Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.02.24
14:08
Хоч топить ніч квапливо
в долоні сніг лютневий,
збагнути неможливо
цей погляд металевий.
Полудою в зіницях
кришталики туманні
ховають таємниці
на денці океану.
в долоні сніг лютневий,
збагнути неможливо
цей погляд металевий.
Полудою в зіницях
кришталики туманні
ховають таємниці
на денці океану.
2026.02.24
13:53
Одного разу кілька раз
Я заглядав собі у вічі.
Не ради себе, на показ
Не як небудь, по-чоловічі.
Було минуле сполоснеш
Туди - сюди, де сам скитався
І зайве тихо проковтнеш —
Куди впаде — не роздивлявся…
Я заглядав собі у вічі.
Не ради себе, на показ
Не як небудь, по-чоловічі.
Було минуле сполоснеш
Туди - сюди, де сам скитався
І зайве тихо проковтнеш —
Куди впаде — не роздивлявся…
2026.02.24
13:09
Я одинокий менестрель
край річки, поля, лісу, неба
і більшого уже й не треба,
окрім дороги до осель,
куди навідуватись мушу,
щоб оплатити вічний борг
за те, що маю тіло й душу
хоча б одну з небагатьох,
край річки, поля, лісу, неба
і більшого уже й не треба,
окрім дороги до осель,
куди навідуватись мушу,
щоб оплатити вічний борг
за те, що маю тіло й душу
хоча б одну з небагатьох,
2026.02.24
12:50
Неси ж мене, коню, по чистому полю
до благородства і милосердя.
Неси, мій Червоний, всупереч болю
сивого серця…
Неси ж мене, коню, по чистому полю
до віри, надії, до Бога.
Неси, мій Червоний ВогнЯний, до волі,
до благородства і милосердя.
Неси, мій Червоний, всупереч болю
сивого серця…
Неси ж мене, коню, по чистому полю
до віри, надії, до Бога.
Неси, мій Червоний ВогнЯний, до волі,
2026.02.24
12:13
На узліссі часу, де весна цілує холодні шрами землі,
Стоїть хата -- ковчег, обвітрений бурями, але міцний, як віра.
За вікном Марена ще розкидає пригоршні мокрого снігу,
Намагаючись забинтувати льодом те, що болить і ятриться,
Але під корінням саду вж
Стоїть хата -- ковчег, обвітрений бурями, але міцний, як віра.
За вікном Марена ще розкидає пригоршні мокрого снігу,
Намагаючись забинтувати льодом те, що болить і ятриться,
Але під корінням саду вж
2026.02.24
11:28
Відбудеться повернення по колу
До форм старих, сонетів і октав.
І мадригал воскресне, що ніколи
Свою величність, гордість не втрачав.
Те, що було банальним і затертим,
Відродиться у виявах нових.
Старі метафори, від холоду затерплі,
До форм старих, сонетів і октав.
І мадригал воскресне, що ніколи
Свою величність, гордість не втрачав.
Те, що було банальним і затертим,
Відродиться у виявах нових.
Старі метафори, від холоду затерплі,
2026.02.24
05:30
Плач, бейбі
Плач, маленький
Ось ти і вдома
Вона казала
І я знаю, казала, кохає
Значно більш, аніж я
Та пішла від тебе
Плач, маленький
Ось ти і вдома
Вона казала
І я знаю, казала, кохає
Значно більш, аніж я
Та пішла від тебе
2026.02.23
23:31
У ЛЮТОГО знайшлась відрада,
бо вже завершує ходу.
Остання почалась декада
із хуртовиною в ряду.
Ще вчора вранці -- все в порядку.
Відмиті під дощем дахИ.
Та ні!!! Прощальну треба згадку:
бо вже завершує ходу.
Остання почалась декада
із хуртовиною в ряду.
Ще вчора вранці -- все в порядку.
Відмиті під дощем дахИ.
