Євген Хміль. AMOR FATI: роман. – Київ: Видавець Корбуш, 2018. – 232 с.
Мова піде про «дебютний роман зрілої людини, але ще молодого письменника» за влучною атестацією письменниці Оксани Кузів, яка разом зі своїми літературними товаришками настійно рекомендує цей твір на обкладинці книги. Спочатку про автора. Євген Хміль народився 1977 року в селі Криве Козівського району на Тернопільщині. Випускник ТДТУ імені Івана Пулюя (2000-го року). Основне заняття – працівник мандруючий або працюючий мандрівник – Барселона, Руан, Порто, наразі – Лондон-Тернопіль-Лондон – його звичний маршрут і разом з тим, місце проживання.
Зазвичай, я намагаюсь якнайменше переказувати зміст багатосторінкових творів, які рецензую, але тут без певних акцентів не обійтися. Сюжет роману – карколомна історія життя молодого провінційного вчителя; час, коли відбуваються події, є ровесником автора. Конструкція роману, як для дебюту, мушу визнати, вигадлива й професійна: перша глава книги описує катастрофу в штормовому океані, в якій головний герой гине. Після шоку, що викликає цей початок, автор робить сюжетний кульбіт, повертаючись на кілька років назад, коли молодий вчитель потрапляє у суцільно жіночий колектив сільської школи: повільно, нікуди не поспішаючи, розповідає-пояснює читачеві, яким чином й головне, чому головний герой дійшов до такого життя. Анотація стверджує, що роман за жанром любовно-пригодницький. Вона не обманює – так і є! Перша половина тексту, до загибелі героя, безумовно, сподобається любителям «полунички», бо детально описує чисельні амурні стосунки головного персонажа, в котрих він заплутується сам і заплутує читача. Подієвий рух другої половини роману, після катастрофи, стрімкий і непередбачуваний. Велика спокуса для мене розкрити «фішку» подальшої інтриги, проте не буду цього робити, читайте, не пожалкуєте, нудьгувати ви точно не будете!
Уважно прочитала роман і у мене виникло декілька запитань до автора. Головне питання – про що говорить латинізм у назві роману? Репрезентує інтелектуальний рівень автора? Це зрозуміло! Звертаюсь до відповідного словника й вичитую наступне: аmor fati – з латини приблизно перекладається, як «любов до (своєї) долі», коли людина сприймає все, що у житті відбувається з нею, включно зі стражданням і втратами, як благо – така собі світоглядна програма перетворення песимістів на оптимістів. Цим ще був бавився німецький філософ-інтелектуал Фрідріх Ніцше. У своєму найпопулярнішому творі «Весела наука», він полемічно заперечує заперечення й декларує бажання нікого ні в чому не звинувачувати. Акцентую на веселому й провокаційному ставленні філософа до цього постулату, саме під таким кутом слід розглядати цей вираз, як того й вимагає дух епохи, що його породила. У нашого автора веселого зовсім мало, а провокаційне, як то кажуть, зовсім з іншої торби. Вельми драматичні, часом трагічні звивини у житті головного героя, як свідчать мережеві відгуки, викликають у читачів сльози, співпереживання, за шок я вже писала вище. Можливо тому, що події, описані в романі, викликають відчуття-почуття, котрі багато в чому збігаються з думками ровесників автора.
Євген Хміль дуже серйозно переповідає дії сюжету, і часом ця серйозність, як на мій смак, шкодить сприйняттю змальованого, тисне на читача, і що зовсім зле, «хворіє» на примітивність, щоправда частіше, масковану, ніж явну. Проте я не заперечую, що наш автор має право на своє художнє бачення-втілення матеріалу, але нерідко матеріал вводить в оману його самого. Отже читачеві пропонується роман-метафора. Ключові мотиви умовно любовної частини – любов і зрада, другої, пригодницької – спокута і каяття. Заключні сторінки роману – happy end, котрий за задумом автора, має символізувати нагороду героєві за всі перебуті страждання. На мою думку, вони є найслабшими у книзі, бо помітно відлунюють штучністю.
Та якби все було так просто, ця рецензія не була б написана. Попри дебютні незрілості, авторський виклад Євгена Хміля має багато позитивних складових. По-перше, образ головного героя, його ставлення до життя за принципом «а якось воно буде» не завжди викликає симпатію. Він ніби пливе за течією, не особливо переймаючись, що з того вийде, і більше страждають від його поведінки, як правило, інші. Гадаю, у цьому образі вдало схоплено знайомі риси переважної більшості покоління, безвідповідального й невибагливого у своїх життєвих інтересах. А по-друге, що вважаю найважливішим у романі, перед нами історія необхідності вибору й одночасно неможливості цього вибору без чіткого усвідомлення того, що його, вибір, треба робити. Нашого героя влаштовував стан інертності, у якому він постійно перебував, і біди, що впали на його бідну голову, він цілком заслужив. Це звучить не по-християнські, але справедливо. Євген Хміль поставив головному героєві питання руба: або – або! Чи він послухався автора, говорилося вище.
У тексті роману є ще одна внутрішня історія-метафора – червоне намисто, що знайшлося у старовинній скрині на початку роману: «Сяйво перебігало з намистинки на намистинку, які нагадували краплинки крові. Жінка перекладала прикрасу з руки в руку і милувалася грою світла. Скриня зачинилися, прикраса залишилася в руці дівчини… Нитка від намиста розірвалася, і багряні намистинки сковзали між пальцями Наді, падали додолу і котилися в різні боки…кожна бусина, вдаряючись об підлогу, звучала як набат…коли Надія одягла свою сукню, вишиту білим по білому… згадала про розірване намисто… і вирішила нанизати бусини на нову шовкову нитку. Темно-червона прикраса стала ще гарнішою, ніж колись. Петро байдуже пройти повз такої красуні не зміг…» Як на мене, історія цього намиста містить древні коди, котрі визначають перебіг подій у романі. А ще вона збагачує текст національним колоритом і реально коментує античне amor fati. Нарешті я знайшла відповідь на моє запитання щодо доцільності використання латинізму в назві!
Багато чого ще можна сказати про дебютний роман нашого земляка, і напевно, це ще буде сказано. Гадаю, що у підсумку виграє читач, який полюбляє цікаві історії: історії з характерами й пристрастями, авантюрні, з криміналом, що дарують відчуття причетності до amor fati в її українській версії. Не можу не застерегти Євгена Хміля: часто стається – злетить кометою дебютант, скуштує уваги видавців, зблисне преміальною славою, й без сліду пропадає у безвісті. Сподіваємось, з ним подібного не станеться. Чекаємо на нові публікації цього несподіваного автора, за працею якого ми будемо зацікавлено спостерігати