Даліла окинула зором свій стіл. У кімнаті він велично займав центральну позицію, і міг конкурувати за енергетикою, величністю і незвичайністю хіба що з каміном. Закутавшись у теплий аристократичний халат, дівчина вмостилася у крісло.
Ранок. Прохолода туманом пробивалася настирно у щілини будинку. А у вікні було видно, як сонячні промені пронизують лісок, і від цього видовища створювалося відчуття, ніби Даліла опинилася у іншій реальності.
Великий і урочистий дубової темної поверхні стіл. На ньому біліли резюме чоловіків, які їй були послані у житті. Частину резюме можна було відправити у знищувач, чи розтопити ними камін. Це були чоловіки-помилки, хоча, насправді, містилися у теці "уроки життя".
Даліла хотіла ще раз переглянути вміст теки перед тим, як спалити папери. Її рука потяглася саме взяти філіжанку кави, різьблену тонкого фарфору, ця чашечка пережила не одне століття, і її тонкої порцелянової білої ручки з позолоченими візерунками торкалися не одні руки, як один із аркушів, знятий зі столу невідомою силою, ніби піднятий вітром, ковзнув на підлогу. Аркуш ніби послизнувся, ніби втік від того, що Даліла вирішила переглянути ще раз резюме не підходящих кавалерів. Дівчині стало цікаво, хто із кавалерів такий боягуз, і їй страшенно кортіло підняти аркуш, проте кава могла охолонути, а холодного напою дівчині не хотілося. Камін ще не давав тепла, адже його розпалили недавно. Ароматний димок з чашки лоскотав ніздрі, спокушаючи і заманюючи скуштувати гіркий смак.
"Олег". Прочитала на першому ліпшому аркушеві дівчина.
Згадалося перше побачення з цим кавалером. І єдине. Вони зустрілися десь о шостій, стояв вересень і листя починало де-не-де жовтіти. Даліла взула білі туфлі на підборах, і, здається, сукню червону, спідниця якої розходилася кльошем. «Сонце-кльош», улюблений фасон з дитинства, Далілі подобалося, що таку спідницю можна одягнути, а потім розкрутитися і краї стають на деяку мить схожі на пачку балерини. А сама дівчина у цей час почуватися могла зіркою голівудського кіно.
Олег прийшов вчасно, навіть, заздалегідь на кільканадцять хвилин, і чатував на дівчину. Вона ж не знала, як виглядатиме кавалер. Це було справжнісіньке побачення наосліп. Вони мали зустрітися там, де домовлено було і пізнати один одного.
- Ти – Даліла? – приземкуватий і опецькуватий кріпиш підійшов до дівчини, тримаючи поперед себе троянду, яка з огляду на невеличкий зріст кавалера і високу ніжку здавалася більше схожою на парасолю, аніж на квітку.
- Так, а Ви – Олег? – видавила з себе Даліла.
- Так, це я, власною персоною! - задоволено продекламував кавалер. Дозвольте відрекомендуватися – Олег Демидович Підгулько.
Даліла мало не впала на рівному місці. Подруги, які влаштували це побачення наосліп, в один голос переконували, що Олег дуже класний, веселий і для Даліли справжнісінький скарб. А тут – не зрозуміло, чому він вирішив одразу перейти на «ти», а себе відрекомендувати вирішив… Хм… Та ще й Підгулько, кумедне прізвище, у цього Демидовича…
- Що ж, Демидовиче, рада знайомству, - Даліла взяла квітку і піднесла до носа, вдихаючи тонкий аромат. Вона пахнула гарно, тому розчарування трішки осіло.
Демидович аж мало не хрюкнув від радощів, і випалив: "Квітку подаровано – враження справлено!"
"І про яке таке враження він говорить?" – подумала Даліла… Потім вони ходили весь вечір парком, аж поки не вийшли на алею, де грали вуличні музиканти. Музика була настільки гарна, що дівчині захотілося потанцювати. Але з ким танцювати? А Демидович не розгубився, і запропонував… Звісно, він з подругами, які вирішили їх познайомити ходив на танцювальний гурток. Можна було і не погодитися, адже ще під час прогулянки парком Даліла ловила погляди перехожих у свій бік, і вона чудово розуміла, чому. Демидович був меншого зросту, щось дурнувате лепетав, а вона світилася не скільки від захвату, скільки від пригоди – Олег був зовсім не її типаж… Жарти його були нікуди не гідні. Не красень, постійно щось мугикав і вважав себе мінімум королем. Але просто розвернутися і піти не дозволяли внутрішні мотиви. Далілі не хотілося ображати кавалера, і Демидович старався показати себе у найкращому світлі. Ось вони поїли морозива. Ось прогулялися. Ось запросив до танцю...
