
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2025.10.16
16:30
На відліку дванадцять час спинився —
прочитана сторінка ще одного дня.
Осіння мла, порожня годівниця
не нагодує з рук замерзле цуценя.
Хтось викинув дружка... Іди до мене,
зігрію серцем, хоч сама тепер, як ти
тремчу від холоду листком червленим
прочитана сторінка ще одного дня.
Осіння мла, порожня годівниця
не нагодує з рук замерзле цуценя.
Хтось викинув дружка... Іди до мене,
зігрію серцем, хоч сама тепер, як ти
тремчу від холоду листком червленим
2025.10.16
10:43
Шпак з довгим хвостом,
За який зачепилась веселка,
Лишивши на ньому фіолетову пляму,
Прилетів до міста кам’яних провулків
В якому нічого не відбувається.
По радіо так і сказали:
«У цьому місті нічого не відбувається…»
А Бог дивиться
За який зачепилась веселка,
Лишивши на ньому фіолетову пляму,
Прилетів до міста кам’яних провулків
В якому нічого не відбувається.
По радіо так і сказали:
«У цьому місті нічого не відбувається…»
А Бог дивиться
2025.10.16
10:30
Дівчинко,
пірнай в мої обійми!
Притулись міцніше і пливи
у любов мою,
як в інший вимір,
молитовним шепотом трави…
Я тобі в цій вічності побуду
пірнай в мої обійми!
Притулись міцніше і пливи
у любов мою,
як в інший вимір,
молитовним шепотом трави…
Я тобі в цій вічності побуду
2025.10.16
06:41
Чому вслухаюся уважно
У співи птиць і шум комах, -
Чому стає гуляти страшно
Уздовж річок та по гаях?
Чому бажаного спокою
В душі утомленій нема, -
Чому за світлістю тонкою
Надій лежить зневіри тьма?
У співи птиць і шум комах, -
Чому стає гуляти страшно
Уздовж річок та по гаях?
Чому бажаного спокою
В душі утомленій нема, -
Чому за світлістю тонкою
Надій лежить зневіри тьма?
2025.10.15
23:15
Не знають що творять потвори,
несуть хоч на шиях хрести,
цікавлять їх наші комори
та з наших країв нас знести.
Ми діти еліти,
настав вже наш час.
Нам жити й радіти,
несуть хоч на шиях хрести,
цікавлять їх наші комори
та з наших країв нас знести.
Ми діти еліти,
настав вже наш час.
Нам жити й радіти,
2025.10.15
22:39
Почесний директор прийшов
до свого колишнього кабінету,
але його ніхто не помічає.
Паркет скрипить,
мов клавіатура рояля.
У кабінетах віє
вітер минулого,
ледь колишучи штори
до свого колишнього кабінету,
але його ніхто не помічає.
Паркет скрипить,
мов клавіатура рояля.
У кабінетах віє
вітер минулого,
ледь колишучи штори
2025.10.15
21:57
Міріади доріг на землі пролягло.
Вже у космос лаштуються діти.
А мене тільки й тягне, що в рідне село.
Кажуть – так починають старіти...
Боже ж, як тут змаліло все.
Навіть шлях до Дніпра скоротився.
Я прибульцем стою і тамую щем.
Щем гіркий, що під
Вже у космос лаштуються діти.
А мене тільки й тягне, що в рідне село.
Кажуть – так починають старіти...
Боже ж, як тут змаліло все.
Навіть шлях до Дніпра скоротився.
Я прибульцем стою і тамую щем.
Щем гіркий, що під
2025.10.15
15:10
висить ябко, висить -
Єву жаба дусить.
ходь но ту Адаме, ходь но ту Адаме
змій ті не укусить.
Єво ж, моя Єво,
най Господь бороне -
казов не чіпати, казов не чіпати
Єву жаба дусить.
ходь но ту Адаме, ходь но ту Адаме
змій ті не укусить.
Єво ж, моя Єво,
най Господь бороне -
казов не чіпати, казов не чіпати
2025.10.15
14:44
Вона пройшла через паркан
Казала: ‘Ось тобі дурман
Коштовна поміч аби міг
Звільнитися страждань усіх’
На відповідь: ‘Тобі це зась’
Вона пійма мої зап’ястя
Мене жбурляє навзнаки
Забити щоб у колодки
Казала: ‘Ось тобі дурман
Коштовна поміч аби міг
Звільнитися страждань усіх’
На відповідь: ‘Тобі це зась’
Вона пійма мої зап’ястя
Мене жбурляє навзнаки
Забити щоб у колодки
2025.10.15
12:16
Поки що не жовтий.
