Я був соромливим сільським парубчаком, знехотя працював на різних колгоспних роботах, а вільний час, особливо взимку, віддавав книгам. Бібліотека в Марківці була досить непогана, тож я мав змогу прочитати мало не всю класику: від Котляревського до Сосюри, від Гомера до Сінклера. Проштудіював і п’ятдесятитомну «Большую советскую энциклопедию». Чого ж не знаходив у сільській книгозбірні, те діставав у районній Улянівці – ходив туди пішки за вісімнадцять кілометрів. Якось непомітно для себе захопився поезією: Шевченко, Пушкін, Лермонтов, Некрасов... Трохи пізніше: Шота Руставелі, Чехов, оповідання якого нагадували мені вірші в прозі, Грабовський, Леся Українка... І нарешті – сучасники: Бажан, Рильський, Нехода... Потрапили мені до рук і зовсім невідомі твори зовсім невідомих мені поетів: Івана Савича, Микити Чернявського... Не скажу, що вони вразили мене подібно Сосюрі та Єсеніну, однак я завважив, що обоє вони живуть на Луганщині. Ніби передчував, що колись зустрінуся з ними, зав’яжу стосунки та дружитиму до самісінького їхнього смертного часу.
...Першого січня шістдесят сьомого року вийшов перший номер луганської обласної газети «Молодогвардієць». Для колективу щойно утвореної редакції ця подія була справжнім святом, до якого ми готувалися цілий місяць, прискіпливо відбирали для «первістка» матеріали різної тематики та різних жанрів. Я особисто дебютував чималим нарисом про молоду доярку (третя полоса газети) і добіркою зимової лірики – на четвертій сторінці. Оскільки під нарисом стояло моє прізвище, під віршами довелося ставити псевдонім: І. Сумський.
Десь через день чи два (коли б не в день мого народження, коли мені виповнилося двадцять п’ять років) мене викликали до кабінету редактора Едуарда Ніколаєва. Там сидів літній чоловік у темно-синьому пальті зі смушевим коміром і в такій же смушевій шапці.
– Оце і є той І. Сумський, що вас зацікавив, – представив мене своєму гостеві Едуард Миколайович. – Насправді ж він – Іван Низовий, заступник відповідального секретаря редакції й талановитий журналіст. А це, Іване, – продовжив редактор, – відомий луганський письменник Микита Антонович Чернявський. Йому сподобались твої вірші, отож він спеціально прийшов познайомитися з тобою.
Ми потисли один одному руки. Хто ж знав тоді, що ми йтимемо поряд по життю, сварячись і мирячись, шануючи одне одного, цілих двадцять шість літ! Аж до тихої усамітненої смерті Микити Антоновича (про це я напишу дещо пізніше) у порожній міській квартирі в той день, коли дружина і наймолодший син були на дачі.
...У ті далекі шістдесяті й на початку сімдесятих Микита Антонович мешкав у старому, ще довоєнної побудови помешканні на лінії залізниці поблизу Саду Першотравня. У його невеличкому кабінеті з високою «сталінською» стелею було вельми затишно; велика кількість книг створювала відповідний настрій, празниково-творчий і справді поетичний. Ми не один раз, сидячи за чаркою доброго болгарського вина, вели безкінечні розмови про життя-буття (до речі, для письменника, узагалі, людини мислячої, людини, яка почуває себе українцем, геть безвихідно-задушливе, майже казармене), про літературу давню та нинішню, про поезію шістдесятників. Микита Антонович дуже шанував творчість Павличка, із яким товаришував, Ліни Костенко, Василя Симоненка, Миколи Вінграновського. Співчутливо ставився й до пошуків молодих: Голобородька, Кудлика... Прихильно слухав мої вірші, тактовно вказуючи на їхні недоліки й вади.
– Моє покоління, – зізнавався сивий п’ятдесятилітній наставник, – було потрощене сталінською машиною... Ми вже нездатні щось змінити у своєму заскорузлому менталітеті – звичка боятися всього і всіх в’їлася в наші гени, мов іржа. Тому я збираюся переходити на прозу, бо маю так багато сказати людям! А поезія, модернова й соціально-загострена, – це ваша сфера...
...У березні шістдесят сьомого року планувалася поїздка луганських та донецьких письменників до Москви, на творчий звіт у Спілці письменників Союзу РСР. З «класиками» визначились одразу: від Луганщини поїдуть Микита Чернявський, Федір Вольний, Іван Савич, Степан Бугорков, Геннадій Довнар, Владислав Титов, Веніамін Мальцев... А кому із молодих віддати перевагу? Їх, талановитих та амбітних, достобіса, усі хочуть поїхати до столиці, а можна ж лише чотирьом. Тарас Михайлович Рибас, керівник нашої письменницької філії, виїжджаючи до Москви на кілька днів раніше, визначив свої кандидатури: Віру Шепель, Анатолія Романенка, Миколу Погромського... На четверте місце претендували... Не скажу хто, щоб не образити заднім числом справді обдарованих, справді достойних...
Микита Антонович як авторитетний літератор, член бюро письменницької організації переконував усіх, що треба до складу делегації включити «молодого, талановитого, перспективного і до того ж справді українського поета Івана Низового». Були заперечення щодо моєї кандидатури: Низовий у Луганську ще й року не прожив, до того ж приїхав сюди зі Львова, а це характеризує його не з кращого боку; він дуже правильний і прилизаний, а це вже підозріло... І все ж переміг Микита Антонович – я поїхав до Москви.
Уже в поїзді я перезнайомився з усіма, у тому числі й з інтелігентним, тактовним, дуже симпатичним Іваном Савичем. Коли я напам’ять прочитав йому один із його ліричних віршів, то він аж просяяв... і полюбив мене одразу і назавжди.
У поїзді пили горілку, шуміли, сварилися і мирилися... Толя Романенко, який мені спершу не сподобався своєю аж занадто розкутою поведінкою, накинувся на Федора Григоровича Вольного та його дружину Берту Савеліївну, звинувачуючи їх у дрімучому сіонізмі і т.п. Це було щось жахливе, дуже гнітюче й неприємне. Лише втома і сон втихомирили кадїївського молодого поета. Уранці ж він був мов шовковий, усім приязно усміхався, просив вибачення... Так я пізнав справжнього Толю – добру і м’яку людину, хорошого, вірного товариша й істинно чудового поета. Досі з ним дружу, хоч минуло понад три десятиліття.
Тарас Михайлович Рибас зустрів нас у Москві на Павелецькому вокзалі, усім вручив по стограмовій пляшечці коньяку, що було дуже доречно після вчорашнього пізньовечірнього загулу. Представники Спілки письменників СРСР запросили нас до «Ікаруса», який і доправив групу до готелю «Северная» на Сушевському Валу. Там нас розбили на кілька груп і поселили у величезних кімнатах. Пам’ятаю, що у моїй кімнаті були Іван Савич, Геннадій Довнар, Микола Погромський, Анатолій Романенко і донеччани Микола Домовитов, Григорій Кривда й Володимир Назін.
Програма нашого перебування у Москві була насиченою: творчий звіт у Спілці, секційні семінари там же, зустрічі на столичних підприємствах (я разом із прозаїком із Донецька Геннадієм Головіним виступав перед ткалями «Трьохгорської мануфактури»), творчий вечір в університеті імені Ломоносова (старий корпус), автобусна подорож у толстовську Ясну Поляну, банкет у ресторані Центрального Будинку літераторів. Там я вперше побачив знаменитих Андрія Вознесенського і Беллу Ахмадуліну. До речі, мені пощастило сидіти і пити по чарці з Василем Фьодоровим, Єгором Ісаєвим і Миколою Старшиновим. Останній мав дружні стосунки з Микитою Антоновичем, оскільки свого часу перекладав його вірші для «Советского писателя».
...Видавництво «Донбас» вперто повертало мої рукописи з негативними рецензіями. Це вже так старався редактор Петро Бондарчук. Ніколи не бачивши мене, він чомусь незлюбив мою персону. Я ж у той час досить широко друкувався не лише у місцевій пресі, але й у «Літературній Україні», у журналах «Вітчизна», «Прапор», «Дніпро», «Донбас»...
Зрештою, Микита Антонович надоумив мене послати рукопис у Київ, до «Радянського письменника». Що я й зробив. А вже через рік, навесні сімдесят першого тримав у руках свою вистраждану другу збірку – «Провесінь». Після неї мене й було прийнято до Спілки письменників. Рекомендації мені дали Микита Чернявський, Іван Савич та... а третього рекомендувача не пам’ятаю – чи то Геннадій Довнар, чи Тарас Рибас.
Усі свої більш-менш серйозні речі я завше читав Чернявскому. Його ж оцінка була для мене вельми авторитетною: він мав смак на поезію і великий творчий досвід. Усе, що не подобалось моєму наставнику, я тут же знищував. А схвалене – віддавав у друк. Дещо (було й таке) за його порадою ховав до шухляди.
Пам’ятаю, улітку ми ходили вулицями Луганська, у кожній забігайлівці випивали по склянці вина, я читав Микиті Антоновичу поему-алегорію «Горобина ніч», що написалася мені білим віршем буквально за один день. Чернявський слухав дуже уважно, вираз його обличчя, як ніколи, був серйозний, аж суворий. «Добра річ, Іване, вистраждана... Але мусиш заховати її подалі, бо і посадити за неї можуть. Років через двадцять, я певен, її можна буде опублікувати».
«Горобину ніч» я опублікував у газеті «Молодогвардієць» через вісімнадцять років, за що керівництво редакції отримало обкомівську нагінку, а я мав неприємності по лінії КДБ. Та часи були вже інші – не тюремно-табірні: ішов 1988 рік...
...По виході у світ моєї збірки «Провесінь» у «Літературній Україні» з’явилася велика стаття Леоніда Талалая, у якій він, заодно з дніпропетровським поетом Юрієм Кібцем і киянином Леонідом Давиденком, у пух і прах «роздовбав» мою творчість. Щоправда, якщо Кібця й Давиденка рецензент узагалі не визнав за поетів, то мій вірш «Остання колискова моєму дідові» назвав справді чудовим, майже геніальним. Та це не порадувало мене, тим більше, що мої недруги відверто тішились зі статті Л. Талалая, кололи мені очі нею. Звісно ж, я втратив грунт під ногами, на роботі у мене виникли неприємності, у сім’ї почастішали сварки. Зрештою, я звільнився з редакції обласної газети «Прапор перемоги», знявся з військового обліку та виписався в паспортному столі. До Львова мене проводжали Слава Титов, Віталій Нємченко, Сашко Вакуленко, Віталій Кодолов, Гриша Кривець... Т.М. Рибас і М.А. Чернявський допомогли грошима на дорогу й запевнили: «Твою справу з приймальної комісії Спілки письменників України ми відкликати не будемо. Повертайся скоріше до Луганська....»
У Львові, Буську, Кам’янці-Бузькій мене зустріли добре, але ж цього було мало: а де жити, чим і як заробляти на свій шматок хліба?! Жити я, звичайно, міг у Буську, бо там була квартира, мій малий син Ігор, друг Олег Булигін, але ж роботи не було! У Львові робота (і не одна) «накльовувалась», але... не було, де жити, хіба що по черзі у друзів по університету, але без постійної прописки. Промаринувавшись понад місяць, я прийняв нелегке для мене рішення: повертатися до Луганська. Будь що буде! На ту п’ятірку, що мені позичила моя луганська подруга поетеса Люба Горбенко, я послав на Луганщину кілька телеграм, у яких просив терміново, телеграфним переказом, вислати мені грошей на квиток до Луганська. Наступного дня зайшов на Львівський головний поштамт, спитав, чи є мені грошовий переказ «до запитання». Переказ був, один, від Івана Савича. І телеграма від нього ж: «Дорогий Іване, висилаю тридцять карбованців, даруй, що так мало, сина щойно одружив». Святий ви чоловік, любий мій, на жаль, уже покійний, Іване Савичу!
На ті тридцять карбованців від Івана Савича я й повернувся до Луганська. І добре зробив, що повернувся. Друзі мене зустріли співчутливо й тактовно, дружина прийняла без дорікань, донечка зраділа, Тарас Михайлович і Микита Антонович обняли мене як рідного: молодець, що повернувся, ми в тобі не помилилися! А Іван Савич саме в цей час опублікував на шпальтах «Літературної України» об’єктивну рецензію на мою «Провесінь». Микита Антонович домігся через своїх київських друзів публікації в тій же «Літературній Україні» чималої добірки моїх віршів. Одним словом, я був повністю реабілітований як поет.
Але як людина, істота фізична і соціальна я потерпав іще не один місяць. Роботи для мене в Луганську не було. Три місяці оббивав пороги – ніякого результату. Появилися чутки, нібито обком партії і КДБ дали негласну вказівку «не приймати Низового на жодну престижну роботу, оскільки він політично ненадійний». Правда це чи брехня – досі не знаю. Роботи не було, борг по аліментах невпинно зростав... Довелося мені за рекомендацією знайомих влаштовуватись завідувачем лабораторії на Лутугинську птахофабрику. За 120 крб. місячно. Я о п’ятій годині ранку сідав на тролейбус, через чотири зупинки пересідав на трамвай і їхав ще з півгодини, далі сідав на робочий автобус до міста Лутугине, а вже звідти сім кілометрів степом ішов пішки до селища Лісного, де й була контора птахофабрики. Отак я мучився без малого півроку. Аж одного вечора до мене додому приїхав мій товариш, молодий поет Микола Мірошниченко, й привіз із собою літнього, уже сивого, але ще бадьорого чоловіка.
– Це – Микола Олександрович Соколовський, – представив Микола гостя. – Він працює художником на трубопрокатному заводі і йому нині потрібен помічник. Ти ж, Іване, умієш малювати... то, може, згодишся на пропозицію, це ж краще, аніж їздити на роботу світ за очі.
Про Соколовського я чув давно: колишній бранець сталінських концтаборів, професійний художник, поет, прозаїк, бандурист. Про нього мені багато розповідав поет Гриць Половинко, який ще зовсім недавно працював разом з ним на заводі. Та й Микита Чернявський не один раз згадував Миколу Олександровича, хвалився, що той змайстрував для нього бандуру та навчив на ній грати.
Чого б і не погодитись, подумав я, і – дав згоду. А вже через тиждень, звільнившись на птахофабриці, приступив до нових обов’язків: художника-оформлювача зі ставкою у 110 карбованців. Зате – близько, прямим тролейбусом хвилин за двадцять-тридцять: завод, цеховий клуб, художня майстерня. Тепло, затишно; цікаве оточення, задушевні розмови з Миколою Олександровичем. Прихильність заводського парторга, безкоштовна путівка в санаторій до Алушти. Становище моє значно покращилось після квітня сімдесят другого року, коли мене було прийнято до членів Спілки письменників. Обласна молодіжна газета опублікувала чималу добірку моїх віршів. Мене почали запрошувати на платні виступи в різних установах та організаціях, на промислових підприємствах. Це дало мені змогу кинути низькооплатну роботу на заводі (до того ж я посварився з М.О. Соколовським) й піти на вільні хліба. А вже з початку наступного року, за путівкою Бюро пропаганди художньої літератури СПУ, я почав виїздити в міста і райони області – на довготривалі виступи-заробітки.