І вони затанцювали у парку під музику просто неба, і інші перехожі спинялися, щоб подивитися на них. Даліла піддалася натиску кавалера і вручила себе на деякий час, мовляв, хай веде, а я поведуся, аби побачити, як він вміє танцювати.
Другого побачення не було. Даліла зрозуміла, наскільки для неї важливо комфортно почуватися і звучати на одній хвилі, а не соромитися місцями поведінки супутника. Коли вони прощалися, вона вже точно знала, що більше не піде на побачення з цим кавалером. У ньому все було не для неї. Ні стиль, ні поведінка, ні рівень розвитку, і вона навіть хотіла поговорити з подругами-звідницями, мовляв, нічого прикольного в ньому нема! Нащо такого мені підігнали? А потім махнула рукою. Отже, Олег, прощавай! І язики полум'я облизали білий аркуш, він почорнів. Затріскотів і зник у вогняній пащі.
Руслан. Кремезний спортсмен із добрими очима. Чемпіон з плавання. Його руки пам'ятають її зап'ястя й досі. Коли вони після вечірки, де познайомилися, вирішили поїхати у центр міста і прогулятися, і сиділи у місцевому кафе, він так уміло гладив зап'ястя, що Даліла починала божеволіти від насолоди. Він цілував її руки, говорив, наскільки вони гарні. Її очі блищали, неначе вологі озерця, Руслан поцілував її вуста у тіні розлогих дерев. Вони стояли і дивилися на Дніпро. Був глибокий вечір. Цілувався Руслан гарно. А у Даліли ще було мало досвіду, зовсім мало досвіду поцілунків і ніякого досвіду близькості. І вона злякалася. Бо натиск Руслана був шалений, ніби водоспад. Вона вирішила зробити паузу і не гнати коней, а Руслан не захотів чекати, звісно, їхні інтереси не співпали, і то було теж єдине побачення…
"Отже, Руслан, майстер мануальних ласк, прощавай," - Даліла викинула другий аркуш.
Денис був звабником. І на що розраховувала вона, коли давала свій номер мобільного? Вона ж бачила, що цей кавалер, мов шило, з мішка видно буде. Але цікавість брала гору, і Даліла погодилася з ним зустрітися. Розмова зайшла про те, що він хоче серйозних стосунків, і шукає собі дівчину, з якою буде жити і ділитиме роботу по господарству навпіл. Тобто, коханку і хатню робітницю в одному флаконі. Далілі не хотілося робити поспішних висновків, а Денис хотів домашніх борщів, теплого ліжка, гарячого сексу і чистого напрасованого одягу. Він дуже швидко запропонував жити разом, ніби купуючи дівчину тим, що, ось, житимеш у мене, матимеш дах над головою, а не у гуртожитку, чи винайматимеш. Все чесно і правильно. Даліла ж не хотіла, бо шосте чуття підказувало – не твоє. Денис був доти, поки не пішов наліво, збрехавши, що лишився на роботі. Перевірити це було не важко. Довіра… Але за іронією долі Даліла того дня була неподалік і подзвонила у домофон офісу, спитала Дениса, секретар відповіла, що він вихідний. Які іще причини потрібні були для того, щоб зберігати ці стосунки? "Прощавай, Денисе"
Кілька років потому вони перетнулися неподалік його місця роботи. Він йшов з іншою дівчиною, Даліла змінилася, стала інакшою, змінила зачіску, манеру одягатися і триматися. Але він її упізнав. Денис вже ні на йоту не цікавив її. Вони навіть не привіталися, лише погляд видав його. Прощавай!
Потім був Дмитро, самовпевнений і прижимистий Захар, слабкодухий Сергій. Едвард і Етьєн. Перші три були наші, два інші – заморські принци.
Дмитро запав на Далілу, і проводжав її щоразу очима, ніби добрий пес, але якось вони говорили, і дівчина уловила запах. Це був його запах, але не її. Вона помалу вивчала себе через призму оцих непідходящих чоловіків. Не той запах. Не той поцілунок. Не ті дотики. Не та манера одягатися. Бідний словниковий запас. Брак інтересів. Неохайність. Поверхневість. Відсутність гумору. Дурнуваті манери.
Даліла знайомилася, знайомилася, знайомилася… Потім це їй набридло. Тека «уроки життя» товщала. Тут було резюме підлабузника і хитруна Романа. Тут було резюме любителя порно і ігор в приниження Вадима. Тут було резюме щедрого, доброго, але не сексуального аж ніяк Ксаверія.