Поки що зелене
пишне листя кленів.
Накрапає дощик
умиває площі,
укриває блиском
трав’яне намисто.
Поки що зелене
пишне листя кленів.
Накрапає дощик
умиває площі,
укриває блиском
трав’яне намисто.
2025.10.14
22:07
Мертва сторінка
у соціальній мережі,
із якої випарувалося життя.
Вона похована під брилами
гігабайтів інформації,
під мотлохом, шумом,
фейками, мемами,
хейтами, хештегами.
у соціальній мережі,
із якої випарувалося життя.
Вона похована під брилами
гігабайтів інформації,
під мотлохом, шумом,
фейками, мемами,
хейтами, хештегами.
2025.10.14
21:34
В час ранковий зникли зорі
І розтанула імла, -
І від сну звільнилась скоро
Сонцем збуджена земля.
І промінням обігріті,
Вмиті росами усі, -
Перед зором стали квіти
Дивовижної краси.
І розтанула імла, -
І від сну звільнилась скоро
Сонцем збуджена земля.
І промінням обігріті,
Вмиті росами усі, -
Перед зором стали квіти
Дивовижної краси.
2025.10.14
20:47
«Хто Ви такий?», – спитає «Берліоз» –
І, ніби Майстер, я зніяковію,
Бо іноді сам думаю всерйоз,
Що визнання – у повній безнадії...
У «Массолітах» захопили все
«Лавровичі», «Латунські», «Оремани»...
Тож не протиснутись моїм «есе»
І, ніби Майстер, я зніяковію,
Бо іноді сам думаю всерйоз,
Що визнання – у повній безнадії...
У «Массолітах» захопили все
«Лавровичі», «Латунські», «Оремани»...
Тож не протиснутись моїм «есе»
2025.10.14
19:51
Слова, слова, слова —
пустелі слів…
Душа німує вгкими пісками.
Ти сам їй оніміти повелів,
кидаючи у сад квітучий —
камінь.
Небажані
пустелі слів…
Душа німує вгкими пісками.
Ти сам їй оніміти повелів,
кидаючи у сад квітучий —
камінь.
Небажані
2025.10.14
12:25
Конгломерат відмороженого люду на болотах гордо іменують нацією.
Малоцінні персони ціни собі ніяк не складуть.
Злі генії добре вміють прикидатися добрими.
Мистецтво брехні, як і будь-яке мистецтво, має і таланти, і шанувальників.
Імідж благод
2025.10.14
10:55
Дерево рубав побіля річки чоловік.
І чи втомився, чи так собі про щось подумав,
Сокира вислизнула з рук й шубовснула у воду.
«Ой, що ж мені теперечки робить?
Вона ж у мене одна в господі!»-
Отак ось лементує чоловік, та хто ж почує...
Раптом з води
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...І чи втомився, чи так собі про щось подумав,
Сокира вислизнула з рук й шубовснула у воду.
«Ой, що ж мені теперечки робить?
Вона ж у мене одна в господі!»-
Отак ось лементує чоловік, та хто ж почує...
Раптом з води
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів

2025.09.04
2025.08.19
2025.04.30
2025.04.24
2025.03.18
2025.03.09
2025.02.12
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Автори /
Богдан Манюк (1965) /
Проза
Глевкі калачики
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Глевкі калачики
Зоряна змокла під проливним дощем і заблукала на вулицях вечірнього Парижа. Як добратися до помешкання, що винаймає? Забула зарятити батарею мобільного, тому не скористається навігатором, а діяти за принципом "язик до Києва доведе" не дозволять слабкі знання французької. Різкий порив вітру нагадав Зоряні про холод, який дошкуляє чимраз дужче: жодного сухого рубця на ній! Здригнулася і заплакала. Якщо іти вечірнім містом навгад, аби не промерзнути до кісток, вскочиш у халепу, як це трапилося із старим знайомцем, якого в завулку побили й пограбували темношкірі парижани. Злилася: яка мара виманила її з помешкання у вихідний день однісіньку в перший тиждень перебування в чужині? Звуть ту мару жіночою цікавістю! Чуєш, маро, - шептали Зорянині вуста, яких торкалися водночас і дощові краплі, і сльози, - чуєш, хитрюща маро, ти залишила мене у спокої надто пізно - коли дихнула в обличчя безвихідь.
