Народився я, за розповідями бабусі Уляни, у холодному й сніжному січні сорок другого року в тісному й темному льоху, бо наша саманна хата під солом’яною стріхою згоріла на початку війни від запалювальної бомби. Це було в степовому хуторі з дивною назвою Рудка. Після відступу німців, наприкінці сорок третього, ми перебралися в колишній панський маєток Крамаренків поблизу хутора. Звався він, звісно ж, по-новому – Комуна. Там я прожив добрих десять років свого кругло-сирітського життя разом із бабусею і старшою сестричкою Людою. То була справжня райська оаза: каскад зариблених ставків, чималий лісопарк, старий і новий фруктові сади з малинником, смородиною, аґрусом і порічками, із липовою та осокоровою алеями. Посеред цієї рукотворної, дещо вже здичавілої краси затишно стояли поміщицький палац, кілька більших і менших жилих будинків, комори, стайні, кузня, теслярня, льохи, колодязь... Були ще й клуб, початкова школа, контора колгоспу імені Сталіна. До Рудки було близько кілометра, а до районної Штепівки й обласних Сум – відповідно п’ятнадцять і двадцять п’ять верст. Ходили зазвичай пішки, принагідно їздили кіньми або й волами. У морозні й глибокосніжні зими були відрізані від великого світу. У хатах топили печі бур’яном, соломою, кізяками, дрівцями. Освітлювали житло саморобними каганчиками, заправленими якимось жиром або гасом. Харчувалися тим, що Бог пошле. Здебільшого ж голодували, особливо в сорок шостому й у наступні два роки. Дітей і стареньких бабусь хоронили в лісочку за ставком, а дорослих мужчин і підлітків влада кудись забирала без повороту: в армію, на Донбас, у тюрму... Мій маленький світик, можна сказати, жив своїм напівавтономним життям і все ж залежав від подій, якими жила величезна країна Совєтський Союз, «мудро керована вождем всіх часів і народів великим Сталіним».
На початку березня п’ятдесят третього року «великий та мудрий» врізав дуба, чому наші «комунари» мовчки раділи. П’яні сльози за ним, «найдорожчим і найріднішим», проливали хіба що голова колгоспу Красношапка, міліціонер Соломка, голова сільради Муха та директор Марківської середньої школи Копиця (до п’ятого класу я вже бігав до Марківки). Мені ж як шкільному художнику й літературно обдарованому індивіду доручили випуск стіннівки, приуроченої до трагічної дати. Я постарався: газета вийшла чимала, на кілька великих аркушів ватманського паперу, із жалібними замітками вчителів та учнів, з траурними віршами, а от портрет вождя я обрамив не чорною, як годилося б, а... червоною тушшю. Дарма, що зробив я це з причини своєї недосвідченості, – «гонорар» був відповідний: брутальна директорська лайка, смикання за вуха і биття лінійкою по руках. Уже добре й те, що хоч до тюрми не відправили!
Невдовзі бабуся купила стареньку глинянку з лісяною стелею і солом’яною стріхою на краю Кучерівки (присілку Марківки), на високому березі Сули. Біля хати був садочок: вишні, яблуні, груші, сливи, смородина, порічки, аґрус, калина й бузина, хрещатий барвінок. А ще тополі й верби. Город збігав з пагорба до сіножаті, а там уже й заболочений луг, глибочезна Корінна канава (рукав річки – колишній заводськой канал). Уся долина Сули густо поросла високими й тонкими вільхами. На луках велися торфорозробки, там же випасалася велика рогата худоба, коні, кози, гуси та качки. Трохи далі, на пагорбах, заманливо зеленів, цвів, бугрився кавунами й динями колгоспний баштан.
Із переїздом до Марківки, великого й розлогого старовинного козацького села, де до революції були волосне управління, лікарня, церква, школа, аптека, ветлікарня, два млини, зо два десятки крамниць, спиртовий завод і бурякоприймальний пункт з власною залізницею – вузькоколійкою, мій дитячий світ значно розширився. Я побував у піонерських таборах у Луциківці та Печищі, сходив пішки до райцентрівської Штепівки та цукрозаводської Миколаївки, їздив на станцію Вирі, обійшов хутори й села Марусине, Першотравневе, Любиме, Судевське, Грамине, Гутницьке, Кобзареве, Суханівку, Висторопку... Нові друзі, жадоба мандрів, усеосяжний потяг до читання, заобрійні мрії стали величезною перешкодою для мого успішного навчання в школі. Отож посеред навчального року я покинув шостий клас і пішов пасти колгоспну худобу. А вже в чотирнадцятирічному віці, додавши собі цілих чотири роки, я взяв комсомольську путівку на будівництво шахт у Донбасі.
...Затим були північна Онега, де я сплавляв ліс, казахстанська Караганда, де я будував ДРЕС-2, спорудження Зміївської ДРЕС і Балаклійського цементно-шиферного комбінату на Харківщині. Далі – служба в Радянській Армії: Ужгород – Кам’янець-Подільський – Чоп – Львів – Дубно... Брав участь у будівництві стратегічних мостів через Дністер і Тису. Електрифікував залізницю на перегоні Красне – Здолбунів. Дослужився до звання гвардії рядового, чим, без перебільшення, пишався, пишаюся і буду пишатися до кінця свого життя.
