
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2025.09.23
14:26
Мідну турку вгортає пелюстями синіми полум'я.
Синій ранок за шибою холодом першим вістить.
Починається осінь іще одна, стомлена й зболена.
Пробивається сонце в тумані остудженим променем.
Синій ранок ув очі вдивляється садом пустим.
Сну розкидані
Синій ранок за шибою холодом першим вістить.
Починається осінь іще одна, стомлена й зболена.
Пробивається сонце в тумані остудженим променем.
Синій ранок ув очі вдивляється садом пустим.
Сну розкидані
2025.09.23
11:45
Якщо не в пекло Господь мене спровадить,
а дасть (бозна за віщо) право обирати,
як маю жити в потойбічнім світі,
не спокушуся ні на рай, змальований Кораном ,
ні на таке принадне для смертних воскресіння
(на подив родині й товариству).
Ні, попрошу
а дасть (бозна за віщо) право обирати,
як маю жити в потойбічнім світі,
не спокушуся ні на рай, змальований Кораном ,
ні на таке принадне для смертних воскресіння
(на подив родині й товариству).
Ні, попрошу
2025.09.23
09:50
Холодні іскри зорепаду
Безслідно танули вгорі
Над потемнілим тужно садом
І німотою чагарів.
Вони з'являлись і зникали,
Як не приборкані думки
Про світлі радощі й печалі,
І швидко пройдені роки...
Безслідно танули вгорі
Над потемнілим тужно садом
І німотою чагарів.
Вони з'являлись і зникали,
Як не приборкані думки
Про світлі радощі й печалі,
І швидко пройдені роки...
2025.09.22
22:25
У дитинстві я довго подорожував.
Що я шукав?
Я шукав те, чого не існує,
а знаходив лише порожнечу.
Із дитинства закріпилася звичка
шукання невідомих світів.
Я потрапляв у магму невідомості,
у в'язку речовину невизначеності,
Що я шукав?
Я шукав те, чого не існує,
а знаходив лише порожнечу.
Із дитинства закріпилася звичка
шукання невідомих світів.
Я потрапляв у магму невідомості,
у в'язку речовину невизначеності,
2025.09.22
19:07
Сонет)
Четвертий рік вона приходить поспіль.
Колись весела,
А тепер сумна.
Розгублена нерозумінням Осінь.
Чом йде війна?
Четвертий рік вона приходить поспіль.
Колись весела,
А тепер сумна.
Розгублена нерозумінням Осінь.
Чом йде війна?
2025.09.22
16:58
Не гадаю наразі, що буде зі мною —
домовина соснова, чи сонця розмай?
Бач, вервечкою ходить біда за бідою,
без страждання гріхи не пускають у рай.
Ще не все допила із ґрааля терпіння
і не склала в дорогу валізу важку.
На краю океану збираю камін
домовина соснова, чи сонця розмай?
Бач, вервечкою ходить біда за бідою,
без страждання гріхи не пускають у рай.
Ще не все допила із ґрааля терпіння
і не склала в дорогу валізу важку.
На краю океану збираю камін
2025.09.22
15:40
Літає павутина примою в повітрі,
Нюанс плете любові міражем.
І ллється бабиного літечка палітра,
Складає візерунок вітражем.
І швидко час злітає, мов легка пір'їна,
Вже осінь дефілює у вбранні.
Із золотого листя встелена перина,
Нюанс плете любові міражем.
І ллється бабиного літечка палітра,
Складає візерунок вітражем.
І швидко час злітає, мов легка пір'їна,
Вже осінь дефілює у вбранні.
Із золотого листя встелена перина,
2025.09.22
14:40
Згадаю я ті давні дні,
Коли з’явилась ти мені.
І я від тебе шаленів,
Кохання квітку сам приніс.
Приспів:
Хоч роки, як стрімка ріка,-
В моїй руці твоя рука.
Коли з’явилась ти мені.
