Авторський рейтинг від 5,25 (вірші)
2026.05.27
15:40
У селі сталася новина. Про неї хто говорили всі – хто шепотів, хто голосно вигукував: Світозар живе з ведмежою. Ведмежами в селі називали лісових людей. Прозвали їх так, бо казали, що ті вважають ведмедя своїм предком, вклоняються йому як богу і приносять
2026.05.27
12:44
Я хочу прокинутись рано
І рушити в радісний парк,
Прикласти світанок до рани,
Немов осяйну Жанну д'Арк.
Я хочу спивати сніжинки
На статуях і на гілках,
Немовби космічні обжинки
І рушити в радісний парк,
Прикласти світанок до рани,
Немов осяйну Жанну д'Арк.
Я хочу спивати сніжинки
На статуях і на гілках,
Немовби космічні обжинки
2026.05.27
10:41
чи схожий ти на гусака?
чи ні? - бо типу самобутній -
ховай події в тінь у скруті,
коли тікаєш голяка
по вогкій кам’яній ріллі,
вночі карбуючи півкроки
в своїй дотичності широкій
чи ні? - бо типу самобутній -
ховай події в тінь у скруті,
коли тікаєш голяка
по вогкій кам’яній ріллі,
вночі карбуючи півкроки
в своїй дотичності широкій
2026.05.27
08:29
тупо мертвий
на самому дні
є причини
причини є завжди
в поетичному цьому кіні
із кінічним його
декупажем
натякають глузують іще
на самому дні
є причини
причини є завжди
в поетичному цьому кіні
із кінічним його
декупажем
натякають глузують іще
2026.05.27
07:36
Мов дощу рясного краплі,
Між собою схожі чаплі
Ті, що в пошуках поживи
У болото пруть сміливо,
Де покрякують так вабко,
Очі витріщивши, жабки...
27.05.26
Між собою схожі чаплі
Ті, що в пошуках поживи
У болото пруть сміливо,
Де покрякують так вабко,
Очі витріщивши, жабки...
27.05.26
2026.05.27
00:58
А новина у мене ось яка:
Я бачив сьогодні зяблика!
А зяблик - то ж вам не шпак,
Не стрінеш його просто так!
Значить, щось трапитись має!
Інакше ж воно не буває!
Точно! Трапиться щось, ну їй богу:
Я бачив сьогодні зяблика!
А зяблик - то ж вам не шпак,
Не стрінеш його просто так!
Значить, щось трапитись має!
Інакше ж воно не буває!
Точно! Трапиться щось, ну їй богу:
2026.05.26
21:30
чого ти брате галасуєш
буряковієш із чого
буття воно війна по суті
піт заливаючий чоло
атож-бо ревність і буремність
агресія відкритий код
нічліг неспокій кров даремно
усюдний набрід навіть зброд
буряковієш із чого
буття воно війна по суті
піт заливаючий чоло
атож-бо ревність і буремність
агресія відкритий код
нічліг неспокій кров даремно
усюдний набрід навіть зброд
2026.05.26
21:04
Це святкування, певно, особливе,
Коли нічого ти уже не ждеш.
Де ж той провидець гострий, прозорливий,
Що розпізнає спадахи пожеж
І катаклізми без всіляких меж?
Цей рік новий стрічаєш у тривозі
Під вибухи і напади брехні.
Коли нічого ти уже не ждеш.
Де ж той провидець гострий, прозорливий,
Що розпізнає спадахи пожеж
І катаклізми без всіляких меж?
Цей рік новий стрічаєш у тривозі
Під вибухи і напади брехні.
2026.05.26
19:58
Якийсь таємний хід у всесвіті знайшов він,
Якийсь таємний хід, якийсь таємний лаз,
І ось малює сни в печері вікопомній,
Оскільки він тепер посмертний богомаз.
І ось малює сни, де на горі високій
Стоїть високий храм, пташина зграя в нім
Кружля довкіл
Якийсь таємний хід, якийсь таємний лаз,
І ось малює сни в печері вікопомній,
Оскільки він тепер посмертний богомаз.
І ось малює сни, де на горі високій
Стоїть високий храм, пташина зграя в нім
Кружля довкіл
2026.05.26
17:59
Душа болить, бо я - жива людина.
Відбиток долі - фуга соль мінор.
Я - сам собі жорстокий прокурор,
Ніколи я не жив "наполовину".
Висвітлює мої страшні провини
Останній шлях, зелений коридор.
Душа болить, бо я - жива людина.
Відбиток долі - фуга соль мінор.
Я - сам собі жорстокий прокурор,
Ніколи я не жив "наполовину".