Не скажу, що я процвітав: друкували мене рідко, платили мало, аліменти на сина буквально давили за горло. Третя збірка, яку я відіслав до республіканського видавництва «Молодь» (перед тим цей рукопис був «зарізаний» у «Донбасі» усе тим же Петром Бондарчуком), хоча й отримала позитивні рецензії Миколи Нагнибіди та Абрама Кацнельсона, ніяк не могла потрапити до редакційно-видавничого плану. Звісно, це пригнічувало морально і фінансово. Тож довелося знов шукати постійної роботи. Довго нічого не виходило. Зрештою, мої друзі умовили нового редактора газети «Молодогвардієць» Володимира Раєвського: він узяв мені до редакції з тримісячним випробувальним терміном і запхав до відділу робітничої та сільської молоді, та вже через місяць перевів до секретаріату заступником відповідального, а по суті – другим відповідальним, оскільки я вів свої номери від самісінького початку до виходу газети в тираж. Це давало мені змогу час від часу публікувати добірки віршів молодих поетів, а згодом – цілі сторінки літературні, щомісячні. У них дебютували нині відомі письменники Раїса Лук’янчук, Василь Старун, Валентин Меркур’єв, Тетяна Литвинова, Іван Доніч, Сергій Гарбуз, Олена Бондаренко... Названі літератори і складали ядро заснованого мною (або відродженого колишнього) обласного літературного об’єднання, названого іменем поета-земляка Володимира Сосюри. До речі, заняття проходили в редакції «Молодогвардійця» двічі на місяць. В окремі дні з усієї області приїздило від 50 до 100 початківців, більшість із них залишалися ночувати в готелях, де заняття продовжувалися (звісно, за чаркою) до пізньої ночі, а то й до ранку. Цікаві то були часи, веселі. Повнокровні!
Отже, я застряв у редакції на досить довгий час. Раєвський, мій редактор, геть забув, що брав мене з трьохмісячним випробувальним, то коли я йому про це нагадав, він здивувався, але... зробив певні висновки й збільшив мою зарплатню.
Літоб’єднання, маючи надійну базу для друку – газету «Молодогвардієць» та обласне радіо, міцніло й розвивалося, про нього згадувалось на черговому з’їзді СПУ, кращих його членів двічі за три роки запрошували до Києва на творчий звіт. Нас слухали й обговорювали корифеї української літератури Олесь Гончар, Юрій Збанацький, Дмитро Білоус, Дмитро Павличко, Юрій Щербак, Леонід Новиченко, Леонід Вишеславський, Борис Комар... Другий – і останній – звіт проходив узимку сімдесят сьомого року: учасників було одинадцять чоловік, і творчість кожного одержала досить позитивну оцінку. Узагалі сімдесят сьомий рік був для мене і радісним, і печальним – стільки різних подій помістилося в цьому році! Я з’їздив – після тривалої перерви – на батьківщину, де земляки влаштували мені перший «високий» прийом: на мій літературний вечір у сільському Будинку культури прийшло кілька сот людей. Цього ж року, ранньої весни, у «Молоді», нарешті, побачила світ моя третя збірочка – «Стебло». І тоді ж у березні в поїзді «Київ – Луганськ» від серцевого нападу помер керівник Луганської письменницької організації Тарас Михайлович Рибас. Я саме тоді був у Брянці на платних виступах, і мені страшну звістку повідомили в міськкомі партії. Звісно, я все покинув і поїхав до Луганська. Додому навіть не забіг – одразу до Спілки, у Будинок В.І. Даля. Мені одразу ж дали кілька доручень: обійти кілька громадських організацій, зібрати гроші на похорон, поїхати в морг, куди привезли тіло Тараса Михайловича, обмити і поголити покійника, переодягти, покласти в домовину й відвезти в Будинок культури імені Маяковського, де призначена громадянська панахида. Останнє, найважче, доручення я виконував разом з Валерієм Полуйком – усі інші відмовились під приводом свого страху перед покійниками. Дурниця все це. Я думаю, що просто не захотіли... А ми з Валерієм усе зробили – з любові до Тараса Михайловича, з почуття вдячності йому, доброму й щирому з усіма.
Після велелюдного похорону незабутнього Тараса Михайловича письменницьку організацію очолив Микита Антонович Чернявський. Звичайно, він не був таким толерантним, як Рибас, не володів дипломатичними здібностями, тому часто вибухав гнівом, кричав і лаявся, що аж ніяк не сприяло консолідації творчих сил і настроювало окремих письменників проти Микити Антоновича. Сварився з ним і я, вважаючи, що він даремно накидається на мене зі звинуваченнями, на які я не заслуговую. Однак ми швидко й мирилися, пили по чарці, разом виступали перед читачами в районах області, читали одне одному свої нові твори. Справи організації загалом йшли добре: було капітально відремонтовано будинок В.І. Даля, закуплено нові меблі, появилася своя, хоча й не нова, але цілком справна, машина марки «Волга». На ній ми зрідка виїздили в райони, моталися в Донецьк у видавничих справах. Так тривало понад чотири роки... Відсутність дипломатичних здібностей все ж підвела Микиту Антоновича: він зумів налаштувати проти себе мало не всіх письменників організації, тож на чергових звітно-виборчих зборах дві третини присутніх проголосували проти нього. Новим керівником був обраний обтічний, вічний перестраховник і з усім згідливий Г.С. Довнар. Із цього дня, вважаю, і почався занепад організації, втрата її колишнього авторитету. Перш за все Геннадій Станіславович продав більярдний стіл (мовляв, заважає літературному процесові, збираючи навколо себе п’яниць), невідомо куди й кому віддав «Волгу». Дещо пізніше погодився передати Будинок В.І. Даля під музей і перевести офіс організації в тісне, непристосоване, темне й сире приміщення на першому поверсі жилого будинку. Дружній колись письменницький гурт поступово й неухильно розпадався. Бували дні, коли, крім Довнара, у Спілці нікого не було... Керівник організації не мав ніякого авторитету ні у своїх колег, ні в обласного начальства. Письменницький високий престиж падав... Зате сам Довнар за час свого перебування на престижній (на ті роки) посаді встиг отримати шикарну трикімнатну квартиру в центрі міста, стати почесним громадянином Луганська, видати кілька кон’юнктурних книг, поставити так само кон’юнктурну п’єсу про Стаханова, купити машину... І – зганьбитися перед письменництвом України своїми випадами проти Булгакова, Набокова і Платонова.
...Наступником Довнара став Микола Ночовний. Правував він років чотири, покрикував навіть на старших за себе, критики на свою адресу не любив, щиро повірив у свою винятковість... що й привело до його вимушеної відставки.



