
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2023.03.26
18:41
Актор – це месія,
а місія в тому,
що те, що посіяв
крізь радість і втому,
збираєш потому.
Збираєш потому
так, ніби востаннє,
по світу простому
складні запитання,
прокльони й вітання.
* * *
Актори ж – блаженні,
їх нищить добробут..,
бо доб
2023.03.26
18:30
Як хочеться жити й кохати
Допоки ще годен на щось.
Бо тих ненаситних дівчаток
До біса довкруг розвелось.
І хто ж, як не я, сивочолий,
Дівчат пошанує, як слід,
Коли відійде з видноколу
Допоки ще годен на щось.
Бо тих ненаситних дівчаток
До біса довкруг розвелось.
І хто ж, як не я, сивочолий,
Дівчат пошанує, як слід,
Коли відійде з видноколу
2023.03.26
17:28
Заревіли диким звіром, вдарили гармати,
Заходились пани-ляшки з-за валів стріляти.
А гармаші у них з німців, знають своє діло.
Тільки бебехи у небо в таборі злетіли.
І нема куди сховатись, хоч в землю заритись
Залишалось та до Бога з відчаю молитись
Заходились пани-ляшки з-за валів стріляти.
А гармаші у них з німців, знають своє діло.
Тільки бебехи у небо в таборі злетіли.
І нема куди сховатись, хоч в землю заритись
Залишалось та до Бога з відчаю молитись
2023.03.26
13:52
Віктор Кучерук
Як хочеться жити й кохати,
І бути весь час молодим,
Щоби ненаситні дівчата
По черзі спішили в мій дім.
Як хочеться жити й кохати
Не жінку свою, а оту,
Як хочеться жити й кохати,
І бути весь час молодим,
Щоби ненаситні дівчата
По черзі спішили в мій дім.
Як хочеться жити й кохати
Не жінку свою, а оту,
2023.03.26
13:00
Віктор Кучерук
Як хочеться жити й кохати,
І бути весь час молодим,
Щоби ненаситні дівчата
По черзі спішили в мій дім.
Як хочеться жити й кохати
Не жінку свою, а оту,
Як хочеться жити й кохати,
І бути весь час молодим,
Щоби ненаситні дівчата
По черзі спішили в мій дім.
Як хочеться жити й кохати
Не жінку свою, а оту,
2023.03.26
10:28
Ми – сучасні січові козаки.
Ми мали і маємо чародійні сили, могли довго перебувати під водою, а з води виходили сухими.
Соколи яснії, вільні птахи, іноді спішно козака забирали, на крильця собі саджали, за тихим вітром рушали, під високу висоту заліта
2023.03.26
09:52
сон зимовий
моїх ніжних суконь
сон із перлин
зап’ясть моїх
так закохане в себе
сонце
виходить щоднини
а врода навіщо
моїх ніжних суконь
сон із перлин
зап’ясть моїх
так закохане в себе
сонце
виходить щоднини
а врода навіщо
2023.03.26
05:22
Під сонцем мліють кетяги бузку
І солов’ї від спеки знемагають,
А я сховався в хатнім холодку
І край віконця тішуся розмаєм.
Повітря пахне, терпне і бринить,
Немов тремтлива та гнучка мембрана, –
Павук пряде таку сріблясту нить,
Що та блищить, мов
І солов’ї від спеки знемагають,
А я сховався в хатнім холодку
І край віконця тішуся розмаєм.
Повітря пахне, терпне і бринить,
Немов тремтлива та гнучка мембрана, –
Павук пряде таку сріблясту нить,
Що та блищить, мов
2023.03.26
00:54
Така ти перша у моїм житті,
а дасть Господь, можливо, і остання.
Вагався довго я, та справа в тім,
що думку нашу не враховує кохання.
Воно як повінь – раптом навесні
нахлинуло усупереч прогнозам
і погляд мій зненацька заяснів,
а дасть Господь, можливо, і остання.