Одні їй пророчили золоті гори. Інші – могли ці гори направду покласти, але на їхні умови Даліла не могла пристати. Пазл не складався. От, Ксаверій, ніби і освічений, але зануда, ніби і добрий, і щедрий – винайняв корабель і влаштував вечірку на День народження Даліли з наїдками-напитками і танцями, розкішні квіти і так хотів продовжити ніч разом, але - ні! Не тьохкало.
Едвард – прекрасний, перспективний, але дивний. Цілувався гарно. Але його почуття гумору було таке дурнувате, що витримати його не було ані сил, ані терпіння.
- Ти розкішна жінка, але відсутність обручки на моїй руці ні про що не говорить,- згадала вона слова Івана.

Його вона любила платонічно кілька років, а потім вони зустрілися в певний час у певному місці, і це рандеву було, ніби легкий наркотик. І що частіше вони бачилися, тим більше затягувало і хотілося цих зустрічей.
Але слова про обручку отверезили, ніби крижаний душ. Далілі хотілося бути єдиною і неповторною у житті цього розумного, красивого, багатого, цікавого і доброго чоловіка. І вона насправді вважала себе такою, допоки не ці слова… Жорстокі слова.
Потім був Париж. Етьєн відвіз її туди, аби показати свою батьківщину. Етьєн… Француз, типовий француз. Вмілий коханець, сибарит і гуляка. Вони снідали пізнього ранку круасанами, запиваючи кавою, після ночі любощів, сиділи високо, споглядаючи місто з панорамного вікна, і Даліла накинула на себе його сорочку на оголене тіло. Промені сонця лоскотали оголені груди і живіт. Етьєн… ти подарував казку, яка більше не повториться. Дівчина так і не змогла змиритися з різницею менталітетів і всіма іншими тонкощами роману з іноземцем. Резюме Етьєна полетіло у вогонь. Як і Ксаверія, Едварда, Дмитра, Сергія, Захара і Романа. І ще кілька, від прочитання імен яких навіть згадувати не хотілося. Жадібні, злостиві, безпідставно ревниві.
Панорамні вікна душі Даліли були криштально чистими. У кожному із цих чоловіків вона вбачала свій досвід. Вони були її учителями. Даліла таким чином краще розуміла себе, а саме – з якими рисами вона миритися зможе, які їй чужі і осоружні.
Вона без жалю кидала у вогонь аркуш за аркушем.
- Ти направду вирішила покінчити з усіма скелетами у шафі? – ангел присів на кріслі у променях сонця.
- Я завжди знаю, що ти поряд – промовила без здивування Даліла. – Я завжди знаю, що ти за моєю спиною і слідкуєш за моїми вчинками, почуттями, діями. Тому я спокійна за себе, Янголе.
- А як же страх?
- Страх лишитися самотньою?
- Так, він, - ствердно кивнув янгол.
Його обличчя випромінювало спокій, тепло і доброту.
- Чого мені боятися, і кого, як не себе? Якщо я оберу не серцем – а ради вигоди, то все одно мучитимуся і знатиму, чим керувалася у виборі. Якщо ж оберу серцем, і помилюся, то все рівно лишуся самотньою… Щоправда, з витраченим часом і марними сподіваннями.
- Мені подобаються твої роздуми, - тихо промовив янгол. – Кохання – явище не просте і тут у всіх свої темпи. Ти багато чому навчилася, Даліло, це мудрість… раджу тобі підняти той аркуш, що зістрибнув зі столу, і розглянути ще раз його кандидатуру.
Ангел був правий. І уперта Даліла підняла резюме. Вона добре знала цю кандидатуру. Вони розпочинали зі спілкування, були друзями, потім – коханцями. Її влаштовував запах партнера, їм часто було разом добре, спокійно і затишно, хоча з деякими звичками доводилося примирятися. Вони ніколи не обговорювали спільного життя в одному помешканні, і Даліла вирішила зібрати свої речі і поїхати сюди, у лісову глушінь, побути наодинці з собою і своїми думками… Аби прийти до чогось... а от чого?
«Насолоджуйся у теперішньому!» - кинув їй на прощання Янгол і перестав бути видимим, але дівчина твердо знала - Янгол завжди на чатах її душі, безпеки, любові і життя.
Даліла взяла слухавку, аби набрати номер свого друга, скучила, тілом і душею, подумки летіла у його обійми.
- Привіт, моє янголятко! Ти де забарилося? Сто років, як не чув твого прекрасного голосу. Як же я скучив! – радісно пролунало на тому кінці дроту.
- Привіт, коханий, - легко видихнула Даліла.