама повинна була садити картоплю, ще майже нікого тут не знала, чоловік в армії, я уже перед допологовою відпусткою. У розпачі. І от приїжджаю після уроків додому, а під плотом сидить весь чоловіковий клас із мотиками і відрами, не знаю, по скільки їм було, по 14-15 років десь... Прийшли і за дві-три години посадили. Я б за три тижні не впоралася. Тепер у тих дітей уже внуки :)
Як добре, що навколо добрі люди…