Та ні!!! Прощальну треба згадку:
2026.02.23
21:19
Чи матюкаюсь я? Так, але нині рідше, а ось в старі часи ого-го! Згадав, дай, думаю, в кілька слів про красивий матючок...
***
Не "Йоханий Бабай" твій однокурсник...
Згадав однако, йоханий бабай,
Котрийсь із нас, я думаю, паскудник...
Щось тут не те
***
Не "Йоханий Бабай" твій однокурсник...
Згадав однако, йоханий бабай,
Котрийсь із нас, я думаю, паскудник...
Щось тут не те
2026.02.23
17:04
Уперто нас минає брудершафт.
І зустрічі – неспалені мости…
Чому тоді до Вас у своїх снах
Я з легкістю звертаюся на "Ти"?!
Чому швидким у снах є перехід
До поцілунків від торкань легких?
Чому умовностей і
І зустрічі – неспалені мости…
Чому тоді до Вас у своїх снах
Я з легкістю звертаюся на "Ти"?!
Чому швидким у снах є перехід
До поцілунків від торкань легких?
Чому умовностей і
2026.02.23
16:41
Над рікою, що зветься Турбота
Поводирі бредуть з учора в сьогодні,
Костуром, що зветься Чужа Радість
Торкаючись м’якої землі і гіркої трави
Торішньої.
А тим часом на досвітках
Зима вмирає в самотині,
Як померла колись в самотності
Поводирі бредуть з учора в сьогодні,
Костуром, що зветься Чужа Радість
Торкаючись м’якої землі і гіркої трави
Торішньої.
А тим часом на досвітках
Зима вмирає в самотині,
Як померла колись в самотності
2026.02.23
16:20
Пішов за обрій січень кришталевий,
Сумний король дорослої зими.
Дитинство помирає не миттєво,
Не від важкого подиху пітьми.
Все менше діамантів, більше - стразів,
Яскраво не всміхається зоря.
Дитинство помирає не одразу,
Сумний король дорослої зими.
Дитинство помирає не миттєво,
Не від важкого подиху пітьми.
Все менше діамантів, більше - стразів,
Яскраво не всміхається зоря.
Дитинство помирає не одразу,
2026.02.23
15:16
Ми власної історії народ
і незалежні від сусід і сказу
на тлі невиліковної прокази
скажених іродів та воєвод,
а також від протекції заброд
і від комуністичної зарази.
Нехай під ними вигорить земля
і що би не стояло на заваді –
і незалежні від сусід і сказу
на тлі невиліковної прокази
скажених іродів та воєвод,
а також від протекції заброд
і від комуністичної зарази.
Нехай під ними вигорить земля
і що би не стояло на заваді –
2026.02.23
13:58
Зима тримає небо у полоні,
Затиснувши у крижані лещата.
Ще сплять сади, ще інею багато.
Загублено тепло в німій короні.
Та сонце вже затримує в долоні
Цнотливі промені, що бавлять очі.
І хоч морозна віхола шепоче,
Затиснувши у крижані лещата.
Ще сплять сади, ще інею багато.
Загублено тепло в німій короні.
Та сонце вже затримує в долоні
Цнотливі промені, що бавлять очі.
І хоч морозна віхола шепоче,
2026.02.23
12:23
Частину серця, зіроньку душі
Лишаю там, де небо у ковші —
Між горами. Де димчасті мережки
Вбирають гори не в хустки, в сережки.
І зіглядаються зеленолицьо
Красуні-гори до гнізда орлиці.
Шепочуть буки: не минеш розлуки.
Смереки кажуть, що вже осінь
Лишаю там, де небо у ковші —
Між горами. Де димчасті мережки
Вбирають гори не в хустки, в сережки.
І зіглядаються зеленолицьо
Красуні-гори до гнізда орлиці.
Шепочуть буки: не минеш розлуки.
Смереки кажуть, що вже осінь
2026.02.23
11:27
Я вийду на майдан, на велелюдний простір,
На людський суд і глум, на торжище століть.
