Споріднені душі на спінених конях
стриміли крізь час і пустелі безсоння,
летіли до цілі, стрічались нечасто
під небом холодним примарного щастя,
і що їх ріднило? і що їх єднало?
та кров, що водночас в обох пульсувала?
взаємне відлуння? задавнений спогад
у зарослях сонних, де більше – нікого,
і де лиш єдине дає тобі сили –
тепло перелітне сердець розпашілих,
отих, що прямують нечутно і струнко
по різних дорогах в одному керунку?

Одна завершила призначену міру,
та тінь її лине розпластаним звіром
у смертнім високім своїм супокої
по темних вибоїнах тверді земної,
від неї – не суму одвічного клекіт,
а чуда гарячий євангельський шепіт.

2019