Луганськ я ніколи по-справжньому не любив і весь час мріяв поміняти його на інше, більш привабливе, набагато культурніше і, головне, справді українське місто. На Львів, наприклад, чи, у крайньому разі, на Харків або Суми.
А люди в Луганську були різні. В усі часи – і наприкінці шістдесятих, як я сюди приїхав, і нині, на самісінькім початку двадцять першого століття, тобто наприкінці мого фізичного життя. Мав я хороші стосунки з поетом-лікарем Віктором Гордєєвим (не знаю, куди він із сім’єю виїхав, затюканий колегами і наглядачами-кадебешниками), з Іваном Трохимчуком, українським поетом із дипломом випускника Літературного інституту (цей повернувся на рідну Житомирщину, і я не знаю, чи ще живий), з Євгеном Марголітом, поетом і кінознавцем, який сьогодні мешкає у Москві, з журналістом Григорієм Кривцем (нині живе у Херсоні)... Григорія та ще Вітальку Кодолова я любив найбільше, разом з ними не один раз їздив на Дінець вудити рибу. Пили й по чарці, що аж ніяк не шкодило цікавому спілкуванню й змістовним розмовам про літературний процес узагалі та про поезію зокрема. Гриць закінчив Львівський університет, факультет журналістики, був неабияким книголюбом-ерудитом, а Віталій, родом сибіряк, писав дуже чудові, високомайстерні вірші, друкуючи їх у товстих московських журналах, і заочно вчився в Літінституті. Був він безробітний, тож я, звільняючись із посади старшого лаборанта в машинобудівному інституті (фактично я був керівником літературної студії при вузівській багатотиражці), рекомендував на це місце Віталія. Маючи свої щомісячні 120 карбованців, Кодолов став більш незалежним від своїх стареньких батьків і старшого брата. Та й із виплатою аліментів на сина стало легше – за все це Віталій щиро завдячував мені, я це добре знаю. Щоправда, пристрасть до горілки неабияк псувала Віталію життя, через неї він часто потрапляв у халепу...
Життя (чи, може, лиха доля) одного за одним відбирало у мене хороших друзів, і я в Луганську почувався все більш самотнім. Так, Гриць виїхав до Херсона, Віталій – десь у Сибір чи в Середню Азію; Микола Горпинич (журналіст і прозаїк), Юрій Паршин (поет), Олександр Науменко і Сашко Лебединський (обидва – літератори), Яшко Малахов (журналіст), Олег Бішарєв (літератор), Іван Павленко в різний час померли. Нині, зрідка буваючи на центральних вулицях міста, я мимоволі впадаю у відчай: де поділися дорогі мені люди, чому ніхто не окликає мене, як же так воно сталося, що нема з ким привітатися, словом перемовитись, по гальбі пива перехилити?! Ладно вже, Колю Горпинича невідомо за що вбили в Ізмаїлі ще в сімдесяті роки, Юра Паршин помер від раку в тридцять три роки, Науменко помер у нічному трамваї від інфаркту, Сашу Лебединського зарізали на операційному столі, Малахов помер від розгублення і самотності, Ваня Павленко – від серця, кум мій Бішарєв Олег – бозна від чого й від кого, на чужині, у вагоні поїзда... А де ж інші, які не померли, із якими колись пив-гуляв, хто схилявся перед моїми талантами явними і уявними, – де вони, чому вони не телефонують, не провідують, не шукають спілкування зі мною самотнім, хворим, безробітним?
А навіщо я їм, такий, потрібен?! Що з мене можна взяти, з нужденного, забутого владниками, державою, затюканого та обпльованого моїми колегами, для яких я свого часу був і вчителем, і наставником, і захисником?!
Отаке, даруйте, життя...
Адольф Романенко – у землі, далеко від мене, на могилу не маю змоги поїхати, пом’янути щирою мовчанкою і зачаєною сльозою. Віталій Кодолов, кажуть, потонув у Північному морі, працюючи рибалкою на сейнері. Корабель пішов на дно, екіпаж було врятовано, а Віталія – не знайшли..!
Бабуся моя, Уляна Олексіївна Великород, яка виростила мене і мою сестру Людмилу, круглих воєнних сиріт, знайшла вічний спочинок на чужині, у селі Штормовому Новоайдарського району; маминої могили на рідній Сумщині я вже понад сорок років не можу відшукати: і сільце Комуну знесли, і цвинтар зарівняли, і пам’ять розстріляли.
А де ж я знайду собі останній прихисток?! Якби мав змогу, здоров’я, час і кошти, то перевіз би святі останки бабусі, умовний прах матері на марківський цвинтар, захоронив би і калину посадив, та й собі місце лишив би поряд... Воно ж краще лежати в рідній, праматеринській землі, неподалік від мого друга, сільського кіномеханіка Євгена Гуйви, який колись, у ранній нашій юності спровокував мене на написання віршів; колишнього шкільного вчителя малювання і креслення Віктора Григоровича Коржова, який і сам писав віршовані гуморески та друкував їх у районній газеті, й мені порадив надіслати свої вірші до редакції; прекрасного музики та живописця Бориса Явдокимовича Лободи; мого колишнього товариша Григорія Гупала і багатьох дорогих мені земляків – старших за мене, ровесників моїх та й молодших, що пішли із життя передчасно...