Складати вірші, як і малювати, я, здається, умів змалечку.
Але перші серйозні вірші написав у вісімнадцять років. Тоді ж почав і друкуватися: у райгазетах, в обласній періодиці. З шістдесят третього року друкувався в республіканських газетах і журналах, а першу свою збірочку «Народжуються квіти» видав на початку шістдесят четвертого в Ужгороді, бувши іще солдатом. Її редактором був талановитий закарпатський поет Петро Скунць.
Доучувався я вже після відбуття військової служби, у вечірній школі міста Буська на Львівщині, одночасно працюючи на посаді директора міського Будинку піонерів. У 1965 році успішно склав іспити на атестат зрілості, став уперше батьком (народився мій синок Ігор) і вступив до Львівського університету, на заочне відділення факультету журналістики. Зі мною навчалися майбутні письменники Борис Демків, Микола Сумишин, Федір Зубанич. Того ж року я перейшов на роботу до редакції Кам’янка-Бузької районної газети «Авангард», де мені надзвичайно сподобалося.
На превеликий жаль, мої сімейні обставини склалися так, що, узявши розлучення з дружиною Людмилою, у травні шістдесят шостого року я мусив назавжди покинути і роботу в чудовому творчому колективі редакції, і сам галицький край, до якого так швидко приріс своєю слобожанською душею. Сів на потяг до Луганська й через дві доби опинився в Новоайдарі як відповідальний секретар редакції районної газети. Зустріли мене тут добре, приязно: і редактор М.Я. Суворов, і його заступник В.П. Деніченко, і літпрацівники Вітя Черкашин, Павлик Кузнецов, Митя Курочка... Працювалося важко, але радісно, творчо. Квартирував і харчувався я в матері Павлика – хата стояла якраз біля річки Айдар. Був вільний, тож заводив собі подруг, коли хотів, і яких хотів. Так тривало півроку, аж поки мене запросили до штату новоутвореної обласної газети «Молодогвардієць». У ній, із невеликими перервами, я пропрацював до 1978 року.
У Луганську доля звела мене з цікавими й чудовими людьми – журналістами, літераторами, художниками, скульпторами, акторами. Усіх поіменно назвати не можу, але окремих, найближчих мені, усе ж перечислю: Микита Чернявський, Ілля Овчаренко, Олександр Науменко, Ян Тимошенко, Василь Орлов, Борис Чумак, Григорій Кривець, Віталій Кодолов, Тарас Рибас, Степан Бугорков, Владислав Титов, Микола Щербаков, Богдан Пастух, Юрій Єненко, Павло Ганзій, Михайло Солнцев, Анатолій Толмачов ... Це була луганська еліта! На жаль, багатьох і багатьох із них уже немає на цьому світі, і Луганщина без них – глибока й сіра провінція. Нинішня «еліта» – ніщо порівняно зі згаданими митцями, майстрами своєї справи...
Мій інтелектуальний, духовний світ, звісно ж, не обмежувався Луганщиною – час від часу я виїздив то до Києва і Львова, то в Крим і на Кавказ, у Прибалтику, Білорусію, на Урал і Північний Захід Росії. Мав дружні стосунки з багатьма письменниками країни (СРСР) і зарубіжжя. Тут варто назвати найбільш яскраві імена: Олесь Гончар, Микола Вінграновський, Борис Олійник, Фелікс Кривін, Василь Стус, Григір Тютюнник, Ігор Калинець, Григорій Чубай, Роман Іваничук, Дмитро Павличко, Володимир Яворівський, Борис Нечерда, Василь Захарченко, Віктор Іванисенко, Роберт Третяков, Анатолій Таран, Роман Лубківський, Юрій Кузнєцов (Москва), Віктор Каратаєв (Вологда), Володимир Короткевич (Білорусь), Шаравин Суренжав (Монголія), Бронтой Бедюров (Республіка Алтай), Ренат Харіс (Татарстан), Зубер Тхагазітов (Кабардино-Балкарія), Іван Йорданов (Болгарія)... А ще я мав щастя спілкуватися з уславленими митцями Анатолієм Солов’яненком, Володимиром Івасюком, Василем Харлампійовичем Федченком! Щиро вдячний долі, що зводила мене, малого, із такими великими особистостями!
Доживаю свій вік усамітнено, відірваний від того безмежного світу, який оточував мене в кращі роки. Звісно, ще працюю: пишу нові вірші, спогади, видаю час від часу скромні книжечки. Здебільшого – за власний рахунок. Маю на сьогодні у своєму творчому доробку понад п’ятдесят збірок віршів. Підготував до видання ще кілька рукописів поезії, прози, публіцистики, перекладів. Може, ще встигну видати, поки живу, ходжу, радію білому світові. Це – основна і єдина моя мета. Вільний від творчості час заповнюю редагуванням рукописів знайомих і малознайомих літераторів, веду активну роботу в лавах Української республіканської партії «Собор», до якої належу, зрідка читаю газети, деякі книжки, слухаю радіо й дивлюся телевізійні передачі. Опікуюся двома собачками й трьома кішечками. Підгодовую вуличних собак і голубів. П’ю міцний чай і безугаву смалю ростовську «Приму». Харчуюся тим, що Бог пошле. Одним словом, живу. Чого й іншим бажаю!


2003