Висвітлює мої страшні провини
Останній шлях, зелений коридор.
Душа болить, бо я - жива людина.
2026.05.26
15:56
Петро Градов (1925-2003; народився в Україні)
Розстатись жінка вирішить –
не треба дорікань.
Розстатись жінка вирішить –
за це її не гань.
В майбуті, – жінка впевнена, –
Розстатись жінка вирішить –
не треба дорікань.
Розстатись жінка вирішить –
за це її не гань.
В майбуті, – жінка впевнена, –
2026.05.26
15:07
Згарище
Сни вже ніколи не збудуться
Час не дійде до краю
Випробуваннями, мудрістю,
Довгим дитинством у зграї,
Труднощями і болями
Під клекотіння лелеки,
Сни вже ніколи не збудуться
Час не дійде до краю
Випробуваннями, мудрістю,
Довгим дитинством у зграї,
Труднощями і болями
Під клекотіння лелеки,
2026.05.26
13:11
Перший сніг шелестить несміливо,
Посрібливши суворі гаї.
Перший сніг так тендітно й пестливо
Полонить невідомі краї.
Іще стільки снігів перебуде
У житті, як на довгім шляху!
Ці сніги, як великі прелюди
Посрібливши суворі гаї.
Перший сніг так тендітно й пестливо
Полонить невідомі краї.
Іще стільки снігів перебуде
У житті, як на довгім шляху!
Ці сніги, як великі прелюди
2026.05.26
12:46
Ще вірують поети й поетеси
у віще слово Велеса і чесно
у чарівні надії юних літ,
що за літами виглядають весни
і що хоча минуле не воскресне,
чекає їх додому їхній світ.
Але омана ця не означає,
що долі барабан усіх єднає.
у віще слово Велеса і чесно
у чарівні надії юних літ,
що за літами виглядають весни
і що хоча минуле не воскресне,
чекає їх додому їхній світ.
Але омана ця не означає,
що долі барабан усіх єднає.
2026.05.26
11:02
і знову дзеркало криве,
що наче лід ховає правду
і перетворює на радість
холодне, штучне, неживе
немов би зле сухозлиття*,
немов форзац на розвороті
шалу облудної турботи
що наче лід ховає правду
і перетворює на радість
холодне, штучне, неживе
немов би зле сухозлиття*,
немов форзац на розвороті
шалу облудної турботи
2026.05.26
09:41
Сум…
Зупинилося серце чарівної жінки, знакової телеведучої, кінознавиці.
Саме вона у вересні 1995 року першою оголосила: "Вітаємо вас! В ефірі — "Студія 1+1!".
Ми разом вчилися на факультеті журналістики Київського університету імені Тараса Шевче
Останні надходження: 7 дн | 30 дн | ...Останні коментарі: сьогодні | 7 днів
2025.11.29
2025.05.15
2025.04.24
2024.04.01
2023.11.22
2023.02.21
2023.02.18
• Українське словотворення
• Усі Словники
• Про віршування
• Латина (рус)
• Дослівник до Біблії (Євр.)
• Дослівник до Біблії (Гр.)
• Інші словники
Автори /
Іван Низовий (1942 - 2011) /
Публіцистика
/
"Там, де я ніколи не плакав" (2006)
ДЕЩО ПРО ЖУРНАЛІСТИКУ, І НЕ ТІЛЬКИ ПРО НЕЇ
Воістину: друга найдревніша професія на землі – журналістика. Друга – після проституції.
Про це я знаю з першого дня навчання на заочному відділенні факультету журналістики Львівського університету. Невдовзі теорія підкріпилася практикою. Гаряче закоханий у творчий процес газетярської роботи, я спромігся витримати в журналістиці як професіонал і штатний співробітник усього-навсього десяток років. Більше не захотів писати під диктовку партійних функціонерів під пильним наглядом відповідних секретних органів. Пішов, як мовиться, на вільні хліба.
Звісно, не вся журналістика підневільна, далеко не всі газетярі легко продаються за ласий шматок, не кожен газетяр, який шанує себе, стає політичним кон’юнктурником заради власного ж таки зиску. Є і винятки, і я їх обов’язково наведу нижче.
А поки що про кон’юнктуру, або, коли пряміше і точніше, – про журналістику-проституцію як другу найдревнішу професію. Щоправда я давно вже втратив будь-які контакти з редакціями обласних газет, радіо і телебачення, але ж час від часу щось почитую, щось прослуховую і дещо продивляюся. З одного боку, заняття вельми корисне, а з іншого – неприємне та навіть гидотне.