Вагався довго я, та справа в тім,
що думку нашу не враховує кохання.
Воно як повінь – раптом навесні
нахлинуло усупереч прогнозам
і погляд мій зненацька заяснів,
2023.03.25
22:52
Ні від кого так не божеволів."
Серце захлинається від болю -
Похвальби в твій бік — чужі слова...
Ні від кого так не божеволів,
І нікого так не ревнував.
Не позбудуся ніяк напасті,
Серце захлинається від болю -
Похвальби в твій бік — чужі слова...
Ні від кого так не божеволів,
І нікого так не ревнував.
Не позбудуся ніяк напасті,
2023.03.25
16:31
Охоронника нового
Ждуть хороші вісті:
Замдиректора самого
Хапнув на крадіжці.
Лиш - но всі про те дізнались,-
Щоби мав науку,
Через тиждень наказали –
Вигнали падлюку!
Ждуть хороші вісті:
Замдиректора самого
Хапнув на крадіжці.
Лиш - но всі про те дізнались,-
Щоби мав науку,
Через тиждень наказали –
Вигнали падлюку!
2023.03.25
12:41
Скажи - но друже, де ті долі,
Котрі розгублені війною?
Чи їх вивчатимуть у школі,
Чи готуватись знов до бою?
Скажи - но, друже, хто вославі
І хто з фамільних за розподіл,
Чи зверху знов золотоглаві
І жодних уст і крику "годі"?
Котрі розгублені війною?
Чи їх вивчатимуть у школі,
Чи готуватись знов до бою?
Скажи - но, друже, хто вославі
І хто з фамільних за розподіл,
Чи зверху знов золотоглаві
І жодних уст і крику "годі"?
2023.03.25
09:05
«Ти плачеш, Йоно? І за чим?
За цим кущем, який ти не садив?»
«Ні, не за цим, мій Боже».
«А за чим же?»
«Плачу, а варто б скорше вмерти, аніж далі жити...
Іще тоді, коли в китовім череві
Три дні й три безсонні ночі
Я пристрасно моливсь, щоб Ти мен
За цим кущем, який ти не садив?»
«Ні, не за цим, мій Боже».
«А за чим же?»
«Плачу, а варто б скорше вмерти, аніж далі жити...
Іще тоді, коли в китовім череві
Три дні й три безсонні ночі
Я пристрасно моливсь, щоб Ти мен
2023.03.25
07:41
Пошматували мій вечірній спокій
твої зелені очі навісні,
підмішуючи жаль у сум глибокий,
коли і так нерадісно мені…
Але згасає ефемерна драма,
на милість перетворюється гнів…
Вечірнє місто прямо під ногами
твої зелені очі навісні,
підмішуючи жаль у сум глибокий,
коли і так нерадісно мені…
Але згасає ефемерна драма,
на милість перетворюється гнів…
Вечірнє місто прямо під ногами
2023.03.25
06:37
Як хочеться жити й кохати,
І бути весь час молодим,
Щоби ненаситні дівчата
По черзі спішили в мій дім.
Як хочеться жити й кохати
Не жінку свою, а оту,
Якої тугі груденята
Я бачу в чужому саду.
І бути весь час молодим,
Щоби ненаситні дівчата
По черзі спішили в мій дім.
Як хочеться жити й кохати
Не жінку свою, а оту,
Якої тугі груденята
Я бачу в чужому саду.
2023.03.25
01:52
Боролися за денацифікацію а напоролися на дерусифікацію.
Лояльність до зла несумісна з добром.
Великодержавні інтереси загальнолюдських цінностей не сприймають.
Справжій рашист справжнім людям не товариш.
Рашисти запечатали тему «братских нар
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Останні коментарі: сьогодні | 7 днів

2023.03.09
2023.03.01
2023.02.18
2023.02.06
2023.01.04
2023.01.03
2022.12.08
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Автори /
Олександр Сушко (1969) /
Проза
Розширення
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Розширення
Розширення
Коли я сказав сусідам, що наш всесвіт розширюється і скоро лусне як мильна булька - ніхто не повірив. А справа ж серйозна, я б сказав – надважлива. Бо нащо тоді ми гарбузи сіємо та вірші пишемо, якщо все піде котові під хвоста. Поруч зі мною на лавці сидять мої сусіді – Петро, Микола та Степан, в усіх у ротах димлять люльки із запашним тютюном, а не благенькими цигарками, які сьогодні напихають на фабриках в основному позаминулорічним покришеним сіном навпіл з кізяками.
- Та-а-ак, - відповідає Степан,- справа серйозна. Мого коня, якщо переїсть ячменя, теж роздимає. Тоді у стайню хоч тиждень не заходь – такий моцний запах там витає.
- А як до цього дотумкали? – питає у мене Микола.
- Та просто,- кажу. – Другий закон Ньютона у викладці Больцмана що каже? E=klogW.
- Ох, як же я забув! Точно!- додає Степан. – І дійсно, універсум схильний до ентропії, оскільки log завжди із знаком плюс.
- Та й інтенсивність випромінювання падає,- додаю ще один аргумент. Ось дивіться,- і малюю на папірчику загальновідоме простяцьке інтегральне рівняння, проштудійоване мною в одному з останніх випусків журналу "Science".
- Еге ж,- одночасно мугикнули всі три сільські дядьки. – Твоя правда.
- А оскільки всі атоми і навіть кварки неодмінно розірве темна енергія, то є нагальна потреба все зробити якомога швидше, бо можемо і не встигнути. Правильно кажу? – питаю у дядьків.
- Егеж! – знову кивнули всі три голови.
- - Ну, тоді чого сидимо? Хутенько на поле ходімо сіно збирати, бо на вечір обіцяють дощ!
Дядьки повагом вибили мундштуки об халяви чобіт, неквапом встали з лавки, підкрутили вуса і рушили по хатах за реманентом.
Миколин лошак поволі їде лугом, общипуючи кущики мишію, я вдивляюся в хмарку вдалині, сподіваючись, що то не дощова, а односельці потроху смокчуть бормотуху, яку прихопив із собою запасливий Петро. Запах був такий, що мухи, які пролітали поруч, падали замертво.
- Тпру-у-у-у!- вигукнув Степан і натягнув віжки аби спинити коня. Цього разу баби з нами не пішли, доводиться працювати самим. А сонечко припікає,- півгодини помахав граблями і вже хочеться лягти. Довжелезний валок висхлого сіна потроху підгрібається до польової стежини, ось уже він сягає коліна, отже потрібно згрібати докупи цю «ковбасу», інакше далі стане ще тяжче.
Поволі нагромаджується одна копиця, друга, третя. Хлопаки допили сулію з самогоном і продовжують далі гребти сухе сіно, смертельно хекаючи на мух та ґедзів.
- Давайте вантажити,- скомандував Степан,- хай Сашко їде в село і знімає скирти з воза, а ми будемо тут, на лузі.
На світ Божий вигулькнула ще одна сулія з чикилдихою. Гарно приклавшись до тари продовжуємо працювати. Намостили стільки сіна, що не видно ані коня, ані воза. Смикаю за віжки, Сухоребрик плямкнув мундштуком і важким кроком поцургенив воза у зворотній бік. Коли млявий скакун зупиняється - показую йому лозину.
Ворота у Петровий двір відчинені настіж, отже нас чекають.
- Мотре, сіно звантажуємо під сараєм?- питаю у сусідки.
- Так, як минулого разу,- одказує господиня і хапає вила. аби допомогти гребти траву. Разом з нею до справи стають двоє її дочок – пишних цицястих молодиць на виданні. З такою гвардією упоралися за п’ятнадцять хвилин.