У газеті, що виходила на початку шістдесятих років у районному селищі Улянівці, одна за одною з’явилися кілька моїх публікацій – російською й українською мовами. Я вже й перші гонорари отримав, сорочку собі, був, купив: білу в блакитну тонесеньку смужку. «Треба виходити в люди, – сказав я собі. – Зберу весь свій творчий доробок і гайну в Улянівку!»
У редакції мене направили до визнаного в районі поета-журналіста Віктора Васильця. У кабінет до нього я входив несміло, тремтячи від хвилювання всією своєю колгоспною душею. Я соромився засмальцьованої біля трактора куфайки, брудних гумових чобіт, мозолистих рук, своєї зеленої юності. А за столом возсідав, ні, возвеличувався, царював і богував одночасно вродливий, гарно вбраний, витончений молодик міського типу, упевнений у собі, відверто амбітний і, як мені здалося, гидливий до всього приземленого, стовідсотково колгоспного, брутального, у тому числі й до мене.
– Ну, що ти хочеш, парубче? – спитав, оглянувши мене з голови до ніг.
– Та я – Іван Низовий, із Марківки, – лепечу. – Друкуюся у вашій газеті... А це ось вірші привіз, два зшитки: російський та український. Чи не подивилися б? Чи варто мені взагалі писати, а якщо так, то якою мовою?
Районне літературне світило гидливо взяло мої зошити, почало побіжно перегортати сторінки. Жодного вірша до кінця не прочитало, і вже за три-п’ять хвилин винесло остаточний вирок: толку з мене не буде! Ні хисту до поезії я не маю, ні мови, як слід, не знаю – ні української, ні, тим паче, російської. Ори, мовляв, хлопче, землю-матінку та годуй таких, як я, неземних істот, небожителів...
І почалапав я пішки по весняному бездоріжжю до свого древнього, забитого нуждою і темрявою, неперспективного села, пригнічений і розчарований. Усі вісімнадцять кілометрів були моєю першою дорогою на мою першу Голгофу.
І все ж я не кинув писати вірші! Накинувся на сучасну поезію – перечитав – усе римоване й не римоване, що було у сільській бібліотеці. І мову вибрав – українську. І послав свої нові вірші до редакції сумської обласної газети. І зустрів там увагу та прихильність з боку Миколи Михайловича Данька. Він не тільки схвалив мої окремі ліричні вірші, але й написав мені підбадьорливого листа, і зробив першу (а там і другу, і п’яту-десяту) публікацію в Сумах, і рекомендував кілька моїх речей обласному радіо. Тогорічний травень був для мене воістину урочисто-переможний! А невдовзі й гонорар я отримав – він перевищував мій річний заробіток у колгоспі. Завдяки цим подіям я прославився на все село. Зі славою прийшло й гоніння-очорнення. Голова колгоспу Гордієнко написав до редакції обласної газети офіційного листа: мовляв, Іван Низовий, якого ви помилково друкуєте, хуліган і нероба, літун і майбутній злочинець! Дружина Гордієнка, що працювала завідувачкою сільської бібліотеки, довідавшись про вчинок свого чоловіка, просила в мене вибачення, гладила мене по плечу і плакала... Свята, прекраснодушна жінка! Хай їй легко гикнеться в цю мить, якщо вона ще жива. А на Гордієнка я не в обиді: коли я зажадав поїхати із села в пошуках кращої долі, він, матюкаючись, усе ж видав мені довідку про те, що колгосп «Дружба» звільняє мене зі стану «кріпака» й відпускає на всі чотири сторони світу. Спасибі й за це.
...Отож я посеред спекотно-клопітного сільського літа подався на Харківщину, на спорудження Балаклїївського цементно-шиферного комбінату. І там, завдяки долі, зустрівся й подружив на десятки літ з прекрасною людиною, істинним поетом Адольфом Романенком. Друкувалися ми час від часу в місцевій газеті «Серп і Молот», зрідка спілкувалися з місцевими поетами Анатолієм Шевельовим та Леонідом Вайценфельдом: у моїм гуртожитку барачного типу, у двокімнатній квартирці Адольфа Павловича, у редакції райгазети. Ці зустрічі послужили «зародком» літературного об’єднання при міськрайгазеті, а оскільки сама ідея створення об’єднання належала Адольфу, то ми його й обрали керівником. Редактор охоче надав нам приміщення, а невдовзі й зарахував Романенка до штату редакції. Заняття ми проводили, здається, щосуботи, до нас потяглися всі, хто пробував щось писати, – і глибокі пенсіонери, і солідні батьки сімейств, і дівки на виданні, і школярі. Наймолодшим у нашому гурті був школярик із приміського села Анатолій Перерва... До речі, лише він та я писали українською мовою; решта – російською.
Пізньої осені я напросився на військову службу. Проводи мені влаштували на квартирі Адольфа: за одним тісним столом, поряд з великою бочкою пива, сиділи і дружина господаря Тамара Романівна, і старший «братка» Володимир Павлович, теж поет, і молодший брат дружини Адольфа, велетень і красень Костянтин, і ще один Костя, бувший танкіст, якого в 1956 році примусили танком давити дітей у Будапешті, і якісь літератори з Харкова...



Якось поетеса Ольга Холошенко з винуватою посмішкою зізналася мені: «Я, коли вперше побачила тебе на письменницьких зборах в обласній бібліотеці, мимоволі подумала, що ти – голубий...» «А чому так подумали? – здивувався я. – Хіба я дав до цього якийсь привід?» На що мудра і разом з тим по-дівочому наївна, немолода вже, поетеса відповіла: «Ти був такий несхожий на інших: не по роках серйозний, весь прилизаний, у гарному костюмі та з краваткою, до того ж тверезий і зовсім не матюкався, як інші...». Що ж, точна характеристика, та все одно дивна і несподівана. Я і справді в той час був і прилизаний, і майже непитущий, і поводився у товаристві чемно і делікатно. То вже з роками луганське оточення, обставини навчили мене бути і різким, і грубим, і – всіляким. Луганськ, звісно не Львів... Якщо у Львові (та і в Буську, і Кам’янці-Бузькій) я вряди-годи пригублював чарку горілки або келишок доброго вина, то в пролетарському Луганську – Ворошиловграді мене навчили пити щодня – горілку, коньяк, дешеві вина, самогон... без цих напоїв не можна було ніяк обійтися в журналістських і літературних колах, а згодом я переконався, що міцні напої консолідували також і художників, скульпторів, артистів, музикантів. Без великої чарки не можна було уявити і комсомольсько-партійні зборища, спілкування з шахтарями, хіміками, ударниками колгоспних ланів... Одним словом, уславлений Донбас мав свою життєву енергію не лише від вугілля, але й від спиртного.
З ким я лише не чаркувався в застійно-застольні часи! Моїми співпляшниками були представники всіх мислимих професій, починаючи від прибиральниці в редакції газети й закінчуючи світилами великої радянської літератури.



Із Тарасом Михайловичем Рибасом я познайомився цілком випадково у знаменитому в п’ятдесяті-шістдесяті роки луганському ресторані «Донбас». А звів нас мій колега по роботі в редакції молодіжної газети Юрій Бистрюков. Удвох з ним ми підсіли до столика письменника, замовили графин горілки. Завязалася цікава розмова, що тривала весь довгий вечір. Тарас Михайлович – а він був на той час керівником обласної спілчанської організації – дізнавшись про те, що я пишу і вже маю власну поетичну збірку, запросив мене до офісу письменницької філії. Що я і прийняв охоче: через кілька днів навідався з пляшчиною до святая святих літературного цеху Луганщини.
Тарас Михайлович був людиною вельми інтелігентною і м’якою, умів знаходити спільну мову і з першим секретарем обкому партії, і з останнім графоманом-забулдигою. Дипломат, що й казати! Був щирий і щедрий на всіляку допомогу й підтримку. Терпляче зносив хамство з боку деяких вічно п’яних невизнаних геніїв. Справді талановитих завжди підтримував і словом, і ділом. Виручав молодих поетів з міліції і витверезника; були випадки, що й від тюрми «відмазував». На жаль, не всі відповідали йому за добро щирою вдячністю, та про це я краще змовчу, аби не тривожити тіні тих, що відійшли в інший світ. Думаю, що Тарас Михайлович усім усе простив і не поніс ніякої обиди в могилу. Ще раз кажу: він був не тільки добрим, але й розумним...