У «перебудовні» роки преса була і справді розкутою й цікавою. З плином часу газети і журнали, прагнучи більшої популярності, зростання тиражів, а відтак і прибутковості, почали втрачати усталені критерії, геть відмовляючись від загальних принципів, етики й втрачаючи почуття міри. Так з’явилася «жовта», або «бульварна», преса; далі до видань усе більше почали підходити епітети не з кращих: дешева, низькопробна, продажна, підла, ница, брутальна, смердюча, нацьковуюча, убивча...
Пресу почали використовувати вже не як пропагандистську трибуну, а як своєрідний орган наклепництва, цькування, погроз і залякувань. Преса зробилася страшною, її почали остерігатися, а затим і боятися як наглої грози чи не менш наглої смерті. З’явилися ж, звісно, й персоніфіковані «акули пера», такі як, приміром, Олег Бузина. Але то – у Києві, далеко від наших маргінесів. Нібито ще й не біда...
Наша біда, луганська, проявилася не одразу. Десятиліття прокучмівсько-медведчуківської «свободи слова» запліднили грунт для журналістської проституції, для тероризму під доброчинною маскою четвертої влади – преси, радіо і телебачення. Спершу це було майже цнотливим оприлюдненням умовно інтимної інформації: «Такий-то і такий-то знову почав «закладати за коміра»; у такого-то є аж три коханки; той про іншого ляпнув не те; тому набили пику, а той украв... а той, вибачте, пукнув у трамваї...» Гидко, звісно, але ж терпимо, оскільки від тебе нітрохи не залежить, хто, що і як пише, знімає, транслює.
Далі – більше. Крутіше. І підліше. Особливий розквіт вседозволеності проституток від засобів масової інформації припав на минулий передвиборчо-виборчий рік. Апологети антинародної по суті, а часом і відверто бандитської влади Кучми-Януковича-Медведчука (а на обласному рівні – Тихонова-Єфремова-Ландика-Голубовича) дістали вільний доступ до всіх засобів масової інформації і загавкали-завили, мов скажені собаки:
«Ющенко – фашист!»
«Тимошенко – злочинниця!»
«Всі, хто не за Януковича, – вороги, вороги, вороги!..»
Фашистами, злочинцями, ворогами всюди і скрізь, на всіх мітингах і «з’їздах» обзивали весь свідомий український народ україноненависники Тихонови та Єфремови; яничари Ландики і Голубовичі; проститутки від усіх чотирьох гілок влади – керівники підприємств, установ і організацій, депутати всіх рівнів, ректори й директори, головінженери і головлікарі... Особливо ж старалась «журналістська рать», яку уособлювали Кудінови і Колесникови, Привальцеви та Юрови, Северини й Мочалови... Видно, геть загубили поняття про людську совість і журналістську порядність. Слухаючи їх, я не йняв віри: чи можна отак самознищуватись навіть повії?!
Та найбільше страждала моя душа від того, як відкрито-всенародно знищував себе, свою колишню людську гідність редактор «смердючої» газети «Ракурс-плюс» Микола Северин! Та невже це той юний Коля Северин, який з педагогічного вузу прийшов до нашої молодіжки й талановито розпочав свою журналістську кар’єру?! Той Коля, який був уособленням честі, гордістю нашого дружного газетярського колективу?! Той Коля, із яким я багато літ мав найдружніші стосунки, пив по чарці з ним, чергував по номеру, їздив на річку й до лісу, аби відпочити по-сімейному, по-домашньому?!
Ні, Микола Степанович, до його честі, деградував не одразу – він довго боровся з негативними явищами в нашому новітньому житті, був у жорсткій (і навіть жорстокій) опозиції до влади. Не боявся критикувати найвищих обласних чільників, судився з ними. Тяжко потерпав матеріально, морально й фізично. Я пишався тобою, Миколо, морально був на твоєму боці... Та, мабуть, не розрахував ти свої сили, чоловіче, – поламався. Поламали тебе, Колю, різні там Селиванови, Тихонови, Єфремови – і став ти їм спершу підтакувати, а далі – й служити. Та ще й як служити! Тобі давали команду: «Ату його!», і ти аж слиною бризкав, аби догодити хазяям. У своїй запопадливості ти забув про сім кольорів райдуги-веселки – усе для тебе було (стало якось одразу) чорним, чорним, чорним! Ющенко, писав ти, не просто хворий, а смертельно хворий, і це не біда його, а злочин перед народом... Зате Янукович – янгол небесний, Богом посланий, і голосувати проти нього – злочин, гріх... Отож я, Микольцю, і злочинець, і грішник, бо голосував проти бандита Януковича, та ще й голосував та агітував інших голосувати за «нациста» і «бандерівця» Ющенка. Отож я ще й сам «нацист» і «бандерівець».
