Що чоловік не зробить, то й добре
Давним-давно, в одному селі, жили-були старі селяни — чоловік і дружина. Як не бідно вони жили, щось у них було і зайве. Так, вони могли б обійтися без свого коня, тому що роботи для нього не було і він цілий день пасся в придорожній канаві. Господар їздив на ньому в місто, іноді його на кілька днів брали сусіди, розплачуючись за це дрібними послугами,— та все ж краще було б його продати чи поміняти на щось більш потрібне. Але на що обміняти? — Ну, батько, в купівлі-продажу ти уявляєш більше мого,— сказала одного разу дружина своєму чоловікові,— а зараз як раз ярмарок у місті. Зведи-но туди нашого коня тай продай його або обміняй на що-небудь путнє! Ти ж у мене завжди все робиш так, як потрібно. Ну, їдь! І тут вона пов'язала чоловікові хустку на шию — це вона робила краще, ніж він,— та не як-небудь, а подвійним вузлом пов'язала; дуже гарно вийшло. Потім вона долонею змахнула пил з чоловікової капелюхи і поцілувала старого прямо в теплі губи. А він сів на того самого коня, якого треба було продати чи виміняти, і поїхав. Ну, а в купівлі-продажу він знав толк! Сонце пекло, і на небі не було ні хмаринки. Спека стояла нестерпна, а тіні ніде не було. Ось старий побачив, що по дорозі їде чоловік і жене перед собою корову, та таку гарну, що краща і не буває. “Повинно бути, у неї і молоко відмінне, — подумав старий.— Пропоную помінятися". — Гей ти, з коровою! — закричав він.—Давай-но поговоримо. Хоч кінь і подорожче корови буде, так мені корова потрібніша. Давай мінятися, а? — Ну що ж, давай,—відповів господар корови; і вони обмінялися. Отже, селянин зробив свою справу і тепер міг спокійно повернутися додому, але він збирався ще побувати в місті і тому разом з коровою пішов далі, щоб хоч здалеку подивитися на ярмарок. Селянин ішов швидко, корова від нього не відставала, і незабаром вони нагнали чоловіка, який вів вівцю. Вівця була дуже товста і з густою шерстю. “От би мені таку! — подумав селянин.— Влітку їй вистачить корму і в нашій канаві, а на зиму її можна буде брати в будинок. Якщо гарненько подумати, на що нам корова? Краще тримати вівцю". — Ей ти, хочеш обміняти вівцю на корову? — крикнув він. Господар вівці погодився відразу, і селянин пішов далі вже з вівцею. Раптом він побачив на перехресті людину з великою гускою під пахвою. — До чого у тебе гусак знатний, — сказав йому селянин. — І жиру вдосталь, і пера багато! От би його прив'язати біля нашої калюжі, так і пустити по ній плавати. І старій моїй було б для кого збирати очищення. Вона як раз говорила днями: "Ех, якби у нас був гусак!" Хочеш обмінятися? Даю тобі за гусака вівцю та ще спасибі скажу на додачу! Ну, тепер дружина може його отримати... та й отримає... Господар гусака відразу погодився, і вони обмінялися. Місто було вже зовсім близько, дорога кишіла людьми і худобою, не протовчешься. Подорожні крокували хто по дорозі, хто по дну придорожніх канав, хто прямо по картопляному полю складальника дорожніх мит. Тут же в картоплі блукала на прив'язі його курка,— а прив'язали її для того, щоб вона не загубилася в штовханині. Це була дуже приємна на вигляд бесхвоста курка. Скоса поглядаючи на перехожих, вона квохтала "клу-клу", але що вона думала, сказати важко! Селянин, побачивши її, відразу вирішив: “В житті я не бачив такої красуні! Так вона краща, ніж квочка у нашого пастора. От би мені таку! Курка завжди знайде, що подзьобати, — може сама себе прогодувати. Непогано б виміняти її на гусака, думається мені". — Давай поміняємося, — запропонував селянин збирачу податків. — Мінятися? Ну що ж, я не проти,— відповів той. І вони помінялися: складальник дістав гуску, а селянин — курку. Справ він по дорозі переробив багато, до того ж дуже втомився,—було жарко, — і тепер йому нічого так не хотілося, як пропустити чарочку і закусити чим доведеться. Поблизу виявився кабачок. Старий завернув було туди, але в дверях зіткнувся з працівником, який ніс на спині туго набитий мішок. — Що несеш? — запитав селянин. — Гнилі яблука, — відповів той. — Ось зібрав мішок для свиней. — Ох ти! Сила-силенна яка! От би моїй старій