світлій памяті мого діда

У серпні таки відчувалося дихання осені...
Ранки ставали морозно-прохолодними, не такими, як зазвичай в липні. З шафи діставалися тепліша піжама і ковдра, згадувалася звичка пити чай, аби зігрітися перед сном.
Віта вийшла на кухню, аби заварити чаю. чайник весело свистів на блакитному вогникові плити. Рука автоматично потягнулася до коробочки із заваркою, але... Коробочка виявилася порожньою, і дівчина пригадала, що лишила коробочку, як нагадування купити чаю... І не купила... Що ж... Буде просто чай без заварки, з цукром і лимоном.
Лимон був завбачливо нарізаний тоненькими скибочками і пересипаний цукром. Аромат приємно лоскотав ніздрі, коли дівчина зняла кришечку з банки і переклала кілька кружалець у сиропі до великої прозорої скляної чашки - улюбленої для чаювання.
Окріп тоненькою цівочкою спадав на лимон, стінки чашки пітніли, аромат лимонного масла наповнював кімнату, огортаючи закутану в теплий халат Віту.
Вода у чашці не була прозорою, цукровий сироп створював ілюзію легенького туману, який оповивав чашку зсередини, і дівчина вдивлялася у ті ледь помітні чудернацькі візерунки. Ці цукрові візерунки промовляли до неї, спадкоємиці давнього славетного роду, нащадком якого тепер стала вона.
Візерунки шепотіли і звали, розповідаючи давню історію, у якій до кінця було невідомо, де є правда, а де плід уяви.

Йому не було й двадцяти, як одного вересневого ранку прийшли пристави і заарештували всю родину. На думку НКВС було за що, бо родина хоча і мала діток як квіток, але жили так, що все було.
Газдували на славу, мали і хліб і до хліба, батьки трудилися і дітвора змалку була приучена до праці.
Тримали і корівку, і коників, і курочки неслися. Біля хати - сад, полечко, город. Кролики. Собачка і котики. Гарно жили у своєму світі, де хліб шанувати привчили батьки змалку і трудитися змалку навчилися.
Прийшли пристави і забрали все, на виконання наказу про боротьбу з куркулями. «Кулаки» - так називали роботящих господарів своїх володінь. І закон про боротьбу з такими господарями назвали «про розкулачування».

«Шановний пане Генеральний прокуроре, звертаюся до Вас з проханням розглянути повторно справу, за якою мене і мою сім'ю позбавили усього нажитого тяжкою працею майна і незаконно (підкреслено) за вироком органів самоврядування вислали у Сибір, зачинивши у спецпоселенні строком на 20 років…»

Як воно, покидати рідну домівку, де ще вчора почувався газдою, під дулами автоматів?
Як знати, що чинити опір, означає покласти ще непрожите життя?
Батько заборонив чинити опір, бо хотів, аби діти мали право на життя, а тому сім'ю роз'єднали, і Віктор опинився за деякий час у спецпоселенні строком на двадцять років.
На роботах із заготівлі деревини хлопець придивлявся до сосен і модрин, розглядав, як веде себе кожен вид дерева, скільки потрібно сушити деревину, а яку деревину краще обробляти сирою.
Став майстром-самоучкою і місцевим живчиком, бо воля до життя не давала опускати руки. от уже за зароблені калимом гроші купив гітару, навчився грати, потім домру, балалайку, навчив грати побратима на ложках і такими концертами звеселяти таких як і він сам, зачинених у спецпоселенні людей.
Віктора любили за його силу духу і веселу вдачу, згодом молодецький запал почав потроху вщухати, але розрада душі - музика, вона не полишила його, навіть коли роки минули відмітку сорок.
Одного такого вересневого ранку Віктор дізнався, що його скоро випустять на волю, омріяну волю. Чоловік мало радів тому, попереду чекала зима, іти було нікуди, хоча і вільний. Повертатися на батьківщину було суворо заборонено, він був нев’їзний, а куди податися не знав.
Отак і зустрів його Микола, коли день звільнення прийшов. Віктор зі скромними пожитками, але найбільшим багатством – балалайкою, домрою та гітарою сидів під стінами тюрми. Вигляд у чоловіка був не найкращим. У задумі, він сидів і нікуди не йшов, закляк, наче прикутий.
- Вітю, ти тепер вільний, і можеш іти куди завгодно, - Микола торкнув за плече колишнього в'язня, -Вільний, Вітю, хіба ж тобі не радісно?!
-Эххх... -зітхнув чоловік, якому було вже за сорок, - Чего радоваться?
-Як чого? Ти вільний! Іти можеш куди хочеш!
- Некуда идти...- в зажурі промовив Віктор і його губа зрадницьки скривилася, але він швидко опанував себе, аби не заридати гірко, бо він добре знав, що туди, куди хотів повернутися нема дороги, і позаду двадцять років тут, років молодості і підірваного здоров'я.
Віктор тяжко працював на роботах із заготівлі деревини, і якось важка колода притиснула ногу, тому коліно час від часу нило, особливо на погоду, і Віктор кульгав, консервуючи біль в собі.
- А поїдемо зі мною, в Україну? Вітю, неподалік столиці Києва є місто Яготин, я родом з тих країв, поїдемо разом, друже! У Яготині велетенський цукровий завод, там точно такі, як ти, працьовиті потрібні! І гуртожиток є. Спершу поживеш у мене, а там і у гуртожиток влаштуєшся. А там і дівчину собі придивишся, друже, поїхали!