ОСТАННІ НАДХОДЖЕННЯ
Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)

Сергій Губерначук
2026.01.09 13:09
Не смійся, мамо. Мабуть, це не смішно.
Я приберу в кімнаті і піду.
Хтось любить секс, хтось любить Харе Крішну,
а я люблю того, кого знайду.

Людину ту, яка мене спіткає,
мій щирий слух і відповідь чекає.

Тетяна Левицька
2026.01.09 11:16
Ти все сказав і я сказала!
Відріж... Не плач... Не говори!
Твої слова, мов вістря жала,
мої — отрута для жури.

Плеснув помиями в обличчя
і побажав іти туди,
де в пеклі плавиться столиця

Борис Костиря
2026.01.09 10:35
Не хочеться, щоб ранок наставав
З його пласким, безбарвним реалізмом.
І диво відійде від ста дзеркал,
Ввійшовши в душу чорним оптимізмом.

Куди підуть всі видива нічні
І казка феєрична і нестала?
Охоплять нас симфонії сумні,

Мар'ян Кіхно
2026.01.09 07:59
Мій батько був колись штангістом, а тоді його рекрутували в савєцьку армію та зробили водолазом. Чому та навіщо я не знаю. Я переказую вам переказане, та після того довго мною стулене, наскільки змога. На той час (після Другої світової) ув армії служили

Іван Потьомкін
2026.01.08 22:10
Вночі навідавсь посланець. На ліжка край присів,
Одна лиш шкіра та кістки, очі запали вглиб.
Тепер я знала: розваливсь старий і вутлий міст,
Що поміж «був» і «має буть» руки часу сплелись.
Страхав мене кулак худий, вчувавсь глузливий сміх…
Нехай же б

Євген Федчук
2026.01.08 19:20
Сидять діди під кормою. Сонце припікає.
Але під старезним дубом не так дошкуляє.
Корчмар тут столи поставив, тож можна сидіти,
З кухлів пиво попивати та поговорити.
Про що дідам говорити, як не про минуле,
Коли вони молоді ще і завзяті були.
Похваля

Тетяна Левицька
2026.01.08 17:19
Для чого я прийшла в липневу заметіль?—
Спокутувати гріх людського роду?
Пізнати у пологах немовляти біль,
на доторк пальців і вогонь, і воду.

Заради існування? На брехні одній
триматися від альфи до омеги?
Я із ребра Адама, та світогляд мій

Кока Черкаський
2026.01.08 16:49
День через день,
Уже котрий вік
Десь на горі в Бескидах жив собі чоловік,
І всі знали, що він - бамбула,
Найдурніший з усіх бамбул,
Одні кажуть - він був лемко,
Інші -...

Сергій Губерначук
2026.01.08 12:54
Хор у одній людині…
Вона намагнічена піснею жити.
Є ноти-дерева.
Є ноти-струмки.
Кульмінаційна нота – ти,
хто слухає
нині,
хто чує

Микола Дудар
2026.01.08 12:37
І ти вже не та, і я вже не той…
З дива не виникне диво.
Скрипка — одне, інше — гобой,
Хоч і на вигляд красиво…
Сцена потрібна, потрібен глядач.
Оплески іншої думки…
Попри визнань, попри невдач
Кожен тримається Букви…

Борис Костиря
2026.01.08 10:47
Така невизначеність у погоди.
Цей шал вітрів, як чорна меса снів.
Шукаємо пригоди, як нагоди
Поглянути у дзеркало світів.

Ми стоїмо на кризі парадоксів,
На кризі нерозв'язаних питань.
І шал вітрів полине, ніби доказ

Вячеслав Руденко
2026.01.08 08:37
сумно і безнадійно палає хміль
вірші тривожать менше аніж роки
все що ще майже поруч–розчинна сіль
вийдеш у двір до шляху–самі піски

не заховати себе назавжди в оцет
лиси знайдуть уночі по сліду обмов
стануть скакати пищати лизать лице

Олена Побийголод
2026.01.07 21:00
Із Леоніда Сергєєва

На уроці географії
мапа є із Батьківщиною.
Хоч масштаб у неї зменшений,
а займає всю стіну!
І розказує учителька
із натхненністю незмінною

С М
2026.01.07 20:42
Се день у день, на тому горбі
Хлопака із посмішкою сидить незворушно собі
Ніхто не бажа його знати
Вони бачать, то просто дурень
І жодному не відповість він
Але дурень на горбі
бачить сонце заходить
А його очі бачать

Олександр Буй
2026.01.07 20:24
У пеклі зачекалися чорти,
Кипить казан, тече смола рікою.
Лишається до скроні піднести
Холодну цівку вогкою рукою –