помилуватися! У минулому році зняли ми з нашої яблуні, що біля сараю, всього одне яблуко; хотіли його зберегти, поклали на скриню — а воно і згнило. Але моя стара все-таки говорила про нього: "Який ні на є, а достаток!" От би їй тепер подивитися, який буває достаток. Я б їй із задоволенням показав! — А що даси за мішок? — запитав працівник. — Що дам? Так ось курку! Селянин віддав курку працівнику, взяв яблука і, увійшовши в кабачок, попрямував прямо до стійки. Мішок з яблуками він притулив до печі, не помітивши, що вона топиться. В шинку було багато народу — баришники, торговці худобою; сиділи тут і два англійця, та такі багаті, що всі кишені у них були набиті золотом. Вони стали битися об заклад, і ти зараз про це почуєш. Але що це раптом затріщало біля печі? Та це яблука спеклися! Які яблука? І тут всі дізналися історію про коня, яку старий спочатку обміняв на корову і за яку врешті-решт отримав тільки гнилі яблука. — Ну й перепаде тобі від дружини! — сказав англієць. — Та вона з тобі голову зніме. — Не зніме, а обніме, — заперечив селянин. — Моя бабця завжди каже: "Що чоловік не зробить, то й добре!" — Давай посперечаємося, — запропонував англієць.— Ставлю бочку золота. — Вистачить і мірки, — сказав селянин. — Я зі свого боку можу поставити тільки мірку яблук та себе зі старою додачу, цього вистачить з лишком. — Згодні! — закричали англійці. Подали віз шинкаря; на ній розмістилися всі — англійці, старий, гнилі яблука. Візок рушив в дорогу і, нарешті, під'їхала до будинку селянина. — Доброго здоров'я, мати! — І тобі того ж, батько! — Ну, коня я обміняв. — На цей рахунок ти у мене мастак,— сказала стара й кинулася обіймати чоловіка, не помічаючи ні мішка з яблуками, ні чужих людей. — Я виміняв коня на корову. — Славу богу, — сказала дружина. — Тепер у нас на столі заведеться, і молоко, і масло, і сир. Ось вигідно обміняв! — Так-то так, та корову я проміняв на вівцю. — І добре зробив, — схвалила стара, — завжди-то ти знаєш, як краще зробити. Для вівці у нас корму вистачить. А ми будемо пити овече молоко та овечим сиром ласувати;з її вовни зв'яжемо панчохи, а то й фуфайки! З корови вовни не збереш: линьку вона і останню розтрясе. Який ти в мене молодець! — Так-то так, та вівцю я віддав за гусака. — Ах, батьку, невже у нас і справді буде гусак до дня святого Мортена? Ти завжди намагаєшся мене порадувати! От добре придумав! Гусак, хоч його паси, хоч не паси, все одно розжиріє до свята. Так-то так, та гуся я обміняв на курку,— сказав старий. — На курку? Ось удача! — вигукнула стара. — Курка нам знесе яєць, курчат виведе — дивись, у нас повний курник. Мені вже давно хотілося завести курочку. — Так-то так, та курку я віддав за мішок гнилих яблук. — Дай-но я тебе розцілую! — вигукнула дружина. — От спасибі, так спасибі! А тепер ось що я тобі розповім: коли ти поїхав, я надумала приготувати тобі обід по-смачніше — яєчню з цибулею. Яйця у мене як раз є, а цибулі немає. Пішла я тоді до вчителя: я знаю, цибуля у них є, але дружина у нього скупуща-прескупуща, хоч і прикидається доброю. Ось я і попросила у неї в борг цибулину. “Цибулину? — перепитує вона. — Так у нас в саду нічогісінько не росте. Я вам і гнилого яблука дати не можу". А ось я тепер можу дати їй цілий десяток гнилих яблук. Так що десяток! Хоч весь мішок позичу. Ну і ми посміємося над учителькою! — І дружина поцілувала чоловіка прямо в губи. — Ось це здорово! — закричали англійці. — Як їй не скрутно доводиться, вона завжди всім задоволена. Для такої і грошей не шкода. Тут вони розплатилися з селянином: адже дружина з нього голови не зняла, а, навпаки, міцно його обняла. Цілу купу золота йому дали! Так, якщо на думку дружини її чоловік розумніший за всіх, і що він не зробить, то й добре, — це завжди їй на користь. Ось тобі і вся казка. Я чув її ще в дитинстві. І з тих пір, як згадаю про неї, так і подумаю: вона ще краща стала. Адже казки — що люди: багато хто з них чим старше, тим краще, і це дуже втішає. Тепер ти теж почув її і взнав: що чоловік не зробить, то й добре.
Казка Р-Х. Андерсена
Переклала на українську мову 29.12.18 12.32