«Ісус відповів: не згрішив ані він, ні батьки його,
а щоб діла Божі з’явились на ньому». (від Івана, 9:3)

Він ріс життєлюбом, високим і гарним,
невпинно дотепним, чарівно-свавільним...
   Клубочився космос кошлатим туманом
   і втягував горлом – бездонним, тваринним.
Він легко долав перепони науки,
збираючи друзів, батьківські надії...
 У прірві небесній складались сполуки
   судьби, що вкраде і по вітру розвіє.
Він штучно сміявся, та темний неспокій
вужем заповзав у напружений мозок,
   і щось шепотіло у тиші глибокій,
   і щось слідкувало, втаївши загрозу.
А потім він чув, як у ньому постали
шамкі голоси, що прибули нізвідки,
   невидимі очі за ним чатували,
   немов всюдисущі нав’язливі свідки.
Навколо усе гомоніло про нього,
і слало таємні сигнали дротами,
   впливав на людей і звертався до Бога
   він телепатично – самими думками.
А потім, схилившись, з лицем пожовтілим,
складав він листи в лікарнянім покої,
   і пильні прохання бентежно летіли
   у пошуках марних руки помічної.
2018

Вірш написаний давно. Він не має ніякого відношення до останніх бурхливих обговорень. Я просто вирішила, що вже краще відбути за раз, так що готова до нищівної критики – щодо «негативу» теми та ін.