Я покладу, як неповторний промінь,
Свої думки й страхи, як спалахи квилінь.
Я вийду на майдан, на суд людський і Божий.
Нехай стинає кат що хоче, а проте
Не
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...На людський суд і глум, на торжище століть.
Я покладу, як неповторний промінь,
Свої думки й страхи, як спалахи квилінь.
Я вийду на майдан, на суд людський і Божий.
Нехай стинає кат що хоче, а проте
Не
Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2025.11.29
2025.05.15
2025.04.24
2024.04.01
2023.11.22
2023.02.21
2023.02.18
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Іван Низовий (1942 - 2011) /
Публіцистика
/
"Там, де я ніколи не плакав" (2006)
ДЕЩО ПРО ЖУРНАЛІСТИКУ, І НЕ ТІЛЬКИ ПРО НЕЇ
Воістину: друга найдревніша професія на землі – журналістика. Друга – після проституції.
Про це я знаю з першого дня навчання на заочному відділенні факультету журналістики Львівського університету. Невдовзі теорія підкріпилася практикою. Гаряче закоханий у творчий процес газетярської роботи, я спромігся витримати в журналістиці як професіонал і штатний співробітник усього-навсього десяток років. Більше не захотів писати під диктовку партійних функціонерів під пильним наглядом відповідних секретних органів. Пішов, як мовиться, на вільні хліба.
Звісно, не вся журналістика підневільна, далеко не всі газетярі легко продаються за ласий шматок, не кожен газетяр, який шанує себе, стає політичним кон’юнктурником заради власного ж таки зиску. Є і винятки, і я їх обов’язково наведу нижче.
А поки що про кон’юнктуру, або, коли пряміше і точніше, – про журналістику-проституцію як другу найдревнішу професію. Щоправда я давно вже втратив будь-які контакти з редакціями обласних газет, радіо і телебачення, але ж час від часу щось почитую, щось прослуховую і дещо продивляюся. З одного боку, заняття вельми корисне, а з іншого – неприємне та навіть гидотне.
У «перебудовні» роки преса була і справді розкутою й цікавою. З плином часу газети і журнали, прагнучи більшої популярності, зростання тиражів, а відтак і прибутковості, почали втрачати усталені критерії, геть відмовляючись від загальних принципів, етики й втрачаючи почуття міри. Так з’явилася «жовта», або «бульварна», преса; далі до видань усе більше почали підходити епітети не з кращих: дешева, низькопробна, продажна, підла, ница, брутальна, смердюча, нацьковуюча, убивча...
Пресу почали використовувати вже не як пропагандистську трибуну, а як своєрідний орган наклепництва, цькування, погроз і залякувань. Преса зробилася страшною, її почали остерігатися, а затим і боятися як наглої грози чи не менш наглої смерті. З’явилися ж, звісно, й персоніфіковані «акули пера», такі як, приміром, Олег Бузина. Але то – у Києві, далеко від наших маргінесів. Нібито ще й не біда...
Наша біда, луганська, проявилася не одразу. Десятиліття прокучмівсько-медведчуківської «свободи слова» запліднили грунт для журналістської проституції, для тероризму під доброчинною маскою четвертої влади – преси, радіо і телебачення. Спершу це було майже цнотливим оприлюдненням умовно інтимної інформації: «Такий-то і такий-то знову почав «закладати за коміра»; у такого-то є аж три коханки; той про іншого ляпнув не те; тому набили пику, а той украв... а той, вибачте, пукнув у трамваї...» Гидко, звісно, але ж терпимо, оскільки від тебе нітрохи не залежить, хто, що і як пише, знімає, транслює.
