З пащі лева
ручай не біжить і не чути рику.
Гіацинти цвітуть. Ні свисту, ні крику,
ні тобі голосів. Нерухома листва.
І обстава ця ніби і осторонь грізного лику,
і нова.
Пересохли вуста
і гортань проржавіла: метал, до речі.
Ба, заглушений напріч кран перетечі
у гущавіні сховку, в кінці хвоста,
кропивою оплутаний вентиль. Настоявся вечір;
неспроста
тіней тьма
оточила фонтан, буцім леви з хащі.
І – уплиг до скрушного сородича в центрі чаші,
– гайда через бар’єр, сновигають круг недарма.
Лижуть морду та лапи свого вожака. І, що м’якші,
то нема
їх темніш. Залюбки
він, урешті, зливається з ними увесь і
оживає, зістрибує вниз. І орава, в бентезі
чезне разом у млі. Ба, зірки
криє хмара в півнеба, і гадці тверезій
узнаки
у шитві звисока –
адже краплі на лавиці в поміч крадіжці –
сам поплічник отій потрочі, крадій вожака.
Сіє дощ над землею навкісні косиці,
буцім сіті плете або кліті котятам, левиці
без вузлів і гвіздка.
Теплий
дощ
моросить.
Ним, як леву, гортань
не остудиш.
Ти не будеш жаданим й забутим не будеш.
І тебе в пізню пору з землі воскресить,
коли чудиськом був ти, збіговисько чудищ.
Повістить
з ким ти збіг
дощ і сніг.
І відступлять застуди,
все одно тут нічліг твій і ніч – оберег.
Бо нема самотини незглибніше спомину чуда.
Так вертаются з волі до тюрем бувалі там люди
і голубки – в ковчег.







-------------------------------------

И. Бродский

Фонтан

Из пасти льва
струя не журчит и не слышно рыка.
Гиацинты цветут. Ни свистка, ни крика,
никаких голосов. Неподвижна листва.
И чужда обстановка сия для столь грозного лика,
и нова.
Пересохли уста,
и гортань проржавела: металл не вечен.
Просто кем-нибудь наглухо кран заверчен,
хоронящийся в кущах, в конце хвоста,
и крапива опутала вентиль. Спускается вечер;
из куста
сонм теней
выбегает к фонтану, как львы из чащи.
Окружают сородича, спящего в центре чаши,
перепрыгнув барьер, начинают носиться в ней,
лижут морду и лапы вождя своего. И, чем чаще,
тем темней
грозный облик. И вот
наконец он сливается с ними и резко
оживает и прыгает вниз. И все общество резво
убегает во тьму. Небосвод
прячет звезды за тучу, и мыслящий трезво
назовет
похищенье вождя -
так как первые капли блестят на скамейке -
назовет похищенье вождя приближеньем дождя.
Дождь спускает на землю косые линейки,
строя в воздухе сеть или клетку для львиной семейки
без узла и гвоздя.
Теплый
дождь
моросит.
Как и льву, им гортань
не остудишь.
Ты не будешь любим и забыт не будешь.
И тебя в поздний час из земли воскресит,
если чудищем был ты, компания чудищ.
Разгласит
твой побег
дождь и снег.
И, не склонный к простуде,
все равно ты вернешься в сей мир на ночлег.
Ибо нет одиночества больше, чем память о чуде.
Так в тюрьму возвращаются в ней побывавшие люди
и голубки - в ковчег.

(1967)