Роздуми жінки перервав фонтан бризків, піднятий автівкою, що промчала поряд.
- Навіжений! - скрикнула Зоряна і притислася до високої огорожі.
Наступна автівка загальмувала навпроти, відчинилися перші пасажирські двері.
- Прошу до салону, - покликав Зоряну м'який чоловічий голос.
Ніщо так не окрилює в чужині, як рідна мова, почута в екстремальній ситуації. Заблудла відчула себе метеликом, що зовсім недавно був безпорадною гусінню, а тепер летить в обійми тепла і світла.
- Я геть промокла, - спохопилася, торкнувшись рукою переднього сидіння.
- Тоді тобі на заднє сидіння, - порадив шофер.
Зоряна послухалася і простора автівка рвонула з місця.
- Роздягайся! Повністю. - м'який голос шофера обдав пасажирку полум'ям.
- Навіщо? - жахнулася.
- Аби не захворіти.
- Я не стриптизерка !
- Знаю. Одягнеш мій светр, який годину тому придбав. Тобі, меншій зростом, він зійде за плаття.
- Хто ти? - тільки тепер заблудла поцікавилась персоною чоловіка за кермом.
- Я... - шофер деякий час обмірковував відповідь, - я з твого дитинства.
Зоряна полегшено зітхнула, але за хвилю насторожилася.
- Чому не назвав мене по імені? І чому не озвучив своє?
- Хотів проекзаменувати твою пам'ять.
- Моя пам'ять отримає двійку.
- Можливо, з моєю підказкою - ні.
- Підказуй.
- Чотири хлопчики-сироти...
- Ой! Усіх чотирьох так рано забрали з села в дитячий будинок-інтернат після смерті бабуні... І жоден у село не повернувся.
- Ну, в такому випадку...
- Старший... Ярослав. Тільки тепер упізнаю по голосу.
- Дивно. Мій голос змінився. Вікова зміна.
- Так, він не дзвінкий, як у підлітка, але тембр його незмінний.
- Роздягайся, я не підглядатиму, - на цей раз голос Ярослава був бальзамом на душу. Зоряна з великим задоволенням позбулася мокрого одягу і одягнула теплий светр.
Заїхали на АЗС. Ярослав, виходячи з автівки, усміхнувся Зоряні.
- Я стежив за твоїми публікаціями, письменнице. Твої повісті чудові. Власне, ти була постійно в полі мого зору, але наближатися до тебе не поспішав з певних причин...
Ярослав не договорив: мусив підійти до заправочного пістолета.
Жінка насолоджувалася теплом, що врешті по-справжньому зігріло її тіло. Стежив за моїми публікаціями,- вертіла в голові фразу колишнього друга дитинства. - Не забував мене. Мені має бути соромно, бо забула усіх чотирьох братів ... Вони так бідували, коли осиротіли. Загибель батьків від удару електричного струму на власному подвір'ї підкосила б ноги будь-кому, а ці бідолахи виповзли з-під брили нещастя. Їхня старенька бабуня, що взяла над ними опіку, привчила їх до важкої праці, за яку щонеділі пригощала калачиками. Як вони ласували тими глевкими, трішки підсолодженими дарами сирітської долі!
Жоден сторонній не міг без сліз дивитись на янголят, яким на кілька хвилин повертають дитинство... Плакала і вона, семирічна Зорянка, і... сповнювалась цікавістю: які ті калачики на смак? Одного разу попрохала у хлопчиків шматок. Брати завмерли. У них випрошують шматок дитинства, що умістився в тендітних долоньках! Так і стояли нерухомо усі четверо навпроти сусідської дівчинки: хто картав поглядом, хто струменів здивуванням, а Ярослав простягнув цікавій сороці кілька крихт: на, ласуй! Крихти були їй несмачними. Ще б пак! Заможна на той час родина цікавої сороки не відмовляла їй у вишуканих ласощах. Побігла додому, звідки під вечір принесла братам калачики з найкращого тіста і з родзинками. Першою на сусідському подвір'ї зустріла стареньку бабуню. Та спохмурніла і подарунків для сиріт не взяла ...
Ярослав заправив автівку і знову сів за кермо.