І я від тебе шаленів,
Кохання квітку сам приніс.
Приспів:
Хоч роки, як стрімка ріка,-
В моїй руці твоя рука.
2025.09.22
10:31
Спокуса щирістю найнебезпечніша з спокус.
Така солодка і така принадна.
Ти відчуваєш доторк її вуст?
Він дуже ніжний й неспростовно владний.
Він проникає у твоє єство,
запалює й розпалює все дужче.
Невже ти хочеш загасить його?
Така солодка і така принадна.
Ти відчуваєш доторк її вуст?
Він дуже ніжний й неспростовно владний.
Він проникає у твоє єство,
запалює й розпалює все дужче.
Невже ти хочеш загасить його?
2025.09.22
10:11
Все швидше й швидше мчать літа,
Все більше й більше смутку в звуках, -
Знедавна втома й гіркота
Дороговказом стали мукам.
Зловісний стрій нових недуг
Вже приглядається до мене
І так ось топчеться навкруг,
Що пилом дихають легені.
Все більше й більше смутку в звуках, -
Знедавна втома й гіркота
Дороговказом стали мукам.
Зловісний стрій нових недуг
Вже приглядається до мене
І так ось топчеться навкруг,
Що пилом дихають легені.
2025.09.21
20:52
У життя мого блокноті для нотаток
Добігають чисті аркуші кінця
І останній вже готується прийняти
Завершальну епіграму від Творця.
Отче наш, пошаруди іще папером:
Переглянь Свої помітки на полях,
Що мені до бенефісу від прем’єри
Добігають чисті аркуші кінця
І останній вже готується прийняти
Завершальну епіграму від Творця.
Отче наш, пошаруди іще папером:
Переглянь Свої помітки на полях,
Що мені до бенефісу від прем’єри
2025.09.21
19:27
В одній тональності
плачуть діти всіх національностей,
одні й ті ж сльози,
солоні, невблаганні ллються.
Це музика без слів,
словами не варто відгукнуться.
Ліпше голівоньку притиснуть
і пестить, і мугикать любу маляті пісню.
плачуть діти всіх національностей,
одні й ті ж сльози,
солоні, невблаганні ллються.
Це музика без слів,
словами не варто відгукнуться.
Ліпше голівоньку притиснуть
і пестить, і мугикать любу маляті пісню.
2025.09.21
17:17
О, ця жінка зо цвинтаря від мене має діти
Душевна, хай не всяк нас має видіти
Вона ангел звалища, є у неї їжа
Якщо я помиратиму, ти знаєш, хто саме накриє моє ліжко
Якщо трубопровід зламаний, на мості я приникнув
Чи їду з глузду на гайвеї недалік р
Душевна, хай не всяк нас має видіти
Вона ангел звалища, є у неї їжа
Якщо я помиратиму, ти знаєш, хто саме накриє моє ліжко
Якщо трубопровід зламаний, на мості я приникнув
Чи їду з глузду на гайвеї недалік р
2025.09.21
16:12
В історії України скільки раз бувало,
Що самі ж і «верховоди» її продавали.
Хто відкрито її зрадив, хто дурно попхався,
Хотів слави. Замість того сорому набрався.
Ще і більше зробив шкоди, ніж доброї справи.
Тому то наша історія така і кривава.
Геть
Що самі ж і «верховоди» її продавали.
Хто відкрито її зрадив, хто дурно попхався,
Хотів слави. Замість того сорому набрався.
Ще і більше зробив шкоди, ніж доброї справи.
Тому то наша історія така і кривава.
Геть
2025.09.21
15:37
Хоч нема вже літа наче.
Сонце й досі.
А мене у гості кличе
Тиха осінь
приспів
Теплі дні ясні, чудові.
Світ, мов красень.
Сонце й досі.
А мене у гості кличе
Тиха осінь
приспів
Теплі дні ясні, чудові.
Світ, мов красень.