Мої взаємини з М.А. Чернявським понад десять років були дружніми й цілковито безхмарними. Я вважав його своїм духовним батьком, він мене – своїм духовним сином. Ми часто спілкувалися з ним наодинці, без сторонніх свідків, і Микита Антонович, як мені здається, був зі мною відвертим, як ні з ким більше. Завдяки цьому я багато чого навчився – не в плані літературної творчості, звісно, а в плані житейському: витримці, умінню розбиратися в людях, орієнтації в різних непростих обставинах.
Микола Малахута, до якого Чернявський ставився також прихильно, не один раз мені говорив, що, мовляв, Микита Антонович дружить з нами заради того, що ми пишемо схвальні рецензії на його книги. Не думаю, що це так. Власне, вважаю це цілковито вигаданою дурницею. Ні, він таки любив нас щиро, хоча й, бувало, лаяв, а то і грубив нам, – очевидно, ми на те заслуговували. Узагалі Чернявський був прихильній до молодих обдарованих поетів, скажімо, до Володі Грінчукова і Сашка Лебединського, Миколи Мірошниченка та Анатолія Романенка, Василя Голобородька. Недолюблював за характер і поведінку Гришу Половинка, але талант його визнавав і радів успіхам Гриця, я в цьому не один раз переконувався.
Були в нас і конфлікти. Це вже тоді, коли Чернявський очолив нашу письменницьку організацію... Про один мушу тут написати – правду і тільки правду. Отже, як воно було... Їдучи у відпустку, Микита Антонович залишив на господарстві мене, довіривши і ключ від сейфа, і печатку. Звісно ж, я все робив як слід, ніяк не використовуючи свого становища на користь собі чи своїм близьким друзям. Видавав усілякі довідки, ставив на них печатку і підписував своїм прізвищем. Лише один документ, а саме лист до ректорату Донецького університету з проханням посприяти, аби професор Діченсков (раніше він працював у Луганському педінституті) повернув рукописну збірку поета Юрія Черкаського, загиблого на війні, для видання книги нашого земляка до ювілейної дати. Укладав цю книжку Олег Бішарєв (для видавництва «Донбас»), а я допомагав йому в цьому. Листа я підписав своїм прізвищем, як завжди, але в дужках написав прізвище Чернявського, і перед своїм підписом поставив паличку, як це й ведеться у таких випадках. Олег листа відправив за призначенням і раз по раз телефонував до університету та видавництва «Донбас». Обоє ми сподівалися на позитивний результат.
А тим часом Чернявський повернувся з відпустки. Я доповів йому про стан справ, у тому числі й про листа; ми випили по чарчині за зустріч, і я відпросився на кілька днів, аби перепочити й щось написати на дозвіллі. На тому й розійшлися.
Через кілька днів поштою отримую, здається, двадцять четвертий примірник (через копірку) постанови бюро Луганської організації Спілки письменників України про виключення мене з лав СПУ за аморальну поведінку та підробку спілчанської документації... Останнє пахло криміналом, і я занепокоївся (це ще й м’яко сказано). Через свої «канали» я довідався: Діченсков написав Чернявському повного гніву листа, оббрехавши мене й Олега, пригрозив усілякими репресіями самому Микиті Антоновичу. Отож останній зібрав у Спілці членів бюро, доповів справу так, як йому видалось за потрібне, та запропонував виключити мене зі Спілки. «За» проголосували сам Чернявський, парторг Яків Захаров, Степан Бугорков, Веніамін Мальцев, Геннадій Довнар, Андрій Медведенко. «Проти» – один Владислав Титов. Він сказав, що без мене (Івана Низового) такі справи не вирішуються – треба заслухати «винуватця».
На останньому наполіг і я. Підготував заздалегідь відповіді на всі звинувачення. А їх, здається, було аж цілих одинадцять. Усіх нині й не пригадаю. Скажу лише з упевненістю, що в постанові бюро було вказано на такі мої «смертні гріхи», як п’янство, розпусництво, підробка документів, підтасовка фактів, брехливість і т.д., і т.п.
І ось я постав перед всемогутнім бюро. Довнар із явним задоволенням зачитав уже відомий мені текст постанови з усіма переліченими звинуваченнями на мою адресу. Повторили голосування: «за» – шестеро, «проти» – один, усе той же Владислав Титов. «Давайте послухаємо, що скаже Іван», – запропонував він.
Ось коротко мої відповіді на звинувачення:
1. Пив з вами, шановні старші колеги; ви мене вчили пити, Микито Антоновичу і Степане Степановичу.
2. Ходив на гульки знову ж таки разом з вами – вчився у вас, як треба облещувати слабку стать.
3. Усі ми – брехуни: брешемо у своїх творах, у сім’ях, у кабінетах начальства, людям на виступах і т. ін.
4. Професор Діченсков присвоїв собі цінний рукопис, який по праву належить педагогічному інституту, і, тримаючи його в себе, перешкоджав виданню посмертної книги поета Юрія Черкаського... Зрештою, ось копія мого листа ректору Донецького університету: підпис мій, навпроти прізвища Чернявського стоїть символічна паличка. Я ж виконував тимчасово обов’язки керівника організації (про це є і наказ, виданий Чернявським) і діяв за законом, за всіма загальноприйнятими правилами. Що скажете на це, колеги? І далі будете наполягати на моєму виключенні зі Спілки?
Першим отямився парторг (Яків Іванович Захаров – людина справді порядна, це я кажу переконливо і чесно) – перейшов на бік Славика Титова. Полегшено заусміхалися Бугорков і Мальцев. Здається, і Чернявському захотілося всміхнутися... але він стримався. Промовчав Медведенко. Довнар же, помітно було, розчарувався: не вийшло зганьбити мене і викинути з «храму літератури»...
Після бюро я з десяток днів сидів удома. Поволі переживав свій невеселий «тріумф». Уже й осточортіло без роботи та спілкування з людьми. Та й обида на Микиту Антоновича непомітно пройшла. Зостався лише принцип: нізащо не принижуйся, шукаючи засобів для примирення! ...Аж ось – телефонний дзвінок:
– Ти що, Іване, і досі сердишся на мене? А я оце взяв півлітру, а випити немає з ким...
– У мене теж півлітра є, – кажу. – І теж самому не п’ється.
– То їдь сюди! Бери таксі, я заплачу...
Ох і наклюкалися ми того дня! Микиту Антоновича я відвіз додому вже десь опівночі, випадковою попуткою. Ще й удома в нього розпечатали калганівку...
Я не вмів довго сердитися. Чернявський, як я пересвідчувався не один раз, також. Хоча в цілком тверезому стані він бував дуже впертим, як простий сільський дядько. А напідпитку... то душевнішої і щедрішої людини за нього, здається, у цілому світі не було…



3 січня 1992 року мені виповнилося п’ятдесят. Обласні газети, «Літературна Україна» сердечно привітали мене з ювілеєм. Надійшла телеграма й від президії Спілки письменників України. Обласна ж організація ні на що не спромоглася, ніби й геть викреслила мене зі своїх рядів, і з самого життя. Тодішній відповідальний секретар філії Леонід Стрельник, хоч і вважався моїм найближчим другом, забув про мою «знаменну» дату, був заклопотаний організаційними негараздами та випивками і похмеленням.
У день мого народження до мене прийшли друзі-літератори Олег Бішарєв та Геннадій Коваленко (перший приніс картоплі, м’яса, сала; другий – горілки, пиріжків та котлет, і то добре, бо вдома у мене, крім квашених огірків і помідорів, не було анічогісінько); літру спирту привезла напередодні поетка Валентина Повар. Прийшли в гості і двоє-троє сусідів – подарували мені сигарет і чаю. Дружина й донька піднесли мені труси, шкарпетки, носові хусточки. Нехай і дуже скромне, торжество все ж відбулося.
Через півтора місяця мене як члена ради організації запросили на якесь там засідання з приводу чогось там... Я приїхав до Спілки – тверезий, напружений і войовничий. Наприкінці засідання доволі різко заявив: а вам не соромно за те, що знехтували моїм правом відзначити своє п’ятдесятиріччя? Члени ради знітилися, почали вибачатися, мовляв, життя таке складне, робота з рук валиться, високе начальство не жалує письменників і т.п. Усе ж заметушилися, призначили якийсь лютневий день – на моє всенародне віншування.
В урочий день зранку додому до мене завітав Стрельник. Йому було важко з похмілля, гнітила сварка з дружиною, він горів бажанням піти з посади хоч сьогодні, бо його шантажують, наприклад той же Микола Малахута, який сам хоче зайняти цю посаду... Я швиденько зібрався: взув приношені черевики, одягнув старенький костюм і потерте пальто. Грошей у мене не було ні копійки. По дорозі до обласної бібліотеки, де мав проходити ювілейний вечір, зайшли до журналістки Валі Кушніренко – у неї випили по чарці та по пляшці пива.
Конференцзал бібліотеки був заповнений: прийшли мої давні друзі-журналісти, художники, артисти, студентство. Літераторів було мало: чи то не захотіли прийти, чи то Стрельник їх не запросив. Вечір вели бібліотечні працівники, і робили це дуже фахово, цікаво. Було багато привітань від громадських організацій, квітів, кілька худеньких конвертів з грошима. Найщедрішим виявився фонд культури на чолі з Галиною Пліско: їхній конверт розпух від дерев’яних уже на той час совєтських рублів. Якась літня жіночка вручила мені навіть пляшчину домашнього вина. Її я розпив по закінченні торжества з найближчими друзями. На цій вельми скромній ноті й закінчилося моє вшанування. Я вже збирався з дочкою Лесею додому: зібрали численні букети квітів, вітальні адреси, подарунки... Та до мене підійшла одна з моїх шанувальниць і запросила до себе додому (у приватний будинок), сказавши при цьому: «Запрошуй усіх своїх найближчих друзів – місця вистачить на всіх». Я, звісно ж, посоромився вести в чужий дім і на чужу випивку-закуску багатьох – набралося нас чоловік з п’ятнадцять. Швидко начистили картоплі, знайшлися солоні огірки та помідори, хліб, іще дещо їстивне. А пити довелося розбавлений спирт, бо на горілку в той час був величезний дефіцит. Та й година була вже пізня... Посиділи-таки добре – пили, співали, шуміли. Додому поїхали на таксі, десь уже після півночі. День цей, а особливо вечір, імпровізований банкет запам’яталися мені надовго, можливо, на все життя.