Далі – більше. Крутіше. І підліше. Особливий розквіт вседозволеності проституток від засобів масової інформації припав на минулий передвиборчо-виборчий рік. Апологети антинародної по суті, а часом і відверто бандитської влади Кучми-Януковича-Медведчука (а на обласному рівні – Тихонова-Єфремова-Ландика-Голубовича) дістали вільний доступ до всіх засобів масової інформації і загавкали-завили, мов скажені собаки:
«Ющенко – фашист!»
«Тимошенко – злочинниця!»
«Всі, хто не за Януковича, – вороги, вороги, вороги!..»
Фашистами, злочинцями, ворогами всюди і скрізь, на всіх мітингах і «з’їздах» обзивали весь свідомий український народ україноненависники Тихонови та Єфремови; яничари Ландики і Голубовичі; проститутки від усіх чотирьох гілок влади – керівники підприємств, установ і організацій, депутати всіх рівнів, ректори й директори, головінженери і головлікарі... Особливо ж старалась «журналістська рать», яку уособлювали Кудінови і Колесникови, Привальцеви та Юрови, Северини й Мочалови... Видно, геть загубили поняття про людську совість і журналістську порядність. Слухаючи їх, я не йняв віри: чи можна отак самознищуватись навіть повії?!
Та найбільше страждала моя душа від того, як відкрито-всенародно знищував себе, свою колишню людську гідність редактор «смердючої» газети «Ракурс-плюс» Микола Северин! Та невже це той юний Коля Северин, який з педагогічного вузу прийшов до нашої молодіжки й талановито розпочав свою журналістську кар’єру?! Той Коля, який був уособленням честі, гордістю нашого дружного газетярського колективу?! Той Коля, із яким я багато літ мав найдружніші стосунки, пив по чарці з ним, чергував по номеру, їздив на річку й до лісу, аби відпочити по-сімейному, по-домашньому?!
Ні, Микола Степанович, до його честі, деградував не одразу – він довго боровся з негативними явищами в нашому новітньому житті, був у жорсткій (і навіть жорстокій) опозиції до влади. Не боявся критикувати найвищих обласних чільників, судився з ними. Тяжко потерпав матеріально, морально й фізично. Я пишався тобою, Миколо, морально був на твоєму боці... Та, мабуть, не розрахував ти свої сили, чоловіче, – поламався. Поламали тебе, Колю, різні там Селиванови, Тихонови, Єфремови – і став ти їм спершу підтакувати, а далі – й служити. Та ще й як служити! Тобі давали команду: «Ату його!», і ти аж слиною бризкав, аби догодити хазяям. У своїй запопадливості ти забув про сім кольорів райдуги-веселки – усе для тебе було (стало якось одразу) чорним, чорним, чорним! Ющенко, писав ти, не просто хворий, а смертельно хворий, і це не біда його, а злочин перед народом... Зате Янукович – янгол небесний, Богом посланий, і голосувати проти нього – злочин, гріх... Отож я, Микольцю, і злочинець, і грішник, бо голосував проти бандита Януковича, та ще й голосував та агітував інших голосувати за «нациста» і «бандерівця» Ющенка. Отож я ще й сам «нацист» і «бандерівець».
Живи, колишній мій колего, жуй свій шмат «гнилої ковбаси», але знай: прощення таким, як ти, не буде ні на землі, ні на небесі. І журналістом називатися ти вже не маєш ані найменшого права. Бо зневажив (і зрадив!) усі заповіді, усі закони й правила другої у світі найдревнішої професії. Не кращої, звісно, за інші, і все ж...
У чорносмердючому штормі журналістської стихії, на щастя, були і привітні, заманливі острівці-газети «Молодогвардієць», «Луганчане», «Вечерний Луганск», «На днях»… Лунав по радіо чесний голос Олександра Гречаника, не схибило жодного разу мужнє перо Яни Осадчої. Це трохи заспокоювало: ні, чесна й об’єктивна журналістика, якій і я колись служив, не пощезла! Не все продається, і не всі зрадники!