- То чому не наблизився? - пригадала Зоряна недомовлене її рятівником.
- Боявся, що ти виявишся іншою... Не такою чарівною, як твої літературні героїні... Творчі люди егоїстичні.
- Тоді наша зустріч буде останньою. Я й насправді така... в певній мірі.
- Міра мірі не рівня...
- Коли тебе міряють, краще залишитися наодинці.
- Відвезти туди, де проживаєш?
- Так.
- Назви адресу.
- Не можу. Не пам'ятаю, - раптова образа Зоряни поступилась місцем занепокоєнню. - Адреса записана в нотатках мобільного, а він розряджений.
- Не біда, - Ярослав пришвидчив автівку. - мій дім до послуг егоїстки в певній мірі.
-Твій дім? - Зоряна відчула, що вкотре буде вполонена жіночою цікавістю. - Я згодна.
Домчали до окраїни Парижа, повернули в затишний завулок. Невдовзі увійшли в триповерховий особняк. Ярослав вказав на круті сходи вгору.
- Будь ласка!
Гостя похитала головою.
- Ні, гостинний, іди першим. Моє нове плаття, одягнене на голе тіло, занадто коротке, аби послугувалась етикетом.
- Вибач. Не взяв цього до уваги, - Ярославові міцні ноги понесли його на третій поверх. Зоряна заледве встигала за ним. Зупинилися у просторому кабінеті.
- Ця розкіш, - мовив господар, увесь цей дім із недешевим обладнанням виріс, Зоряно, з глевких калачиків. Дивуєшся, як це? Мудра бабуня навчила онуків не цуратися глевкого. Кожен із нас, чотирьох братів, міцно став на глевкому на ноги і не зупиняється на досягнутому. У мене в Парижі власна будівельна фірма, безліч проектів ...
- Розумію... - гостя підійшла до вікна. - Мої смачнючі калачики могли вас зіпсувати... Ваша бабуня була права...
- Про що ти, Зоряно? - звів брови Ярослав.
- Неважливо. Вагоміше інше... мій егоїзм в певній мірі, якого могло не бути зовсім.
- Ми подолаємо його разом, - вуста Ярослава торкнулись жіночих, - у нас для цього десятки літ попереду.
2018р.
Роздуми жінки перервав фонтан бризків, піднятий автівкою, що промчала поряд.
- Навіжений! - скрикнула Зоряна і притислася до високої огорожі.
Наступна автівка загальмувала навпроти, відчинилися перші пасажирські двері.
- Прошу до салону, - покликав Зоряну м'який чоловічий голос.
Ніщо так не окрилює в чужині, як рідна мова, почута в екстремальній ситуації. Заблудла відчула себе метеликом, що зовсім недавно був безпорадною гусінню, а тепер летить в обійми тепла і світла.
- Я геть промокла, - спохопилася, торкнувшись рукою переднього сидіння.
- Тоді тобі на заднє сидіння, - порадив шофер.
Зоряна послухалася і простора автівка рвонула з місця.
- Роздягайся! Повністю. - м'який голос шофера обдав пасажирку полум'ям.
- Навіщо? - жахнулася.
- Аби не захворіти.
- Я не стриптизерка !
- Знаю. Одягнеш мій светр, який годину тому придбав. Тобі, меншій зростом, він зійде за плаття.
- Хто ти? - тільки тепер заблудла поцікавилась персоною чоловіка за кермом.
- Я... - шофер деякий час обмірковував відповідь, - я з твого дитинства.
Зоряна полегшено зітхнула, але за хвилю насторожилася.
- Чому не назвав мене по імені? І чому не озвучив своє?
- Хотів проекзаменувати твою пам'ять.
- Моя пам'ять отримає двійку.
- Можливо, з моєю підказкою - ні.
- Підказуй.
- Чотири хлопчики-сироти...
- Ой! Усіх чотирьох так рано забрали з села в дитячий будинок-інтернат після смерті бабуні... І жоден у село не повернувся.
- Ну, в такому випадку...
- Старший... Ярослав. Тільки тепер упізнаю по голосу.
- Дивно. Мій голос змінився. Вікова зміна.
- Так, він не дзвінкий, як у підлітка, але тембр його незмінний.
- Роздягайся, я не підглядатиму, - на цей раз голос Ярослава був бальзамом на душу. Зоряна з великим задоволенням позбулася мокрого одягу і одягнула теплий светр.