Пою коника теплою водою, даю пожувати конюшини під тином і завертаю худобину знову на луг. А там у козаків післяобідній глибокий сон. Драконяче пійло, яким вони частувалися з самого ранку, поклало покотом славне військо у пахучі лугові трави. І богатирські хропаки здригали верхівки невикошених будяків обабіч дороги.
- Агов, богатирі! – гукаю до мужчин.- До роботи! Інакше баби лаятимуться!
Микола трохи ворухнувся, але знову застиг, не взмозі підняти розкумарену та проспиртовану тушу. Копнув злегка Петра – лежить колодою, потряс Степана – лежить замертво. Що ж, треба витязям відпочити, хай лежать, відпочивають після трудів праведних. А я підвожу Сухоребрика поближче до купи і починаю сам вантажити сіно. Морочився з годину доки все зробив як треба, міг би швидше, але капосна коняка увесь час зрушала з місця в пошуках зеленої трави.
- А чому так довго? - питає Мотря. – Що там мужчини роблять?
- Пішли на дальній кінець лугу гребти, аж до річки, - збрехав я.
- Так туди далеченько добиратися. Скажи, хай спочатку під «стариком» все заберуть. А то щось припарює, можуть не встигнути.
- Гаразд, скажу,- і знову завертаю коня на поле.
Козаки сплять, поруч валяється друга сулія, яку вони допили, коли я відвозив сіно. А на обрії вже видніється чорна хмара. Сивий гребінець тужавіє на очах, боюся аби не було граду. Працюю хутко, без перекурів та відпочинків. В встанню ходку довелося кілька разів цьвохнути по бабці Сухоребрика аби той йшов скорше.
- А де чоловіки? – бідкається Мотря. Зараз же буде дощ, що вони та роблять?
- Багато сіна біля річки, хочуть скласти аби буря не розкидала, поспішають.
- От біда! Ану давайте хутчій заскиртуємо та накриємо поліетиленом. Часу обмаль.
Я й сам бачу, що обмаль,- перші краплі важко падають в порох.
Скирту утрамбували, накрили, підперли тичками і обв’язали мотузкою аби буря не порозкидала дрючки. І тут уперіщила злива: густа як каша і тепла як пазуха жінки.
Коня на луг гнав чвалом, на горбаках трусило так, що аж двічі прикусив язика. А на полі п’яні мужики лазили навкарачки, не взмозі піднятися на ноги. По одному вантажу всю братію на воза, прикриваю їх від дощу граблями та вилами, і знову трюхикаю в село. Що тут вдієш – важка доля селянська, непроста. Якщо не виручати собратчиків, то й тобі може жаба цицьки дати.
Коли я привіз гвардійців на Мотрин двір і та уздріла лицарів в усій красі, то тільки сплюнула і гримнула дверима; знаю зараз вона чоловіка до хати не пустить, тож звалюю «тріо Гориничів» у клуні, на сіні, навпроти загону з кабанцями, а сам іду додому. А що ще залишається робити?
Всесвіт розширюється, кварки розпадаються, самогон закінчився, а голодний пес зобиджено гавкає, бо не погодував його уранці. Та це нічого, оскільки вдома зустрічає дружина.
- Знову сам працював? – питає у мене. – Бачу, що сам. Ех, їздять на тобі всі кому не ліньки,- досадує жінка і стягує з мене мокрі лахи. – Іди, помийся в душі і марш у ліжко, а то ще захворієш.
Слухняно виконую все, що каже ця свята людина, переодягаюся в чисте і пурнаю в теплу постіль. Згодом до мене тулиться розпашіла дружина, мої груди розпирає від солодкої млості, обом стає гаряче, ми летимо за межі цього прагматичного універсуму.
Отже, не збрехала квантова фізика – цей всесвіт розширюється, з прискоренням, а разом з ним ми удвох мчимо у невідому невідомість, туди, де немає ні часу, ні простору, ні власного я, а є тільки голос моєї коханої дружини та стукіт її серця. Мчимо в інший вимір, ім’я якому - ЛЮБОВ.
30.03.2019р.
