Ви чули як чмихають їжаки? Ні? Дивно. Спробуйте увечері натерти пусту собачу тарілку під порогом шматочком тушкованого м’яса. Як сяде сонце – вдягніть щось балахонисте з каптуром та сядьте в кущах на ослінчику. Гарантую: на густий запах тушонки їжаки збігаються, як дівиці на молодого та рум’яного красеня. Нічні тваринки товпою сунуть до пахучої поживи, самі прудкі влазять у кухонну утвар; якщо таріль металічна, то гримітиме так, що гавкуни валуватимуть і в сусідньому селі. Натинявшись донесхочу та не знайшовши поживи їжаки почнуть чимхати, так само як і сусідка, якій не вдалося мене заманити на вечірні пампухи, а насправді – на вечірні слухання її поезій, написаних «от заката до рассвета».
Пише вона прудко, розлого, не те що я, опеньок столичний. До того ж літераторка вельми патріотична: була і в Народному Русі, і в Українській Народній Партії, і в «Свободі». Нині до Андрія Білецького прибилася, пропагує у селищі Національний корпус. Отже, людина не пропаща.
Усі ми мудрішаємо. Не одразу, але прогрес є. Тому підтримка того чи іншого життєвого орієнтира для митця - нагальна потреба. А то так і буде бовтатися у кошлатій верлібристиці чи силабо-тоніці, вивуджуючи з поетичного пневмоторексу нікому не потрібні драглі обструктивних консонансних ідіом. Пише людина метеопоезію та щось пейзажне усе життя, журиться над струмками та дубами і щаслива, що не ступила на слизьку стежку гнітючих роздумів про наше неказисте битіє. А як почне морщити лоба - крок і попруть політичні памфлети. І добре, якщо би гарно та глибоко. Але зараз так ніхто не вміє. Окрім мене, звичайно. Бо маю багаторічний політичний досвід підкилимних оборудок, знаю це штукарство з нутра, так би мовити. Аби все виходило так як треба необхідно вийти за межі того простору, про який пишеш. Інакше мілкотім’я у висновках забезпечене.
Інтертекстуальні аспекти поетичної творчості моєї сусідки можна укласти в ложе етнічного самовизначення української нації. Навіть інтимна лірика носить яскраво виражений фольклорно-патріотичний характер. Ні, це не варіації на тему «Я ж тебе підманула, я ж тебе підвела». А щось середнє між « Ти - москаль ! Тобі не дам» та «Шлюб із бунтарем – оце мій хрест!».
Основні художні принципи майстрині змальовано, отже можна переходити до більш широкого тла наших взаємостосунків, які нічого спільного з поезією не мають. Культурний пласт прекрасної словесності слугує лише ліричним додатком до грубої життєвої прози: не може митець довго обходитися без любові, бо дуже швидко дурнішає. Сусіди першими відчувають, що від самітника починає віяти невдоволенням. Добре, якщо є взаємна приязнь між протилежними статями, тоді мости дружби наводяться блискавично і можуть скінчитися шлюбними ланцюгами. А якщо доводиться себе силувати? Як оце я себе? Ну, не подобається мені сусідка як жінка, а мацати треба. І не приведи Господи робити все косо-криво аби живо! Жінки мстиві, люту образу та зневагу пам'ятають до гроба, тож упещую так, що навіть Амур із Венерою цмокають язиками і плескають у долоні.
Але сьогодні парадигму наших усталених стосунків було зламано: замість кохання сусідка встромила мені в руки лопату і погнала на свій город садити картоплю. Я цургенив на горбаку лантух із бульбою і думав про те, де ж так накосячив, що лишився сьогодні і без пампухів, і без кульбітів у пахучій пазусі молодиці. «Наче все гаразд»,- думав я,- «ніде не оступився, ніде не прохопився необережним слівцем про її творчість та жіночу красу. То чому почуваю себе виним і ростроєним?».
Копирсалися на ріллі до вечора, тричі ходив до хати аби набрати ще картоплі на посадку. Мені вже так надокучило гепати заступом, що ладен був плюнути на все і піти додому. Тільки багатолітня витримка спасла мене від цього нерозважливого кроку. Терпів же я роками гастрит та виразку шлунку аж поки не потрапив з кровотечею під ніж хірурга, то невже не втримаюся до вечора?
Опісля вечері вмостилися в одному ліжку і, уперше за довгий час нашого інтимного життя я…заснув. Притулився до м’якої циці і провалився у глибокий сон непорочного праведника. Тієї ночі нічого не снилося, спав як убитий, а вранці схопився з ліжка як ошпарений. А сусідка поклала прохолодну долоню на моє чоло і тихо так мовить:
- Натомився, бідолашний? Ну, нічого, зараз будемо снідати чим Біг обдарував, а потім відпочинемо як слід, бо сьогодні неділя,- і грайливо мені підморгнула.
Не сподівався я від неї такої фамільярності, не заслужив насмішок, тому поволі встав і почав шукати свої штани.
- Не шукай,- одказує сусідка, - вони в пральній машині крутяться. Ти вчора прийшов брудний як чорт. Ось, бери підштанці мого колишнього, розмір якраз підходящий,- промовила жінка і сунула мені до рук вицвілий хебешний трикотаж ще радянського виробництва. Ще й безрукавку мені подала, вишиту синіми та рожевими метеликами.
Одягнувся, і пішов умити писка, а як повернувся...
У залі був накритий стіл: вертуни, голубці, котлети, заливний язик, шпик, смаженина! А салатів! Боже ж ти мій – та коли вона тільки встигла?
-Марусю! Що за свято у нас таке сьогодні? – питаю у неї.
- А ти пригадай…
- Зустрілися уперше під тином рік тому чи що?
- Не вгадав,- посміхнулася молодуха.
- Перша збірка віршів вийшла тридцять років тому?
- Таке скажеж! Ні!
- Та кажи уже, не мучай! –гавкнув я.
- Ех ти, забудько,- одказала розрум’янена пані. –День народження у тебе сьогодні. П’ятдесят годочків пройшло як вилупився ти на світ Божий.
- Он що! І справді забув! Ой як приємно, Марусю! Ну просто в серце поцілила!
Цілував я її довго, думав до столу одразу сісти та похрумати гарненько але не вдалося – потягнула мене Маруся під балдахін, поклала на подушки з вишитими амурчиками.
А як сонце стало пополудні ми і справді сіли до столу: їли, пили, зубоскалили. Під вечір умостилися дивитися передвиборчі баталії між партійними балаболками. Зиркнувши на стиглу картоплю на столі запитав:
- А шо то за бздик учора був з саджанням бульби? Можна ж було розтягнути на пару днів аби не так важко.
-Ні, дорогенький, - одказала сусідка. - Бач, який стіл тобі накрила? Не на сотню гривень і не на дві. Тут і в тисячу не вкладешся. Тому відпрацювати мусів на повну катушку. А завтра ти б чкурнув на роботу і довелося б мені самій копирсатися на городі. А так і вовки ситі, і вівці цілі. Згоден?
Авжеж, згоден. До такого я б не дотумкав.
- А тепер послухай мою нову поему, яку я написала, поки ти спав,- одказала Маруся і затягнула безкінечну дзюркітливу пісню жайворонка в піднебессі.
Ось так, дорогенькі мої,- прагматизм іде в ногу з високим та щемким мистецтвом. Хіба у вас не так?
22.04.2019 р.