2025.09.21
13:13
Ти сонце золотаве із промінням,
Що лагідно торкається обличчя.
Я чую твоє тихе шепотіння.
На зустріч радісну кохання кличе.
Твої вуста зливаються з моїми,
Мов річка, що впадає в тепле море.
І ніжно поцілунками п'янкими
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Що лагідно торкається обличчя.
Я чую твоє тихе шепотіння.
На зустріч радісну кохання кличе.
Твої вуста зливаються з моїми,
Мов річка, що впадає в тепле море.
І ніжно поцілунками п'янкими
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів

2025.05.15
2025.04.24
2024.04.01
2023.11.22
2023.02.21
2023.02.18
2022.12.08
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Автори /
Іван Низовий (1942 - 2011) /
Публіцистика
/
"Там, де я ніколи не плакав" (2006)
ДЕЩО ПРО ЖУРНАЛІСТИКУ, І НЕ ТІЛЬКИ ПРО НЕЇ
Воістину: друга найдревніша професія на землі – журналістика. Друга – після проституції.
Про це я знаю з першого дня навчання на заочному відділенні факультету журналістики Львівського університету. Невдовзі теорія підкріпилася практикою. Гаряче закоханий у творчий процес газетярської роботи, я спромігся витримати в журналістиці як професіонал і штатний співробітник усього-навсього десяток років. Більше не захотів писати під диктовку партійних функціонерів під пильним наглядом відповідних секретних органів. Пішов, як мовиться, на вільні хліба.
Звісно, не вся журналістика підневільна, далеко не всі газетярі легко продаються за ласий шматок, не кожен газетяр, який шанує себе, стає політичним кон’юнктурником заради власного ж таки зиску. Є і винятки, і я їх обов’язково наведу нижче.
А поки що про кон’юнктуру, або, коли пряміше і точніше, – про журналістику-проституцію як другу найдревнішу професію. Щоправда я давно вже втратив будь-які контакти з редакціями обласних газет, радіо і телебачення, але ж час від часу щось почитую, щось прослуховую і дещо продивляюся. З одного боку, заняття вельми корисне, а з іншого – неприємне та навіть гидотне.
У «перебудовні» роки преса була і справді розкутою й цікавою. З плином часу газети і журнали, прагнучи більшої популярності, зростання тиражів, а відтак і прибутковості, почали втрачати усталені критерії, геть відмовляючись від загальних принципів, етики й втрачаючи почуття міри. Так з’явилася «жовта», або «бульварна», преса; далі до видань усе більше почали підходити епітети не з кращих: дешева, низькопробна, продажна, підла, ница, брутальна, смердюча, нацьковуюча, убивча...
Пресу почали використовувати вже не як пропагандистську трибуну, а як своєрідний орган наклепництва, цькування, погроз і залякувань. Преса зробилася страшною, її почали остерігатися, а затим і боятися як наглої грози чи не менш наглої смерті. З’явилися ж, звісно, й персоніфіковані «акули пера», такі як, приміром, Олег Бузина. Але то – у Києві, далеко від наших маргінесів. Нібито ще й не біда...
Наша біда, луганська, проявилася не одразу. Десятиліття прокучмівсько-медведчуківської «свободи слова» запліднили грунт для журналістської проституції, для тероризму під доброчинною маскою четвертої влади – преси, радіо і телебачення. Спершу це було майже цнотливим оприлюдненням умовно інтимної інформації: «Такий-то і такий-то знову почав «закладати за коміра»; у такого-то є аж три коханки; той про іншого ляпнув не те; тому набили пику, а той украв... а той, вибачте, пукнув у трамваї...» Гидко, звісно, але ж терпимо, оскільки від тебе нітрохи не залежить, хто, що і як пише, знімає, транслює.