І я не раз тихцем молився, поминаючи світлої пам’яті чудових луганських колег – Бориса Чумака, Петра Шевченка, Ігоря Мілютіна, Олега Вольного. У цих молитвах співчували мені мої сущі друзі-журналісти Віталій Замай, Олександр Вакуленко, Роман Рибников, Леонід Стрельник, Галина Пліско… Дай їм, Боже, здоров’я і довгих літ життя! Саме життя, а не плазування…
25.07.05
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
ДЕЩО ПРО ЖУРНАЛІСТИКУ, І НЕ ТІЛЬКИ ПРО НЕЇ
Воістину: друга найдревніша професія на землі – журналістика. Друга – після проституції.
Про це я знаю з першого дня навчання на заочному відділенні факультету журналістики Львівського університету. Невдовзі теорія підкріпилася практикою. Гаряче закоханий у творчий процес газетярської роботи, я спромігся витримати в журналістиці як професіонал і штатний співробітник усього-навсього десяток років. Більше не захотів писати під диктовку партійних функціонерів під пильним наглядом відповідних секретних органів. Пішов, як мовиться, на вільні хліба.
Звісно, не вся журналістика підневільна, далеко не всі газетярі легко продаються за ласий шматок, не кожен газетяр, який шанує себе, стає політичним кон’юнктурником заради власного ж таки зиску. Є і винятки, і я їх обов’язково наведу нижче.
А поки що про кон’юнктуру, або, коли пряміше і точніше, – про журналістику-проституцію як другу найдревнішу професію. Щоправда я давно вже втратив будь-які контакти з редакціями обласних газет, радіо і телебачення, але ж час від часу щось почитую, щось прослуховую і дещо продивляюся. З одного боку, заняття вельми корисне, а з іншого – неприємне та навіть гидотне.
У «перебудовні» роки преса була і справді розкутою й цікавою. З плином часу газети і журнали, прагнучи більшої популярності, зростання тиражів, а відтак і прибутковості, почали втрачати усталені критерії, геть відмовляючись від загальних принципів, етики й втрачаючи почуття міри. Так з’явилася «жовта», або «бульварна», преса; далі до видань усе більше почали підходити епітети не з кращих: дешева, низькопробна, продажна, підла, ница, брутальна, смердюча, нацьковуюча, убивча...
Пресу почали використовувати вже не як пропагандистську трибуну, а як своєрідний орган наклепництва, цькування, погроз і залякувань. Преса зробилася страшною, її почали остерігатися, а затим і боятися як наглої грози чи не менш наглої смерті. З’явилися ж, звісно, й персоніфіковані «акули пера», такі як, приміром, Олег Бузина. Але то – у Києві, далеко від наших маргінесів. Нібито ще й не біда...
Наша біда, луганська, проявилася не одразу. Десятиліття прокучмівсько-медведчуківської «свободи слова» запліднили грунт для журналістської проституції, для тероризму під доброчинною маскою четвертої влади – преси, радіо і телебачення. Спершу це було майже цнотливим оприлюдненням умовно інтимної інформації: «Такий-то і такий-то знову почав «закладати за коміра»; у такого-то є аж три коханки; той про іншого ляпнув не те; тому набили пику, а той украв... а той, вибачте, пукнув у трамваї...» Гидко, звісно, але ж терпимо, оскільки від тебе нітрохи не залежить, хто, що і як пише, знімає, транслює.
Далі – більше. Крутіше. І підліше. Особливий розквіт вседозволеності проституток від засобів масової інформації припав на минулий передвиборчо-виборчий рік. Апологети антинародної по суті, а часом і відверто бандитської влади Кучми-Януковича-Медведчука (а на обласному рівні – Тихонова-Єфремова-Ландика-Голубовича) дістали вільний доступ до всіх засобів масової інформації і загавкали-завили, мов скажені собаки:
«Ющенко – фашист!»
«Тимошенко – злочинниця!»
«Всі, хто не за Януковича, – вороги, вороги, вороги!..»
