На Русі – за всі довгі віки її буття було всього два Нестори: Нестор Літописець і Нестор Махно. І все. Інші не рахуються. Інші так – або пародія або ніщо. Довгий час на Русі (особливо в XIV столітті в Чорній Русі) матері не наважувались називати синів Несторами – невідомо чому переслідував їх оцей страх. Може тому, що в темних лісах Волині, серед її дрімучих хащів – у міру пустельних, росте й цвіте чорна квітка. Я не бачив її, але відчуваю нутром, глибинами свого серця, що вона там є. Хто зна, може вона цвіте серед зими, коли волинські праліси стають особливо незнаними і хижими для людини без снігоступів. Але я не про це. Я про Несторів. Точніше про Нестора. Бо обидва Нестори настільки схожі між собою, настільки подібні, що я їх плутаю: мені здається інколи, що «Повість минулих літ» писав Нестор Махно, а ватаги повстанців у наших синіх степах водив рубатися з немитими зайдами Нестор Літописець. Може тому, що Махно на чужині почав писати літописи – тільки з комуністичним ухилом. Хоча під комунізмом він розумів свободу – і тільки. Для нього було новиною, що хтось під комунізмом розуміє тільки тюрму і концтабори. Якби ж то Нестор Махно дожив до сивобородої старості – а він до неї дожити не міг, і бороду запустити теж не міг, це виключено, то він би писав справжні літописи. І ми би довідались, що коїлося від літа 7426 року, коли пішла на Русь чергова орда, аж до скону віку, до кінця часів і до Суду Божого Страшного. Вони настільки схожі між собою – оці два Нестори, що їх образи злилися між собою у моїй свідомості в один. Той Нестор – отой, що Літописець в молодості теж був рубакою, а старості зрозумів, що перо теж меч. І жив за мурами монастиря, що був фортецею, а не куточком затишку. Нестор Махно не читав Шеймаса Гіні, тому про те що «…між пальцями трьома таїться перо моє немов рушниця…» від додумався сам. І вже взяв перо не «як руків’я меча», а саме як рушницю. Обидва були типовими Дон Кіхотами – ці степи між Істром та Танаїсом спонукають до романтики і мандрів, кожен млин тут чудовисько, бо перемелює Час, а не тільки зерно, отож і не дивно. Ви можете заперечити, що, мовляв, у нас тут кожен літописець Дон Кіхот – не тільки Нестор. Але справжній Дон Кіхот по перше гідальго, по друге анахронічний. Писати так романтично на початку ХІІ століття, замість того, щоб сухо повідомляти про чергову безглузду різанину князів – це вже був анахронізм. Махно теж був невчасним – йому б в часи Руїни гарцювати, було в саме воно. А так, черговий лицар абсурду. Та ще й обидва проповідували анархію – як тут не сплутати. Щоправда, в ХІІ столітті ні праць Кропоткіна, ні нарисів Бакуніна ніхто не читав (чомусь), але сама ідея матінки анархії витала в повітрі. І вже давно. Нестор Літописець як ніхто бачив і розумів, що свавілля князівської влади веде до хаосу, руйнування, вогню і страждань. А відсутність такої якось впорядковує все само собою. У Нестора слов’янські колоністи угро-фінського моря запросили варягів, бо, мовляв, «земля у нас багата, порядку тільки немає». І своїм літописом так обережно показав до чого така от інвазія монархії Русь довела – до сваволі монархів-князів і нескінченної кривавої боротьби за владу. Краще б вони запровадили не отакий от «порядок», а його маму – анархію. Порядок би встановився сам собою. Потім вони схаменулися й спробували запровадити республіку, хоча б в одному Новому Городі. Анархічну республіку. Але було вже пізно – личинка тиранії вже була відкладена в мокшанських болотах. Мене завжди хвилювала одна й та сама думка – читав Нестор Махно в молодості літописи? Якщо читав, тоді все зрозуміло. Від «Повісті минулих літ» до Бакуніна та Кропоткіна один крок.

А за вікном ще одна махновська осінь – така ж анархічна, як подих холодного вітру, що відносить опале листя в минуле. Справжній літопис – це літопис анархії. Гай Светоній не міг писати літописів – він бачив навколо себе тільки деспотію, тому його життєписи - свідоцтва морального падіння, а не хроніки. Він навіть дати не ставив (певно із принципу). Інша справа Нестор Літописець – для нього питання моральності влади не стоїть – влада (будь-яка) аморальна по суті. Моральним для нього є тільки вчення Христа, яке він розуміє на диво оригінально – християнство він бачить як релігію свободи і внутрішньої втечі від тиранії державної влади – втечу в духовну анархію, оце «царство небесне» без кесарів і царів. У Нестора Махно літопис не від літа до літа, а щоденний. Епохи втискуються в дні. День існування селянської вольниці Гуляй-Поля важливіший за століття животіння в неволі. Махно перетворився в легенду, в символ, в ідею. І можна вічно дискутувати чи зробив він це свідомо, чи так мусило статись, бо всі слов’яни в душі анархісти. Особливо степовики. Нестор Літописець мислив себе легендою початково. Для нього не стояло питання зробити з себе легенду. Він легендою (не міфом!) став вже тоді, як вперше взяв до рук перо. Він проступає між своїх рядків як фон, як привид, що осмислює буття. Минуле в першу чергу. І сучасне, що проростає з минулого як очерет навесні з чорної землі спаленого болота. Нестор Махно мислив не минулим, а майбутнім. З його точки зору анархія неминуча, бо вона випливає з природи людини як такої, а не тільки з душі слов’янина, що чорний прапор волі бачить і в зораній землі і в кіптяві курних хат. Про минуле – цей спалах вольниці кількох буремних років він писав як про майбутнє – його епізод чи то його час-провісник. В усі часи перепоною анархії було і є азійське духовне рабство, сліпа покора хану чи то імператору болотяної «Піднебесної». І можна вічно сперечатися, що спонукає степових землеробів до вічного жадання волі, а степових кочівників до сліпої покори. Степ один і той же. І вода має той самий солодкий смак. І сіль так само солона на солончаках. Невже спосіб життя? Але не всі номади визнавали над собою деспотію! Всі індоєвропейці походять від степових номадів причорноморських степів. Ірландці аж до нинішнього часу лишалися напівномадами-скотарями. Але годі шукати більш свободолюбивого народу. І більш анархічного. І то, якщо для українців анархія була мрією, то для ірландців – дуже довгий час, аж до англо-норманського поневолення – реальністю. То що це? Етнічна особливість? Етнопсихологія? Я завжди думав, що культуру і психологію нації визначає природа і пейзаж. Виявляється, не зовсім.

По анархію – селянську вольницю мріяли не тільки Бакунін, Кропоткін і Махно. Мріяв Сергій Єсенін. Та і Макс Волошин був в першу чергу анархічним космополітом і теософом. І білий, і червоний терор були йому в однаковій мірі огидні і ненависні. Велемир Хлєбніков бачив майбутнє в свободі і звільненні від будь-яких пут, в тому числі пут держави. І не тільки вони, але і багато інших поетів, прозаїків, мислителів бачили майбутнє в анархії і вектор прогресу бачили в звільненні особистості від пут держави, а в деспотичній державі бачили тільки регрес, деградацію, виродження. Я люблю співати у своїх верлібрах про метафізичне, метафоричне і трохи містичне. Але я ще ніколи не оспівував чорний прапор анархії. Тільки злегка жартував на цю тему. Чому? Не знаю.