По закінченні філфаку Київського університету мою дипломну працю за рекомендацією Лідії Булаховської, доньки славнозвісного мовознавця, взяли в збірник наукових статей і запропонували стати аспірантом Інституту літератури.
Через деякий час завідуючий відділом покликав мене на розмову і замість, як гадалось, представити іншим співробітникам, відвівши погляд убік, сказав: «Вибачте, але Ви не підходите нам». І, певно ж, здогадуючись яким буде моє запитання, прорік: «Ви старі для молодого науковця».
Що я міг протиставити цьому аргументові? Справді, мені щойно сповнилось двадцять дев’ять. Можна було б розповісти, чому так пізно я закінчив університет: війна, голодне повоєнне сирітство, що мало не закінчилось тим світом, дитячий будинок, де тільки в десять років навчився читати й писати, трирічна служба в армії, рік після неї, щоб зібрати якусь копійчину на майбутнє навчання у вузі...
Не певен був, що все це справить якесь враження, бо ж, мабуть, усе вже було вирішено. Зрештою, в науковці просився не я, а мої знахідки в теорії перекладу, яких тоді, мабуть, бракувало відділові, стали причиною згаданої рекомендації. Знаючи, в якому віці мій судія сам став науковцем і що встиг зробити, переживши душевний струс, я тільки й наважився спитати: «А звідки Ви знаєте, що молодший од мене аспірант досягне чогось більшого?»
Запитання, звісно, було риторичним, тож, не чекаючи відповіді, я попросив вилучити мою працю із збірника і, не попрощавшись, вийшов.
Тільки через деякий час, віддавши чимало сил і здоров’я на пошук роботи в редакціях газет і часописів з проханням дати місце бодай коректором, я дізнався, чому згаданий учений так і не заглянув мені у вічі, що стало причиною подальших численних відмов: недремне око агентів держбезпеки через мою нехіть співпрацювати з ними повсюди обганяло мене.
У цю скрутну пору допомога надійшла звідти, звідки я її ніяк не очікував - з «великої хати», як називали тоді ЦК компартії України. Там працював приятель моєї однокурсниці. Він домовився з кіностудією імені Довженка , щоб мені дали підробіток у дубляжному відділі.
Не знаю, як тепер, а тоді російські стрічки не перекладали, як часто-густо подибуємо тепер, одноманітними голосами чоловіка й жінки, а дублювали. Для цього запрошували акторів театру, радіо й телебачення. Мені належало перекласти текст з російської на українську мову і стежити за правильною вимовою навіть російськомовних корифеїв сцени з Театру імені Лесі Українки.
Пригадую роботу над фільмом «Зося», коли довелося з екрана списувати молитву, а потім ще й учити актрису відтворити її польською мовою, яка була другою в моєму дипломі.
Ще й досі, як згадаю ті хай і далекі вже дні, виникає щось схоже на оскому. А тоді протягом кількох днів я не міг без болю їсти.
Річ у тім, що за кадром мало бути хрумкання . Щоб не відволікати акторів, режисер попросила мене сходити в Довженківський сад кіностудії, нарвати яблук (а це були на той час тільки кислиці) і передати на стрічку справжнє поїдання. З різних причин не вдалося одразу записати належним чином цей процес.
Ще раз мені довелося бігти в сад і рвати кислиці. І тут начебто у винагороду за кумедно безвихідну ситуацію, в яку завела моя згода стати позаштатним актором, я зустрів двох своїх улюбленців.
Це були Іван Миколайчук і Леонід Биков, які щось жваво обговорювали гарною українською мовою. Порівнявшись з ними, начебто з давніми знайомими я привітався, і у відповідь почув теж. А вони й справді були не тільки для мене, а й для мільйонів глядачів улюбленими акторами. Леонід Биков був старший од мене на дев’ять, а Іван Миколайчук, навпаки, -молодший на чотири роки.
Хто тоді не захоплювався Максимом Перепелицею, де Леонід начебто не стільки грав, скільки сам постав в образі героя, чиї пісні й жарти повторювала тодішня молодь. А потім , бодай сценічно втілюючи дитячу мрію стати льотчиком, створив стрічку «В бій ідуть лише «старі».
Іван Миколайчук і зовні був втіленням гуцула. Ще студентом Київського театрального інституту він відтворив на екрані постать молодого Тараса Шевченка та Івана Палійчука в «Тінях забутих предків».
« «Я не чекав чогось особливого,-згадує режисер фільму Сергій Параджанов,- тому доручив Іллєнку провести зйомки [кінопроби] і пішов з павільйону. Через кілька хвилин мене наздогнав збуджений Юрко: «Сергію Йосиповичу! Поверніться! Це щось неймовірне! Щось нелюдське! Щось за межами розуміння й сприйняття!»
Злякавшись, що я пішов, Іван побілів, йому здалося, що він мені не сподобався (так признавався актор опісля), і в ньому ніби щось прорвалося. Він зачарував нас. Юний, страшенно схвильований, він світився дивовижним світлом. Така чистота, така пристрасність, така емоційність вихлюпувалися з нього, що ми були приголомшені, забули про все, навіть про те, що вже затверджений інший актор.
Я не знаю більш національного народного генія…До нього це був Довженко».
«Тіні забутих предків» здобули 39 міжнародних нагород, 28 призів, з яких 24 – Гран-прі. Стрічка повноправно ввійшла в книгу рекордів Гіннеса.
А попереду були ще й «Білий птах з чорною ознакою», «Пропала грамота», «Вавилон ХХ», власні сценарії й режисерські знахідки.
...Згадую ті давноминулі шістдесяті і над оскомою все ж горує незапланована сценарієм фільму»Зося» зустріч з великими акторами, які, на превеликий жаль, так рано покинули цей світ.