Далі – більше. Крутіше. І підліше. Особливий розквіт вседозволеності проституток від засобів масової інформації припав на минулий передвиборчо-виборчий рік. Апологети антинародної по суті, а часом і відверто бандитської влади Кучми-Януковича-Медведчука (а на обласному рівні – Тихонова-Єфремова-Ландика-Голубовича) дістали вільний доступ до всіх засобів масової інформації і загавкали-завили, мов скажені собаки:
«Ющенко – фашист!»
«Тимошенко – злочинниця!»
«Всі, хто не за Януковича, – вороги, вороги, вороги!..»
Фашистами, злочинцями, ворогами всюди і скрізь, на всіх мітингах і «з’їздах» обзивали весь свідомий український народ україноненависники Тихонови та Єфремови; яничари Ландики і Голубовичі; проститутки від усіх чотирьох гілок влади – керівники підприємств, установ і організацій, депутати всіх рівнів, ректори й директори, головінженери і головлікарі... Особливо ж старалась «журналістська рать», яку уособлювали Кудінови і Колесникови, Привальцеви та Юрови, Северини й Мочалови... Видно, геть загубили поняття про людську совість і журналістську порядність. Слухаючи їх, я не йняв віри: чи можна отак самознищуватись навіть повії?!
Та найбільше страждала моя душа від того, як відкрито-всенародно знищував себе, свою колишню людську гідність редактор «смердючої» газети «Ракурс-плюс» Микола Северин! Та невже це той юний Коля Северин, який з педагогічного вузу прийшов до нашої молодіжки й талановито розпочав свою журналістську кар’єру?! Той Коля, який був уособленням честі, гордістю нашого дружного газетярського колективу?! Той Коля, із яким я багато літ мав найдружніші стосунки, пив по чарці з ним, чергував по номеру, їздив на річку й до лісу, аби відпочити по-сімейному, по-домашньому?!
Ні, Микола Степанович, до його честі, деградував не одразу – він довго боровся з негативними явищами в нашому новітньому житті, був у жорсткій (і навіть жорстокій) опозиції до влади. Не боявся критикувати найвищих обласних чільників, судився з ними. Тяжко потерпав матеріально, морально й фізично. Я пишався тобою, Миколо, морально був на твоєму боці... Та, мабуть, не розрахував ти свої сили, чоловіче, – поламався. Поламали тебе, Колю, різні там Селиванови, Тихонови, Єфремови – і став ти їм спершу підтакувати, а далі – й служити. Та ще й як служити! Тобі давали команду: «Ату його!», і ти аж слиною бризкав, аби догодити хазяям. У своїй запопадливості ти забув про сім кольорів райдуги-веселки – усе для тебе було (стало якось одразу) чорним, чорним, чорним! Ющенко, писав ти, не просто хворий, а смертельно хворий, і це не біда його, а злочин перед народом... Зате Янукович – янгол небесний, Богом посланий, і голосувати проти нього – злочин, гріх... Отож я, Микольцю, і злочинець, і грішник, бо голосував проти бандита Януковича, та ще й голосував та агітував інших голосувати за «нациста» і «бандерівця» Ющенка. Отож я ще й сам «нацист» і «бандерівець».
Живи, колишній мій колего, жуй свій шмат «гнилої ковбаси», але знай: прощення таким, як ти, не буде ні на землі, ні на небесі. І журналістом називатися ти вже не маєш ані найменшого права. Бо зневажив (і зрадив!) усі заповіді, усі закони й правила другої у світі найдревнішої професії. Не кращої, звісно, за інші, і все ж...
У чорносмердючому штормі журналістської стихії, на щастя, були і привітні, заманливі острівці-газети «Молодогвардієць», «Луганчане», «Вечерний Луганск», «На днях»… Лунав по радіо чесний голос Олександра Гречаника, не схибило жодного разу мужнє перо Яни Осадчої. Це трохи заспокоювало: ні, чесна й об’єктивна журналістика, якій і я колись служив, не пощезла! Не все продається, і не всі зрадники!