Коли я сказав сусідам, що наш всесвіт розширюється і скоро лусне як мильна булька - ніхто не повірив. А справа ж серйозна, я б сказав – надважлива. Бо нащо тоді ми гарбузи сіємо та вірші пишемо, якщо все піде котові під хвоста. Поруч зі мною на лавці сидять мої сусіді – Петро, Микола та Степан, в усіх у ротах димлять люльки із запашним тютюном, а не благенькими цигарками, які сьогодні напихають на фабриках в основному позаминулорічним покришеним сіном навпіл з кізяками.
- Та-а-ак, - відповідає Степан,- справа серйозна. Мого коня, якщо переїсть ячменя, теж роздимає. Тоді у стайню хоч тиждень не заходь – такий моцний запах там витає.
- А як до цього дотумкали? – питає у мене Микола.
- Та просто,- кажу. – Другий закон Ньютона у викладці Больцмана що каже? E=klogW.
- Ох, як же я забув! Точно!- додає Степан. – І дійсно, універсум схильний до ентропії, оскільки log завжди із знаком плюс.
- Та й інтенсивність випромінювання падає,- додаю ще один аргумент. Ось дивіться,- і малюю на папірчику загальновідоме простяцьке інтегральне рівняння, проштудійоване мною в одному з останніх випусків журналу "Science".
- Еге ж,- одночасно мугикнули всі три сільські дядьки. – Твоя правда.
- А оскільки всі атоми і навіть кварки неодмінно розірве темна енергія, то є нагальна потреба все зробити якомога швидше, бо можемо і не встигнути. Правильно кажу? – питаю у дядьків.
- Егеж! – знову кивнули всі три голови.
- - Ну, тоді чого сидимо? Хутенько на поле ходімо сіно збирати, бо на вечір обіцяють дощ!
Дядьки повагом вибили мундштуки об халяви чобіт, неквапом встали з лавки, підкрутили вуса і рушили по хатах за реманентом.
Миколин лошак поволі їде лугом, общипуючи кущики мишію, я вдивляюся в хмарку вдалині, сподіваючись, що то не дощова, а односельці потроху смокчуть бормотуху, яку прихопив із собою запасливий Петро. Запах був такий, що мухи, які пролітали поруч, падали замертво.
- Тпру-у-у-у!- вигукнув Степан і натягнув віжки аби спинити коня. Цього разу баби з нами не пішли, доводиться працювати самим. А сонечко припікає,- півгодини помахав граблями і вже хочеться лягти. Довжелезний валок висхлого сіна потроху підгрібається до польової стежини, ось уже він сягає коліна, отже потрібно згрібати докупи цю «ковбасу», інакше далі стане ще тяжче.
Поволі нагромаджується одна копиця, друга, третя. Хлопаки допили сулію з самогоном і продовжують далі гребти сухе сіно, смертельно хекаючи на мух та ґедзів.
- Давайте вантажити,- скомандував Степан,- хай Сашко їде в село і знімає скирти з воза, а ми будемо тут, на лузі.
На світ Божий вигулькнула ще одна сулія з чикилдихою. Гарно приклавшись до тари продовжуємо працювати. Намостили стільки сіна, що не видно ані коня, ані воза. Смикаю за віжки, Сухоребрик плямкнув мундштуком і важким кроком поцургенив воза у зворотній бік. Коли млявий скакун зупиняється - показую йому лозину.
Ворота у Петровий двір відчинені настіж, отже нас чекають.
- Мотре, сіно звантажуємо під сараєм?- питаю у сусідки.
- Так, як минулого разу,- одказує господиня і хапає вила. аби допомогти гребти траву. Разом з нею до справи стають двоє її дочок – пишних цицястих молодиць на виданні. З такою гвардією упоралися за п’ятнадцять хвилин.
Пою коника теплою водою, даю пожувати конюшини під тином і завертаю худобину знову на луг. А там у козаків післяобідній глибокий сон. Драконяче пійло, яким вони частувалися з самого ранку, поклало покотом славне військо у пахучі лугові трави. І богатирські хропаки здригали верхівки невикошених будяків обабіч дороги.
