1.
Цей світ
Він лабіринт
З природи
Свого що
Для нас
Він став
Простим але
Не є складним
До розуміння
Мене не жде
Лиш час
Він тільки йде
Але
Мені лиш
Важко все
Оце
Сприйняти
Без волі
І без
Крил злітати
Де вічний
Світ
За те що
Мертвий, без
Вічного
Як є життя
Але Любов
Вона живе
Солодко спить
І як
Зірветься роздавить
Бога, світ
Без вічного а істина
Це філософія
Буття
Що є тлумаченням життя і
Вижити у цьому
Світі мрію
Лише я...
Я сам собі володар і король
Годинник мій
Він ще йде
Та чи встигну
Я знищити його
Як надійде
Важка година смерти.
Мій вірш це все
Але без волі
Свобідно не стоїть
У буді
Як той брудний дворняга
Що мовчки каже
Що один
За день земля що
Рветься під ногами
Червона кров
А білі люди сплять
Як вечір настає
І ніч поволі лізе
З ним у парі, а
Мої записи уже померли
І потухли
Як маленькі яйця у воді.
Безсмертним є тільки небо.
Воно буває сине
Чи пак голубе
Не має значення
Моя земля і темний кінь
Спустив свою гриву
У темряву
Бездонних мрій
І філософія лежить
І алкоголь тече із пляшки
Наче молоко
Воно таке прозоре
В мисці білій
І час
Він надійшов
В кінець
Пройшла моя година
Я не свій і мертвий
Світ зірвався й впав додолу
Наче камінь зі скелі
Моє буття
Моя душа
Мій неосвіт
Мій неочас
Усе згоріло...
Із краплею горілки
Прийшли мені ці думи.
І вже я не людина.

2.
Поезія буття – не філософія життя.
Вона іще від гробу не відмерзла
Якась вода але на цвинтарі
Така холодна, навіщо
Ти забив кинджал по самі вінця
Зима. І день холодний
Також наче свічка в руках чаклуна
За небо...
Смуток не зітхай коли йде кат з сокирою напоготові
І хтось крадеться тихо під стінами муру
Неначе миша, або кам’яна скульптура
Годинник спить, тоді, коли немає змін
В природи, в часу, стрілки б’ють одна об одну
І пізнавати щось ти вже не є можливий
Ти йдеш на бій й не можеш нічого покласти на кін
Від зла що за тобою йде,ступає
По п’ятах, не чути тіні, не видно світла
Яке б спричинювало тінь.
І жаль.
Неначе Дракула-вампір ти рвеш як кров свою поживу
Знання – це сила
Так але немає відчуття і сумніву...
І отже світло згасло і темрява
Накрила наче темне покривало,
Що накриває ванну з солоною водою.
Хтось вчинив страшний злочин, він задув свічку
І водночас втратив свою голову
І вона летить над полем без
Очей і інших органів
А головне без розуму...
Перевізник через вогняну ріку
Поволі гребе веслом
Від берега все далі і далі.
І чорний кіт не хоче білого молока – він хоче тільки чорне
І спокою нема в дощу
Він без зупинки плаче.
І його сльози падають на замлю вогняними стрілами.
Годинник перестав іти.
Ще одна частинка відмерла.
Смуток заполонив дві чверті...

3.
Спека перед бурею.
І час прийшов, почався день
Ми знаєм що він стих, але він вмер
Цей день під час якого ми живем
Але чи ми існуєм.
О горе, існування воно можливо не існує взагалі
Можливо ми умерли ще з народження і мертвими живемо
Ми відчуваєм подих часу, можливо це тоді
Коли розкладається наше тіло в труні
І те що зараз бачим ми – це сни, веселі кольорові сни...
Без сміху. Ми не сміємся там, десь там на порозі горя.
Один мій друг мені казав, що з такою думкою я вмру...
Думки неначе ті листки що тріпоче вітер під час Бурі.
Вони тріпочуть і пролітають зі швидкість світла
Добрі чи погані
Але без сенсу. Нічого крім часу немає вічного.
О, а хіба містика може щось нам порадити
Чи може вона стати нам на заваді.
О, Містика з великої букви
Вона вміє впливати на людей
Неначе Оракул
Вона може змінювати людську долю.
Люди що довіряють Містиці
живуть завжди з глибокою усмішкою на вустах
Ні, вони не ув’язнені в білих стінах лікарні
Ні, вони живуть як інші...
Але не відвертаймось від теми
Уявімо собі Життя як жінку, можливо дівчину.
Вона не є стара, і не є молода
Єдине що кидається у вічі – це дірка в її долоні
Ця постать змінюється і ось вона вже перетворилась
В особу чоловічої статі
Дірка в руці – це той період що минув
Поки він досліджував Істину.
Але постать живе.
Вона пройшла третю чашу гніву і знову змінилась
Тепер вона прозора
І чекає кінця...

4
Останній

Похмурий день. Нудна робота. Одноманітність.
По дорозі додому серце сковує почуття власної
бідності. Неначе я бідний, і важка дума падає
на
плечі
неначе важкий кам’яний монумент. Дощ, він
падаючи немов пригнічує душу і водночас
вливає якусь ніби тему для роздумів. Відчуваю
що надійшов кінець безтурботному життю
і появляється бажання щось робити. А що ?
Серце мовчить. Серце, на що воно здатне як
не любити. Але любові немає. Це вічна моя
проблема. І знову дощ.
Завалююся в ліжко , та сон не приходить. Перечитав рядки забутих Богом творів і
душевний спокій пройшов і з’явився якийсь
потяг до чогось невідомого.
О, невідоме де ти. Серце щемить, бо хоче волі.
Воля?
В тісній коробці що називається містом. Виїхати б. Але знову пустота. Тяжкий реп збуджує душу але цього мало. Вічний час цокає в годиннику але я немов не чую його. Я маю друзів, та чи вони можутьвідчути бодай краплю з того що я відчуваю зараз. Самотній...

В пустій квартирі і пустоті, незважаючи на звуки музики тиша давить на мої нерви. Чи можна тілу досягнути волі. Під кайфом в стані ейфорії. Але чи надовго. Ні. Кайф проходить і руки стають важкими а темні тіні привидів ховаються по кутках. Спокій і воля придатні тільки для людської душі. Вона безсмертна, вічна. Для неї всі блага. А що для тіла. Міфічні прояви доброти, ласки, сліз і горя – це нереально. Я стою на даху будинку. Ось-ось маю плигнути в темряву ночі і відчути волю для душі. Чаша переповнена. Любові не має. Смуток заповнив четверту чверть.

Смерть...стала мені жінкою....