Переклав Василь Буколик

Дозвольте мені в цей скорботний час від імені австрійців, від імені австрійських друзів Зиґмунда Фройда, його друзів в усьому світі сказати кілька слів глибокої вдячності покійному тією мовою, яку він так чудово збагатив і облагородив своїми творами. Усі ми, зібравшись тут у спільному горі, переживаємо історичну мить, якої, ймовірно, жодному з нас доля не подарує вдруге. Згадаймо: для будь-якого смертного, майже для будь-якого, хвилина, коли людина помирає, її буття, її перебування з нами закінчується назавжди. А для людини, біля труни якої ми стоїмо, для цього Одного і Єдиного смерть означає лише мимолітну і ледве не ілюзорну подію. Тут відхід од нас – не кінець, не раптове закінчення життя, це лише м’який перехід від минущого, смертного стану до безсмертя. З безмежним болем ми втрачаємо сьогодні фізично тлінне, але з нами залишається неминуще його діянь, його сутності – усі ми тут, у цій залі, живемо і дихаємо, говоримо і слухаємо, але тим не менше – у духовному сенсі – ми й на тисячну частку не такі живі, як жива ця велика людина, що лежить у своїй тісній земній труні.
Я не хвалитиму перед вами справи життя Зиґмунда Фройда. Ви чудово знаєте його праці, і кому вони не відомі? Кого з нашого покоління вони не сформували, не перетворили внутрішньо? Ця визначна справа першовідкривача людської душі живе всіма мовами як невмируща легенда, саме всіма мовами, бо чи існує така мова, яка може обходитися без тих понять і слів, з допомогою котрих вчений зняв покров з підсвідомості людини?
Він, як ніхто інший у наш час, збагатив два, три покоління в усіх без винятку формах духовної й художньої творчості, у сфері психічного взаєморозуміння – у царині поведінки, виховання, філософії, поезії, психології, він визначив нові цінності, переоцінив старі, і навіть ті, хто не знає про його праці або не сприймає його вчення, навіть ті, хто ніколи не чув його імені, несвідомо зобов’язані, духовно підпорядковані йому.
Кожен із нас, людей двадцятого сторіччя, був би цілковито іншим, якби не існував Фройд із своїми думками, кожен із нас думав би інакше, судив би про все, почувався б більш обмежено, менш вільно, менш справедливо, якби не було його, якби він не дав нам могутнього стимулу до самопізнання. І завжди, коли б ми не намагалися проникнути в лабіринт людського серця, попереду нам вказуватиме шлях його духовне світло. Усе, що продумав і створив Зиґмунд Фройд, першовідкривач і вчитель, залишиться з нами й надалі; тільки його нам бракуватиме, – самої людини, дорогоцінного і незамінного друга.
Гадаю, всі ми, байдуже, якими різними були, у нашій юності пристрасно жадали бачити втіленим те, що Шопегауер називав найвищою формою існування, – моральну особистість. Усі ми дітьми мріяли зустріти одного разу такого героя духу, за чиїм образом могли б іти, людину, байдужу до спокус слави й марнославства, людину зі щедрою і відповідальною душею, безмежно віддану єдиному завданню, поставленому перед собою, що слугує не їй самій, а всьому людству. Цьому захопленому сну нашого дитинства, цим вимогам нашого зрілого віку, які стають дедалі суворішими, покійний цілковито відповідав своїм життям і тим самим подарував нам щастя, яке не має собі рівних.
І от, нарешті, він опинився тут, у цьому метушливому і забудькуватому часі: непохитний, чистий шукач правди, якому ніщо на світі не було важливіше від абсолюту, від постійного дотримання правди життя. Він постав, нарешті, перед нашими побожними серцями найблагороднішим, найдосконалішим взірцем дослідника з вічним роздвоєнням – обережно перевіряв, сім разів обмислюючи й сумніваючись, перш ніж остаточно переконатися в правильності результатів, але, отримавши докази своєї правоти, боронив її перед усім світом.
Нам, усьому світу, він переконливо показав, що на землі не існує мужності більш чудової, аніж мужність вільної, незалежної людини духу; ми ніколи не забудемо цієї його мужності – шукати й знаходити істини, непізнавані для інших, бо ті інші не наважувались ані шукати їх, ані говорити про них, навіть не визнавали можливості існування тих істин. А він наважувався на це постійно, до останнього дня свого життя, наважувався всупереч усім і всьому, наважувався вриватись у недоступне; який взірець дав він нам цією своєю духовною сміливістю у вічній боротьбі людства за пізнання!
Але нам, тим, хто знав його, також відомо, яка зворушлива особиста скромність сусідила з цим мужнім прагненням абсолюту, і як він, цей дивовижний велет духу, міг розуміти всі духовні слабкості інших. Це глибоке співзвуччя суворості духу і доброти серця привело його наприкінці життя до найдосконалішої гармонії, якої тільки можна досягти в межах духовного світу, до чистої, ясної, осінньої мудрості. Хто зустрічався з ним у ці останні роки його життя, за годину довірливої розмови про безглуздя і безум нашого світу отримував втіху, і часто впродовж таких бесід я хотів, аби в них теж брали участь молоді люди, які перебувають у стані становлення, аби у свій час, коли ми вже не зможемо свідчити про духовну велич цієї людини, вони змогли б гордо сказати: я бачив воістину мудру людину, я знав Зиґмунда Фройда.
Нам може бути втіхою те, що він закінчив свої праці й досягнув внутрішньої досконалості. Завдяки зміцненню духу, завдяки духовній терпимості він подолав споконвічного ворога життя – фізичний біль, він виявився переможцем і в боротьбі з невідомим, став взірцевим лікарем, філософом, чудово пізнав самого себе і залишився таким до останньої лихої години.
Дякую тобі за цей взірець, любимий, вельмишановний друже, дякую тобі за твоє велике творче життя. Дякую тобі за всі твої діяння і праці. Дякую тобі за те, що ти був, за те, що вклав частку своєї душі в наші душі. Дякую за те, що ти відкрив нам світи, які ми тепер освоюватимемо вже без твоєї оруди, завжди вірні тобі, завжди твої, побожно віддані тобі, дорогоцінний друже, любимий учителю, Зиґмунде Фройде.

Виголошено 26 вересня 1939 року в крематорії Лондона.