Стрельник заходив до мене доволі часто – випити, поговорити. Усі розмови, щоправда, зводилися на одне: він більше не може очолювати організацію, його шантажують і залякують, отож він просить, аби я згодився замінити його на цій невдячній посаді. Я, звичайно, відмовлявся, говорив, що я не вмію керувати людьми, що я, зрештою, люблю заглядати в чарку, і через це за мене більшість не проголосує…
Так тривало до середини травня. Назрівали звітно-виборні збори (дочасні, ініційовані Києвом на прохання луганських письменників). Заяву про своє звільнення за власним бажанням Стрельник написав. Та заміну йому все не могли підшукати. Обком партії вимагав, щоб обрали комуніста – у такому разі вибір падав на Михайла Пєсєнку. Але більшість, переважно молодші за віком, хотіла обрати просто чесну, порядну людину, талановитого і всіма шанованого літератора. Кого ж? «Координатором» у цьому питанні взявся бути літератор Олег Бішарєв, на жаль, нині вже покійний. Він переговорив з Чернявським, потелефонував Івану Савичу в Старобільськ. Зрештою, переконав: найкращою кандидатурою на посаду керівника письменницької організації в цей переломний час є Іван Низовий. Безпартійний, нічим себе не скомпрометував, справжній патріот України, талановитий поет, справедлива людина. «Та він же любить заглядати у чарку!» – ось єдине заперечення з боку наших класиків. «А він закодувався!» – аргументував Олег. Це була правда. І це вирішило справу, хоч я довго відмовлявся – не хотів брати на себе неймовірний тягар. Проти мене (це вже з’ясувалося на зборах) були Довнар, Захаров, Ночовний, Медведенко, Меркур’єв... Переважив голос Миколи Тютюнника; свою роль відіграла й усна заява Михайла Пєсєнки про те, що він свій голос віддає мені. Так – на свою голову! – я став головою цілковито збанкрутілого у всіх відношеннях письменницького осередку Луганщини.
Перше, що я вирішив зробити на новій посаді, так це поїхати до Донецька, у видавництво «Донбас», аби зрушити з місця справу видання запланованих книг членів нашої організації. Виписав собі відрядження, бухгалтерка Рая видала мені з каси останні триста (уже дерев’яних) рублів. Наступного дня пораненьку я сів у дизель-поїзд, налаштований рішуче і самовпевнено: чогось, може, й доб’юся...
Через годину рівно на станції Комунарськ я зійшов з поїзда. Півдня блукав містом, познайомився з місцевим базаром, перекусив у їдальні. На залишок грошей придбав зворотнього квитка. Чому я так вчинив? Такий уже маю характер! Задав собі пряме запитання: а чим мені (нам, луганцям) зможуть допомогти сусіди-донеччани, якщо самі терплять не меншу нужду? Видавництво, полишене державою напризволяще, не мало ні коштів (навіть на заробітну платню для редакторів і коректорів), ні на сякий-такий, хоч газетний, папір. Ясно, як день: допомоги я не знайду. А зайві, нехай і щирі, співчуття мені (нам, луганцям) не потрібні. Отже, треба щось робити на місці, удома.
Оглядаючи приміщення Спілки, я відзначив: необхідно зробити бодай косметичній ремонт приміщення, замінити в туалеті розбитий буйними «літстудійцями-однопляшниками» унітаз, вибити якісь кошти на потреби організації в обкомі партії (тоді вона ще правила, хоч і геть погано та бездарно). Унітаз я виміняв у знайомого (не признаюся, за що і на яких умовах), привіз його до Спілки машиною сусіда і разом із сусідою встановив його. Дістав грошей на придбання шпалер та клею, закупив фарби, оліфи та білил. Склавши кошторис на ремонт приміщення, погодив його в обласному управлінні культури; домовився з начальником управління культури обкому партії Андрієм Мусійовичем Черняковим про оплату ремонтних робіт. Звісно ж, я міг найняти майстрів десь на стороні, міг укласти договір з ремонтним управлінням... Але, як завжди, я вчинив нерозумно: найняв свого близького друга-письменника, аби він, бідуючи на той час, міг собі заробити непогані гроші. Доброта моя знов мене підвела! Не менш як місяць письменник-майстер на всі руки вовтузився цілодобово у спілчанському приміщенні: щось ліпив, мазав, клеїв, малював – у коротких перервах між пиятиками. На вино пішла чимала частина дефіцитних шпалерів, ще дещо – не хочу й згадувати! Ремонт, хоч і далекий був від якісного, усе ж був зроблений. Спілка освіжилася, стала чепурнішою. Гроші за складеною угодою «виконавець» отримав усі до копійки, але ще довго вимагав від мене доплату – за «високе мистецтво»...
Спілчанське життя поволі налагоджувалось, хоча нормальним воно вже ніколи не стало…



Свої спогади я пишу вже з великими перервами у часі, не перечитуючи написаного кілька місяців чи й кілька років тому, тож не виключено, що десь у чомусь я повторююсь. Але не думаю, що це велика біда...
У редакційно-видавничому відділі обласного управління по пресі було віддруковано чотири тисячі примірників двотомної «Літературної Луганщини», укладеної Миколою Ночовним. Завідувач відділу заявив мені: якщо не викупите тираж видання, то його пустять під ніж. Я кинувся рятувати вельми необхідне і цінне видання: понаписував до редакцій газет статті-звернення, виступив по обласному радіо. «Допоможіть грошима» – ось головна суть моїх звернень. Слава Богу, тодішній заступник голови обласної державної адміністрації, літератор і мій добрий товариш Юрій Олексійович Єненко (на жаль, уже покійний) знайшов десь спонсора – витрати на видання книги були покриті. Тираж поділили: три тисячі забирає спілчанська організація, тисячу – редакційно-видавничий відділ.
Свою частку тиражу я забрав до Спілки: авторам безкоштовно виділив по кілька примірників, дещицю продав за помірну ціну школам, бібліотекам, учителям, приватним особам (попит на книгу був). Виручені кошти пішли на нужди організації, матеріальну допомогу бідуючим письменникам, оплату роботи керівника літературної студії.
Нині, зазначу, «Літературна Луганщина» є раритетом і потребує перевидання. Але... з поправками, доповненнями і обов’язковим доданням третього тому, адже наша організація кількісно зросла (лише за мого головування було прийнято до Спілки вісімнадцять чоловік, у тому числі й згадуваний вище Ю.О. Єненко).
Моїм наставником, учителем, другом, починаючи від шістдесят сьомого року, був Микита Антонович Чернявський. Він зробив для мене дуже багато, і я, у свою чергу, ніколи і ні в чому йому не відмовляв. Коли він навідувався до Спілки, я полишав усі справи і спілкувався з ним. Якось посеред літа дев’яносто третього Микита Антонович в черговий раз прийшов до Спілки. Я був один. Дізнавшись, очевидно, від Ю.О. Єненка про те, що обласна держадміністрація виділила на нужди письменницької організації два мільйони карбованців, Чернявський прямо спитав мене: «Чи зможеш ти виписати мені сто тисяч допомоги на лікування моєї дружини?» Я відповів з деяким ваганням: «Не знаю, чи маю я таке право, але вам відмовити не можу, – пишіть заяву. А через пару днів приходьте за грошима».
Третього дня потому бухгалтер наш, Раїса, принесла з банку сто тисяч карбованців. Погодивши телефоном із членом правління Миколою Ночовним питання про надання матеріальної допомоги М.А. Чернявському, я зателефонував Микиті Антоновичу додому. Трубку ніхто не підняв. Прождавши ще якийсь час і не дочекавшись приходу Чернявського до Спілки, я стурбувався: Раїса вже пішла додому, гроші лежать у мене в шухляді стола. І додому їх брати не ризикую (сума ж бо немаленька!), і в Спілці боюся лишити – не дай Бог, хтось залізе в приміщення та вкраде! Знову телефоную Ночовному. Той також захвилювався, вирішив сходити до Чернявського, подзвонити у двері квартири.. А коли з цього нічого не вийшло, почав розшукувати найстаршого сина письменника, Валерія.
...Двері в квартиру відкрили пізно ввечері в присутності дільничного міліціонера.
Микита Антонович (більш як добу його не бачив і не чув ніхто з рідних і близьких, бо всі були на дачах) лежав на канапі у своєму маленькому кабінеті. Лежав горілиць, підклавши під голову руку. На письмовому столі акуратною стопкою лежали три папки з рукописами, поряд – окуляри, годинник і вставні щелепи. В усьому відчувався ідеальний порядок, тільки пахло смертю. Пахло смертю, але якихось прикмет смерті, крім нерухомого тіла, ніде не було...
У кухоньці на столі стояла пляшка з коньяком і дві порожні чарки. З кимось Микита Антонович перед тим, як лягти відпочивати, випив по п’ятдесят грамів. Але з ким? Пізніше, уже після похорону, я довідався, що Микита Антонович удвох з А.М. Черняковим на службовій машині останнього два дні їздили Старобільщиною та Новоайдарщиною, де живуть родичі письменника. Скрізь пили по чарці, і не по одній, а воно ж було спекотно, а коньяк же чи горілка, як відомо, сприяють підвищенню артеріального тиску, та й Микиті Антоновичу йшов уже сімдесят третій рік... Він добряче наморився у тих гостьових роз’їздах, тож і попросився додому. Андрій Мусійович підвіз його до під’їзду будинку, де жив письменник, і попрощався. Тож, виходить, не з ним покійний випив свою останню чарку на кухні. Тоді, як дехто підсказував мені, може, з Миколою Ночовним – той часто забігав до Чернявського. Спитав я про це у Миколи, та він поклявся, що цього не могло бути, бо він не бачив Микиту Антоновича днів зо три-чотири. Так і залишилося для всіх таємницею навіки: хто був другий, хто випив прощальну чарку з Чернявським...
І я, і Юрій Єненко наполягли на тому, щоби поховали Микиту Антоновича в його рідному Смоляниновому, що в Новоайдарському районі. Мовляв, небіжчик не раз говорив про те, що хотів би упокоїтися в землі, по якій бігав колись босоніж. Гроші (оті злополучні 100 тисяч) я віддав рідні на похорон, ще двісті тисяч виділив Юрій Єненко як заступник голови облдержадміністрації. Батюшку із Старобільська й духовий оркестр із Сіверськодонецька оплатив голова смолянинівського колгоспу Володимир Жук, мій земляк із Сумщини, з країв Остапа Вишні та Івана Багряного. Він же забезпечив і багаті, на все село, поминки славетного смолянинівця.
Отож лежить дорогий Микита Антонович у рідній змалечку землі й не бачить того неподобства, яке чиниться в Україні, і не чує, як сваряться між собою рідні та близькі, друзі-приятелі, брати-письменники – не за славу, а за жирний кусень, не за високе слово, а за мерзенну гривню...