І я не раз тихцем молився, поминаючи світлої пам’яті чудових луганських колег – Бориса Чумака, Петра Шевченка, Ігоря Мілютіна, Олега Вольного. У цих молитвах співчували мені мої сущі друзі-журналісти Віталій Замай, Олександр Вакуленко, Роман Рибников, Леонід Стрельник, Галина Пліско… Дай їм, Боже, здоров’я і довгих літ життя! Саме життя, а не плазування…
25.07.05
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
ДЕЩО ПРО ЖУРНАЛІСТИКУ, І НЕ ТІЛЬКИ ПРО НЕЇ
Воістину: друга найдревніша професія на землі – журналістика. Друга – після проституції.
Про це я знаю з першого дня навчання на заочному відділенні факультету журналістики Львівського університету. Невдовзі теорія підкріпилася практикою. Гаряче закоханий у творчий процес газетярської роботи, я спромігся витримати в журналістиці як професіонал і штатний співробітник усього-навсього десяток років. Більше не захотів писати під диктовку партійних функціонерів під пильним наглядом відповідних секретних органів. Пішов, як мовиться, на вільні хліба.
Звісно, не вся журналістика підневільна, далеко не всі газетярі легко продаються за ласий шматок, не кожен газетяр, який шанує себе, стає політичним кон’юнктурником заради власного ж таки зиску. Є і винятки, і я їх обов’язково наведу нижче.
А поки що про кон’юнктуру, або, коли пряміше і точніше, – про журналістику-проституцію як другу найдревнішу професію. Щоправда я давно вже втратив будь-які контакти з редакціями обласних газет, радіо і телебачення, але ж час від часу щось почитую, щось прослуховую і дещо продивляюся. З одного боку, заняття вельми корисне, а з іншого – неприємне та навіть гидотне.
У «перебудовні» роки преса була і справді розкутою й цікавою. З плином часу газети і журнали, прагнучи більшої популярності, зростання тиражів, а відтак і прибутковості, почали втрачати усталені критерії, геть відмовляючись від загальних принципів, етики й втрачаючи почуття міри. Так з’явилася «жовта», або «бульварна», преса; далі до видань усе більше почали підходити епітети не з кращих: дешева, низькопробна, продажна, підла, ница, брутальна, смердюча, нацьковуюча, убивча...
Пресу почали використовувати вже не як пропагандистську трибуну, а як своєрідний орган наклепництва, цькування, погроз і залякувань. Преса зробилася страшною, її почали остерігатися, а затим і боятися як наглої грози чи не менш наглої смерті. З’явилися ж, звісно, й персоніфіковані «акули пера», такі як, приміром, Олег Бузина. Але то – у Києві, далеко від наших маргінесів. Нібито ще й не біда...
Наша біда, луганська, проявилася не одразу. Десятиліття прокучмівсько-медведчуківської «свободи слова» запліднили грунт для журналістської проституції, для тероризму під доброчинною маскою четвертої влади – преси, радіо і телебачення. Спершу це було майже цнотливим оприлюдненням умовно інтимної інформації: «Такий-то і такий-то знову почав «закладати за коміра»; у такого-то є аж три коханки; той про іншого ляпнув не те; тому набили пику, а той украв... а той, вибачте, пукнув у трамваї...» Гидко, звісно, але ж терпимо, оскільки від тебе нітрохи не залежить, хто, що і як пише, знімає, транслює.
Далі – більше. Крутіше. І підліше. Особливий розквіт вседозволеності проституток від засобів масової інформації припав на минулий передвиборчо-виборчий рік. Апологети антинародної по суті, а часом і відверто бандитської влади Кучми-Януковича-Медведчука (а на обласному рівні – Тихонова-Єфремова-Ландика-Голубовича) дістали вільний доступ до всіх засобів масової інформації і загавкали-завили, мов скажені собаки:
«Ющенко – фашист!»
«Тимошенко – злочинниця!»
«Всі, хто не за Януковича, – вороги, вороги, вороги!..»