І гримне постріл… Прощавай, життя!
Я сплачую останній твій рахунок.
Хай виб’є куля з голови сміття

Пиріжкарня Асорті
2026.01.07 19:56
Протокол номер 01/01.26 від сьомого січня поточного року. Місце проведення – Головний офіс "пиріжкарень" і точки віддаленого доступу до нього. Що можна сказати про цей вірш: Відчувається авторська амбіція, як і курсова спрямованість на результат,
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...
Останні   коментарі: сьогодні | 7 днів





 Нові автори (Публіцистика):

Павло Інкаєв
2025.11.29

Федір Паламар
2025.05.15

Пекун Олексій
2025.04.24

Анатолій Цибульський
2024.04.01

Іван Кушнір
2023.11.22

Олена Мосійчук
2023.02.21

Зоя Бідило
2023.02.18






• Українське словотворення

• Усі Словники

• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники

Тлумачний словник Словопедія




Автори / Іван Низовий (1942 - 2011) / Публіцистика / "Там, де я ніколи не плакав" (2006)

 ДЕЩО ПРО ЖУРНАЛІСТИКУ, І НЕ ТІЛЬКИ ПРО НЕЇ

Воістину: друга найдревніша професія на землі – журналістика. Друга – після проституції.
Про це я знаю з першого дня навчання на заочному відділенні факультету журналістики Львівського університету. Невдовзі теорія підкріпилася практикою. Гаряче закоханий у творчий процес газетярської роботи, я спромігся витримати в журналістиці як професіонал і штатний співробітник усього-навсього десяток років. Більше не захотів писати під диктовку партійних функціонерів під пильним наглядом відповідних секретних органів. Пішов, як мовиться, на вільні хліба.
Звісно, не вся журналістика підневільна, далеко не всі газетярі легко продаються за ласий шматок, не кожен газетяр, який шанує себе, стає політичним кон’юнктурником заради власного ж таки зиску. Є і винятки, і я їх обов’язково наведу нижче.
А поки що про кон’юнктуру, або, коли пряміше і точніше, – про журналістику-проституцію як другу найдревнішу професію. Щоправда я давно вже втратив будь-які контакти з редакціями обласних газет, радіо і телебачення, але ж час від часу щось почитую, щось прослуховую і дещо продивляюся. З одного боку, заняття вельми корисне, а з іншого – неприємне та навіть гидотне.
У «перебудовні» роки преса була і справді розкутою й цікавою. З плином часу газети і журнали, прагнучи більшої популярності, зростання тиражів, а відтак і прибутковості, почали втрачати усталені критерії, геть відмовляючись від загальних принципів, етики й втрачаючи почуття міри. Так з’явилася «жовта», або «бульварна», преса; далі до видань усе більше почали підходити епітети не з кращих: дешева, низькопробна, продажна, підла, ница, брутальна, смердюча, нацьковуюча, убивча...
Пресу почали використовувати вже не як пропагандистську трибуну, а як своєрідний орган наклепництва, цькування, погроз і залякувань. Преса зробилася страшною, її почали остерігатися, а затим і боятися як наглої грози чи не менш наглої смерті. З’явилися ж, звісно, й персоніфіковані «акули пера», такі як, приміром, Олег Бузина. Але то – у Києві, далеко від наших маргінесів. Нібито ще й не біда...
Наша біда, луганська, проявилася не одразу. Десятиліття прокучмівсько-медведчуківської «свободи слова» запліднили грунт для журналістської проституції, для тероризму під доброчинною маскою четвертої влади – преси, радіо і телебачення. Спершу це було майже цнотливим оприлюдненням умовно інтимної інформації: «Такий-то і такий-то знову почав «закладати за коміра»; у такого-то є аж три коханки; той про іншого ляпнув не те; тому набили пику, а той украв... а той, вибачте, пукнув у трамваї...» Гидко, звісно, але ж терпимо, оскільки від тебе нітрохи не залежить, хто, що і як пише, знімає, транслює.
Далі – більше. Крутіше. І підліше. Особливий розквіт вседозволеності проституток від засобів масової інформації припав на минулий передвиборчо-виборчий рік. Апологети антинародної по суті, а часом і відверто бандитської влади Кучми-Януковича-Медведчука (а на обласному рівні – Тихонова-Єфремова-Ландика-Голубовича) дістали вільний доступ до всіх засобів масової інформації і загавкали-завили, мов скажені собаки:
«Ющенко – фашист!»
«Тимошенко – злочинниця!»