Про нагло-передчасну смерть свого чудового товариша і тезки Вані Павленка я довідався дещо запізно, на похорон не встигав, оскільки не було під рукою ніякого транспорту, а дорога до Мілуватки на Сватівщині неблизька... Тож у Будиночку Даля, де знаходилась тоді обласна організація Спілки письменників України, ми скромно пом’янули небіжчика. Ми – це я, Олег Бішарєв і Валерій Далекий. Більше нікого не було – літо, пора відпусток, дачно-городніх клопотів. Погорювали ми за Іваном, згадали його вірші, та й вирішили ще набрати сухого вина і поїхати до Іваніщевого яру – продовжити поминки.
У передвечірній лісосмузі було тихо, як у храмі. Навіть пташиного щебету не було.
Знайшли ми шклянку (висіла на сучку дерева), налили вина. Першим говорив я. Про свій глибокий жаль за Іваном, про його світлий поетичний талант, який до кінця так і не розкрився, про марноту життя...
І «марнота марнот» у вигляді трьох міліціонерів звалилася на наші голови, немов із неба. Ніякі наші пояснення не допомогли розрядити ситуацію – «стражі порядку» виявилися невмолимі. За розпиття напоїв «у громадському місці», за «спротив» міліції нас грубо й брутально запхали у «воронок» і повезли через усе місто до Ленінського райвідділу. Там же зачинили у справжню камеру зі справжніми металевими гратами і металевими, на замку, дверима. Вичистили з кишень сигарети, сірники, документи, гроші. Годин зо три, якщо не більше, не чіпали, не викликали на допит, не випускали до туалету. Сиди, допоки й не усвідомиш, що ти – злочинець, причому – державний!
...Десь серед ночі нас випустили з камери: черговий офіцер виписав квитанції на штраф «за грубе порушення громадського порядку – розпиття напоїв (спиртових, звісно ж) у місцях громадського призначення». Мені й Валерію по п’ять карбованців, Олегові – десять (найбільше опирався мєнтам). Так сумно скінчилися наші печальні поминки поета Івана Павленка. Я думаю, цю подію варто записати – для нащадків.
А Ваня Павленко був людиною безкінечно доброю, щирою, товариською, щедрою і... майже непитущою. Він раз на місяць приїздив до Луганська зі своєї глибинної Мілуватки (батьківщина видатного українського кінорежисера Миколи Мащенка) – на заняття обласного літературного об’єднання імені Володимира Сосюри.
Вірші Іван писав російською мовою, хоча й виріс у сім’ї суто українській, дуже добропорядній і доброчинній (батько Тимофій колись був сільським священиком), розмовляв, як правило, українською мовою, а точніше слобожанським суржиком. Електрозварювальник за професією, Іван з юних літ працював у Росії, на будівництві нафто- і газопроводів. У результаті аварії на виробництві покалічив ногу, і інвалідом, з невеличкою пенсією, повернувся у рідне село. Дружина покинула каліку, забрала улюблену донечку. Батьки Іванові померли, тож одинаком жив у старенькій хатці, що городом упиралася в берег річки Красної. У колгоспі (а він тоді був міцний і багатий) Іван заправляв газовим господарством – себто машиною привозив зі Сватового газові балони й розподіляв між мешканцями села. Сам-один вантажив ті балони – робота не з легких. На ній і надірвався: стало погано з серцем; якось додибав до хати, впав на холостяцьке ліжко... Знайшли вже мертвим – чи то сусіди, чи сестра, яка жила у Сватовому, чи племінники...
Рукопис запланованої книжки Івана Павленка з видавництва «Донбас» повернули Йосипу Курлату – з делікатною відмовою видавати покійного автора. Через кілька років Курлат, втративши надію «пробити» рукопис, передав його мені (разом із двома іншими) як голові обласної письменницької організації. Я довго вів переговори з «Донбасом», але... видавництво вже помирало, розвалювалося разом з усією союзно-радянською системою. Єдине, що мені вдалося зробити, – це видрукувати чималенькі добірки віршів Івана в журналі «Бахмутський шлях» та колективній збірці «Недике поле». 1998 року, ідучи з посади голови, я здав рукописи Івана Павленка до новоствореного літературного архіву при обласній універсальній науковій бібліотеці імені Горького (краєзнавчий відділ). Туди ж я передав рукописи інших померлих авторів, творчою спадщиною яких ніхто не заопікувався; зрештою, відвіз до бібліотеки й весь свій чималий літературний архів. Там воно все збережеться і колись комусь, може, знадобиться. А творча спадщина (неопублікована за життя) Юрія Сліпка, Михайла Яременка і, здається, Микити Чернявського, з вини нащадків письменників, на превеликий жаль, частково, а то й повністю загублена.
Іван Павленко – справді чудовий поет: тонкий і ніжний лірик, майстер метафори й поетичного образу. Я думаю, якби він дожив до української державної незалежності, то обов’язково повернувся б до рідної мови і збагатив би українську поезію воістину природнім (сосюринським значною мірою) ліричним струменем.
Земля тобі пухом, дорогий, незабутній тезко! Лежи з миром поряд з батьками!



Ще далекого шістдесят сьомого року минулого століття, працюючи заступником відповідального секретаря редакції луганської обласної газети «Молодогвардієць», я, перебирачи поетичну пошту, натрапив на яскраві та високомайстерні вірші незнайомого мені Віталія Кодолова. У черговій літсторінці й надрукував їх, навіть не підозрюючи того, що невдовзі доля зведе нас і тісно пов’яже на довгі роки. До речі, того ж таки шістдесят сьомого року я почав друкувати твори незнайомих мені на той час Миколи Мірошниченка, Юлії Ілліної, а дещо пізніше – Любові Горбенко, Дмитра Пойди (згодом цей юнак-каліка покінчив життя самогубством), Євгена Марголіта, Петра Шевченка (Біливоди), Юрія Фесенка, Юрія Виноградова, Івана Чалого, Бориса Нагорного, Івана Трохимчука, Василя Старуна, Валентина Меркур’єва, Олени Бондаренко, Ганни Гайворонської та багатьох-багатьох інших. З усіма в різний час у мене були хороші і дуже хороші взаємини; дехто вже відійшов у кращий зі світів, дехто відійшов (Віра Шепель, наприклад) від літературної творчості. Більшість із «моїх» дебютантів сьогодні не визнають мене своїм «хрещеним батьком», а такі, як Антоніна Листопад, Андрій Медведенко, і взагалі мають мене за ніщо, хоча прямо в очі цього не говорять. Бог з ними, як кажуть у народі.
Так от, десь через півроку-рік після публікації кодоловських віршів, подруга моєї дружини, артистка українського муздрамтеатру Люба Чертолясова, принагідно зізнається мені: «А мій колишній чоловік, як і ти, пише вірші. Зараз він навчається на стаціонарі в Літературному інституті у Москві. Незабаром приїде на канікули». «А як його прізвище?» – питаю. «Віталій Кодолов, колишній робітник сцени нашого театру». «Та я ж його друкував у своїй газеті! Охоче познайомлюся з талановитим поетом».
І знайомство наше відбулося. Уже й не згадаю, за яких обставин. Певне одно: була весела літературна компанія, багато випивки і віршів. Рудий, дещо грубуватий і охочий до випивки, Віталій не одразу мені сподобався. Так буває: у великому гурті важко вирізнити когось одного, навіть такого неординарного, як Віталій Кодолов. Вірші свої він читав нечасто і не дуже охоче – хіба що в дуже доброму настрої і тісній компанії, де всі знають одне одного, як самих себе, де не повинно бути графоманів, яких ми не любили, і стукачів-кадебешників, які не любили нас. Усім подобалися вірші Віталія про Спартака, про лисицю на крижині під час весняного розливу Волги (у цьому творі, трагічному й хвилюючому, був глибокий підтекст, який не всі вловлювали), а я особисто найбільше любив «Евакуацію». У вірші (від імені маленького хлоп’яти) йшлося про те, як гітлерівська авіація бомбувала на бриючому польоті і розстрілювала з кулемета біженців – жінок, дітей, стариків. Наприкінці вірша був... мат – звичайний, злий і разом з тим полегшувальний мат, але його, я в цьому переконувався не раз, просто не помічали, не фіксували слухом, бо, приголомшені попереднім трагічним текстом, сприймали твір серцем, і тільки серцем. Усіх, без найменшого перебільшення, хвилювала доля дитини, яка дивом уникнула смерті. І мало хто (я так думаю сьогодні) розумів головну ідею вірша: «Ах, ... твою, лётчик фашистский, Зачем ты меня пожалел?!,» – тобто, ліричний герой звинувачував убивцю рідних і близьких людей ще й тому, що той «пожалів» убити дитину, уже сироту, приречену на страшне життя – страждання у сталінському раю. Коли я сказав Віталію, що сприймаю його твір як подвійне прокляття – ворожому льотчикові й совєтському режимові, поет обняв мене за плечі й видихнув: «Джон, ты не просто поэт и мой друг, – ты отличный поэт и большой мой друг!». До речі, Віталій любив називати мене Джоном, і мені це, їй-богу, подобалось.
Наприкінці шістдесятих років Віталій Кодолов час від часу друкувався в солідних московських журналах. Друкував його вірші в обласній «молодіжці» і я – у чергових літсторінках. Та вельми скромних гонорарів Віталію (він сплачував аліменти на двох дітей) не вистачало навіть на випивку, тож доводилось йому сутужно. Перевівся на заочне відділення, жив з батьками у приватному будиночку. Я там бував, і бачив – живуть дуже бідно. Як і чим харчувався Віталій, я не знаю, але переконався: їв він дуже мало, як і всі питущі. Постійну роботу він знайти не міг, хоча й мав кілька заводських професій. Дещо пізніше мені вдалося влаштувати його на хороше місце. А було це так. Звільнившись з роботи в редакції молодіжної газети (не схотів писати так, як від мене вимагали), я оформився старшим лаборантом кафедри локомотивобудування машинобудівного інституту. Насправді моїм обов’язком було: створити літературний гурток при редакції вузівської багатотиражки й чотири рази на місяць проводити творчі заняття з поетами-початківцями. Дещо зробити вдалося: на заняття щосуботи приходили п’ять-шість чоловік – студентів і викладачів... Роботи було небагато, і була вона легкою і простою: вислухати гуртківців, проаналізувати їхні твори й кращі відібрати для літсторінки. Платили за це задоволення сто двадцять карбованців – на той час усе ж якісь гроші. У величезних паузах між заняттями було скучно, тож я пив коньяк з редактором газети Ренольдом Абраменком. Так тривало кілька місяців, і вже починало обридати. Аж тут мені запропонували посаду заступника відповідального секретаря обласної газети «Прапор перемоги». Трохи повагавшись, я дав згоду. На своє місце «приткнув» Віталія Кодолова. Він охоче згодився, бо посада керівника літстудії, зарплатня, і особливо щоденна безкоштовна випивка з Ренольдом, його цілком і повністю влаштовували. Уже не згадаю, який час Віталій тримався на цьому тепленькому місці. Пам’ятаю лише, що частенько, отримавши чергову зарплатню, він приїздив до мене додому на квартал Шевченка з пляшками горілки або вина. Як правило, з’являвся вже добре підпилий, уже затемна. «Джон, я хочу с тобой загулять, – говорив замість привітання. – Мне все уже надоели, кроме тебя... «. I ми пили всю ніч. Рано-вранці йшли шукати похмільну пляшку – коли з грошима, а коли й з порожніми кишенями. Щоб позбиткуватися над Віталієм, я показував йому порожню пляшку з-під «бормотухи» – його рвало... «Неужели мы пили вчера эти чернила?!» – наївно дивувався товариш і погамовував рвоту гіркими тополевими бруньками. Звісно ж, похмільну чарку-другу ми завжди знаходили, поправляли своє здоров’я і розходились: я – до редакції «Прапора перемоги», Віталій – до батьків, відсипатися.
Як давно це було! Я ще животію, а Віталія – нема...