Живи, колишній мій колего, жуй свій шмат «гнилої ковбаси», але знай: прощення таким, як ти, не буде ні на землі, ні на небесі. І журналістом називатися ти вже не маєш ані найменшого права. Бо зневажив (і зрадив!) усі заповіді, усі закони й правила другої у світі найдревнішої професії. Не кращої, звісно, за інші, і все ж...
У чорносмердючому штормі журналістської стихії, на щастя, були і привітні, заманливі острівці-газети «Молодогвардієць», «Луганчане», «Вечерний Луганск», «На днях»… Лунав по радіо чесний голос Олександра Гречаника, не схибило жодного разу мужнє перо Яни Осадчої. Це трохи заспокоювало: ні, чесна й об’єктивна журналістика, якій і я колись служив, не пощезла! Не все продається, і не всі зрадники!
І я не раз тихцем молився, поминаючи світлої пам’яті чудових луганських колег – Бориса Чумака, Петра Шевченка, Ігоря Мілютіна, Олега Вольного. У цих молитвах співчували мені мої сущі друзі-журналісти Віталій Замай, Олександр Вакуленко, Роман Рибников, Леонід Стрельник, Галина Пліско… Дай їм, Боже, здоров’я і довгих літ життя! Саме життя, а не плазування…
25.07.05
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
ДЕЩО ПРО ЖУРНАЛІСТИКУ, І НЕ ТІЛЬКИ ПРО НЕЇ
Воістину: друга найдревніша професія на землі – журналістика. Друга – після проституції.
Про це я знаю з першого дня навчання на заочному відділенні факультету журналістики Львівського університету. Невдовзі теорія підкріпилася практикою. Гаряче закоханий у творчий процес газетярської роботи, я спромігся витримати в журналістиці як професіонал і штатний співробітник усього-навсього десяток років. Більше не захотів писати під диктовку партійних функціонерів під пильним наглядом відповідних секретних органів. Пішов, як мовиться, на вільні хліба.
Звісно, не вся журналістика підневільна, далеко не всі газетярі легко продаються за ласий шматок, не кожен газетяр, який шанує себе, стає політичним кон’юнктурником заради власного ж таки зиску. Є і винятки, і я їх обов’язково наведу нижче.
А поки що про кон’юнктуру, або, коли пряміше і точніше, – про журналістику-проституцію як другу найдревнішу професію. Щоправда я давно вже втратив будь-які контакти з редакціями обласних газет, радіо і телебачення, але ж час від часу щось почитую, щось прослуховую і дещо продивляюся. З одного боку, заняття вельми корисне, а з іншого – неприємне та навіть гидотне.
У «перебудовні» роки преса була і справді розкутою й цікавою. З плином часу газети і журнали, прагнучи більшої популярності, зростання тиражів, а відтак і прибутковості, почали втрачати усталені критерії, геть відмовляючись від загальних принципів, етики й втрачаючи почуття міри. Так з’явилася «жовта», або «бульварна», преса; далі до видань усе більше почали підходити епітети не з кращих: дешева, низькопробна, продажна, підла, ница, брутальна, смердюча, нацьковуюча, убивча...
Пресу почали використовувати вже не як пропагандистську трибуну, а як своєрідний орган наклепництва, цькування, погроз і залякувань. Преса зробилася страшною, її почали остерігатися, а затим і боятися як наглої грози чи не менш наглої смерті. З’явилися ж, звісно, й персоніфіковані «акули пера», такі як, приміром, Олег Бузина. Але то – у Києві, далеко від наших маргінесів. Нібито ще й не біда...
Наша біда, луганська, проявилася не одразу. Десятиліття прокучмівсько-медведчуківської «свободи слова» запліднили грунт для журналістської проституції, для тероризму під доброчинною маскою четвертої влади – преси, радіо і телебачення. Спершу це було майже цнотливим оприлюдненням умовно інтимної інформації: «Такий-то і такий-то знову почав «закладати за коміра»; у такого-то є аж три коханки; той про іншого ляпнув не те; тому набили пику, а той украв... а той, вибачте, пукнув у трамваї...» Гидко, звісно, але ж терпимо, оскільки від тебе нітрохи не залежить, хто, що і як пише, знімає, транслює.
Далі – більше. Крутіше. І підліше. Особливий розквіт вседозволеності проституток від засобів масової інформації припав на минулий передвиборчо-виборчий рік. Апологети антинародної по суті, а часом і відверто бандитської влади Кучми-Януковича-Медведчука (а на обласному рівні – Тихонова-Єфремова-Ландика-Голубовича) дістали вільний доступ до всіх засобів масової інформації і загавкали-завили, мов скажені собаки:
«Ющенко – фашист!»
«Тимошенко – злочинниця!»
«Всі, хто не за Януковича, – вороги, вороги, вороги!..»
Фашистами, злочинцями, ворогами всюди і скрізь, на всіх мітингах і «з’їздах» обзивали весь свідомий український народ україноненависники Тихонови та Єфремови; яничари Ландики і Голубовичі; проститутки від усіх чотирьох гілок влади – керівники підприємств, установ і організацій, депутати всіх рівнів, ректори й директори, головінженери і головлікарі... Особливо ж старалась «журналістська рать», яку уособлювали Кудінови і Колесникови, Привальцеви та Юрови, Северини й Мочалови... Видно, геть загубили поняття про людську совість і журналістську порядність. Слухаючи їх, я не йняв віри: чи можна отак самознищуватись навіть повії?!
Та найбільше страждала моя душа від того, як відкрито-всенародно знищував себе, свою колишню людську гідність редактор «смердючої» газети «Ракурс-плюс» Микола Северин! Та невже це той юний Коля Северин, який з педагогічного вузу прийшов до нашої молодіжки й талановито розпочав свою журналістську кар’єру?! Той Коля, який був уособленням честі, гордістю нашого дружного газетярського колективу?! Той Коля, із яким я багато літ мав найдружніші стосунки, пив по чарці з ним, чергував по номеру, їздив на річку й до лісу, аби відпочити по-сімейному, по-домашньому?!
Ні, Микола Степанович, до його честі, деградував не одразу – він довго боровся з негативними явищами в нашому новітньому житті, був у жорсткій (і навіть жорстокій) опозиції до влади. Не боявся критикувати найвищих обласних чільників, судився з ними. Тяжко потерпав матеріально, морально й фізично. Я пишався тобою, Миколо, морально був на твоєму боці... Та, мабуть, не розрахував ти свої сили, чоловіче, – поламався. Поламали тебе, Колю, різні там Селиванови, Тихонови, Єфремови – і став ти їм спершу підтакувати, а далі – й служити. Та ще й як служити! Тобі давали команду: «Ату його!», і ти аж слиною бризкав, аби догодити хазяям. У своїй запопадливості ти забув про сім кольорів райдуги-веселки – усе для тебе було (стало якось одразу) чорним, чорним, чорним! Ющенко, писав ти, не просто хворий, а смертельно хворий, і це не біда його, а злочин перед народом... Зате Янукович – янгол небесний, Богом посланий, і голосувати проти нього – злочин, гріх... Отож я, Микольцю, і злочинець, і грішник, бо голосував проти бандита Януковича, та ще й голосував та агітував інших голосувати за «нациста» і «бандерівця» Ющенка. Отож я ще й сам «нацист» і «бандерівець».
Живи, колишній мій колего, жуй свій шмат «гнилої ковбаси», але знай: прощення таким, як ти, не буде ні на землі, ні на небесі. І журналістом називатися ти вже не маєш ані найменшого права. Бо зневажив (і зрадив!) усі заповіді, усі закони й правила другої у світі найдревнішої професії. Не кращої, звісно, за інші, і все ж...
У чорносмердючому штормі журналістської стихії, на щастя, були і привітні, заманливі острівці-газети «Молодогвардієць», «Луганчане», «Вечерний Луганск», «На днях»… Лунав по радіо чесний голос Олександра Гречаника, не схибило жодного разу мужнє перо Яни Осадчої. Це трохи заспокоювало: ні, чесна й об’єктивна журналістика, якій і я колись служив, не пощезла! Не все продається, і не всі зрадники!
І я не раз тихцем молився, поминаючи світлої пам’яті чудових луганських колег – Бориса Чумака, Петра Шевченка, Ігоря Мілютіна, Олега Вольного. У цих молитвах співчували мені мої сущі друзі-журналісти Віталій Замай, Олександр Вакуленко, Роман Рибников, Леонід Стрельник, Галина Пліско… Дай їм, Боже, здоров’я і довгих літ життя! Саме життя, а не плазування…
25.07.05
Публікації з назвою одними великими буквами, а також поетичні публікації і((з з))бігами
не анонсуватимуться на головних сторінках ПМ (зі збігами, якщо вони таки не обов'язкові)
Про публікацію