Фашистами, злочинцями, ворогами всюди і скрізь, на всіх мітингах і «з’їздах» обзивали весь свідомий український народ україноненависники Тихонови та Єфремови; яничари Ландики і Голубовичі; проститутки від усіх чотирьох гілок влади – керівники підприємств, установ і організацій, депутати всіх рівнів, ректори й директори, головінженери і головлікарі... Особливо ж старалась «журналістська рать», яку уособлювали Кудінови і Колесникови, Привальцеви та Юрови, Северини й Мочалови... Видно, геть загубили поняття про людську совість і журналістську порядність. Слухаючи їх, я не йняв віри: чи можна отак самознищуватись навіть повії?!
Та найбільше страждала моя душа від того, як відкрито-всенародно знищував себе, свою колишню людську гідність редактор «смердючої» газети «Ракурс-плюс» Микола Северин! Та невже це той юний Коля Северин, який з педагогічного вузу прийшов до нашої молодіжки й талановито розпочав свою журналістську кар’єру?! Той Коля, який був уособленням честі, гордістю нашого дружного газетярського колективу?! Той Коля, із яким я багато літ мав найдружніші стосунки, пив по чарці з ним, чергував по номеру, їздив на річку й до лісу, аби відпочити по-сімейному, по-домашньому?!
Ні, Микола Степанович, до його честі, деградував не одразу – він довго боровся з негативними явищами в нашому новітньому житті, був у жорсткій (і навіть жорстокій) опозиції до влади. Не боявся критикувати найвищих обласних чільників, судився з ними. Тяжко потерпав матеріально, морально й фізично. Я пишався тобою, Миколо, морально був на твоєму боці... Та, мабуть, не розрахував ти свої сили, чоловіче, – поламався. Поламали тебе, Колю, різні там Селиванови, Тихонови, Єфремови – і став ти їм спершу підтакувати, а далі – й служити. Та ще й як служити! Тобі давали команду: «Ату його!», і ти аж слиною бризкав, аби догодити хазяям. У своїй запопадливості ти забув про сім кольорів райдуги-веселки – усе для тебе було (стало якось одразу) чорним, чорним, чорним! Ющенко, писав ти, не просто хворий, а смертельно хворий, і це не біда його, а злочин перед народом... Зате Янукович – янгол небесний, Богом посланий, і голосувати проти нього – злочин, гріх... Отож я, Микольцю, і злочинець, і грішник, бо голосував проти бандита Януковича, та ще й голосував та агітував інших голосувати за «нациста» і «бандерівця» Ющенка. Отож я ще й сам «нацист» і «бандерівець».
Живи, колишній мій колего, жуй свій шмат «гнилої ковбаси», але знай: прощення таким, як ти, не буде ні на землі, ні на небесі. І журналістом називатися ти вже не маєш ані найменшого права. Бо зневажив (і зрадив!) усі заповіді, усі закони й правила другої у світі найдревнішої професії. Не кращої, звісно, за інші, і все ж...
У чорносмердючому штормі журналістської стихії, на щастя, були і привітні, заманливі острівці-газети «Молодогвардієць», «Луганчане», «Вечерний Луганск», «На днях»… Лунав по радіо чесний голос Олександра Гречаника, не схибило жодного разу мужнє перо Яни Осадчої. Це трохи заспокоювало: ні, чесна й об’єктивна журналістика, якій і я колись служив, не пощезла! Не все продається, і не всі зрадники!
І я не раз тихцем молився, поминаючи світлої пам’яті чудових луганських колег – Бориса Чумака, Петра Шевченка, Ігоря Мілютіна, Олега Вольного. У цих молитвах співчували мені мої сущі друзі-журналісти Віталій Замай, Олександр Вакуленко, Роман Рибников, Леонід Стрельник, Галина Пліско… Дай їм, Боже, здоров’я і довгих літ життя! Саме життя, а не плазування…
25.07.05
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію