На вечірній зорі
П’ю вино на морськім бережку.
Поглядаю на захід, як втомлене сонце сідає…
Як багрянець небес, наче кров на застиглім сніжку,
Розтає… І ніколи прожитий цей день не вертає…

По пустельному пляжу
Вздовж моря босоніж іду.
І сліди на піску заливає вода нескінченна...
Ухиляюсь від хвилі, ступаю у піни орду,
Наче в пам’ятних кадрах безсмертного кліпу Дассена…

Проведу теплохід,
Що у мареві моря сяйне.
І вдихну з насолодою свіже цілюще повітря.
Цей виснажливий сум ненадовго покине мене,
Відлетить в небеса, де моргає вже зіронька світла…

Сіра сутінь
Опустить на місто серпанку вуаль.
Потім темрява все зачаклує, мов трепетну казку…
Не спинити нічим цей довічний земний ритуал…
І не можна пізнати, що вічність ховає під маску…

2019

Примітка: Оригінал вірша Яков Баст

Пить вино на морском берегу...

На вечерней заре
пить вино на морском берегу.
И смотреть на закат, как сдаётся уставшее солнце…
Как багровость небес, словно кровь на застывшем снегу,
исчезает…А день уходящий уже не вернётся…

По пустынному пляжу
вдоль моря пройти босиком,
оставляя следы на песке, накрываемым пеной…
От волны увернуться, спасаясь поспешно бегом,
словно в памятных кадрах из чудного клипа Дассена…

Проводить теплоход,
уходящий в незримую даль.
Полной грудью вздохнуть этой свежий целительный воздух.
На мгновенье покинет сосущая душу печаль,
уносясь в небеса, где на ночь зажигаются звёзды…

Серый сумрак
опустит на город сплошную вуаль.
А потом темнота загрунтует всё чёрною краской…
И нельзя задержать этот вечный земной ритуал…
И нельзя рассмотреть, что там вечность скрывает под маской…

2019