Заїхали на АЗС. Ярослав, виходячи з автівки, усміхнувся Зоряні.
- Я стежив за твоїми публікаціями, письменнице. Твої повісті чудові. Власне, ти була постійно в полі мого зору, але наближатися до тебе не поспішав з певних причин...
Ярослав не договорив: мусив підійти до заправочного пістолета.
Жінка насолоджувалася теплом, що врешті по-справжньому зігріло її тіло. Стежив за моїми публікаціями,- вертіла в голові фразу колишнього друга дитинства. - Не забував мене. Мені має бути соромно, бо забула усіх чотирьох братів ... Вони так бідували, коли осиротіли. Загибель батьків від удару електричного струму на власному подвір'ї підкосила б ноги будь-кому, а ці бідолахи виповзли з-під брили нещастя. Їхня старенька бабуня, що взяла над ними опіку, привчила їх до важкої праці, за яку щонеділі пригощала калачиками. Як вони ласували тими глевкими, трішки підсолодженими дарами сирітської долі!
Жоден сторонній не міг без сліз дивитись на янголят, яким на кілька хвилин повертають дитинство... Плакала і вона, семирічна Зорянка, і... сповнювалась цікавістю: які ті калачики на смак? Одного разу попрохала у хлопчиків шматок. Брати завмерли. У них випрошують шматок дитинства, що умістився в тендітних долоньках! Так і стояли нерухомо усі четверо навпроти сусідської дівчинки: хто картав поглядом, хто струменів здивуванням, а Ярослав простягнув цікавій сороці кілька крихт: на, ласуй! Крихти були їй несмачними. Ще б пак! Заможна на той час родина цікавої сороки не відмовляла їй у вишуканих ласощах. Побігла додому, звідки під вечір принесла братам калачики з найкращого тіста і з родзинками. Першою на сусідському подвір'ї зустріла стареньку бабуню. Та спохмурніла і подарунків для сиріт не взяла ...
Ярослав заправив автівку і знову сів за кермо.
- То чому не наблизився? - пригадала Зоряна недомовлене її рятівником.
- Боявся, що ти виявишся іншою... Не такою чарівною, як твої літературні героїні... Творчі люди егоїстичні.
- Тоді наша зустріч буде останньою. Я й насправді така... в певній мірі.
- Міра мірі не рівня...
- Коли тебе міряють, краще залишитися наодинці.
- Відвезти туди, де проживаєш?
- Так.
- Назви адресу.
- Не можу. Не пам'ятаю, - раптова образа Зоряни поступилась місцем занепокоєнню. - Адреса записана в нотатках мобільного, а він розряджений.
- Не біда, - Ярослав пришвидчив автівку. - мій дім до послуг егоїстки в певній мірі.
-Твій дім? - Зоряна відчула, що вкотре буде вполонена жіночою цікавістю. - Я згодна.
Домчали до окраїни Парижа, повернули в затишний завулок. Невдовзі увійшли в триповерховий особняк. Ярослав вказав на круті сходи вгору.
- Будь ласка!
Гостя похитала головою.
- Ні, гостинний, іди першим. Моє нове плаття, одягнене на голе тіло, занадто коротке, аби послугувалась етикетом.
- Вибач. Не взяв цього до уваги, - Ярославові міцні ноги понесли його на третій поверх. Зоряна заледве встигала за ним. Зупинилися у просторому кабінеті.
- Ця розкіш, - мовив господар, увесь цей дім із недешевим обладнанням виріс, Зоряно, з глевких калачиків. Дивуєшся, як це? Мудра бабуня навчила онуків не цуратися глевкого. Кожен із нас, чотирьох братів, міцно став на глевкому на ноги і не зупиняється на досягнутому. У мене в Парижі власна будівельна фірма, безліч проектів ...
- Розумію... - гостя підійшла до вікна. - Мої смачнючі калачики могли вас зіпсувати... Ваша бабуня була права...
- Про що ти, Зоряно? - звів брови Ярослав.
- Неважливо. Вагоміше інше... мій егоїзм в певній мірі, якого могло не бути зовсім.
- Ми подолаємо його разом, - вуста Ярослава торкнулись жіночих, - у нас для цього десятки літ попереду.
2018р.
• Текст твору редагувався.
Дивитись першу версію.
Дивитись першу версію.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію