– Христос воскрес!
– Воістину…


Сьогодні такий день – Великдень! Сонечко щирим усміхом проганяє з душі накопичену за довгу зиму остуду, висвітлює круту стежечку через яр, на невидимім кінці якої чується церковний подзвін.
І хотів би піти, помолитися воскреслому з мертвих, свічечки поставити поминальні за всю свою рідню, за щирих і вірних друзів. Та то – московська церква, чужомовна й агресивна, а піп там, як завжди, на доброму підпитку.


– Христос воскрес! – вітається сусіда.
– Воістину… – відповідаю. І додаю з глибоким сумом: – Це ж якби й Україна наша воскресла!
– Де вже там! – скрушно мовить Валерій, простий робітник, якому не виплачують заробітку. – Випив учора лишнього, а сьогодні до брата на день народження ні з чим піти…


Вигулявши собачок, повертаюся в свою сонну оселю. Дружина й донька ще сплять: пізно лягли звечора, котики снідають на кухні, потішно так граються. Вони мирно уживаються між собою і з собачками співіснують по-добросусідськи.


Звечора я зварив крашанки, приготував салат олів’є. На балконі стоїть учорашній борщ, бульйону качиного повна каструля… У холодильнику – сало солоне, мариноване, свіжі яйця, грибочки… Їсти є що. Жаль, випити я не можу – відпив своє. Уже давно живу тверезим життям, а це ой як не просто! Усе бачиш, усе чуєш – душа перевертається, спочинку просить, бодай тимчасової нереальності, повного забуття.


На Великдень – гріх працювати. А робота у мене, слава Богу, є: редагую альманах митців Слов’яносербського району, поетичні збірочки Людмили Лисицької, Надії Кошель; свої рукописи готую до видання. Робота – мій духовний харч, вона утримує мене на цьому світі. Та й заробіток малий приносить: чи то гривні на сигарети і чай, чи то якісь продукти. Це добре, бо пенсія у мене мізерна, як, власне, у всіх мені подібних.


– Христос воскрес! – кажу сам собі, п’ючи міцний ранковий чай.
– Воістину воскрес! – сам собі відповідаю, запалюючи вже десяту сигарету й пишучи ці рядки.


Нещодавно я мав творчу зустріч з учнями ліцею іноземних мов. Цікаво, що поряд з англійською, німецькою, французькою та іспанською тут, як мені здалося, ґрунтовно вивчають і державну, українську, мову. І в аудиторії сиділи старшокурсники, які вільно володіли українською, тож добре розуміли мої вірші, ставили чимало цікавих, нестандартних запитань. І серед них таке:
– Чи любите ви нашого Президента?
Запитання дуже конкретне, отож, і відповіді вимагало прямої. І я, пожартувавши для розрядки: «Я – людина нормальної орієнтації, усе життя любив дівчат і жінок!», таку пряму відповідь дав:
– Не люблю. Не шаную. Більше того: зневажаю за його людську непорядність, нечесність і недорікуватість… Нам треба іншого президента, і чим скоріше, тим краще. Не слід чекати чергових виборів, які невідомо, коли й відбудуться, і невідомо, чи будуть чесними.
– А яким чином можна домогтися усунення «гаранта»? – запитує юнак. – Чи це можливо взагалі за такої системи, яка існує в нашій державі?
– Треба всім разом вийти на вулиці та площі міст і сіл і в один голос видихнути: «Кучмо, йди собі на пенсію, не ґвалтуй нещасну матір-Україну!»
– А він почує, зрозуміє, погодиться?
– Треба, щоб почув, зрозумів і погодився. Інакше – біда: подальший розвал економіки й сільського господарства, ще більше зубожіння народу, повний колапс і катастрофа! Кажу це вам як людина, котра прожила чимале життя під знаком Сталіна – Хрущова – Брежнєва…
Що ж, розмова відбулася дуже серйозна, у дусі злагоди та згоди. І це мене дуже радує: наші діти й онуки зуміють побудувати своє життя без недорікуватих гетьманів і злодійкуватих отаманів!


Відійшов у вічність ще один мій чудовий друг – скульптор Василь Юхимович Орлов. Про його смерть я довідався через тиждень після поховання – із телефонного дзвінка сина небіжчика, теж скульптора, який ось уже три десятки літ живе у Санкт-Петербурзі.
Земля пухом тобі, дорогий Василю Юхимовичу! Ти так любив Україну, а українська держава прирекла тебе на злиденну старість і передчасну смерть. При владі – черстві, обмежені люди, українофоби, навіщо їм українське мистецтво, культура, духовність?!
Вилюднюється мій Луганськ: хтось виїхав, хтось помер, а хто й живий іще фізично, та поховав себе як активний громадянин, творець, світоч.
Мені вже давно не кортить ходити міськими вулицями – знайомих все одно навряд чи зустріну, а незнайомі або малознайомі – мені аж ніяк не цікаві: усі ніби на одне лице…
Отож вибираюся зі свого Заріччя вряди-годи, і то лише в невідкладних справах: до видавництва чи на виступ у школі, ліцеї, університеті. До книгарень не заходжу, бо нема з чим, а ціни на книги дуже високі – космічні.
Сиджу вдома: щось пишу, редагую чужі тексти, читаю, коли є щось цікаве, слухаю радіопередачі, клопочуся по домашньому господарству. Себто щось варю, перу, мию, вигулюю собачок. І думаю, думаю, думаю…


Своє життя я прожив недарма. Життєвий досвід підказує мені шляхи виживання, зміцнює мій дух і підпирає надію на краще майбутнє України. Воно таки прийде, та чи доживу я до того дня? Не дожили ж мої дорогі побратими, сильніші за мене й упевненіші Адольф Романенко, Йосип Курлат, Борис Демків, Олександр Зайвий, Михайло Казидуб…
Може, їм легше на тому світі, ніж мені – на цьому?


Істинні герої в Україні ті, кого поцілувала смерть: Василь Стус, Олесь Гончар, В’ячеслав Чорновіл… Та є ще й справжні живі герої, такі доступні й прості в спілкуванні, скромні в побутовому плані…


А державна влада-мафія продукує своїх «героїв», і серед них – лазаренки, ткаченки, медведчуки, волкови, суркіси, литвини й різні-всілякі пустовойтенки. Це – загальнодержавні, столичні «герої». А ще ж є герої обласного, міського, районного і навіть селищного та сільського рівня! Є вони і в моєму Луганську, і в моїй рідній сумській Марківці. От їм я ніколи не скажу «Христос воскрес!», не подам руки.
У своїй особі я не вбачаю ні героя, ні мученика: я чорнороб, трудоголік у своїй справі. І великий життєлюб та оптиміст, хоча в моїх ліричних «сплесках»-віршах є чимало і смутку, і печалі. То не я плачу-журюся, то мій ліричний герой страждає, зневірюється і… воскресає знов у своїй вірі, у любові до життя.
Той, хто вчора воскрес із мертвих, нині творить чудеса. У природі пояскравішало, набираючись тепла, сонце, густіше зазеленіла трава, на деревах розкриваються набубнявілі жагою бруньки, випускаючи в перший політ срібне листячко. У моїй душі подвоїлося жадання жити повноцінніше, наповненіше, робити щось значніше, ніж просто проживати день за днем, боротися за право радіти кожній хвилині спілкування зі світом, писати рядки, звернені до нащадків, доносити свої зрілі роздуми до сучасників з надією, що тебе зрозуміють, як ніколи досі.


Мрія українського дурня: «Оце б якби прийшли американці, та допомогли повалити існуючий режим, та зліквідували наших олігархів, та точковими ударами уразили хатинки всіляких кравчуків-медведчуків, та привезли гуманітарну допомогу, та за новітнім «планом Маршалла» відбудували нашу промисловість, піднесли економіку на європейський рівень, та відновили колгоспи, та повернули ковбасу за два двадцять, та…»
«Дурень думкою багатів, поки й з печі полетів», – колись говорила моя мудра бабуся Уляна Олексіївна, царство їй небесне!


Якби ж знали деякі люди, як мені їх часом не вистачає! Як мені потрібне спілкування з ними!
Петро Скунць, якого я щиро люблю ось уже сорок років, живе дуже далеко, аж в Ужгороді – ні я туди не годен дістатися, ні в нього немає ніякої потреби відвідати Луганськ.
Дмитро Шупта нині мешкає в Одесі, нібито одружився, на роботу їздить аж до молдавського (придністровського) Тирасполя – викладає там у вузі, чи що… Адреси його не знаю, та воно й листуватися нині не з руки: і старомодно, і грошей коштує…
Данило Кононенко в Криму, там українцям живеться ще гірше, ніж у нас у Донбасі, – Данилові не до мене…
Олена Дурова, яку я полюбив, мов рідну дочку, і з якою мені завжди було цікаво та легко, вельми зайнята своїми сімейними проблемами: не телефонує, не приїздить, хоча й обіцяла навідати. Певне, втратила будь-який інтерес до мене, бо хто я їй – старий, недужий, незалежний аж до непотрібності.
Слава Богу, хоч Надя Кошель не забуває мене: зрідка телефонує зі своїх сільських маргінесів. Певне, і їй там самотньо, ні з ким перемовитись і бути зрозумілою.


Володимир Просін. У недавньому минулому – журналіст, редактор сватівської райгазети, а останні роки – голова Сватівської райдержадміністрації, депутат обласної ради. Розумна, вельми талановита людина. Великий патріот України. Пише вірші, пісні. Зумів не лише зберегти давні культурні традиції Сватівщини, а й десятикратно примножив їх. Добрий організатор, лідер не на словах, умілий господарник. Знаючи багатьох нинішніх державних і партійних діячів місцевого рівня й столичного «розливу», я дійшов висновку: «Просін – та людина, якій сміливо можна довірити не лише район чи навіть область… Він здатен на більше».
На превеликий жаль, сьогодні всім в Україні заправляють інші, ті, хто таких, як Володимир Володимирович Просін, нігтя не варті. І вони доруйновують нашу неміцну державу, розпродують народні багатства наліво й направо, загрібаючи гроші до своїх бездонних кишень. Дійде до того, що в один аж ніяк не прекрасний день ми прокинемося меншовартісними підданими ненажерної московської імперії – рабами рабів, а ті, що нас здали, будуть нашими погоничами, наглядачами й катами.
Отакі-то справи, шановний Володимире Володимировичу, – мало в нас таких Просіних, як ви, катастрофічно мало! У цьому й полягає наша спільна трагедія.


Щойно закінчив редагування нової збірочки віршів Надії Кошель. Це вже дев’ята книжка талановитої поетеси – учительки з Верхньої Богданівки Станично-Луганського району. Збірочка обіцяє бути цікавою, адже за останні два роки «мовчання» Надія значно виросла, удосконалила свою майстерність, розвинула манеру письма, таку несхожу на інші… Гадаю, Надія Кошель на сьогодні є найцікавішою і найсамобутнішою поетесою в Донбасі, а може, і в усій Україні. І людина вона цілісна, змістовна, приємна у спілкуванні. З нею мені й легко, й цікаво. Я був редактором усіх її книжок, ми завше знаходили порозуміння. Не те, що з Тамарою Чайкою, Аллою Лебідь чи, скажімо, з Наталею Коношевич. Я був дуже прихильний до них, старався дотягнути їхні вірші до більш високого рівня й робив це безкорисливо, безкоштовно. Однак не догодив: усі троє вважають, що я зіпсував їм книжки, мовляв, у них було все краще, усе талановите, а я, чи то із заздрості, чи то через свою редакторську некомпетентність, «опустив» їх до рівня початківців. Так, нині час невизнаних самопроголошених геніїв. Що ж тут поробиш?!


За останні п’ятнадцять років мені довелося бути редактором чи рецензентом сотень рукописів: і талановитих, і слабеньких, і… ніяких. Певне задоволення як редактор і просто читач мав від творчості дуже й дуже небагатьох. Варто, мабуть, сказати, що найкращими моїми авторами були поети Іван Савич, Борислав Степанюк, Сергій Гарбуз, Володимир Стальний, Людмила Лисицька, Надія Кошель, Інна Бердецька, Олена Дурова, прозаїк Анатолій Волошин. Може, когось я й забув… Нехай мені вибачають.


Останнім часом я читаю дуже мало – через свою прогресуючу сліпоту. Глаукома ж невиліковна! Читаю в основному політичні видання, опозиційні часописи. До речі, мені реґулярно висилають «Слово Просвіти! і «Самостійну Україну». Так от, прочитав я нещодавно кілька вельми цікавих книг Едуарда Ходоса, Павла Штепи «Мафія і Україна», Дмитра Чобота. Добре, що прочитав, тепер знаю набагато більше і значно глибше, ніж знав досі. Наче аж в очах трохи розвиднілося.


Ще нинішнього, себто 2003 року планую видати маленькими тиражами й невеликим обсягом переклади з різних поетів, публіцистику й літературні спомини, збірку нових віршів. Заробляю свої десять процентів у видавництві «Глобус»; передбачаються платні виступи в школах Сватівщини (телефонували звідти, запрошували приїхати); може, зумію розпродати певну кількість від тиражів попередніх збірочок, виданих на власну пенсійку. І таким чином зумію розквитатися з друкарями за свої нові видання…
Усі рукописи вже виданих речей здаю до архіву обласної бібліотеки: може, колись комусь і стануть у пригоді. А вдома вони пропадуть – як мене не стане…


– Слава Ісусу Христу! – вітається зі мною священик Миколай, мій приятель і сусіда по кварталу Микола Саранча.
– Навіки слава! – відповідаю я, а сам собі й думаю: «А за що ж нам неслава, а точніше, ганьба – жити в державі злодіїв, невігласів і яничарів?! Чи довго це триватиме?»


2003