Фашистами, злочинцями, ворогами всюди і скрізь, на всіх мітингах і «з’їздах» обзивали весь свідомий український народ україноненависники Тихонови та Єфремови; яничари Ландики і Голубовичі; проститутки від усіх чотирьох гілок влади – керівники підприємств, установ і організацій, депутати всіх рівнів, ректори й директори, головінженери і головлікарі... Особливо ж старалась «журналістська рать», яку уособлювали Кудінови і Колесникови, Привальцеви та Юрови, Северини й Мочалови... Видно, геть загубили поняття про людську совість і журналістську порядність. Слухаючи їх, я не йняв віри: чи можна отак самознищуватись навіть повії?!
Та найбільше страждала моя душа від того, як відкрито-всенародно знищував себе, свою колишню людську гідність редактор «смердючої» газети «Ракурс-плюс» Микола Северин! Та невже це той юний Коля Северин, який з педагогічного вузу прийшов до нашої молодіжки й талановито розпочав свою журналістську кар’єру?! Той Коля, який був уособленням честі, гордістю нашого дружного газетярського колективу?! Той Коля, із яким я багато літ мав найдружніші стосунки, пив по чарці з ним, чергував по номеру, їздив на річку й до лісу, аби відпочити по-сімейному, по-домашньому?!
Ні, Микола Степанович, до його честі, деградував не одразу – він довго боровся з негативними явищами в нашому новітньому житті, був у жорсткій (і навіть жорстокій) опозиції до влади. Не боявся критикувати найвищих обласних чільників, судився з ними. Тяжко потерпав матеріально, морально й фізично. Я пишався тобою, Миколо, морально був на твоєму боці... Та, мабуть, не розрахував ти свої сили, чоловіче, – поламався. Поламали тебе, Колю, різні там Селиванови, Тихонови, Єфремови – і став ти їм спершу підтакувати, а далі – й служити. Та ще й як служити! Тобі давали команду: «Ату його!», і ти аж слиною бризкав, аби догодити хазяям. У своїй запопадливості ти забув про сім кольорів райдуги-веселки – усе для тебе було (стало якось одразу) чорним, чорним, чорним! Ющенко, писав ти, не просто хворий, а смертельно хворий, і це не біда його, а злочин перед народом... Зате Янукович – янгол небесний, Богом посланий, і голосувати проти нього – злочин, гріх... Отож я, Микольцю, і злочинець, і грішник, бо голосував проти бандита Януковича, та ще й голосував та агітував інших голосувати за «нациста» і «бандерівця» Ющенка. Отож я ще й сам «нацист» і «бандерівець».
Живи, колишній мій колего, жуй свій шмат «гнилої ковбаси», але знай: прощення таким, як ти, не буде ні на землі, ні на небесі. І журналістом називатися ти вже не маєш ані найменшого права. Бо зневажив (і зрадив!) усі заповіді, усі закони й правила другої у світі найдревнішої професії. Не кращої, звісно, за інші, і все ж...
У чорносмердючому штормі журналістської стихії, на щастя, були і привітні, заманливі острівці-газети «Молодогвардієць», «Луганчане», «Вечерний Луганск», «На днях»… Лунав по радіо чесний голос Олександра Гречаника, не схибило жодного разу мужнє перо Яни Осадчої. Це трохи заспокоювало: ні, чесна й об’єктивна журналістика, якій і я колись служив, не пощезла! Не все продається, і не всі зрадники!
І я не раз тихцем молився, поминаючи світлої пам’яті чудових луганських колег – Бориса Чумака, Петра Шевченка, Ігоря Мілютіна, Олега Вольного. У цих молитвах співчували мені мої сущі друзі-журналісти Віталій Замай, Олександр Вакуленко, Роман Рибников, Леонід Стрельник, Галина Пліско… Дай їм, Боже, здоров’я і довгих літ життя! Саме життя, а не плазування…
25.07.05
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