«Всі, хто не за Януковича, – вороги, вороги, вороги!..»
Фашистами, злочинцями, ворогами всюди і скрізь, на всіх мітингах і «з’їздах» обзивали весь свідомий український народ україноненависники Тихонови та Єфремови; яничари Ландики і Голубовичі; проститутки від усіх чотирьох гілок влади – керівники підприємств, установ і організацій, депутати всіх рівнів, ректори й директори, головінженери і головлікарі... Особливо ж старалась «журналістська рать», яку уособлювали Кудінови і Колесникови, Привальцеви та Юрови, Северини й Мочалови... Видно, геть загубили поняття про людську совість і журналістську порядність. Слухаючи їх, я не йняв віри: чи можна отак самознищуватись навіть повії?!
Та найбільше страждала моя душа від того, як відкрито-всенародно знищував себе, свою колишню людську гідність редактор «смердючої» газети «Ракурс-плюс» Микола Северин! Та невже це той юний Коля Северин, який з педагогічного вузу прийшов до нашої молодіжки й талановито розпочав свою журналістську кар’єру?! Той Коля, який був уособленням честі, гордістю нашого дружного газетярського колективу?! Той Коля, із яким я багато літ мав найдружніші стосунки, пив по чарці з ним, чергував по номеру, їздив на річку й до лісу, аби відпочити по-сімейному, по-домашньому?!
Ні, Микола Степанович, до його честі, деградував не одразу – він довго боровся з негативними явищами в нашому новітньому житті, був у жорсткій (і навіть жорстокій) опозиції до влади. Не боявся критикувати найвищих обласних чільників, судився з ними. Тяжко потерпав матеріально, морально й фізично. Я пишався тобою, Миколо, морально був на твоєму боці... Та, мабуть, не розрахував ти свої сили, чоловіче, – поламався. Поламали тебе, Колю, різні там Селиванови, Тихонови, Єфремови – і став ти їм спершу підтакувати, а далі – й служити. Та ще й як служити! Тобі давали команду: «Ату його!», і ти аж слиною бризкав, аби догодити хазяям. У своїй запопадливості ти забув про сім кольорів райдуги-веселки – усе для тебе було (стало якось одразу) чорним, чорним, чорним! Ющенко, писав ти, не просто хворий, а смертельно хворий, і це не біда його, а злочин перед народом... Зате Янукович – янгол небесний, Богом посланий, і голосувати проти нього – злочин, гріх... Отож я, Микольцю, і злочинець, і грішник, бо голосував проти бандита Януковича, та ще й голосував та агітував інших голосувати за «нациста» і «бандерівця» Ющенка. Отож я ще й сам «нацист» і «бандерівець».
Живи, колишній мій колего, жуй свій шмат «гнилої ковбаси», але знай: прощення таким, як ти, не буде ні на землі, ні на небесі. І журналістом називатися ти вже не маєш ані найменшого права. Бо зневажив (і зрадив!) усі заповіді, усі закони й правила другої у світі найдревнішої професії. Не кращої, звісно, за інші, і все ж...
У чорносмердючому штормі журналістської стихії, на щастя, були і привітні, заманливі острівці-газети «Молодогвардієць», «Луганчане», «Вечерний Луганск», «На днях»… Лунав по радіо чесний голос Олександра Гречаника, не схибило жодного разу мужнє перо Яни Осадчої. Це трохи заспокоювало: ні, чесна й об’єктивна журналістика, якій і я колись служив, не пощезла! Не все продається, і не всі зрадники!
І я не раз тихцем молився, поминаючи світлої пам’яті чудових луганських колег – Бориса Чумака, Петра Шевченка, Ігоря Мілютіна, Олега Вольного. У цих молитвах співчували мені мої сущі друзі-журналісти Віталій Замай, Олександр Вакуленко, Роман Рибников, Леонід Стрельник, Галина Пліско… Дай їм, Боже, здоров’я і довгих літ життя! Саме життя, а не плазування…


25.07.05




  Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)




Про публікацію
Дата публікації 2019-10-24 20:56:01
Переглядів сторінки твору 494
* Творчий вибір автора: Майстер-клас
* Статус від Майстерень: R
* Народний рейтинг 0 / --  (6.055 / 6.53)
* Рейтинг "Майстерень" 0 / --  (5.253 / 5.79)
Оцінка твору автором -
* Коефіцієнт прозорості: 0.779
Потреба в критиці щиро конструктивній
Потреба в оцінюванні не оцінювати
Конкурси. Теми Соціально-громадська тематика
Культурологічна тематика
Еліта і псевдоеліта
Автор востаннє на сайті 2025.05.04 08:24
Автор у цю хвилину відсутній