Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
Сидять, смалять самокрутки, про щось розмовляють.
Либонь, все обговорили, на шлях поглядають.
Сонечко вже повернулось, вигріва їм спини.
Хто пройде чи то проїде, вітається чемно,
Хоч голосно, а то раптом як
До автора немає інтересу,
якщо не інтригує читача
як то, буває, заголовки преси
про деякого горе-діяча.
ІІ
На поприщі поезії немало
Що знищує нещирість і брехню,
Правдиве, чисте, вільне від полови,
Потужніше за струмені вогню.
Сьогодні зовсім все не так, як вчора!
Всі почуття приховує музей.
Знецінене освідчення прозоре,
а дасть (бозна за віщо) право обирати,
як маю жити в потойбічнім світі,
не спокушуся ні на рай, змальований Кораном ,
ні на таке принадне для смертних воскресіння
(на подив родині й товариству).
Ні, попрошу
Розчинений у спогляданні
Того, що прагнуло цвісти.
Та чи було воно коханням?
Бо сталося одвічне НЕ.
Не там, не з тими, і не поряд.
Тому і туга огорне
У хтивому сплетінні повноводних мінливих рік і дивних геометрій.
Земля паломників в тугих меридіанах, блакитних ліній плетиво стрімке.
Що стугонить в лілейних картах стегон
В м'яких, п
Сповідався грішник…
( Є такий в житті обряд,
Коли туго з грішми )
І те ж саме повторив
Знову й знов гучніше.
( Щоби хто не говорив —
Краще бути грішним… )
В озерці скипає вода.
Вогнями вилизує доли.
Повсюди скажена біда.
Огидні очам краєвиди –
Плоди непомірного зла.
Навіщо нас доля в обиду
Жорстоким злочинцям дала?
червоний плід, як сонце на зорі.
У сірих стінах сховища-підвалу
чомусь таке згадалося мені.
Вона немов вдивлялась у колишнє
і якось тихо-тихо, без вини,
прошепотіла: «Господи Всевишній,
не допусти онукові війни».
І
Т
Е
Р
И
Мов ніч, що розливає
Морок осінн
Слухав про королеву кпин
В барабани били й співали селяни
Лучник стріли слав крізь ліс
Покрик фанфари линув до сонця аж
Сонце прорізло бриз
Як Природа-Мати в рух ішла
У семидесяті ці
І він пішов, не знаючи у бік який іти.
І байдуже – направо чи наліво...
А ти отямилась, як серце заболіло:
«Ой, лишенько, та що ж я наробила?!..»
Як далі склалось в них – не знати до пуття:
Зійшлись вони чи
Мені пощастило бачити його на сцені ще 30-річним, у самому розквіті…
Болеро.
Танцює іспанець.
Ніби рок,
а не танець.
холодні
осінь не гріє
гілля тримає
шкірка ще блискуча гладенька
життя таке тендітне
сіро і сумно
три яблука висять
Всілись якось на траві
Не було там тільки весел
Але поруч солов'ї…
Щебетали і манили…
Сонце липало в очах
І набравшись тої сили
Попросили знімача
Десь в олеандровім цвіту
Про українську світлу хату
І щедру ниву золоту.
Ще пам’ятай обов’язково,
Ввійшовши в чийсь гостинний дім, –
Про милозвучну рідну мову
Й пишайсь походженням своїм.
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
Нові автори (Поезія):
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
З Іосіфа Бродського. Лагуна
Три старенькі у кріслах глибоких, ревні
до в’язання, славлячи муки хресні;
пансіон "Аккадеміа" зі усим
світом зовні пливе до Різдва, канікул,
телевізій; і клерк, непомильний в ліку,
обертає колесо літ і зим.
II
І трапля у свій номер на борт по трапу
чолов'яга, що гріє в кишені граппу,
цілковитий ніхто, одинак в плащі,
що утратив пам'ять, вітчизну, сина;
по горбу його плаче в лісах осина,
щойно инде лунають по нім плачі.
III
Венеційських церков, як сервізів чайних,
передзвін зі нагоди оказій святних
на ніч. Бронзовий, восьминіг
люстри в трельяжі, узятий рястом,
лиже просочений слізьми, святом,
снами брудними сирий барліг.
IV
Адріатики вітром нічним до рана
канал добирає води, як ванна,
яхти гойдає, що люлі; фіш,
а не віл в узголів'ї стає на чатах
і пучині стачає промінь зірчатих
тюль колихати, поки ти спиш.
V
Поживемо, заллємо в час добрий
неживою водою графина мокрий
пломінь граппи, ляща вжуємо і ми,
наситить і нас, як ніяка птиця,
предок хордовий, дасть спастися
ночі сирої, серед зими.
VI
На Різдво без снігу, шарів і хвої,
скільки сяєв границі берегової;
мушлю молюскову лишив дну,
хмурий з лиця, зі спини охвітніш,
Час помічає з-під хвиль опівніч
стрілку на вежі – її одну.
VII
Топнуче місто, де твердий розум
мокне, як око у прі з прогнозом,
де сфінксу Півночі з Півдня брат,
учений грамоти лев крилатий,
книгу відклавши, не крикне "ратуй!",
не похлинувшись з сіянь свічад.
VIII
Гондолу б’є о зогнилі палі.
Звук заперечує у поталі
слух і ту мерзлоту боліт,
де руки тягнуться хвойним лісом,
любі дрібним, але хижим бісом
й пельки слиняві леденить.
IX
Ліву схрестімо, втягнувши кігті,
з правою, зігнутою у лікті;
жест, зіставний зі тим, що гнув
молот і серп, – і, як чорт – Солосі,
сміло покажемо це епосі
зі достобіса жахного сну.
X
Тіло в плащі обвика, по мірі
кіл, де Софії, Надії, Вірі
і Любови не вжитися, і навспак:
у нічиєму "тепер" на посмак
гіркуваті цілунки ебре і гойок,
годі і міст, де слідів стопа
XI
не полишає, як лоді – гладі
водній, де миті на циферблаті
стелються колією нулю –
не обридає слідом глибоким –
площам, зі їх "прощавай" широким,
вулицям, вужчим за звук "люблю".
XII
Шпилі, колони, різьба, ліпнина
арок, палаццо й мости; невинно
млі усміхнений лева зів
на незайманій вітром довкола стану
вежі, незгинній, як злак без лану,
з поясом часу, а не ровів.
XIII
Ніч на Сан-Марко. Зайда зі м'ятим
млою лицем, нерізнимим знятим
з безіменця обручкам, гризучи ні-
готь, угадує краєвиди
того "нікуди", де уціліти
думці можна, зіниці – ні.
XIV
Там, за ніде, за його наділом,
чорним, ніяким, суцільно білим,
зір і доречний, і річ сама.
Може, і тіло. У темну пору
швидкістю світла є швидкість зору;
навіть як світла на те нема.
------------------------------
И. Бродский
Лагуна
І
Три старухи с вязаньем в глубоких креслах
толкуют в холле о муках крестных;
пансион «Аккадемиа» вместе со
всей Вселенной плывет к Рождеству под рокот
телевизора; сунув гроссбух под локоть,
клерк поворачивает колесо.
II
И восходит в свой номер на борт по трапу
постоялец, несущий в кармане граппу,
совершенный никто, человек в плаще,
потерявший память, отчизну, сына;
по горбу его плачет в лесах осина,
если кто-то плачет о нем вообще.
III
Венецийских церквей, как сервизов чайных,
слышен звон в коробке из-под случайных
жизней. Бронзовый осьминог
люстры в трельяже, заросшем ряской,
лижет набрякший слезами, лаской,
грязными снами сырой станок.
IV
Адриатика ночью восточным ветром
канал наполняет, как ванну, с верхом,
лодки качает, как люльки; фиш,
а не вол в изголовьи встает ночами,
и звезда морская в окне лучами
штору шевелит, покуда спишь.
V
Так и будем жить, заливая мертвой
водой стеклянной графина мокрый
пламень граппы, кромсая леща, а не
птицу-гуся, чтобы нас насытил
предок хордовый Твой, Спаситель,
зимней ночью в сырой стране.
VI
Рождество без снега, шаров и ели,
у моря, стесненного картой в теле;
створку моллюска пустив ко дну,
пряча лицо, но спиной пленяя,
Время выходит из волн, меняя
стрелку на башне — ее одну.
VII
Тонущий город, где твердый разум
внезапно становится мокрым глазом,
где сфинксов северных южный брат,
знающий грамоте лев крылатый,
книгу захлопнув, не крикнет «ратуй!»,
в плеске зеркал захлебнуться рад.
VIII
Гондолу бьет о гнилые сваи.
Звук отрицает себя, слова и
слух; а также державу ту,
где руки тянутся хвойным лесом
перед мелким, но хищным бесом
и слюну леденит во рту.
IX
Скрестим же с левой, вобравшей когти,
правую лапу, согнувши в локте;
жест получим, похожий на
молот в серпе, — и, как чорт Солохе,
храбро покажем его эпохе,
принявшей образ дурного сна.
X
Тело в плаще обживает сферы,
где у Софии, Надежды, Веры
и Любви нет грядущего, но всегда
есть настоящее, сколь бы горек
не был вкус поцелуев эбре и гоек,
и города, где стопа следа
XI
не оставляет — как челн на глади
водной, любое пространство сзади,
взятое в цифрах, сводя к нулю —
не оставляет следов глубоких
на площадях, как «прощай» широких,
в улицах узких, как звук «люблю».
XII
Шпили, колонны, резьба, лепнина
арок, мостов и дворцов; взгляни на —
верх: увидишь улыбку льва
на охваченной ветров, как платьем, башне,
несокрушимой, как злак вне пашни,
с поясом времени вместо рва.
XIII
Ночь на Сан-Марко. Прохожий с мятым
лицом, сравнимым во тьме со снятым
с безымянного пальца кольцом, грызя
ноготь, смотрит, объят покоем,
в то «никуда», задержаться в коем
мысли можно, зрачку — нельзя.
XIV
Там, за нигде, за его пределом
— черным, бесцветным, возможно, белым —
есть какая-то вещь, предмет.
Может быть, тело. В эпоху тренья
скорость света есть скорость зренья;
даже тогда, когда света нет.
1973
Дивитись першу версію.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)