У російській імперії поетів убивали по-різному, хоч мета вбивства була одна: змусити замовчати! Так, Рилєєва повісили, Кюхельбекера загнали «во глубину сибирских руд», Пушкіна застрелили на дуелі. Подібна доля спіткала Лермонтова і Полєжаєва. Нашого Шевченка вбивали рекрутчиною, Грабовського – Сибіром. Багатьох і багатьох – злиднями, горілкою, засланнями, тюрмами.
Та комуністи перевершили всіх своїх попередників-убивників поетів! Так вони без суда і слідства розстріляли видатних Гумільова і Чупринку, підло вбили, фальсифікувавши самогубство, Єсеніна і Маяковського, Аркадія Казку і Миколу Хвильового... У сумнозвісні роки «розгорнутого соціалістичного будівництва» розстріляли, втопили в Білому морі, замордували на Соловках і Колимі весь цвіт української поезії: Євгена Плужника, Дмитра Фальківського, Олексу Близька, Миколу Зерова, Майка Йогансена, Валер’яна Поліщука, Івана Крушельницького, Василя Бобинського, Дмитра Загула, Михайла Семенка, Гео Шкурупія, Панька Педу, Миколу Вороного, Агатангела Кримського, Михайла Драй-Хмару, Павла Филиповича і багатьох-багатьох інших.
Десятки молодих, талановитих загинули в жорстокій м’ясорубці Другої світової війни, і серед них – Володимир Булаєнко, Кость Герасименко, Микола Шуть, Арон Копштейн, Дмитро Надіїн, Олена Теліга, Іван Ірлявський, Олег Ольжич... На чужині скінчили своє життя Олександр Олесь, Тодось Осьмачка, Євген Маланюк, Леонід Мосендз... Голодною смертю помер Володимир Самійленко. Живцем спалений енкаведистами Володимир Свідзинський.
У повоєнній Радянській Україні, а особливо в роки правління щербицьких-маланчуків, поетів убивали і традиційно, і «модерно». Так, Василя Стуса «замовчали» у пермському концентраку; Володю Івасюка повісили в лісі під Львовом; Володимира Іванишина скинули з поїзда під Одесою; мучили по тюрмах Івана Світличного, Миколу Руденка, Ігоря Калинця, Степана Сапеляка, Євгена Сверстюка, Миколу Горбаля...
Люблять убивати поетів і в «незалежній» Україні. Засоби убивства – найрізноманітніші. Анатолія Тарана – зарізали. Петра Шевченка (Біливоду) – повісили. Колишнього політв’язня, лауреата Шевченківської премії Тараса Мельничука вбили байдужістю, безпритульністю, голодом, зневагою. Зневажені державою, упосліджені правлячим режимом, передчасно пішли з життя Борис Нечерда, Олександр Зайвий, Микола Данько, Володимир Затуливітер, Іван Іов, Валерій Гончаренко, Іван Царинний, Михайло Казидуб... Не живуть – виживають поети європейського і світового рівня Ліна Костенко, Микола Вінграновський; бідують визначні поети Леонід Талалай, Олег Орач, Іван Гнатюк, Василь Боровий, Петро Скунць... А що вже говорити про нас, провінційно-маргінальних Низових, Половинок, Старунів, Стрельників?!
Так, люблять у нас знищувати: богоданну природу, честь і гідність людську, національний наш праукраїнський дух, нашу історію і культуру, літературу нашу, яка бореться за Правду і Добро, за Бога істинного і неперебутню українську Україну. Знищують чужі і «свої». І тих, і сих ми знаємо поіменно. Вони правлять нами, вони ще будуть нищити і вбивати! Доки ж?!



Десь у двадцятих числах лютого 1987 року мене після складної операції на шлунку з четвертої міської лікарні, що у Кам’яному Броді, друзі перевезли в клініку обласного лікувально-санітарного управління. Там я здибався з Михайлом Тадейовичем Яременком – він хворів на водянку, і з нього чи не кожного дня викачували по літру і більше води. Шкіра на ньому була вся покрита наривами і виразками. «Погані мої справи, Іване, – зізнався старий поет. – Мабуть, скоро помру... Пишу все ж вірші – хочеш послухати?». Вірші були дуже щирі і сповідальні. Досі таких Яременко не писав, і, взагалі, був посереднім поетом. Я, чесно кажучи, ніколи не був прихильником його творчості, але як людину, порядну й чесну, дуже шанував Михайла Тадейовича, вважав його своїм другом. Невдовзі він, як і передбачав, розпрощався зі світом назавше. Не знаю, де поділися ті його останні вірші. Видати б їх окремою збірочкою та розповсюдити по бібліотеках міста й області... Син Сашко мовчить, для увічнення пам’яті батька нічого досі не зробив. Хіба що поставив літру горілки формувальникам, які відлили меморіальну дошку М.Т. Яременку і встановили її на будинку, де поет жив останні роки. Встановлення дошки добилися ми разом з Олегом Бішарєвим, якого, на жаль, також уже немає серед нас. Ця меморіальна дошка була останньою. Після Яременка померли Степан Бугорков, Микола Щепенко, Микита Чернявський, Іван Савич, Йосип Курлат, Микола Погромський. Жодному досі не встановили меморіальних дошок. І невідомо, чи встановлять у найближчі роки: письменники, і живі, і мертві, зараз нікому не потрібні. Як непотрібна і їхня творчість – хоч посередня, хоч справді талановита. Зараз все залежить від бажання і можливостей письменницьких нащадків. А ті чи не можуть, чи не хочуть щось зробити для увічнення пам’яті своїх батьків. Не дуже надіюся на своїх дітей, а тому роблю все можливе для того, щоб за свого життя опублікувати те, що вважаю вартим того. Упорядкував кілька рукописів і шукаю спонсорів: може, встигну видати...



Останні роки я постійно і тяжко хворію. Власне тіло – тягар, і його ледве волочу – тримаюся на цьому світі лиш завдяки своїй неспокійній натурі, прагненню живої, потрібної мені і ще комусь (ще багатьом і багатьом) роботи: писати про злободення, редагувати чужі рукописи, аби вони стали книгами, робити добрі справи, говорити хороші слова, радувати своїх близьких і втішати занепалих духом друзів.
Майбутнього у мене (і в моєї творчості) немає – живу минулим. Згадую все, що колись мене голубило і зігрівало. Поминаю тих, кого любив, кому віддавав часточку свого серця. Майже всі, колись найближчі і найрідніші мені, відійшли у кращий зі світів – я їх оплакав і залишив у своїй пам’яті. Так, мені їх не вистачає, без них я цілковито самотній, але нових друзів не шукаю, бо вже ніхто не замінить мені Адольфа Романенка чи Віталія Кодолова. А тим паче Гриця Чубая або Яшка Малахова.



Жив у Луганську такий собі дивак-одинак Іван Трохимчук. Колись працював у молодіжній газеті, а як вона перестала існувати, перебивався на різних роботах: теслею, художинком-оформлювачем, редактором рекламного комбінату, сторожем. Мешкав на приватних квартирах, як правило, у дуже важких або й навіть екстремальних умовах. Власної сім’ї не мав ніколи. Дивуюся, як йому вдалося заочно закінчити московський Літературний інститут імені Горького. Друкувався Іван дуже і дуже рідко, але вірші писав, іноді читав їх на заняттях обласного літературного об’єднання. Вірші були вправні, досконалі за формою, але, як на мою думку, дещо старомодні й надміру сентиментальні.
Десь у дев’яності роки Іван, кажуть, виїхав з Луганська на Житомирщину, звідки був родом. Більше про нього я не чув. А жаль, бо з ним я свого часу випив не одну пляшку горілки.



Писати спогади про давно минулі часи – справа марудна і вельми невдячна: багато що забулося, пригасло в пам’яті, а про дещо й згадувати не слід, а тим наче друкувати...
...Може, колись, як буду живий, я повернуся до написання спогадів про своє літературне навчання в Москві (за два роки я перезнайомився з десятками вельми і вельми цікавих людей); про зустрічі у Києві, Харкові, Ялті, Гагрі та Піцунді; про своє спілкування з відомими і маловідомими літераторами. А зараз я завершую другу частину «Зустрічей без прощань», аби при нагоді видати свої спогади однією книжкою. Може, пошле Бог спонсора...


2002 – 2003