ПІСНЯ МАНДРІВЦЯ

В серці моєму вітер і п’яти вогнем взялись,
Втомили бруківка й камінь мене, і стукіт коліс;
Край суші бачити хочу й моря смугу вузьку,
Де древня Атлантика дика нуртує на піску.

О, йтиму я, йтиму, залишивши вуличний шум,
Аж поки вітрило біле мій не розвіє сум:
До гавані, де вітер і хвилі, веде шлях мій,
О, йтиму я, йтиму, аж поки не стріну прибій.

Морський почую вітер і крики чайок морських,
Й морських хвиль скрип, і їхній схлип в нуртовищах вузьких,
І пісню лебідки, як вирине якір з води,
Вже бути й мені там скоро – надія манить туди.

Втомили бруківка й камінь,– серцем до них не звик,
Бурхливе зве мене море, притулок Мобі Дік:
І йтиму я, йтиму від стуку й рипіння коліс,
Бо в серці моєму вітер і п’яти вогнем взялись.

* * *

О плоте, скільки раз я стукав в двері,
Брів по траві, грязюці чи снігу,
Вдивлявсь в віконне скло, плодив химери,
Щоб тамувати лиш твою жагу.
Та марно, хоч – як в небі місяць вповні
Й луг в зблисках весь досвітньої роси –
В мені мелодій чари неповторні,
Що долинають із таверн Краси.
Й тоді в собі готовність враз відчую
Знайти її, хто б не була вона, –
Богиня так всіх святістю віншує,
Кого полюбить, – й це п’янкіш вина:
Те, що так важко виразить у слові,
Й чого так прагнуть всі, хто з плоті й крові.

КРАСА

Я бачив світання й захід з боліт і з крутих горбів,
Старих мелодій іспанських в серці відчувши щем,
Квітневі я зрів луги, коли вже нарцис розцвів,
Й ніжну траву зелену під теплим квітневим дощем.

І чув я прекрасну пісню й моря чарівний спів,
Й пейзаж крізь вітрила білі моїм очам був люб,–
Найкраще все ж із того, що будь-коли бог явив,–
Це голос, і очі, й волосся, й таїна її ніжних губ!