- Агов, богатирі! – гукаю до мужчин.- До роботи! Інакше баби лаятимуться!
Микола трохи ворухнувся, але знову застиг, не взмозі підняти розкумарену та проспиртовану тушу. Копнув злегка Петра – лежить колодою, потряс Степана – лежить замертво. Що ж, треба витязям відпочити, хай лежать, відпочивають після трудів праведних. А я підвожу Сухоребрика поближче до купи і починаю сам вантажити сіно. Морочився з годину доки все зробив як треба, міг би швидше, але капосна коняка увесь час зрушала з місця в пошуках зеленої трави.
- А чому так довго? - питає Мотря. – Що там мужчини роблять?
- Пішли на дальній кінець лугу гребти, аж до річки, - збрехав я.
- Так туди далеченько добиратися. Скажи, хай спочатку під «стариком» все заберуть. А то щось припарює, можуть не встигнути.
- Гаразд, скажу,- і знову завертаю коня на поле.
Козаки сплять, поруч валяється друга сулія, яку вони допили, коли я відвозив сіно. А на обрії вже видніється чорна хмара. Сивий гребінець тужавіє на очах, боюся аби не було граду. Працюю хутко, без перекурів та відпочинків. В встанню ходку довелося кілька разів цьвохнути по бабці Сухоребрика аби той йшов скорше.
- А де чоловіки? – бідкається Мотря. Зараз же буде дощ, що вони та роблять?
- Багато сіна біля річки, хочуть скласти аби буря не розкидала, поспішають.
- От біда! Ану давайте хутчій заскиртуємо та накриємо поліетиленом. Часу обмаль.
Я й сам бачу, що обмаль,- перші краплі важко падають в порох.
Скирту утрамбували, накрили, підперли тичками і обв’язали мотузкою аби буря не порозкидала дрючки. І тут уперіщила злива: густа як каша і тепла як пазуха жінки.
Коня на луг гнав чвалом, на горбаках трусило так, що аж двічі прикусив язика. А на полі п’яні мужики лазили навкарачки, не взмозі піднятися на ноги. По одному вантажу всю братію на воза, прикриваю їх від дощу граблями та вилами, і знову трюхикаю в село. Що тут вдієш – важка доля селянська, непроста. Якщо не виручати собратчиків, то й тобі може жаба цицьки дати.
Коли я привіз гвардійців на Мотрин двір і та уздріла лицарів в усій красі, то тільки сплюнула і гримнула дверима; знаю зараз вона чоловіка до хати не пустить, тож звалюю «тріо Гориничів» у клуні, на сіні, навпроти загону з кабанцями, а сам іду додому. А що ще залишається робити?
Всесвіт розширюється, кварки розпадаються, самогон закінчився, а голодний пес зобиджено гавкає, бо не погодував його уранці. Та це нічого, оскільки вдома зустрічає дружина.
- Знову сам працював? – питає у мене. – Бачу, що сам. Ех, їздять на тобі всі кому не ліньки,- досадує жінка і стягує з мене мокрі лахи. – Іди, помийся в душі і марш у ліжко, а то ще захворієш.
Слухняно виконую все, що каже ця свята людина, переодягаюся в чисте і пурнаю в теплу постіль. Згодом до мене тулиться розпашіла дружина, мої груди розпирає від солодкої млості, обом стає гаряче, ми летимо за межі цього прагматичного універсуму.
Отже, не збрехала квантова фізика – цей всесвіт розширюється, з прискоренням, а разом з ним ми удвох мчимо у невідому невідомість, туди, де немає ні часу, ні простору, ні власного я, а є тільки голос моєї коханої дружини та стукіт її серця. Мчимо в інший вимір, ім’я якому - ЛЮБОВ.
30.03.2019р.
• Можлива допомога "Майстерням"
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію